«Я ж написав тільки напівправду життя — і мене викидають з літератури. А якби я написав усю правду, то що — мене вбити треба?»
"Я сприймаю те, що мене оточує, і те, що діється навколо мене, спочатку почуттям, серцем, а вже потім усвідомлюю розумом – тобто страждаю двічі з одного приводу. Боже, як важко."
Григір ТЮТЮННИК
* 5 грудня 1931 — † 6 березня 1980
Народився я 5 грудня 1931 року в сім'ї селян — Тютюнника Михайла Васильовича і Тютюнник (до заміжжя Сивокінь) Ганни Михайлівни. Вони були вже в колгоспі — батько плотникував, косив, пиляв осокорчики довгою дворучною пилкою, нишком готувався до екзаменів у вчительський вуз. Мати працювала на різних роботах — полола, в'язала, поливала і подавала снопи в барабан.
У тридцять третьому році сімейство наше опухло з голоду, а дід, батько мого батька, Василь Февдулович Тютюнник, помер — ще й не сивий був і зуби мав до одного міцні (я й досі не знаю, де його могила), а я в цей час — тоді мені було півтора року — перестав ходити (вже вміючи це робить), сміяться і балакать перестав… У тридцять сьомому році, коли батькові сповнилось рівно сорок (він з 1897 року), його заарештували, маючи на увазі політичний мотив, і пустили по сибірських етапах...
У 1957 році прийшов папірець, який сповіщав, що батько ні в чому не винен і реабілітований посмертно. По тому, як забрали батька, ми залишилися удвох: мати двадцятичотирьохрічною вдовою (вона молодша за батька на шістнадцять років) і я. Мені тоді йшов шостий рік.
Мій батько, кажуть, був гарний собою, розумний, сильний і з лиця моложавий, бо після першого одруження — на Ївзі Федотівні Буденній (1920 — 1921 рік) — він не знайшов кращого заняття, ніж займатись поезією, геометрією, бондарством. Після того, як батька забрали в тюрму в 1937р., взяв мене до себе батьків брат Филимон Васильович Тютюнник, — мати осталися заміжні за іншим, а я пішов до дядька. Сьогодні я знаю, для чого взяв мене дядько. Він і його дружина, Наталя Іванівна Рябовецька, з сусіднього з нами хутора Троянівка, вчили й виховували мене, а кажучи просто, були моїми батьками. Вони обоє працювали в школі. Дядя був бухгалтером, тьотя викладала українську мову й літературу. З того часу я запам'ятав "Як упав же він з коня", "На майдані". (...) Я любив і знав безліч українських народних казок, з яких я найбільше люблю й зараз "Котигорошко", — прекрасна казка. Перечитував оце недавно — диво, та й годі...
А до Донбасу, ще коли жив я з матір'ю і татом, добре запам'ятались мені Шевченків "Кобзар", "Під тихими вербами" Грінченка, "Хіба ревуть воли...", "Кайдашева сім'я", "Тихий Дон", тоді ще не закінчений, — третю частину читали, мабуть, тато і мама воювалися за неї: обом хотілося читать. Зійшлись на тому, що вечорами читали вголос.
1938 року віддали мене дядя і тьотя до школи в український перший клас, який нараховував сім учнів. Думаю, що тут другі мої, сказати б, батьки дотримувались і принципових поглядів щодо української мови, освіти, культури взагалі.
Через два тижні цей клас було ліквідовано за малим контингентом, і я опинився в російському першому класі. З того часу і до 1962 року я розмовляв, писав листи (іноді оповідання) виключно російською мовою, окрім років 1942 — 1949-го, коли я знов опинився в селі біля матері. До цього я був старцем в повному розумінні цього слова. Сталося се так. На початку війни тьотя народила мені сестрицю. А дядю забрали на фронт. Уже в сорок другому році почався голод. Я їв тоді картопляну зав'язь, жолуді, пробував конину — коли вона кипить, з неї багато піни. Люди, дивлячись на змучену тьотю і на нас, голодненьких дітей, порадили мені чкурнути до матері на Полтавщину, щоб легше стало всьому сімейству, — голод як-не-як. Я так і зробив. Йшов пішки, маючи за плечима 11 років, три класи освіти і порожню торбинку, в котрій з початку подорожі було дев'ять сухарів, перепічка і банка меду — земляки дали на дорогу. Потім харчі вийшли. Почав старцювати. Перший раз просити було неймовірно важко, соромно, одбирало язик і в грудях терпло, тоді трохи привик.
Ішов рівно два тижні. Через Слов'янськ, Краматорськ, Павлоград (чи Конград), Полтаву, Диканьку, Опішню. А слідом за мною, коли трохи полагодилося із залізницею, приїхала і бідня моя тьотя з грудною сестричкою.
Зажили ми в селі. Потім хату спалила бомба, і ми опинилися в чужих людей — те, що було і в Донбасі: міняли квартиру за квартирою, бо ніхто довго не хотів держати постояльців з двома дітьми. Так і в селі було.
Після Перемоги повернулися дядя і поранений, забинтований уже до смерті Григорій — аж тоді ото я його взнав трохи ближче, бо він мене іноді гладив по голівчині і казав щось хороше, лагідне. Видно, взнав, що я теж устиг настраждатися, хоч і не розуміючи того до пуття.
У 1946 році після закінчення п'ятого класу пішов я в Зіньківське РУ № 7, щоб мати якусь одежину і 700 грамів хліба на день. Вони, оті 700 грамів, і врятували нас із мамою у 47-му: я носив "з города" щодня по шматочку, глевкому і сплюснутому, в кишені, як порожній гаманець.
Восени нам, ремісникам, вручили атестати слюсарів п'ятого розряду і одвезли машинами до Охтирки. А звідси поїздом — до Харкова, на завод ім. Малишева. Там нам дали гуртожиток (одна кімната — загін на 68 душ) і розподілили по цехах. Став я належати до пануючого класу, ходив через оспівану заводську прохідну... їв по талончиках у цеховій їдальні, одержував 900 крб. щомісяця, доки не закашлявся од іржавчаної пилюки поганим, нездоровим кашлем. І вирішив: додому, додому! В колгосп, до матері! Та ще й закохався був нишком у шилівську-таки дівчинку. Туди, туди! Там — краще, хоч і їсти впроголодь.
Пішов у колгосп. Орав, волочив, косив, погоничував біля волів (їх звали "ледачі") — важко було, а тут ще й з "коханням не повезло", бо хто ж дозволить дівчинці-школярці сидіти біля червоноармійської могилки вечорами, як парубок голий, босий, хати не має, та ще й батько в тюрмі.
Коли це якось восени, саме молотили, кличуть мене до зіньківської міліції. "Утік з Харкова?" — "Ні. Сів, та й поїхав". — "А закон про три роки знаєш?" — "Знаю". — "Ну-от". Обрізали на моєму рам'ї ґудзики — і в КПУ. Потім судили. В залі були мама і я з міліціонером. А за столом — народний суддя і народні засідателі. Дали мені чотири місяці. Колонію знаєте в Полтавській області? Ото я там відбував кару — чотири місяці. Коли мене випускали, табірний бібліотекар сказав мені на прощання: "Тебя выпускают? Ах, жаль, хороший читатель был..."
А повернувшись додому, прочитав "Кавалера Золотой Звезды" і ненавиджу його й по цей день: я знав уже інших кавалерів...
І знову колгосп. Тепер уже коли заставляли робити щось дуже важке, то натякали, що не тільки мій батько ворог народу, а і я тюряжник. А тут мама приймака прийняли...
Пішов я та й завербувався у Донбас — край мого дитинства. Будував Миронгрес (це під Дебальцевим) і зажив, сказать, самостійною житухою. Навіть посилки матері слав: калоші, матерійки на піджачок тощо. Слюсарював, їздив на машинах, майстрував і т. ін.
У 50-му і до осені 51-го знову жив у дяді і тьоті, працюючи тепер уже в гаражі при шахтобуді Краснолуцької автотранспортної контори.
В листопаді 51-го року — армія. Владивосток... Словом, нині орденоносне Примор'я. Радистом був чотири роки. Отут-то я і взявся за самоосвіту. Та так, що по демобілізації пішов після "законних" п'яти класів спочатку у восьмий, потім у десятий клас вечірньої школи. Токарював у Щотовському вагонному депо — обточував колеса — і вчився.
А далі щасливі п'ять років навчання в університеті на філологічному факультеті, те, що я й любив. І російське відділення — те, до чого я звик, до чого мене готували школа, армія, напівросійське донбаське оточення.
В 1961 році написав першу новелу "В сумерки", і "Крестьянка" її надрукувала. Більше нічого потім не писав: сесія, дипломна робота по психологічному аналізу Л. М. Толстого — словом, ніколи було писати. До того ж пора було заходжуватись женитися, що я й зробив цілком успішно і щасливо.
По тому, як умер Григорій, я знову взявся за писанину, але вже українською мовою. Цей злам вам повинен бути зрозумілий...
Прочитав словник Грінченка і ледве не танцював на радощах — так багато відкрив мені цей блискучий твір. Негайно переклав свої "Сумерки" на рідну мову і тепер уже не розлучаюся з нею, слава богу, і не розлучуся до самої смерті. І все це на четвертому десятку!.. Ця щаслива подія в моєму житті сталася на шахті № 10 під Комунарськом Луганської області, де я викладав у вечірній школі російську мову та літературу, а жінка українську мову та літературу. Там же сталася ще одна щаслива подія — жінка народила мені сина Михайла. Одного Михайла замордували, може, хоч другому поталанить жити по-людському. Об цім тільки й молю Господа Бога.
А далі що? А далі я поїхав до Києва, де, завдяки зусиллям багатьох людей і в першу чергу Анатолія Андрійовича Дімарова, живу й по сьогодні. В Києві була написана "Зав'язь". Зараз працюю над сценарієм за "Виром" Григорія. Обіцяють з осені запустити фільм, та хтозна, як воно там покаже.
Амінь.
Київ, 30 липня 1966 року
_______________
* Нижче додаю життєпис Григора Тютюнника, який містить вельми цікаві подробиці його стосунків із советською владою.
...6 березня 1980. В одній з київських квартир темно й тихо. Ніч, усі сплять. Жінка встає до туалету, але зайти не може, як не смикала двері — зачинені. Не в змозі впоратись із закляклими дверима, вона будить старшого сина. Сімнадцятилітній Михайло вибиває їх і бачить батька… у петлі. Не розгубившись, підліток швидко знімає батька й намагається його реанімувати, а збагнувши, що спроби врятувати марні, викликає міліцію і швидку. Тихої весняної ночі спокій здимів з квартири чи не найкращого українського новеліста Григора Тютюнника...
За кілька годин до того Тютюнник з дружиною повернувся додому після корпоративу в ресторані «Прага», де видавництво «Веселка» святкувало 8 березня. Посеред вечора прокотилася мова про те, що у ресторані сьогодні зникають столові прибори. Персонал почав обшукувати кишені гостей. У кишені Григорового плаща знайшли ніж з емблемою «Праги». За свідченнями очевидців, чоловік рознервувався - для нього як для людини чесної та принципової це була неабияка образа. Письменника вдалося заспокоїти, мовляв, що це чийсь недолугий жарт. Обшук, звинувачення у крадіжці ножа, публічне приниження стали останньою краплею.
«Домучуйте когось другого, а все моє, що в мене є, спаліть…» - напише Григір за кілька годин у своїй передсмертній записці, про яку розповідала дружина. Бо ж саму записку забрали КҐБ.
Григір Тютюнник написав близько 600 сторінок художніх текстів, а його твори ще за життя переклали майже всіма европейськими мовами, а ще японською та мовою гінді.
Григір Тютюнник
У СУТІНКИ
Поночіє в нашій хаті рано, особливо взимку. Це тому, що ліс під боком. Ще ото у верховітті жевріє ожеледець, а поміж стовбурами і в заліплених снігом кущах уже снуються тіні, лізуть у причілкові вікна і стають по кутках — німі і холодні. Хата враз меншає, нижчає стеля.
Моторошно гуде ліс, видзвонює крижаними кайданами, цокотять обмерзлими кігтями кури у сінях і, висвистуючи крильми, злітають на сідало.
Упоравшись надворі, мати пхають у дворі в'язку соломи і кидають біля грубки. Солома їжиться від паморозі і аж рипить. Долівку встилає холодна хвиля.
— Береться морозець,— хваляться мати і, зсутулившись, довго хукають у долоні, умочають пальці в цеберку з водою, щоб зашпори по зайшли.
— Нудьгуєш, сину? — питають і з якимось принизливим острахом заглядають мені у вічі. Я бачу їхні чорні у темряві губи і зморшки попід очима, злиті в округлі плями.
— Боже, який ти худенький... мов щиглик. Хіба студентів не годують, як ото солдатів?
Мені кортить узяти їхні руки в свої, одтирати, ховаться в них обличчям і радіти, що в мене теж є мати — хороша, як у всіх. Але то тільки на одну мить... А вони несміливо куйовдять мого чуба, і я чую, як тремтять їхні пальці: мати плачуть.
— Ти, сину, вже краще б лаяв мене, ніж отак... Три дні, як приїхав, і все мовчиш. Чи вже у серці для матері порожньо?..
Вони довго сидять на лаві біля порога, немов і не господиня в цій хаті. Потім повільно роздягаються, зморені й пригнічені, світять каганчика.
Солома одійшла і підтекла калюжею. І коли мати, ставши навколішки, розпалюють у грубці, верчики сичать і довго не займаються.
Отак було й того вечора. Я пам'ятаю його в усіх подробицях, він не раз уже вставав перед моїми очима і не раз снився за ці вісімнадцять років без матері, без ласки, без поради — вісімнадцять років з чужими людьми, часто дуже хорошими, але чужими...
Це сталося в сорок другому році. Зима. Кура. Іноді з левад долинають приглушені вибухи — то тріскається лід на річці. Я цілими днями никаю там і знаю кожну шпарочку, як латки на своїй курпині. Мені їх потрібно знати, тому що мій єдиний, трухленький уже дерев'яний ковзан, прикручений до старого батькового чобота телефонним кабелем, не раз потрапляв у оті підступні шпарки. Так то ще й не горе, як заб'єшся. А от якщо курпину розірвеш або штани на коліні репнуть, тоді...
Я приходжу додому, аж як смеркне. Може ж таки до ранку мати нічого не помітять, а там буде як буде!
Пхаюся у двері обережно, бочком і вже з порога смирненько так:
— Ма, може, його соломки внести та витопити у грубці? А вони:
— Ану ступай сюди, шибенику!
І вже по отому "ступай" я розумію, що кари не запобігти ніяким побитом...
Потім, коли висохнуть сльози, я таки втягаю солому і заходжуюсь топити. По долівці, струшеній піском, починають вистрибувати червоні зайці, в хаті виднішає. Я стаю навколішки біля дверцят і ворушу жарок старим обсмаленим пужалном.
Мати сидять на лаві, підібгавши ноги, і дивляться у вікно. У чорній шибці, немов у ополонці, відбивається красиве дівоче лице з чорненькою родимкою на підборідді. Коли мати сміються, їхня родимка робиться доброю і милою, а коли гніваються — хижою і злою. Зодягнуті мати празниково: у білій кофточці я парашутного шовку, а спідниця чорна, зливається з пітьмою, тому мені з долівки здасться, немов мати по пояс у чорному тумані...
Вони вже забули про мене. Їм сумно, гірко і, мабуть, хочеться плакати, того що він не йде. А вони ждуть його увесь вечір та й цілий день ждали. Знають, що в нього жінка й діти, знають, що завтра вранці наші ворота будуть облиті дьогтем і їй доведеться шкребти їх ножем, ховаючи обличчя в хустку,— знають, а ждуть.
Та ось гнітючу тишу в хаті розплескала пісня. Вона викралася з пітьми так тихо і моторошно, наче не людина народила її, а казкова тінь людська... Та пісня морозом пішла у мене по спині, зашкреблася у горлі, бо співала її не мати, а якась чужа красива жінка, котру я чомусь називаю матір'ю. Може, мене й справді піймали в капусті і оддали цій жінці...
Ой боже мій, боже, Що я наробила — Що є в нього жінка, А я полюбила...
І оце щодня: кричить, б'ється, а потім плаче або співає отак. Мені обидно і сумно. Хочеться крикнути їй: "Замовч!" — але я боюся і нишком ворушу в грубі жар, що злипається в тугі кім'яхи і аж кипить,— кажуть, що то на мороз.
Зозуле, зозуле, Чого рано куєш, Чи, може, зозуле, Моє горе чуєш?..
Та ось пісня урвалась. За вікном обізвався рипкий сніг, поторгало двері. Мати схопились. Довге волосся, скручено кубликом, розсипалось і чорними звивистими струмочками розтеклося по плечах. Босі, розпатлані, захмелілі від радощів вибігли в сіни. Мені чути звідти його гучний самовпевнений сміх. Вони увіходять до хати обнявшись — радісні, щасливі... Яке їм до мене діло?
Я добре знаю його. Ходить він завжди у короткому дубленому кожусі і в гімнастерці, з якої позрізувано ґудзики із зірочками, а пришито інші, рогові. Іще він носить галіфе, схоже на балалайку, і вузенький набірний пасок — ним він б'є матір, як нап'ється...
— Ану, марш па піч! — чую за плечима, і пужално випадає у мене з рук.
— Навіщо ти на нього гарикаєш? — з легким докором каже він. Але в його голосі немає ласки до мене. В ньому я чую зневажливу,
як милостиня, поблажливість самовпевненої людини. Я ладен підскочити до них з кулаками, але замість цього хутенько, мов загнана ящірка, дерусь на піч. Там пахне гарячою глиною і хатньою пилюгою.
Вони довго шепочуться. Мати намагаються говорити сердито і незалежно; але я знаю: це вони тільки маніжаться, помститись йому хочуть за те, що довго чекали... А потім почнуть клянчити пробачення, називати його лапкою, ведмедиком і що якимись муркотливими словами.
Мабуть, для того, щоб зачепити його за живе, вони починають розповідати про мого батька, про те, що він молився на них, мов на ікону, роботу з рук вихвачував.
— Я ще було сплю, а він, дивись, уже й корівку здоїв, і дровець уніс. Стане ото на коліна та й складає по одному обапілку, щоб не гримнути, не розбудити.
— Ну й дурний був. Вам, бабам, чим більше потурай, тим швидше спротивишся...
Над головою в мене стугонить. То миша качає на горищі кукурудзяний качан. А в бовдурі гоготить вітер і пшакає з-під в'юшок холодною сажею.
Я згадую той день, коли тато йшли на фронт. Він, оцей чужак, обнімався тоді з татом і говорив:
— Ну що ж, Миколо, ти там старайся, а ми, тиловики, тут надолужуватимемо.
І тато пішли.
А якось через півроку, вночі, я почув крізь сон важку тяганину в сінях і якийсь дивний, скажено радісний і придушений материн голос:
"У, безсоромнику! Не встиг чоловік за поріг..." Я похолов з переляку і затовкся на печі, шукаючи злаз.
Але рука моя весь час натрапляла на стіну, і це що більше налякало мене.
— Мамо! — закричав я і заплакав.
Вона відповіла спокійно і навіть з досадою:
— Чого тобі?
— Хто там?
— Нікого. Спи!
Я трохи заспокоївся, приліг і довго слухав потім, як десь у подушці стугонить моє серце...
І ось лише тепер я зрозумів, що тоді мене обдурили. Зрозумів, і почуття помсти скинуло мене з печі. Плигаючи на долівку, я зачепив ногою рогачі, і вони попадали па піл.
Мати перелякано схопилися з постелі.
— Ти куди, сину?
Я відповів нарошне байдуже і грубо.
— Чого схопилися? Надвір хочу, от і встав. Потім повагом натяг на голову будьонівську шапку з одірваним пуп'янком, став у чоботи і пошкрьобав у сіни.
— Кухвайку надінь, холодно,— гукнула мати навздогін.
Сінешні двері примерзли, подаються знехотя, риплять і впускають у куток вузеньку смужечку місячного сяйва.
— Куд-ку-да? — питаються розбуркані кури з горища. Шпаркий вітер затикає мого рота холодним чопом, а сніг миготить
і підморгує: не бійся, мовляв, тікай.
Я переліз через сусідський тин і причаївся в наметі. Згодом рипнули двері, з чорного отвору виринули мати, у самій сорочці, босі, розпатлані.
— Сину! Чуєш, синочку! Де ти?..
Я не обізвався, а пригинаючись і клацаючи зубами, дременув до річки, спотикаючись об купинки. Ось уже й грядки скінчилися, почався луг. А далі — річка кригою виблискує.
— Си-ну-у-у,— долинає здалеку, — ...ин-о-о-чку... О-о-о...
"Тепер кричи скільки влізе",— думаю я і, розігнавшись гарненько, весело ковганкою лечу по льоду.
Мені бігти три кілометри. За річкою, на хуторі, живе моя тітка, татова сестра. Вона мене любить, жаліє і називає "сиріткою", а матір — "пройдою". Там я переночую, візьму кухвайку, онучі і піду на фронт, до тата. А тітці скажу — до матері.
Мені стає весело і аж тепліше...
...Потім я часто чув від дорослих живуче в ті роки прислів'я: кому війна, а кому мать родна, і завжди, — чи сказане воно пошепки, обачливо, чи вголос, з огидою, це прислів'я будило в мені жорстоку зненависть до чужака і горду, по-дитячому ревниву любов до тати. Я тільки тріньки-трінечки пам'ятаю тата: вони були великі, і рука в них теж була велика. Вони часто клали ту руку мені на голову, і під нею було тепло й затишно, як під шапкою. Може, тому й зараз, коли я бачу на голівці якогось хлопчика батьківську руку, мені теж хочеться стати маленьким...
У хаті стало поночіше: то скло на лампі закуріло. Солома у грубці погасла, і жар укрився тремтливим попільцем.
Мати ніжно куйовдить мою чуприну, і рука у них легка, як пташине крило.
— Не треба, сину, думати про це. Не треба. Я й так все життя каратиму себе, хоч і небагато вже осталося жити... Вона втирає шкарубким пальцем мої очі.
Життєпис Григора Тютюнника
Він походив із селян, як і мільйони українців, що зростали у 1920–30-х роках під тиском колективізації та репресій. Йому пощастило – до шести років він мав люблячого батька Михайла, який цитував на памʼять майже всього Кобзаря та мріяв колись стати вчителем. Однак після шести Григір фактично осиротів, при живих батьках, - у 1937 репресували батька.
«Потому, як забрали батька, ми залишилися вдвох: мати 24-річною вдовою (вона молодша за батька на шістнадцять років) і я. Мені тоді йшов шостий рік», — писав Григір в автобіографії.
Аби вберегти сина від тавра «син ворога народу», мати відпровадила хлопчика з Шилівки на Полтавщині до Щотового на Луганщині, до дядька, батькового брата. Родичі віддали його до школи, в український клас. Проте у цім класі було всього семеро дітей, і його розформували, а хлопчика перевели до російськомовного. Відтоді й аж до 30 років він і розмовляв, і писав російською, за винятком часу, який проводив на Полтавщині.
Усе змінилося, коли в домівки українців раптово вторглася Друга Світова Війна. Дядька забирають до війська. Його дружина залишається з Григором та новонародженою дитиною. Зважаючи на скрутне становище родини, одинадцятирічного Григора відпроваджують додому на Полтавщину… пішки. Про це він згодом напише у повісті «Климко».
«Йшов пішки, маючи за плечима 11 років, три класи освіти і порожню торбинку, в котрій з початку подорожі було девʼять сухарів, перепічка і банка меду — земляки дали на дорогу. Потім харчі вийшли. Почав старцювати. Перший раз просити було неймовірно соромно. Одібрало язик і в грудях терпло. Тоді трохи привик. Ішов рівно два тижні. Через Слов'янськ, Краматорськ, Павлоград, Полтаву, Диканьку, Опішню», — з автобіографії Григора Тютюнника.
Удома хлопця чекала несподіванка — мати вдруге вийшла заміж. Ще й за чоловіка, котрого батько Михайло вважав ворогом і совєтським прихвоснем. Григір сприймав цей шлюб матері як образу батька й осквернення його памʼяти. А в його творах тема складних стосунків з матірʼю чітко відбиває і його почуття до своєї (новела «У сутінки»). Хоча все життя Григір приїздив до матері, допомагав їй...
Далі було ремісниче училище. У 1947, аби якось врятуватися від повоєнного голоду, Тютюнник навчається там на слюсаря 5-го розряду і щодня отримує 700 г глевкого хліба і 20 г масла. Ця пайка допомагає йому і матері вижити в той час (про навчання в училищі можна прочитати у повісті «Вогник далеко в степу»). До речі, в повісті є згадка про дівчину Маню, яка живе в одному селі з головним героєм. У Шилівці подейкували, що саме перше кохання Григора - Маня - і стало причиною його втечі з Харкова, що призвело до його увʼязнення. Після завершення навчання його направляють на завод ім. Малишева. Правило просте — держава тебе вчила, мусиш віддати їй за те борг: три роки роботи. Мешкали новоприбулі працівники у гуртожитку. 68 людей купкувалися в одній невеликій кімнаті. Робочих ще й годували. Що ще треба совєтській людині: їжа, дах над головою, робота, ще й можливість зачепитися у великому місті. Та Тютюнника це не влаштовувало, у листах він писав, що почалися проблеми з легенями. Він повернувся додому, та ненадовго, бо хто не віддав «долг родінє» — мусив відбути чотири місяці у колонії. Відтак він повертається на Донбас, і до 20-ліття він має: пʼять класів шкільної освіти, диплом про закінчення Зіньківського училища, досвід роботи на заводі Малишева у Харкові, 4 місяці колонії, досвід роботи слюсарем, робочим у колгоспі, будівельником на шахті.
А далі була армія. Тютюнник служив у морфлоті на Далекому Сході. Під час служби багато читав. Перед демобілізацією навіть бібліотекар бідкався: «Хто ж до мене тепер читати ходити буде».
А Григір, повернувшись додому, йде навчатися до вечірньої школи і працює токарем у Щотовському вагонному депо. Згодом у листах Тютюнник згадуватиме:
«Щотово справило на мене гнітюче враження, і лише тоді я зрозумів, яким життям довелося би мені жити, якби я не вступив учитися: все ті ж п’янки у буфетах, все ті ж сварки, вульгарності й одноманіття, від якого я раніше не з’їхав з глузду тільки тому, що навчався у школі і для спостережень не лишалося часу».
Саме під час служби на флоті Григір починає тісно спілкуватися зі своїм братом по-батькові Григорієм, старшим від нього на 11 років. Григорій був на той час уже відомий письменник, фронтовик. Вони мали однакові імена – Тютюнник Григорій Михайлович, так сталося через діда старшого брата. У спогадах про брата Григір Тютюнник розповідав, як вибирали ім’я:
«Коли народився Григорій… його вирішили назвати Георгієм, або ж, як у нас кажуть, Ігором. Назвали. I послали Федота Йосиповича Буденного, Григорієвого діда по матері, записати онука в сільраду. Випивши на радощах удома – онук! – дід вирушив до сільської ради… коли ж нарешті доплуганився туди, куди його було послано, то вже не тямив, як звелено йому записати онука. Став пригадувати – не пригадується, то сказав секретареві: «Пиши Грицьком. Воно, мо' й не так, як казали, зате просто, по-нашому!» І став Георгій Тютюнник, якого навіть мати не розучилась і досі так називати Горею, – Григорієм. Про дідову витівку довідалися аж тоді, коли 1935 року брали у райзагсі довідку про народження, щоб хлопець міг учитися в Зіньківській десятирічці».
Через десять років після розлучення батько Григорія вдруге одружився з 19-річною дівчиною, яка подарувала йому другого сина. Назвати його вирішили Григорієм, адже ще не знали, що першого теж записали цим іменем. Коли ж стало відомо, що значилося у свідоцтві старшого брата, молодший зажадав, щоб його називали Григором.
Григорій мав на молодшого брата неабиякий вплив. Той памʼятав ще з дитинства, як Григорій у голодний 33-й рік дорогою до школи приносив батькові окраєць хліба. Спокійний і поміркований старший брат мав достатньо терпіння, аби достукатися до меншого. Бо ж писати та спілкуватися українською Григір почав після смерти брата, аж у 30 років. (Прожив письменник лише 49...) До того ж навіть у Харківський університет вступив на факультет російської філології. Навчався спокійно, познайомився у вузі з майбутньою дружиною Людмилою Корецькою, яку називав Лю. Дівчина теж була з Полтавщини, щоправда, навчалася на українській філології. Тож кохана Лю стає ще однією людиною, з якою Григір спілкується українською. Чоловік красивий — вищий середнього зросту, худорлявий, половецька засмага, трохи суворі брови, з-під яких дивилися карі, аж чорні очі. А ще дуже романтичний — сам виготовляє альбом для фотографій з коханою і навіть робить підписи до кожної світлини.
Але це все було до того, як письменник їде жити до Києва працювати редактором. Після навчання Григір живе на Луганщині, де працює вчителем у вечірній школі. Коли його твір «В сумерках» надрукували в журналі «Крестьянка», Григір, зустрівшись зі старшим братом, каже йому, що писати треба, як Ремарк, і хизується, мовляв, його оповідання читає весь Союз. На що Григорій відповідає:
«Коли по-чесному, ти ніколи не напишеш значних творів Гришо, якщо не писатимеш мовою народу, який тебе народив. Тому що інакше твої твори будуть неприродними».
Того ж року Григорій помирає. А Григір починає писати і спілкуватися виключно українською.
Далі був Київ, робота в «Літературній газеті», у кількох видавництвах, письменницька діяльність та багато алкоголю.
У 1963 році в Григора та Людмили народжується син, якого називають на честь батька письменника — Михайлом.
«Одного Михайла замордували, може, хоч другому поталанить жити по-людськи. Об цім тільки й молю Господа Бога», — пише Тютюнник.
Через сім років на світ зʼявляється син Василь.
Однак родинне життя Тютюнника теж не можна назвати райдужним. Спочатку маленька службова квартира, без кухні, і підвіконня Григорові замість письмового столу. Далі — брак коштів. За спогадами письменника Анатолія Дімарова, Григір був єдиним письменником, який взагалі нічого не писав про совєтський союз. Авжеж, це не могло не впливати на його гонорари. А друг письменника Петро Засенко згадував:
«Йому бракувало підтримки в родині. Якось гостив у них удома на Раєвського, 28 і Людмила Василівна до нас: "Ви чули, Женя Гуцало нову книжку видав?". Григір мовчить. Жінка зібралась і пішла на роботу, а він услід показує: "Ото Люда — всі мої ненаписані твори". Я почав його заспокоювати, мовляв, жінкам завжди потрібні гроші. А Григір відповідає, що не може за гроші писати. До речі, йому й теща колись казала: "Ти, Грицю, пиши, як Собко. Он скільки написав томів!" Григір знав, що в Гуцала тисяч cім карбованців є. А тут знову нова книжка! Підходить до телефона, набирає номер: "Женя, в тебе ж гроші є..." А той запитує, мо’ тобі позичити? "Та ні! Ми ж iз тобою домовлялися тримати планку в літературі? Більше мені нема з ким домовитися! В "Мертвій зоні" ти її тримав. А зараз що написав?" Гуцало виправдовується. Григір: "Женя, так ми ж домовлялися з тобою... Женя... та пішов ти!" Й поклав трубку».
У своїх спогадах Засенко розповідає, як ходив із Григором свататися до акторки Ніли Крюкової (до речі, теж з Полтавщини), яка часто читала твори Григора зі сцени.
«Ніла, бувало, до Григора: "Дай я в твої очі хоч надивлюся!" А мене як зустріне: "Петю, як тебе побачу, так і Григір переді мною!" Пропонувала йому побратися: "Я тобі таких козаків народжу!" Григір мені потім каже: "Я без батька ріс, то що ж, і мої "зайчики" без мене ростимуть?" А таки пішов свататися! Взяв і мене. Але вона не відчинила двері. Сидимо на лавочці біля будинку, квіти мнемо. Вже після смерти Григора Ніла призналася, що була вдома й дивилася на нас з вікна».
Однак Тютюнник не був донжуаном, попри яскраву зовнішність, вміння влучно жартувати та постійну увагу. Зі стресом йому допомагала впоратися чарка. Григір не любив міста, пристосуванців і був дуже прямолінійним. Просто в очі міг стрельнути «стукачеві», що він про нього думає. Одному сказав: «В тебе очі, як дві повії з Хрещатика».
Його гнітив Київ, але коштів на власний будинок у селі він не мав, та й родину треба було годувати. А ще йому не подобалося, що звідусіль чує російську. Тому часто ходив ув обідню перерву на Бессарабський ринок «послухати українську мову».
Григір довго виношував ідеї майбутніх творів, ділився ними з друзями. Його могла надихнути лишень фотографія. Зважаючи, що він справді був талановитий автор, якого читали, вже у 70-х йому запропонували вступити до партії. Та Григір був катеґоричний: знайомому чиновникові відповів просто, не ходячи околяса: «Я в твою партію не піду, тому що твоя партія вбила мого батька».
У 1974 р., коли Тютюнник працював у видавництві «Веселка», того дня, коли Григора не було на роботі, приїхав цензор. З трибуни говорив про те, що:
«Ми всі з вами працюємо в галузі літератури. Ви пишете, а ми здійснюємо нагляд. Бо є два погляди на нашу Україну: радянський і ворожий, націоналістичний. Так от, є вказівка, щоб ім’я Григора Тютюнника більше не згадувалося ані як перекладача, ані як автора. А хто порушить це, буде відповідати місцем роботи».
Коли Григорові переповіли суть зборів, він обурився і сказав:
«То що ж виходить? Я ж написав тільки напівправду — і мене викидають з літератури. А якби я написав усю правду, то що — мене вбити треба?»
Того ж 1974 року його занесли до чорного списку для всіх видавництв. Його ім’я стало забороненим у будь-яких публікаціях. Сам письменник переживав це дуже важко.
Про Тютюнника писали, висловлюючись сучасною мовою, заказухи й чорнуху, мовляв, він «пише лише про дядьків і дідів», а його персонажі «злі, убогі та ображені». Критика Григора нищила, зважаючи, що він добирав кожне слово. З року в рік Григір дедалі більше пиячив. Друзі-письменники згадували, як Тютюнник говорив, що втомився жити.
У 1980-му році ситуація змінилася — Григорові дали премію імені Лесі Українки за повісті «Климко» та «Вогник далеко в степу». Проте тиск на нього не зменшився, до всього додалося ще й публічне приниження зі звинуваченням у крадіжці в ресторані, яке зрештою й підштовхнуло до самогубства.
І лише через девʼять років після смерти за двотомник творів Григора Тютюнника посмертно відзначили Шевченківською премією.
«Немає загадки таланту, є вічна загадка любові», – Григір Тютюнник.
