Ярослав Курдидик - письменник-вояк, що пив воду з Дніпра і з Дону

 

Ярослав Курдидик,

письменник, журналіст, дивізійник, учасник Битви під Бродами, член НТШ

***

Ідем. Нас хмара довгим батогом

Підхльостує. Яри, неначе ніші...

"Куди?" - питає серце, - "І чого?" -

У відповідь команда: "Ще рівніше!"

Курява гадом прилипла до ніг,

У сажу обернулись ніжні трави,

Спасибі вітру, що до нас надбіг

І кинув дощ на почорнілі лави!

Із чвірки першої хтось вигукнув здаля:

"Давайте пісню, найсильнішу пісню!.."

Яри скінчилися, прослалися поля,

І йде колона, немов у вічність...

1942

Практично незнаний в Україні автор-вояк Ярослав-Рафаїл Курдидик упокоївся у Торонто 35 років тому, 1 серпня 1990-го. "Український поет і військовий старшина під час Другої Світової Війни, який пив воду з Дніпра і з Дону" - оце й усе, що сказано про його бойовий шлях у передмові до його книжки "Серце і зброя", виданої у Канаді накладом Братства колишніх вояків І-ї Української дивізії Української Національної Армії. Про решту мовить він сам:

ВПЕРЕД, ПІХОТО!

Вперед,

Нехай не буде лячно,

Що командир впаде:

У сотні, в чоту відважній

Знайдеться інший,

Що поведе!

Поправ гвинтівку,

Хай ремінь не тисне.

Чотовий глянув на мапу,

Очі - як аметисти,

Наказ - мов блискавиця:

- Для нас

Єдиний напрям -

Вперед -

І вп'ялив у нас зіниці,

Як цівки, що все нищать!

Наче пекло перед нами,

Окопи в полум'ї з заліза,

Бухтять буромідними вогнями,

А ми -

Задихані,

Біжимо, падаємо, встаєм,

На колінах повзем,

Звиваємось смертельними вужами,

Ніби вдари велета-молота

(Перемоги чи смерти мотто?)

Паде команда:

- Вперед!

Міномети й піхото! -

А за нами

Кричить зранена земля,

Роздерта стрільнами,

Боєм, громами

(Дитя без мами!) -

І гукає голосом дзвону,

Бліда від люті й нестями:

"О, корогву треба вище підняти,

Кров'ю й честю її боронити,

Серцем-душею її захищати!"

Хтось упав ранений...

Заціпи зуби,

Старайся, мій друже,

На коліна піднятись,

Схопи кулемета у руки,

Слизькі від крови,

І міцні від любови -

І наведи саму смерть на ката!

І в мент,

Коли чорний жах

Гієнами жовеола завиє,

Як помітиш

В очах твого побратима,

Що в зіницях пітьма

Потойбічна

Темніє, -

Не забудь же, брате,

У нього забрати

Гвинтіву, набої

І ручні гранати!

О, ні, він не зміг їх жбурнути, -

То ти, брате,

Плюнь у долоню,

Міцно затисни

І жбурни далеко -

Просто в супостата!

1944

Народився 6 березня 1907 року в Підгайцях на Тернопільщині як другий син о. Петра Курдидика, греко-католицького священика парафії Успіння Пресвятої Богородиці, і Стефанії з роду де Остоя Стеблецької. Батько Ярослава, отець Петро - вихідець із села Бовшева, син рільника Симеона Курдидика й Марії Атаманюк. Старший брат Ярослава — Анатоль-Юліян, письменник і журналіст. Мав і молодшого брата - Романа-Мирона.

Прожив дитинство у селі Покропивній. У Першій українській державній гімназії в Тернополі здобув середню освіту; продовжив — у Технічно-мистецькій школі у Львові. Студіював журналістику у Польщі у Варшавському університеті; право — у Віденському. Служив у кінній артилерії польської армії в середині 1930-х років.

Під псевдонімами "Славко" та "Максим Бурулька" дописував до різних галицьких часописів, зокрема до львівських газет «Новий час» і «Час». Був членом львівської літературної групи "Дванадцятка" (1935-1939), організованої його старшим братом Анатолем-Юліяном. Тогочасні «Каварняні настрої» йому влучно вдалося передати в однойменному вірші:

В нашій каварні весело нині –

Розгомонівся п’яний джез-бенд.

У танку тануть, – серце при серці –

Гарна русявка, – бідний студент,

Грудь біля груди, напняті

Гострі кинджали блискають з віч,

Що їм, що завтра знову буде тужно,

Що за вікнами понура ніч…

Сиджу самотно, а проти мене

Крикливий напис «Коньяк Мартель».

Всюди ця проза… – Серце студене,

Неначе стіни полярних скель,

Акордом фокстрот ллється у душу…

«За п’ять четверта» – сіріє день…

Годі, дівчино! Іти вже мушу!

Кельнер, платити! Досить пісень!

Новий московсько-большевицький окупант без решти знищив увесь життєвий дорібок Ярослава, але - ходом незвичних подій - зодягнув його в мундир німецького старшини; служив офіцером вермахту на Східному фронті, з 1943 - старшина Дивізії військ СС Галичина, учасник битви під Бродами.

​Гайделяґер.
3-я сотня, «KAMERADSCHAFTSABEND» - товариський вечір дня 18-го жовтня 1943 року на збірковій площі 3-ої сотні.

На світлині: Голуб Юрій, Кушніренко Ілярій, Кіселик, Карпинець, Скоробогатий Анатоль, Шарко Мирон, Ружило Василь, Кінаш Ярослав, Вовк, Белей Віктор, Мриглод, Паньків Ярослав, Голембийовський Мирон, Висоцький Роман, Когутяк Роман, Крушельницький (Пусьо), Ясінський Богдан, КУРДИДИК Ярослав, Гавриляк Роман, Гаврилів Ігор, Боньчук Роман, Романович Євген, Захарчук, Микитин Богдан, Мельникович Юрій, Рудичів Богдан, Марцінковський, Стадник Стефан, Костів Юрій, Головка Роман, Збудовський Мирон, Сеник, Кандюк Богдан, Оглюк Микола, Лехіцький Роман, Марусин Василь, Ганкевич та інші (прізвища невідомі).*

Зі своїм відділом перейшов дослівно у фронтовій чи підфронтовій полосах вздовж і впоперек усю Україну й пізнав її людей та її красу, що такі відбиті в його поезії і прозі.

Через Чехію, де здав чеському підпіллю майно своєї військової частини, за ціну допомоги "його" воякам вернутись просто до своїх родин, Я. Курдилик дістається черговими крутими дорогами в табори втікачів у Німеччині, звідти у повоєнне "цивілля" і врешті виїздить "на німецьку квоту" до США, де працює спершу у пекарні, потім книговодом оселі і врешті службовцем Амбасади Південної Африки в Нью-Йорку. Зібравши все писане досі "на наплечнику", нашому авторові вдається і тут зустріти побратимів зброї і почати свої загально знані воєнно-політичні статті для української преси, згодом як постійний кореспондент престижевої "Свободи". З того "американського" часу маємо вже повновартні літературні збірки писань Ярослава, в 1954 - вояцькі нариси "Два кулемети", в 1955 - мініятюри "Етюди" й у 1976 - збірку вояцької поезії "Серце і зброя". Написаних і розкинених по різних українських періодиках творів пера Я. Курдилика (маємо на увазі виключно літературні!) вже стільки, що з них можна зробити ще ряд дальших збірок, але смерть автора в 1990 році не дозволила йому на здійснювання та друк їх, і ця, для якої ці наші рядки, виходить уже як посмертне видання його новел і оповідань. Плянуються й інші такі ж видання - гуморесок, мініятюр та поезій Я. Курдилика.

Химерність усього життя нашого автора, в тому й двократного невдалого подружжя, рівноважиться, таким чином, публікаціями його творчости, видання яких зможливив він своїм архискромним життям і рідкісною особистою ощадністю. Контраст - знову контраст! - до цієї ощадности знайде читач у неймовірному багатстві та пишноті творів його пера, що давно знайшли свого щирого прихильника, добру оцінку знавців літератури та достойне місце на полиці книжкових осягів України.

Ярослав Курдидик

Х Х Х

Я вибирався мандрувати у світ і старий батько, цілуючи мене в чоло сказав:—Затям, сину, що у світі є один великий гріх — підлість,

одна велика чеснота — посвята для батьківщини,

і одне велике щастя — спокійна совість.

Я був тоді юнаком. Відтоді минуло багато літ — і я переконався, яку велику правду сказав мій батько...

ВТІКАЧІ

У довгій понурій валці тягнемось на захід. Поскрипують вози, фуркають коні, схиливши голови. Люди, пройняті тугою й розпукою, прямують у незнане. Услід за нами, з докором в очах, дивиться Батьківщина.

Земля, що по ній дудонять наші кроки, питає нас: -

- Навіщо залишаєте мене на поталу? Хто ж тепер оратиме й сіятиме? Хто захищатиме мої плоди?..

Сонце цілує наші засмучені обличчя теплими поцілунками. (Бо є тільки два теплі поцілунки: матері і сонця.)

Зо степу женеться на нами шумливий вітер. Він чіпляється за наші шинелі і кричить:

- Я виколисав на цій землі сотні відважних поколінь. - Я маяв їхніми прапорами, коли вони несли їх до бою. Я прохолоджував їхні рани на бойовищі. Куди ж ви їдете, мої воїни?

На рубежі рідного краю зустріла нас з тупим і камінним обличчям Чужина. Вона подивилась на нас і байдуже промовила:

- Пропадайте! Для людей, які кидають свою Батьківщину, щоб врятуватись від смерти, ніде немає пощади! Чужина клонить чоло навіть перед ворогом, але перед сильним і гордим, у лицарському шоломі. А ви?!...

І я з соромом опустив у землю очі.

РІДНІ СЛОВА

Далеко від рідних піль оремо чужі ниви й засіваємо дрібними словами. Та не достигають чомусь тут вони. Восени стирчать безлисті, бо не змогли запустити корінців у тверду землю, і на сонці — погоріли.

Ходять слова по широких, великих містах. Оббивають чужі пороги. Ніхто не пускає їх до хати. Втома зморою налягла, пригнула їхні спини. Насупленими очима кожний дивиться на них:

— Чого ж то ви, обходисвіти, аж сюди забрели? Аджеж дорога ваша — он куди, дивіться!..

Повертають слова свої голови назад... Дивляться в далечінь і згадують, що і вони і пісні бойові, складені з них, народилися й виростали там, де ніколи не переставало мінитися сонце на перломутровому небі; де ніколи не згоряють золоті соняшники; де чорна блискуча земля сміється назустріч кожному чужинцеві, як дівчина-смаглявка...

Слова, що розгубилися по чужих стежках і дорогах, зустрічають нас — живих людей — і питають, розкривши із здивуванням очі:

— Чого ж то ви нас аж сюди приволікли?.. Хіба не бачите, що на цій яловій землі нам не прийнятися, хоч би й сторіччя проминули!..

(Ми, ніяковіючи, відвертаємо обличчя).

Лежать слова, потоптані й побиті, і нікому їх похоронити. Чужі вони тут усім. Ніхто не знає, яким звичаєм відправити їх на вічний спочинок. Що сказати і як помолитися над гробом, що малим горбком десь виросте на перехресті клекітних шляхів. На чужих кладовищах кричать з малих похилених хрестів рідні наші слова:

— Навіщо ви нас тут виписали? На глум?! Кожний чужинець, який проходить повз нас — відвертається, мов від прокажених... Ми стоїмо тут роками, але ніхто й не гляне на нас... А ми говоримо про душі і вчинки тих, які привезли нас сюди, щоб зберегти від ворога.

Тільки мала жменька слів рідних — недобитих і поранених, як чота вояків, можливо, повернеться додому... Стануть вони на порозі рідної землі, обтрусять пилюгу з одежі і промовлять сильно і гордо:

— Ех, коли б ти знала, Батьківщино, які то нам доводилося зводити нерівні й важкі бої! Коли не віриш — подивися!

І простелять їй під ноги покривавлений і пошматований прапор, на доказ, що залишилися їй вірні.

(З книжки "Етюди", 1955)

ПОБРАТИМИ

Дзижчить липнем широкий степ. У житах стрекочуть польові коники, а на межі сіло жарке літо і, ніби старий господар, дивиться втомленими очима на молодих вояків, що проходять широкою дорогою. Вони закурені темносірою пилюгою: одежа, зброя, а по обличчі течуть брудні струмки поту.

— Степане, чи довго ще будемо воювати?.. Дивись, земля знову передягає жупана... Ще недавно носила весняний, сочисто-зелений, а тепер уже золоту сорочку вбирає... Шелестить спілим колоссям і кониками поплигує...

— О, мабуть довго ще!.. Я вже й звик до цього мінливого життя... Перші два роки нуднувато було жити вовком у полі і лисом у лісі, а на третьому — звик... Тепер, коли в хаті іноді доведеться заночувати — аж душно робиться. Як тому птахові, що тільки в просторі його воля й насолода...

— А я, Петре, так звик до отих ременів, що через плечі, що як, буває, здійму їх з автоматом, так ніби частину тіла здійняв, ніби чогось бракує. Стаю якимсь легким, хапаюся за будь-що, наче боюся, щоб не підніс мене вітер і не крутнув, як соломину, та не поніс світами... Або ще, коли їм, а біля мене лежить моя „папашка", то _ Дається, що вона роззявляє свій глибокий чорний рот... теж хоче їсти... Я вломлю шматок хліба і тиць їй. „Їж! – кажу — і не шкірся!" А сам у душі сміюся. А вона ніби насуплюється і сердито відповідає: „Я хліба не їм, тільки м'ясо окупантів!"...

Піт тече воякам по обличчях, жолобить вузенькі, криві доріжки і всякає у виполовілий вояцький комір. Доріжки печуть так, мов по них хтось розпеченим дротом борознить.

Плесками достиглого жита пролітає вітер. Війне холодком, і ніби білою легкою рукою здіймає втому з людського тіла. На обличчях жили напружилися, розтягнулися і розпустили синє коріння. Цівки ґвинтівок та автоматів розпеклися так, що їх відсувають далі від обличчя, бо як доторкнеться — пече...

— Степане, до головної команди ще далеко?

— Під вечір будемо на місці, — відказує Степан, здіймає автомат з плечей і перевішує через шию. — А коли сьогодні вночі доведеться знову вступити в бій, то це буде мій дев'ятдесят восьмий...

— Курінний казав, що після сотого можна стати справжнім вояком...

— Ех, хоч би вже їх скоріше перебути!.. А тепер сідаймо, хлопці! — командує Степан і кладе наплечник і зброю на землю, його волосся вигоріло на сонці і зливається в одну барву з житом. Він лягає горілиць і, дивиться в небо.

— Оце й воюємо, — тягне він вголос, — за те, щоб небо, що над нами синіє, і земля, що по ній ходимо — були наші. Розумієте, хлопці?... Щоб цей хліб, що достигає на полях, був наш, і щоб його збирали ті самі руки, що й сіяли... Бо це наш хліб!..

І Степан простягає руку, бере кілька колосків жита, нагинає до свого обличчя і говорить до них:

— Ми з вами рідні побратими і допомагаємо одне одному: ви нас годуєте, а ми біля вас на сторожі, щоб росли й достигали на в о л і!..

(З книжки "Два кулемети")

* * *

Ген.-хор. Тарасові Чупринці

Доба велика і сувора,

І ми, заплетені у ній,

Нас міліонів понад сорок

Проходять смерчі вогняні.

Пригадую: ніч, Україна,

Ліс, друзі й кров, як у маю

Червоні квіти... Гинуть, гинуть,

Та не здаються у бою!

Пройшли роки, важкі, криваві,

А безименні в боротьбі -

Без почестей, легенд і слави -

Різьблять обличчя в цій добі...

Писати пощо епопеї?

Навіщо кидати слова?

Чи правда світ не здобува? -

(За правду не умруть пігмеї!) -

О, кров, просякла в чорнозем,

Не пропадає, бо щоднини,

Із неї, блиснувши вогнем,

Зростає велет України,

Стає до маршових колон,

Які нескореним багнетом

Карбують нації кордон!

Пекуча звістка, він упав...

Тверда, вояцька його смерть...

А ми стискаєм крицю лав,

Звикаючи до втрат і жертв, -

Ти вічний у ділах своїх,

І хто їх може спопелить?

Чупринки дзвони далі дзвонять

І смолоскипами горять

Поля, якими йшли колони,

Його колони, княжа рать -

Гранатні вирви і могили

Його дороги скрізь значать!

Волинь, Полтавщина, Карпати,

Де тільки рейдами сходив...

І раптом блискавка крилата -

"Упав наш вождь і командир!.."

В бою за днями дні проходять,

Нові лаштуються пости,

У далеч сіру, що тхне льодом,

І птах у вирій не летить...

Рокочуть громи у повітрі,

Що хто шуватиме раба -

Того розчавить і розітре

Чупринки кована доба!

МІЙ ДРУГ

Присвячую сл. п. другові Базилякові

Друже, друже, навіть іти легше,

Як тримати кроку у полях,

Коли ноги спільно камінь крешуть

І пилюку струшують на шлях...

Друже, друже, наче йду з тобою,

Відчуваю дотик твоїх пліч, -

Рідну землю беремо із боєм

І вогнями протинаєм ніч...

Проминуло... Лісова алея

Замість рідних піль і рідних хат...

Там назавжди залишив тебе я,

У підніжжі звихрених Карпат...

Викопали хоч міленьку яму,

Мазепинку клали в головах,

І листа передали для мами,

Що упав ти у важких боях...

Ще й могил не встигли підрівняти,

Ще й молитву мовили уста,

Як московська вдарила ґраната,

Надламавши і твого хреста...

Друже, друже, десь, як "Невідомий",

Ти лежиш, і вироста полин...

Гірко плаче матінка удома,

Як присниться їй повстанець-син...

Березень, 1944

НАПИШИ

Напиши, які тут завжди задума і тиша,

Ні слів, ні шептань, ні молитви до Бога —

Журавлями летять хрести, що й нишком

Не проказують більше нічого...

Напиши чимскоріш решткою олівця...

Не маєш, мій друже? — то пиши кров’ю:

Тут лежать ті — ні початку їм, ні кінця —

Безіменні вояки людського безголов’я...

Тут лежать вояки, що любили степи,

Що ганяли дітьми босоніж по городах,

На хрещатій леваді, звідки видко хати

І покруччя лози, і замислені води...

Простягнути б веселкою руку в мету,

Просто в ліс, що росте, як свідок,

Коли вийшла нота на дорогу круту,

Просто в налет — в п’янкий пообідень...

Розкажи, білий дне, не зривайся увиш! —

Як від болю заплакав могутній Славута,

Розкажи, як чота залягла у комиш,

Як у зелень хотіла вона обернутись,

Як підвівсь командир, як сурміли вітри,

І як смерти промчала скривавлена тінь...

Напиши, друже мій: «Тут вони полягли,

Щоби жити навіки. Амінь.»

Оцифровані книжки Ярослава Курдидика (сайт diasporiana.org.ua):

https://diasporiana.org.ua/?s=%D0%9A%D1%83%D1%80%D0%B4%D0%B8%D0%B4%D0%B8%D0%BA

______________________

* Джерело світлини https://commentsbot.xyz/thread/HBKixnfoF

Справа про вбивство Фаріон: висунуте В'ячеславу Зінченку обвинувачення сфабриковано

 

В'ячеслав Зінченко на суді 13.2.2025

Справа про вбuвство Фаріон доводить те, що давно відомо всім. У цій країні вигадати будь-яке звинувачення, будь-якій людині, запроторити її за ґрати без будь-яких доказів і тримати там скільки завгодно — це повсякденні реалії “українського правосуддя”.

Не мовчіть, бо будете наступними!

tZE inform

Справу проти Зінченка шито білими нитками. Прямих доказів проти нього немає. Немає ні пістолета, ні відбитків пальців, ні потожирових слідів, ні ДНК, немає патронів, немає затримання Зінченко на місці вбuвства чи поблизу, немає відеодоказів перебування Зінченка у дворі будинку при вул. Масарика. Зінченко не затриманий на місці злочину і не затриманий поблизу місця злочину. Усе решта - то фантазії.

Ми бачимо тільки персонажа в панамі, рукавичках і окулярах, щодо якого нам нав'язують думку, що це Зінченко. Ще раз: прямих доказів жодних немає; слідчі вигадують непрямі "докази", дивлячись у стелю, а "свідки", яких вони підібрали, говорять по шпаргалці, яку їм написали.

На 21.7.2025 призначено засідання Шевченківського районного суду м. Львова в цій справі.

Ось у хронологічному порядку враження авторів tZE inform від суду над Зінченком:

Аналіз відео з камер спостереження, проведений на запит адвокатів Зінченка, показує, що на відео з камер спостереження (доказ з боку обвинувачення) три різні людини, а не одна. Різниця у часі та різний зріст свідчать про те, що це різні люди. Також неможливе пересування однієї людини між двома точками за такий короткий час.

8.10.2024

Згідно з версією слідства у справі № 461/6073/24 про вбuвство Фаріон, до скоєння цього злочину можуть бути причетні близько 300 не встановлених (!) осіб, абонентські номери яких слідчі передали до суду й отримали доступ до інформації про всіх цих абонентів мобільних операторів України .

https://reyestr.court.gov.ua/Review/122192954#

Водночас слідство відмовляється від ексгумації тіла, в якому є єдиний достовірний доказ у всій цій справі — куля в голові Фаріон.

14.10 2024

Суд у справі Фаріон відмовив адвокатам підозрюваного в долученні до матеріалів справи відеодоказів того, що в момент фіксації особи камерами під будинком Фаріон, Зінченко перебував в іншому місці.

Суд у справі Фаріон відмовив адвокатам підозрюваного в долученні до матеріалів справи доказів про час прибуття підозрюваного до Львова 9 липня 2024 року, коли особу, котра зафіксована відео й фіґурує як підозрюваний, зафіксовано у Львові 2 липня 2024 року.

Суд у справі Фаріон відмовив адвокатам підсудного в долучення до матеріалів справи заяви про погрози від сторонніх осіб безпосередньо в місці попереднього утримання.

5.11.2024

Попри відсутність доказів обвинувачення, Шевченківський районний суд Львова, який повністю іґнорує докази супротивної сторони, послідовно, п'ять разів продовжував обвинуваченому Зінченкові запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Суд так і не постановив ексгумувати тіло Фаріон, де міститься головний доказ справи — куля, що її вбuла.

Питання до львівських “демократів”: ви хочете правди чи просто когось за ґратами?‎

- Чому дочка Фаріон Софія підтримує, причому дуже активно, таке обвинувачення? Вона не зацікавлена у викритті справжнього замовника і дійсного виконавця?

- Один в один справа Шеремета - пробують довести недоказуєме.

(з коментарів)

9.4.2025

На засіданні у справі про вбuвство Фаріон дослідили вміст мобільного телефону обвинуваченого В’ячеслава Зінченка. У хмарному сховищі знайдено файл із досьє на Фаріон, датований 6 березня. Там зазначено особисті дані та місце роботи. Схожі досьє були на Стерненка, Філатова та Корбана.‎

Мер Філатов - міністрові Клименкові: "Чому я не був попереджений про досьє Зінченка на мене? Це може бути список на знищення."

Тому що цю дурню внесли в телефон недавно й попередити всіх не встигли.

- Він [Філатов] просто не знає, що файли *.pdf смертельно небезпечні. Інша права *.txt Тут можливі варіанти.

- Прочитав про все те, що нібито знайдено в телефоні Зінченка, й порахував, скільки пам'яті те все має потребувати, - таких телефонів ще не випускають.

(з коментарів)

28.6.2025

А ось думки про цю справу Ігора Швеця, оперативника української кримінальної міліції, капітана у відставці:

Славко Зінченко не мав мотиву вбuвати І. Фаріон. Протилежного не доведено. Як на те пішлося, мотиви у принципі могли бути в мера Львова А. Садового, адже, як стверджують у Львові, в І. Фаріон були численні конфлікти з мером. Чому ж він не фіґурує у справі як свідок?

Далі. Зінченко ходив по Львову відкрито, не маскуючись, не ховаючи обличчя, показуючи його камерам зовнішнього спостереження. Пересуваючись по місту, не ховався, не петляв і не замітав слідів. Відкрито винаймав квартири, платив гроші і брав квитанції. Його телефон завжди був при ньому, і білінґ можна відслідковувати практично покроково. На момент убuвства Зінченко не був зафіксований у дворі будинку при вул. Масарика чи поблизу. Аби говорити, що він там був, треба засвітити його обличчя, а обличчя там не бачили.

На місці вбuвства чи поблизу Зінченка не затримували. Яке відношення він у такому разі має до вбuвства і до тверджень, що він сидів у дворі 2 тижні і вбuв? До речі, камери зовнішнього спостереження зафіксували, як Славко Зінченко ходив по Львові в той момент, коли у дворі будинку при вул. Масарика сидів персонаж у панамі, в окулярах і рукавичках. Він не міг перебувати у двох місцях одночасно, а брата-близнюка в нього немає.

Опис того персонажа, даний сусідкою (див. відео), катеґорично відрізняється від зовнішности Зінченка:

Уривок відеозапису розмови сусідки І. Фаріон з журналістами

Той персонаж, до речі, був узутий у черевики десь 40-го розміру, а між тим Славко носить взуття 44-45 розміру. Чи не є це підтвердженням того, що справу сфабриковано?

До речі, за інсайдерською інформацією, після затримання Зінченка у Дніпрі, львівські поліцейські спонукали сусідів-свідків поміняти свої попередні покази.

Опис потенційного вбuвці, даний поліцейським, що брали участь в операції перехоплення у Львові, - метр сімдесят зросту, худорлявої статури, тоненькі жіночі руки теж не має нічого спільного із Зінченком.

Затримання у Львові під час операції перехоплення. Джерело https://t.me/lvivych_news/40111

Зізнання Зінченка в убuвстві немає. Попри те, що львівська поліція відрапортувала, що вона нібито розкрила вбuвство, юридичний статус в Зінченка був і залишається просто “підозрюваний”.

Ймовірного знаряддя вбuвства - за версією поліції, пістолета Макарова 9 мм - не знайдено. Патронів до пістолета, магазину в слідства немає, як немає й кулі. То в якому вбuвстві можна його звинувачувати, коли нічого цього немає?!

До речі, Львівські поліція і прокуратура “шили” Зінченкові три, якщо не чотири пістолети: спочатку “шили” стартовий пістолет, потім “шили” пістолет Форд, а потім вже ПМ. Чи не забагато? Й нема жодного доказу, що цю зброю Зінченко тримав у руках. Нема й людей, які продавали або передавали Зінченкові зброю.

Ніхто зі свідків, на яких посилається сторона обвинувачення, не перевірявся незалежними експертами на детекторі брехні, причому ключове слову тут - незалежними, а ними в атмосфері упередження й тиску, яка панує в суді, можуть бути тільки европейські експерти. Широко відомі випадки, коли особи, звинувачувані у злочинах, під тиском поліції погоджувалися давати брехливі свідчення в обмін на закриття справ проти них.

Перше, що сказала Софія Особа на камеру одразу після вбuвства, посилаючись на поліцейських, які були на місці злочину, - що її матір убuто пострілом у потилицю. Постріл у потилицю завжди спричиняє великий витік крови. Ірина Фаріон втратила дуже багато крови - близько двох літрів, це бачили всі, хто був на місці злочину. Зараз слідство чомусь твердить, що постріл був у скроню. Між тим, витік крови від пострілу у скроню завжди невеликий. Чому така дивовижна розбіжність?

Це не тривіальне питання. Згадаймо, що прокурор на котромусь із засідань сказав, коментуючи показане в суді відео, цитую: "чути звук СХОЖИЙ на постріл". Саме таким буде звук пострілу зі снайперської зброї з глушником зі значної відстані, причім, як зазначає капітан І.Швець, такий снайпер має бути професійним кілером, найімовірніше спецназівцем, тренованим на пострілах саме в потилицю. Й це повертає нас до питання: до чого тут Зінченко?!

Щодо атмосфери тиску в Шевченківському суді: чомусь Софії Особі дозволено під час засідань перемовлятися з прокурором, вигукувати звинувачення на адресу підозрюваного й уголос вимагати для нього бажаної їй кари. Що це таке?! Де у світі таке можливо? Чому суддя закриває на це очі?

На жаль, на суд тиснуть і деякі місцеві ЗМІ, котрі від самого дня арешту Зінченка у своїх повідомленнях фактично вторять міністрові Клименкові, мовляв, злочин розкрито, видаючи бажане ними за дійсне.

Жодного прямого доказу того, що Зінченко вбuв, немає, як немає й жодного опосередкованого доказу. Жоден свідок прямо не заявляє, що це саме Зінченко вбuв, бо жоден свідок не бачив його обличчя у дворі будинку при вул Масарика. Усі “експертизи” - одорологічна, голосова тощо, що їх поліцейські замовили “спеціялістам”, котрі не мають европейської ліцензії на проведення експертиз, треба вважати сфабрикованими для того, щоб засудити Зінченка.

Щодо вмісту ґаджетів, вилучених у Зінченка при затриманні, — телефону і що там ще в нього вилучили. Сторона обвинувачення навмисне показала в суді обрізане відео затримання.

Оцей фраґмент сторона обвинувачення вирізала.

Нагадаю, як відбувалося затримання у Дніпрі. Спочатку працівники поліції в цивільному виманили маму Зінченка з квартири, витянули її в під'їзд і притиснули до стіни, не даючи їй крикнути, - ймовірно, їй просто затулили рота.

Далі. В квартиру кидається або димова шашка, або світло-шумова граната. На відео видно, що, коли здоровенні спецназівці в повних обладунках забігають із дикими криками в квартиру Зінченків, уся квартира в диму. Після цього Славка стягують з ліжка, кладуть обличчям униз на підлогу, і спецназівець – здоровенний, кілограмів під 120 - притискає його до підлоги.

У Шевченківському суді того не показали, бо очевидно, що там повно порушень КПК, що затримання Зінченка відбувалося з порушенням прав людини на захист. Відтак, інформація, отримана з порушеннями КПК, не може вважатися доказом будь-чого. Скрізь у демократичнім світі інформацію, отриману незаконними методами, суди вважають недопустимою.

Капітан Швець вже рік стежить за цією справою. Його аналіз і висновки підсумовано тут:

"Система засудила Зінченка - спокійно, холоднокровно, фахово"

https://lesinadumka.blogspot.com/2025/01/blog-post_14.html

UPDATE

21.7.2025 у Львові судовий фарс у справі вбuвства Фаріон тривав. В. Зінченкові, котрому разом з його адвокатами довелося брати участь у тім фарсі онлайн, продовжили тримання під вартою на чергові два місяці, до 19 вересня. Цим суд укотре засвідчив, що доказів вини Зінченка сторона обвинувачення не має від слова зовсім, їх просто не існує, і що справу сфабриковано, аби врятувати обличчя міністрові ВС Клименкові. Адже той вже 26.7.2024, за тиждень після вбuвства й негайно після брутального затримання Зінченка, з поспішністю, гідною кращого застосування, відрапортував Зеленському, що злочин розкрито, і чисто в совєтськім стилі роздав львівським поліціянтам нагороди й відзнаки.

Визнайте очевидне, панове, - Зінченко не вбuвав, відпустіть його і шукайте справжнього вбuвцю/вбuвць! А нагороди вам доведеться здати.