Олекса Тихий
* 31 січня 1927 — † 6 травня 1984
Пом'янімо...
"Дон Кіхот ХХ століття з обличчям европейського президента пішов на смерть так, як його предки йшли на палю."
Євген Сверстюк
"Згадуючи про Олексу Тихого, я не можу позбутися враження, що такі люди бувають хіба що в книжках. Артур з роману “Овід” Етель Ліліан Войнич. Або Мартін Іден з однойменного роману Джека Лондона. Але Олекса Тихий був не книжний герой, а жива героїчна особистість. Людина глибокої внутрішньої культури. Він сам збудував себе, виховав, загартував, закував у залізні лати воїна, постійно себе вдосконалював і цілком підпорядкував себе справі визволення України. Цілком. І свідомо поклав за неї світлу свою голову. Це зразок, яким має бути справжній мужчина: толерантним, доброзичливим до людей, але вимогливим і нещадним до себе, завжди і всюди твердим і непохитним у своїх моральних переконаннях, незалежно від того, чи бачать, чи оцінять це люди. Сумління твоє, тобто Бог, завжди з тобою. Він усе бачить.
...Світло-сірі очі його світилися на правильному, красивому його лиці – от зразковий українець, чимось на Шевченка схожий. Говорив спокійно, розважливо, ніколи не вживав лайливих слів чи жарґону, мова його була взірцева за лексикою, за стилем, якась аж надто правильна – так пишуть, а говорять простіше.
...Багато читав і осмислював прочитане, затівав розмови на філософські теми, особливо любив психологію, етику. ...Улюблена тема його розмов – педагогіка. Це мав бути видатний педагог, але, кажу ж, замість кафедри він мав каторгу. В цьому розумінні в його особі маємо “пропащу силу”. Тихий чітко усвідомлював, що справа визволення нації потребує жертви найкращих. І це нормальна, природна поведінка свідомої людини, яка поважає себе і почувається громадянином своєї батьківщини. Коли твій рід, твій народ загрожений – громадянин докладає зусиль, щоб усунути загрозу, а навіть покладає за спільноту своє життя. Але одна справа йти на бій у складі цілої армії, дещо інша – повставати одному або з невеликою групою одержимих…"
Василь Овсієнко
Уривки з його спогадів про Олексу Тихого, про останні місяці і дні його життя, свідком яких він був:
ПОВСТАВ І ПОЛІГ (ОЛЕКСА ТИХИЙ)
СВІТЛІЙ ПАМ’ЯТІ ОЛЕКСІЯ ТИХОГО
Раїса Мороз
Ми — в’язні історії, — ідемо в життя, коли тільки воно
прийме нас життя, через скільки поколінь?
В. Стус. Із тюремного щоденника
А щодень
На одне сонце меншає
А щоніч
На одну зорю більшає...
І. Калинець. Підсумовуючи мовчання
6 травня цього року в концентраційному таборі на Уралі помер Олексій Іванович Тихий. Хто слідкував за повідомленнями останніх років про українських невільників, міг того сподіватися. ’’Режим, запропонований у Кучино, сягає поліцейського апогею, — писав Василь Стус про табір, в якому перебував Тихий. — Будь-яка апеляція до верховної влади залишається без відповіді, або — найчастіше — покаранням... Москва дала тутешнім владам усі повноваження, і хто зберігає ілюзію, що якийсь же закон має регулювати наші стосунки з адміністрацією — дуже помиляється. Закон повного беззаконня — ось єдиний регулятор наших так званих взаємин... Так довго тривати не може — такий тиск можливий перед загибеллю. Не знаю, коли прийде загибель на них, але я особисто чуюся смертником...” .
Скільки у людини, тяжкохворої на шлунок, може залишатися фізичних сил, коли її фактично не випускають із тюремного ізолятора, з місяця в місяць карають фізично і морально, позбавляючи й тих крихт нормального людського існування, якими наділені совєтські політичні в’язні: теплої юшки-бурди, сякої-такої постелі, спілкування з друзями-подільниками та раз на рік спілкування з рідними.
Про Тихого писали всі сокамерники, друзі і знайомі, били на сполох, просили рятувати. Тільки він сам мовчав, сціпивши зуби від постійного болю і кривди. Чей же знав, відчував, бідний, що помре в таких нелюдських умовах. Адже останні його хвилини життя були заповнені, за свідченнями дружини, прощанням із цією грішною, повною Зла Землею і зверненням до Бога, молитвами до Нього.
Мені пощастило знати й зустрічати кілька разів цю лагідну, скромну, але мужню і чесну людину. Він був справжнім сином свого народу і заслуговує на його пам’ять. Я б хотіла, щоб мій короткий спогад про нього додав кілька листочків до мученицького вінка на його далеку могилу.
Не пригадую собі не лише дати, але й року, коли він з’явився у нашій хаті в місті Івано-Франківському по вул. Набережній 14. Було це, в усякому разі, після п’ятимісячної голодівки Валентина Мороза у Владімірській в’язниці і після всіх моїх інтерв’ю з чужоземними кореспондентами в Москві та всіх порахунків КҐБ зі мною як наслідок тих інтерв’ю. Якраз був невеликий перепочинок і затишшя у моїх стосунках з органами безпеки, з усього того виглядає, що було це, мабуть, в травні 1975 року.
Був теплий соняшний день. Він з’явився, не попередивши ні телефоном, ані інакше, мабуть, щоб не привести за собою відразу ж зграю сексотів. Прийшов він у супроводі якогось незнайомого мені чоловіка з Івано-Франківського, який явно чув себе неспокійно й небезпечно, відвідуючи таку одіозну особу, якою була моя персона в Івано-Франківському.
Роззувся відразу за дверима в передпокої і, залишившися в самих шкарпетках, представився: Олексій Тихий. Мені це прізвище нічого тоді не промовляло, і все ж я відразу перейнялася довір’ям до нього, може тому, що нагадав він мені й мою звичку з дитинства роззуватися на ґанку чи одразу ж за ґанком у сінях, а швидше тому, що від його постаті так і віяло приязню. Бувши на той час уже дуже підозрілою до всіляких незнайомців, що набивалися в друзі, а особливо до незнайомців чоловічої статі, в яких мені раз-у-раз ввижалися підіслані КҐБ залицяльники (чим вони насправді часто й були), я, пам’ятаю, поставилася до нього дуже щиро, пригостила, чим могла, а мала тоді не абиякий люксус: розчинну каву з німецької посилки від Галі Горбач.
Того разу ми не мали доброї нагоди говорити, Олексій поспішав до Коломиї, де в нього жив приятель, лікар Василь Кархут.* Казав, що заїхав до мене по дорозі зі Львова і адресу мою йому дав Михайло Горинь.
Оповідав, що працює пожежником у Дружківці, а живе з мамою на хуторі Їжевці і має там пасіку. Був дуже скромний, не згадував про свою освіту в Ломоносовському університеті в Москві, що могло бути предметом гордощів для багатьох людей в Совєтському Союзі.
Видно, що пишався науковими успіхами свого молодшого сина, який жив у Києві і працював, здається, в Інституті кібернетики. Запам’яталося також, що старший його син жив у Москві і не мав вищої освіти. У пізніших розмовах Олексій бідкався, що саме коли старший син виростав, він відбував ув’язнення, а, отже, не мав змоги брати участи в його вихованні.
Олексій Іванович ще кілька раз заїжджав до нас, кожного разу це було по дорозі ще до когось, найчастіше зі Львова до Коломиї, до Кархута, який мав тоді клопоти з публікацією своєї другої книжки про лікарські рослини — перша його книжка «Ліки навколо нас була розкуплена вмить», одразу ж стала рарітетом. На перешкоді йому стояли його минуле і КҐБ, Олексій намагався йому допомогти, як саме — вже не пам’ятаю.
Олексій Іванович усе був готовий допомогти. Сам учитель, він близько до серця взяв мої тодішні клопоти з вихованням сина-підлітка Валентина. Навіть намагався перебрати на себе трохи виховничого тягара, що звичайно на відстані (де Донецьк і хутір Їжевка, а де Івано-Франківськ!) було майже неможливо. Принаймні він узявся листуватися з ним і деякий час листувався таки та присилав йому цікаві книжки. Знаючи, що Валентин не раз утікав зі школи і пропускав уроки, Олексій розвивав передо мною свою педагогічну теорію: треба дозволяти дитині пропускати часом школу, натомість вимагаючи максимально використовувати цей час удома. Два чи й три дні на тиждень до школи не ходити, але виконувати за рахунок цього якусь індивідуальну програму. Переконував, що саме так він виховував свого молодшого сина і в результаті — його не абиякі успіхи в математиці і кібернетиці.
Тоді така його теорія здавалася мені надто сміливою і навіть ризикованою. Я була зайнята по вуха клопотами про ув’язненого чоловіка і війною з КҐБ, і тому мені видавалося неймовірним і понад мої сили заходити в конфлікт іще й зі школою.
Тепер, оглядаючися назад, я думаю, що в педагогічних міркуваннях Олексія Івановича було немало сенсу, передовсім той сенс, що дитині пішло б лише на користь одірвати її хоча б на якийсь час від ’’отарного”, чи то пак колективного виховання, а надто ж виховання совєтської школи. Колектив нівелює здібності, а совєтський колектив і поготів. Леся Українка дістала блискуче виховання вдома, виглядає, що ізоляція від шкільного колективу не пішла їй на шкоду. Біографії деяких інших видатних людей наводять на ту саму думку. Але тоді, на жаль, я не мала ні часу, ні відваги, щоб скористатися Олексієвими порадами.
Кожного разу, коли Олексій до нас заїжджав, він щось приносив: то меду з власної пасіки, то трохи грошей. Я мед завжди охоче брала, добрий непідроблений мед годі було знайти, а від грошей намагалася відмовитися. Але його годі було переконати. Видно було, що сам він був дуже невибагливий і жив скромно. Та й на платню пожежника не дуже розженешся. їздив лише потягами, щоб ощадити гроші. Часто бував у Москві і добре орієнтувався, що там у дисидентських колах діється. Знаючи, що й я там часто буваю, розпитував, що я про той московський рух думаю. Видно побоювався, щоб я не мала якихось ілюзій про погляди москвинів на національне питання. Я, пригадую собі, пояснювала своє розуміння тим, що, мовляв, нам з ними спільно йти до певного моменту, а пізніше чи так чи сяк, а стежки наші мусіли б розійтися. Він тоді мало що відказав на це, але видно було, що вчитель був задоволений відповіддю учениці. А взагалі, до дуже балакучих Тихий не належав. Боляче мені тепер, що не розпізнала я тоді як слід його великої душі, зовсім не знала його самвидавних праць. Було обмаль часу на наше знайомство і надто засмикане життя.
Він запрошував нас із сином до себе на хутір у гості і я навіть мала охоту скористатися нагодою по дорозі до своїх родичів його запрошенням, адже ми з ним були земляки. Однак здійснити той намір уже не довелося.
Останнього разу Олексій Тихий був у нас в Івано-Франківському напередодні оголошення Гельсінської групи — восени 1976 року. Саме від нього я вперше почула про намір створити Групу. Можливо, що з приводу організації Групи він і приїхав того разу на Західню Україну. Він перераховував, хто саме збирався зголоситися до Групи. Серед названих ним прізвищ була Оксана Яківна Мешко. Не було Михайла Гориня. а мені здавалося, що саме Горинь, людина розважливої і конструктивної вдачі, був би найкращим кандидатом до Групи. (Не знала я тоді, що Микола Руденко приїздив з тим до Гориня і пропонував йому створити Групу. Михайло пізніше про те мені розповідав і пояснив свою відмову простою причиною — не хотів сідати вдруге).
Про себе Олексій Тихий ані словечком не прохопився. Ця наша розмова відбулася надворі, коли я відпроваджувала його на автобус — на такі розмови в хаті ми не наважувалися з огляду на підслухачки у кожній із наших квартир.
Від нас Олексій Тихий поїхав на Київ. А за кілька днів я почула з пересилань західніх радіостанцій про створення Української гельсінської групи. Серед інших прізвищ було назване й прізвище Тихого. З тих таки ’’ворожих” радіопересилань я за кілька місяців почула про арешт Олексія Тихого. Так розпочалася для нього його остання хресна дорога.
____________________
* Кархут, Василь (1905- 1980) — лікар, фітотерапевт, письменник, колишній пластовий діяч. Особистий лікар митрополита УГКЦ Андрея Шептицького. В'язень концтабору «Береза Картузька». За совєцької влади ввесь час зазнавав переслідувань: був на засланні в Сибіру (ув’язненні?), після звільнення жив у Коломиї і працював лікарем в одном у із сіл коло Коломиї. Постійно був під наглядом КҐБ і об’єктом шантажу і переслідувань цієї організації.
