Іван Світличний
* 20 вересня 1929 — † 25 жовтня 1992
Свободу не втікати з бою,
Свободу чесності в бою,
Любити те, що сам люблю,
А не підказане тобою,
Свободу за любов мою
Хоч і накласти головою,
А бути все ж самим собою, —
Не проміняю на твою,
Ліврейську, жебрану, ледачу,
Вертку, заляпану, як здачу,
Свободу хама й холуя.
Несу свободу в суд, за грати,
Мою від мене не забрати —
І здохну, а вона — моя.
Іван Світличний. Портрет роботи Алли Горської
Євген Сверстюк
... Я мав звичку називати Івана “Світличник” - чоловік активний і рухливий, а водночас спокійний і твердий. У суспільстві Іван посідав таке місце, яке наводило на думку про світильник — євангельський образ покликаного бути “світлом для світу”, бо не “запалюють світильника, щоб поставити його під посудину, а на світник, і світить він усім у домі”. Дуже точний образ тих, що були на видноті з усією відвертою українською і одверто неофіційною просвітницько-громадською працею. В тому суспільстві, де все ховало своє лице в маску лояльности і, зрештою, губило те лице; де всі боялися потрапити в підозрілі, висліджувані й переслідувані... де все хотіло б кимось здаватися, але боялось БУТИ. Тут будь-яка українська діяльність була антидержавною і одразу вписувалась у світ “гнаних і переслідуваних за правду”. Той світ ставав гартованим і стоїчно відпорним.
Як важливо, що десь у порожнечі плавають сузір'я і монади, які зоріють і світяться. Для історика — то надзвичайно важлива мить — творення сузір'я.
...Висковзуватись і відступати від слова Іван не вмів. Його позиція щодо відповідальности за слово була принциповою. Можна сперечатися в процесі редагування рукопису. Але коли опублікував — це твір, за який ти відповідаєш. “Та це ж слабка давня річ, що про неї згадувати”, бувало, відхрещується якийсь автор. - “Е, ні, про все треба пам'ятати, хоч і не хочеться. Що сказано, то вже за тобою, що написано, то вже написано. Ти автор, і це твоє ім'я.”
Демократичний Світличний підтримував усіх. Читав, креслив, правив, давав поради. Мамайсур, Нечерда, Холодний, Воробйов, Стус, Калинець, чимало відомих і вже забутих авторів мали в особі Світличного терплячого читача і критика.
...Він був широко освіченою і надзвичайно начитаною людиною. Усі приступні книги з філософії і естетики стояли в нього на полицях, були читані, часто й попідкреслювані. Проблема труднощів сприймання тексту для нього взагалі не стояла. Мені здавалося дивним, що він при цьому обстоює простоту і доступність — наче від імені масового читача. “Ти пишеш занадто складно для нашого читача”. - “А котрий читач наш? Може, той, що зовсім і не читач?” - “Ти не уявляєш, який низкий рівень освічености наших людей”. - “Але я займаюся психологічном дослідженням сприймання тексту: кмітливий розум добре схоплює тонкощі підтексту вже у восьмому класі”. - “Так то ж кмітливий. А середній?” - “Добре. Я пишу, як мені пишеться, не пристосовуючись до читача. Хай читач шукає сам, кого йому читати й любити”.
...Режим "звільнення" після заслання був устелений пастками. Але Іван Світличний вийшов на волю, точніше, його винесли паралізованим... Боже, який страшний вирок, коли в поліційній країні з чоловіка знімають нагляд...
Найбільш знайомий маршрут: тролейбус 17, зупинка Єреванська, далі між будинками - до кінотеатру "Супутник ", вул. Уманська, 35 - і в квартирі 20 - Світличні. Не тільки мені цей маршрут звичний...
Після заслання восени 1983-го справа зустрічі спростилася: під вечір Іван сидітиме на лавці з милицями біля кінотеатру або біля будинку, з Льолею або сам. У погляді його блукатиме тінь відчуження.
Його очі засвітяться тихою радістю і готовністю слухати, що де робиться у світі. Особливо жадібно він слухатиме про знайомих.
Тільки коло страшенно звузилося: Світличний світить розсіяним світлом. Під осіннім надвечірнім сонцем усамітнюється його постать і стає віч-на-віч із минулим. Прийде сусідка Геля*, провідає Надя*, забіжить Іра*, посидить Михайлина*. До хворих люди приходять накоротко. Та й сам хворий втомлюється, особливо од відвідин з чемности.
Якби Іван міг вести щоденник, ми б мали морально-психологічну картину Києва 80-х років. До нього заходив ще живий-здоровий і до кінця правдивий Микола Лукаш, розповідав про іншого Миколу**.
У добрих Іванових очах був біль і гірка усмішка. Здавалося, його душа не могла вмістити цього абсурду: він любив Миколу і не міг зректися своєї любови. Взагалі такі конфлікти були йому не під силу. Він важко зносив гострі конфліктні ситуації. Йому хотілося плакати Але він дивився тихим безпорадним поглядом, бо очі Світличного не звикли до сльози. Важко було йому переповісти мені ту невимовну історію, і тоді він просив: "Льолю, розкажи ти".
Ще важче було згадувати дати і цифри. Навіть номер своєї зони. "В тій, де ти був"- це 36-та; "в тій, де я був"- це 35-та.
Ми часто сиділи на осонні і тихо розмовляли. Він любив, коли розповіді збуджують приємні спогади про спільних знайомих.
Жевріла слабка надія, що стан покращає, що можна буде ще читати... Але ТІ, певно, вже зняли у Світличного підслуховувальну апаратуру...
Іван повільно згасає. Він уже нікого не впізнає, а очі його збуджено і тривожно дивляться в далину десь по той бік.
Дружина його просить о. Юрія*** на маслосвятіє. В пам'яті Івановій навряд чи таяться спогади з дитинства про богослужіння. "Молімось, браття атеїсти",- писав він... Але на вид священика в ризах, на голос молитви очі Іванові помітно засвічуються і з них спадає заслона байдужости. Його добре серце впізнає голос молитви, яка десь на глибині підсвідомого завжди була його молитвою - з рідної традиції, в якій він виріс у бідній хаті, де назавжди поселилася доброта і сердечність. Та доброта і любов таємно присутня в ньому і тепер. То вона до останніх днів збирає друзів. Усі сили його душі було розсіяно й роздано - і ось урожай потроху повертається.
Його похорон був багатолюдний - національний похорон! У комусь дзвеніло слово Світличного, комусь світило його ім'я, когось притягнула гірка слава мученика за народ.
Довгі муки його вмирання згладили гостроту втрати. Але всі відчували: відійшла велика душа, яка горіла і ясніла тихою любов'ю до брата. У довгу епоху сірої мжички вона засвідчувала можливість діяльного опору.
* * *
Життя коротке, а мистецтво вічне.
Життя коротке, тільки не пусте
Тривання. Наймудріше із мистецтв —
Мистецтво жити вщерть, непересічно
І твердо, без подонства, без естетств.
Ламати вічне, стале, канонічне,
Усталювати плинне, динамічне,
Миттєве — се твій стиль життя, митець.
Ти — смертний між безсмертними богами.
Пощезнуть вічні ритми, тони, гами,
Та не поглине чорне забуття
Магічну вдачу високосно жити.
А віщі музи раді послужити
Мистецтву швидкоплинного життя.
Ти чуєш, сину? Україну
Плюндрує чорна татарва.
А ми — хоч не рости трава.
Ми, патріоти, слиним слину:
Аби, мовляв, була жива.
Сутуж, та треба — чуєш, сину? —
(На час!) зігнути (трохи!) спину,
Щоб не злетіла голова.
А там... а там ще буде видно.
І гнеться потурнацьке бидло,
Нездалих предків кленучи.
У яничари пруть, ягнята.
І нікому меча підняти...
Ти чуєш, сину? Не мовчи.
* * *
Не можу я без посмішки Івана
оцю сльотаву зиму пережить.
В проваллях ночі, коли Київ спить,
а друга десь оббріхують старанно,
склепить очей не можу ні на мить,
він, як зоря, проміниться з туману,
але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.
Ні словом не озветься. Ані пари
із уст. Вусате сонечко моє!
Несуть тобі три царіє со дари
скапарене озлоблення своє.
Іваночку! Ти чуєш, доброокий?
Їй-бо, не знаю, що я зле зробив.
Чого ж бо й досі твій поріг високий
ані відчув, ані переступив?
Прости мені, недільний мій Хрещатик,
що, сівши сидьма, ці котли топлю
в оглухлій кочегарці. Що терплю,
коли вже ні терпіти, ні мовчати
не можу, що, читаючи, люблю
твоїх Орхана, Незвала і Данте,
в дев’яте коло прагнучи стремлю.
Моє ж досьє, велике, як майбутнє,
напевне, пропустив котрийсь із трутнів.
Із тих, що білий світ мені окрали,
окравши край, окрали спокій мій,
лишивши гнів ропавий і кривавий
і право — надриватися в ярмі.
Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,
всі правдолюби, чорт би вас побрав!
Чи людська добрість — тільки доти добрість,
поки без сил, без мужності, без прав
запомогти, зарадити, вступитись,
стражденного в нещасті прихистить
і зважитись боротися, щоб жити,
і зважитись померти, аби жить?..
"Він був носієм любови..." Про Івана Світличного згадує Ігор Калинець
"Вусате сонечко". Надія Світлична і Анатоль Перепадя згадують...
Яким світлим іменем нарекла його доля - Світличний...
Микола Горбаль згадує
_______________
* Геля Дворко, Надя Одарич, Іра Пієвська (Ґлузман), Михайлина Коцюбинська.
** Ймовірно, йдеться про Миколу Холодного.
*** о. Юрій Бойко.
