"Кожен горить на віку, як уміє,
Інший - хвилину, а інший - весь вік,
Тільки б не скиглив, тільки б хай діяв,
Тільки б знав твердо, що він - чоловік!"
велетень українського мовознавства і філології, Грінченко сучасности, автор багатьох унікальних словників, поет, перекладач, публіцист, автор самвидаву, член ОУН (псевдо "Бальзак"), правозахисник, дисидент, багатолітній в'язень совєтських концтаборів - тридцять один рік у неволі. Лицар ордена "За мужність".
* 24 грудня 1920, Одеса — † 17 грудня 2016, Балтимор
Святослав Караванський
МОЄ РЕМЕСЛО
Кинути слово, щоб бомбою стало,
Кинути слово, щоб душі трясло!
Кинути слово, щоб всіх хвилювало!
Кинути слово — моє ремесло!
Думку подати, щоб совість будила!
Троїла мужність, скородила зло!
Щоб маяком невгасущим світила!
Думку подати — моє ремесло!
Кинути слово і думку подати!
Гостру, як бритва, прозору, як скло!
Муку страшну і жорстоку зазнати!
Світ оновити — моє ремесло!
1956
Траса Тайшет-Лєна
"С. Караванський - це людина-леґенда, наша гордість, справжній Герой України. Його праці — неоцінений скарб, який маємо передавати з покоління в покоління." (c)
На сороковини за мовознавцем, світ побачила остання його книга – «Ідіотизми сталінської ярижки у державній мові України». Вміння багато працювати за будь-яких умов було однією з особливих рис Караванського. Словник рим української мови він почав створювати, перебуваючи у таборі, і не полишав мовознавчої науки до останніх днів. Ба більше, у свої 95 років він писав блоґи та колонки до різноманітних видань.
Феномен його рідкісний не лише для України, а й для Европи і для всього світу. Наші дають фору. Караванський особливий тим, що в ньому поєднується людина, яка не просто відсиділа 31 рік, а яка в сталінських і брежневських таборах працювала на Україну. Отже, поєднується велетенський громадянин і велетенський філолог. Це перевершує всіх, хто є в Европі, навіть Ґарсія Лорку чи Рільке.
Будь-яку державу робить мова, він це знав багато краще за багатьох інших. Якби не було словників Караванського, то Україна була б значно біднішою, а Одеса – зросійщеною. Він збільшив і поширив кількість лексики української, що до снаги тепер і школярам, і науковцям.
Про працездатність Святослава Караванського ходять леґенди. Писав настільки жваво і настільки часто, що "Літературна Україна" не все встигала надрукувати. Газета виходить раз на тиждень, а він надсилав двічі на тиждень. Коли його не стало, приблизно два десятки таких статтей ще лежали у редакційній пошті...
Праця була його повітрям. Що цікаво, він писав переважно навстоячки. Враження таке, що він працював і читав, читав і працював.
Справжній скарб – його словники. Для поетів – «Словник українських рим», і «Російсько-український словник складної лексики», який показує, що в українській мові є власні аналоги.
І ще - «Практичний словник синонімів української мови» і «Російсько-український словник сталих виразів».
Він умів все, бо був одним із найчутливіших людей і до мови, і до кожного слова, яке він, як хірург, міг розібрати на частини, а потім скласти, а потім показати людям як їх багато.
"Радіо Свобода",
25 січня 2017
Святослав Караванський
ХРЕСТ БАТЬКОВІ
Коли я чую жалібне подзвіння
І бачу цвинтар чи могильний пагорб,
Враз про синівську згадую повинність —
На батьковій могилі звести надгроб.
Пробач мені, небіжчику мій перший,
Що я, життя дописуючи повість,
Звів пам'ятник тобі у свому серці,
А ще на цих двох клаптях паперових.
Нехай усі, хто звик до обелісків,
З паперу цього, як з плити читають,
Що ти весь вік беріг у серці іскру
Лихому злу не датись на поталу;
Що покладався весь свій вік на працю,
Що чесний був за всякої умови,
Що, попри всі погроми розбишацькі,
Любив і пісню рідну й рідне слово;
Що ти не був жорстокий, заздрий, мстивий,
Що не вдававсь ніколи до диктату,
В очах же злих, неситих і чванливих
Був "диваком", "святим", "простакуватим".
Тож будьмо, батьку, й далі диваками!
Я і собі кохаюся в дивацтвах,
І хрест цей, щоб жила про тебе пам'ять,
Твоїм і нашим виздобив багатством!
Святослав Караванський:
ТРЕБА НАРОДЖУВАТИСЯ БОРЦЯМИ, А НЕ ОБИВАТЕЛЯМИ
Інтерв'ю, записане 2010 року
Жереб, що випав на його долю, був би явно заважким для людини пересічної. Війна. Полон. Арешт. Довгі роки – ба ні, довгі десятиліття! – в таборах найбезжальнішої до власних громадян держави. Далі – еміґрація... І впродовж усього життя – ненастанне самовдосконалення. Душу свою він гартував терпінням, а доскіпливий ум дисциплінував працею. І навіть трохи дивно, що цей стоїк, цей нонконформіст, цей непохитний максималіст може бути таким привітним, таким демократичним у спілкуванні – якщо йдеться про спілкування з тими, кого він вважає за однодумців.
...Гаразд, а чим він живе нині? – а нині він, усесвітньо відомий мовознавець-україніст, видає пречудові словники. Пише вірші. Не втомлюється бомбардувати світове зло публіцистичними інвективами... Так, Святослав Караванський залишився ідеалістом – і попри свій гіркущий життєвий досвід, і попри вельми поважний вік: 24 грудня 2010 року він святкував високий ювілей.
А втім, ні, не святкував – він не любить відзначати свої народини. Не любить і надмірної уваги до особистого. Про обставини свого життя оповідає сухувато, мовби знехочу, – лише найпринциповішого, найболючішого торкаючись, вибухає спонтанною емоцією.
.
«Я НІКОЛИ НЕ БУВ “СОВЄТСЬКИМ ГРОМАДЯНИНОМ”...»
� – Пане Святославе, відомо, що дитинство і юність Ваші минули в Одесі; це місто – перехрестя різних культур, навіть, коли дозволите, місто-бульйон: різні національні компоненти в ньому змішуються і творять свою, специфічно одеську побутову традицію. Яке місце в Одесі – у тій Одесі, яку Ви пам"ятаєте, – належало культурі українській?
– Очевидно, що Одеса не відрізнялась аж дуже від усієї південно-східньої України. Пройшла революція, яка була в суті речі національною революцією, перехопленою московськими узурпаторами.
Обивателі звикли тримати носа за вітром. Нова влада була імперською у своїй суті; імперська культура переважала. Населення – походженням українське – ще не було тотально зрусифіковане. Був певний відсоток свідомих українців. Був значний відсоток недорусифікованих українців, які у тій чи іншій мірі вдавалися до української мови. Але був і великий відсоток зрусифікованих українців, які зовні – мовно, культурно – не відрізнялися від росіян; хоч психологічно – в побутовому плані – це були українці, та українськість їхня виявляла себе не з найкращого боку (згадаймо Лесине «раби, невільники продажні, без сорому, без честі...»).
Інші національні групи, якщо й зберігали у своєму колі власну національну культуру, все ж «мовою інтернаціонального спілкування» вважали російську. Вони – за винятком гебреїв – не зазнали в ході революції переслідувань. Цим вони відрізнялись від свідомих українців, які зазнали за революції тотального розгрому – це перший момент. Другий – це те, що української інтеліґентної культури на родинному рівні фактично не існувало. Інтеліґенцію свідому ЧК впродовж революції та перших років після революції в Одесі – винищило. Ті ж, хто вижив, старалися і далі не потрапити в чекістську м’ясорубку.
То був період, якого я особисто не переживав, але роблю висновок з розповідей та інших джерел.
А свідоме моє життя захопило так звану українізацію. Що це був за період?
Винищивши українську еліту на південно-східній Україні майже тотально, а на центрально-західній Україні частково, Москва раптом вирішила провести «україні-зацію». Це був хід, спрямований на Західню Україну з метою залучити тамтешню українську людність до «світової революції», про яку московські узурпатори не переставали мріяти: «Мы на горе всем буржуям мировой пожар раздуем…» (Блок).
Пожежі не вийшло. Українці Заходу не клюнули на московську наживку, і вже 1929 року відбувається процес СВУ – початок погрому українства. Ці метаморфози нашого життя і нашої культури – розгром УНР, українізація, тоді знову розгром і голодомор – годі описати на одній сторінці. Річ у тім, що у ту добу в самій узурпаторській партії ішла боротьба кількох різних груп, серед яких були й національно настроєні. Перемогла група проімперська.
� – Якою мовою розмовляли Ваші батьки? На першій сторінці Ваших популярних «Секретів української мови» – Ваш вірш, присвячений батькові; як на мене, це знаково. Розкажіть трохи про Вашу родину.
– Батьки мої переїхали до Одеси з Києва – як я тепер розумію, то була майже еміґрація. Про це, ясна річ, батьки дітям не говорили. Але я роблю висновок на підставі ряду фактів. Мої сестра і брат народилися ще в Києві. Батько скінчив у Києві Політехнічний Інститут. За часів Відродження працював на деяких посадах нової української влади. Можливо, мав якусь посаду від нової влади в Одесі. Але я нічого про це не знаю. Мати часом розповідала мені, дитині, про недавнє минуле – але про цей період я ніколи не чув від неї ані слова.
Мати моя Пелагея Юхимівна була козацького роду, походила з Козельця Чернігівської губернії. Освіта – 4 класи церковно-парафіяльної школи. З батьком моїм Йосипом Григоровичем вона познайомилася в Києві. Батьків батько – мій дід – був до революції дяком, тож сина послав учитися до Київської семінарії. А Йосипа у Києві захопила техніка – паротяги; потай від родини він кинув семінарію і подався на Політехніку. Коли дід довідався про це – перестав батькові помагати. Тож цю повинність узяла на себе моя мати. Вона й помогла батькові скінчити Політехніку 1914 року.
Очевидно, попервах батьки воліли спілкуватись українською. І згодом, уже у 20-ті роки, батько не раз говорив до мами по-українськи, та й у розмовах з іншими закидав українські слова. І все ж моєю рідною мовою треба вважати російську – з поправкою на «гекання» та ряд українізмів. Змалку я чув українські приказки, пісні, жарти – переважно від матері, а від одеситів – скальковані з української мови ідіоми, наприклад, «от смеха люди бывают» («з посміху люди бувають»)... А ще – в таких «російських» родинах, як-от наша, були незмінно присутні українські книжки, зокрема «Кобзар» Шевченка.
Російськомовність батьків цілком зрозуміла з огляду на тодішні обставини. Жили ми в комунальній квартирі: шість родин на одну кухню, один на всіх туалет... У таких умовах – цілком зрозуміло – виникали конфлікти, які часом переростали навіть у бійки. У таких гарячих епізодах нерідко можна було чути на нашу адресу епітет «петлюрівці». Батько у тих сутичках участи не брав. То був мамин клопіт.
Будинок наш стояв на розі Сабанського завулку та Маразліївської вулиці (пізніше Енґельса). Одесити знають: це шестиповерховий Дім Моргуліса, збудований 1914 року]. Якось – мені було два роки – я заблукав: з парку Шевченка зайшов аж на Французький (Лермонтовський) бульвар. Пам’ятаю лише, як міліціонер привіз мене на велосипеді, а мати на сходах ухопила мене в обійми...
А в трьох будинках від нас (Енґельса, 42) містилося Одеське обласне управління ҐПУ (перед тим – ЧК). Якось мати казала мені, що вночі з ҐПУ виїздила вантажівка, накрита брезентом, а після її проїзду на дорозі лишалися сліди крови. Двірникові було наказано засипати ці сліди пісочком. Так він розповідав моїй матері.
У таких обставинах – годі дивуватися, що батьки схилялися до російськомовности...
� – Пане Святославе, як сталося, що зі звичайного юнака Ви обернулися на принципового опозиціонера і потрапили під репресії? Як вийшли зі звичної для тодішнього совєтського громадянина колії? Чим саме Ви насолили владі?
– Формула цього питання потребує корективи. Не варто уявляти собі, що всі юнаки були неодмінно відданими азіятській владі. Такими хотіли бачити своїх піддослідних кролів кремлівські боси. Але це вияв тоталітарного мислення.
Якщо говорити щиро, то я ніколи не був «совєтським громадянином». Я не мав вибору. Це так. Але не обирав ні совєтських вождів, ні совєтського способу життя. Як я міг бути щирим прихильником деспотичної влади, коли сам належав до категорії приречених на знищення? «Ліс рубають – тріски летять»: так пояснювали щирі «совєтські громадяни» трагедію Голодомору. А коли «тріска» має розум – хіба аплодує вона своїм рубакам? Я не аплодував.
Бачите, то не я вийшов із колії радянської людини, а мене «вийшли». Процес СВУ, два арешти батька, сотні розстріляних письменників, артистів, мовознавців, сотні невинно засуджених звичайних громадян... Я це все бачив уже тоді – з восьмирічного, десятирічного віку... Для мене бути «совєтським громадянином» значило бути співучасником злочинів. Я б не міг стати героєм Совєтського Союзу, як кубанець Сандуленко, батька якого – українського педагога – розстріляли за «націоналізм», тобто за те, що він був свідомим українцем.
Я нічим не насолив дикунській владі. Вона мені насолила.
«НЕДОМАЛЬОВАНЕ ДОМАЛЮЄ ІСТОРІЯ»
� – Доля вкинула Вас простісінько зі студентської лави – у горнило війни...
– Я розчарувався у технічному виші і вирішив змінити свій навчальний профіль. Я не мав проблем з наукою. Просто я помилився вибором. Вирішив перейти на філологію. Та для цього треба було відслужити два роки армії. Не думаючи про можливість війни, я покинув інститут і дістав повістку з військкомату. Служив у Білорусії (Ново-Білиця) у зенітному батальйоні. А 1941-го прийшла війна...
22 червня – коли ми, солдати, ще не знали про війну – наш зенітний дивізіон завантажився у телячі вагони і виїхав у невідомому для нас натоді напрямку. Під час руху поїзда наш вагон відвідав політрук Ройзен і повідомив нас про початок війни. Це вже було, мабуть, 23 червня. Стало ясно, чому, коли ми маршували Ново-Білицею на станцію на посадку в телячий ешелон з піснею
«Дальневосточная, даешь отпор,
Краснознаменная, смелее в бой...» –
жінки стояли коло своїх хатин і плакали...
Вивантажилися ми на станції Барановичі. Нам належало держати зенітну оборону. Я був заряджальником зенітної гармати. Гармата вистрілила один раз. Перелякала німецького «Мессершмідта». Ми дістали команду передислокуватись. Але не встигли. Виїхали на шосе – і тут налетіли німецькі штурмовики і стали нас бомбити. Убили командира дивізіону капітана Пересипченка. Він сидів у кабіні вантажної машини – мертвий. А шофер живий. І я під машиною – теж живий...
Тіло капітана офіцери поклали на машину, повикидали з неї снаряди, лишивши дивізіон під командуванням старшини з Ростова Містюка, і виїхали на Схід. Чому вони це зробили? Бо йшов загальний панічний відступ усіх армійських частин. Стало очевидно, що оборонятися далі – безглуздо. Коли до нашого дивізіону почали наближатися на мотоциклах німецькі розвідники, Містюк дав команду: «Спасайся, кто как может!».
...Після ряду пригод, хвороби, полону, звільнення з полону для праці в селі Мосівці, короткочасного вчителювання у школі в селі Росоша під Проскуровим (у грудні німці закрили ту школу, лишивши хіба чотирикласну початкову), після праці в ролі перекладача з німецької та на німецьку для цензури Ґебіцкомісара у проскурівській газеті «Український голос»... словом, після цих усіх перипетій у березні 1942 року повертаюся до Одеси.
Знайомлюся з учасниками «похідних груп» ОУН, яких до Одеси відрядив провід...
Скінчилося це знайомство судом Одеського військового трибуналу і 25-літнім вироком у лютому 1946 року.
� – Пане Святославе, розумію, Вам нелегко згадувати «табірний» період. Лише одне спитаю: чи доводилося Вам зустрічати в таборі своїх однодумців, можливо, представників репресованої української інтеліґенції?
– Ясна річ, людей там я зустрічав різних, в тому числі й інтеліґентів. Серед цих людей лише з одиницями мав близькі контакти. Совєтський табір – це твердий горішок. Те, що написав Солженіцин, ніби й може бути табірною енциклопедією. Але знову-таки – про табірне життя цей північний правдолюб написав, а про свою співпрацю з табірним КҐБ та видачу на розстріл українців – анітелень...
� – А хрущовській відлизі Ви повірили?
– А як я міг не повірити, коли звільнено тисячі «ворогів народу»? Таборянам засяяла воля! Мені, правда, вона не посвітила. Комісія ЦК ВКП(б), складена з членів Політбюро, мене не амнестувала. Я не був помилуваний.
� – Дякувати Богові, Ви врешті-решт урятувалися – іншим шляхом... Ваш виїзд із СССР: як це було? Хто дав дозвіл?
– Чому мене витурили з СССР, було загадкою для мене самого. Але факти, збирані по краплині, таки дали мені змогу з’ясувати, як і чому це сталося.
Перебуваючи в ув’язненні у таборі, а потім у тюрмі, я різними способами передавав свої заяви на волю – дружині, яка через московських дисидентів та іншими каналами передавала ці заяви на Захід, і вони згодом лунали з радіостанцій «Свобода» та «Голос Америки». Стосувалися ці заяви національного питання в СССР та в його післявоєнних сателітах: ішлося про утиски та злочини проти українців, поляків, прибалтів, а також гебреїв. Частину цих заяв оприлюднено у книзі Вячеслава Чорновола «Лихо з розуму», яка вийшла друком 1968 р. у Франції.
За два-три роки до звільнення моя дружина Ніна на котромусь із побачень розповіла мені, що з Нью-Йорку на моє ім’я надійшов виклик на виїзд до США. Коли з цим викликом вона зверталася до певних установ чи тільки показувала його московським дисидентам, їй сказали, що я і вона зможемо виїхати лише на ізраїльську візу.
На наступному після цього побаченні (за рік) Ніна сказала, що вже має виклик до Ізраїлю, який їй вистарали її московські друзі.
Уже коли я прибув до Америки, мені показали копію моєї статті, яка з’явилася в журналі «Нью ріпаблік». Що це була за стаття? У ній ішлося про процентну норму для гебреїв в СССР при вступі до вишів. З усіх моїх статей та заяв, опублікованих у книзі Чорновола, саме цю статтю оприлюднила американська ліва преса.
Цікаво, що згодом в Америці мене кілька разів ідентифікували як гебрея. Першого вересня 1980 року до мене підійшла викладачка Ком’юніті-коледжу, що в місті Колумбія, де я вчився, і поздоровила мене з Новим роком. На моє здивоване питання, чи ж сьогодні Новий рік, вона спитала: «Ар ю а джу?», на що я відповів: «Ай ем нот»[1]. Річ у тім, що носіїв прізвища на -ський більшість американців мають за гебреїв.
...Іще момент. Якось на побаченні Ніна сказала мені, що у московських дисидентів вона бачила відбитки документів із грифом «Совершенно секретно». Ймовірно, що дисиденти мали своїх однодумців і в колах високих достойників ЦК КПСС!
Натрапивши випадково після кільканадцяти років на копію моєї статті у «Нью ріпаблік», я звернув увагу на архівний знак «Красный архив», відбитий на копії. Безперечно, це був автентичний знак совєтського архіву на газеті, з якої зроблено копію. То був секретний архів, доступний лише для владоможців, для працівників КҐБ або ще для якихось особливо втаємничених осіб з адміністрації Кремля. Хто зробив цей відбиток із «Красного архива» і переслав (очевидно, через дисидентів) до Америки? Певно, що людина, яка сама потерпала від фактів, наведених у моїй статті; крім того, ця людина мусила мати право користування секретним архівом... Виходить, то мав бути або гебрей, або щирий симпатик цього народу, незгідний з антисемітським курсом Сталіна, Хрущова, Брежнєва!
Цілий ряд членів Політбюро КПСС – почавши від шефа КҐБ Андропова – або мали гебрейське походження, або були щирими друзями гнаних Кремлем гебреїв. Гадаючи, що на захист гебреїв міг виступити тільки гебрей, ці діячі уможливили виїзд захисника гебреїв Караванського на «гнилий» Захід. Так підказує мені клубок наведених фактів... Можливо, недомальоване домалює історія.
А на момент виїзду ми з Ніною постали перед вибором: Ізраїль чи США. Обрали США.
� – Перепрошую за надмірну цікавість – а що сталося з Вашими батьками, братом, сестрою? Чи Ви якось контактували з ними після свого виїзду?
– Мати моя померла 1966 року. Батько – 1970-го. Сестра Ірина 1944 року виїхала з Одеси разом із працівниками російської проімперської газети «Молва». Я зустрівся з нею в Ґалаці (Румунія), але наші шляхи розійшлися.
Якось – уже в США – мені показали вирізку з віденської української газети 1947 року: сестра розшукувала свого брата Святослава. А я тоді перебував у таборі на 501 будові, яка вела залізничну колію з Печори на Урал...
Побачивши стару вирізку, я й собі дав оголошення про розшук сестри. Його розмістили у паризькій газеті «Русская мысль». Відгукнулась пані чи то з Алжиру, чи то з Марокко, яка знала Ірину Караванську у 40-х роках. Що з нею сталося далі, пані не знала, але повідомила, що сестра збиралася виїхати до Південної Америки. Але то, очевидно, замилюй-очі напрямок. Я не виключаю, що сестру завербували проімперці для засилки в СССР і що саме там її доля і скінчилася.
Брат мій Ігор зрікся мене 1979 року, Коли КҐБ спитало його, чи не заперечує він проти виїзду брата на Захід, він відповів: «Якого брата? Я не маю брата».
� – Ви потрапили до США вже у досить зрілому віці. Як Вам вдалося прижитися там?
– Прижилися у США мільйони еміґрантів, то чому б ми – люди з освітою – не змогли?
� – Якось Ви зізналися, що у місті Дентоні, де Ви мешкаєте, зовсім нема українського оточення. То чому ж зупинилися саме там?
– З чисто фінансових міркувань. Попервах ми взяли були квартиру у Колумбії (штат Мериленд). Але там квартировласники дерли з нас забагато грошей. Ми стали шукати, де б дешевше усамостійнитись. Наші пошуки привели нас у Дентон, де ми й закорінилися. Тепер, справді, я тут один. Моя дружина – Ніна Строката-Караванська, член-засновник Української Гельсинської Групи – померла 1998 року.
� – Пане Святославе, з ким серед американських українців Ви підтримували й підтримуєте зв’язки, бодай листовні?
– Моє коло спілкування завжди було широким, але ж Вас цікавлять передусім письменники... А з письменниками випадало по-різному. Або до нас ставилися дуже прихильно – або стосунки під’їдав хробак конкуренції. Якось я навіть дістав анонімного листа, в якому звинувачено не лише мене, а всіх еміґрантів-дисидентів: ми, мовляв, відтрутили українців діяспори від їхніх питомих кумирів... Очевидно, що того листа писала людина з письменницького середовища.
Спілкувався я особисто з Василем Чапленком, котрий сам звернувся до мене з листом, але через мою нетактовність це спілкування припинилося, про що я щиро жалкую. Чапленко присилав мені свої самвидавні твори; він вважав себе «дисидентом» діяспори... Одна така самвидавна збірка Чапленка в мене збереглася. Якщо «Березіль» погодиться ці твори опублікувати, то я б вислав цю книжку – з тим, щоб після публікації журнал передав цю збірку Дніпропетровському музею В. Чапленка. Як знайти цей музей, може пояснити Леся Степовичка... Чапленко критикує деяких діяспорних ідолів, але це не повинно зупинити публікації. Історія має знати усі, і то цілком протилежні, погляди.
Раз я зустрівся з Докією Гуменною; відбулося це під час дискусії, організованої, здається, Науковим товариством імені Шевченка. Я доповідав на тему «Українське життя в окупованій румунами Одесі». Пані Докія поставила мені якесь питання (зараз не пам’ятаю яке), я на нього докладно відповів. Ця зустріч сталася десь аж у дев’ятдесятих роках. Більше я з Гуменною не спілкувався, і це дуже прикрий для мене факт.
Взагалі про письменників діяспори ми з дружиною спершу не мали жодного уявлення. Навіть ті твори, що їх нам присилали Чапленко та ще дехто, ми не мали часу читати: треба було влаштовуватися з житлом, з працею, робити щось для захисту політв’язнів СССР (Юрій Шухевич та інші), видавати свої книжки, лікувати Ніну, яка мала проблеми зі здоров’ям... Лише в нинішньому столітті я прочитав спочатку спогади Докії Гуменної, а опісля й усі її твори; їх мені прислав доктор математики Воронка. Ось аж тоді я відкрив для себе Гуменну. Вона стала однією з улюблених моїх письменниць. Ціную її правдивість і чисту українську мову.
� – А кого ще можете назвати серед улюблених?
– Замолоду любив Винниченка. Хоч не перечитував його добрих 70 років.
� – Згадана Вами Докія Гуменна в листах до Дмитра Нитченка нарікала, що молодь – діти, онуки українських еміґрантів – забувають у чужомовному середовищі рідну мову, відходять від питомої культури...
– На жаль, це правда. Українська молодь, народжена в чужому оточенні, деукраїнізується. І на це нема жодної ради. Культура держави поселення перемагає. Утім, американізовані українці – американці за культурними ознаками, та психологічно – вони українці: ті сами плюси й мінуси, що і в материкових родичів.
...Треба народжуватися борцями, а не обивателями. Бува, що обивателі родяться й у культурних прошарках... Згадаймо СССР. Сандуленка я вже називав. А є ще такий російський офіцер Володимир Володимирович Сосюра... Чому він не чується українцем?
� – Пане Святославе, як воно – залишатися українцем поза Україною?
– І легко, і важко. На це питання найкраще відповіли б ізраїльтяни, які сорок віків жили по чужих державах, але лишилися ізраїльтянами. Очевидно, мало навчитися рідної мови від матері – треба ще навчитися бути сином (дочкою) свого народу.
� – Побутує думка, буцімто сьогодні, в добу постмодернізму і ґлобалізму, націонал-демократична риторика застаріла. Можете опонувати цьому твердженню?
– Застаріла?! Це вам, либонь, кажуть пропаґандисти імперських націй, націй, які пригноблювали та обкрадали «менших братів». Але для окрадених «братів» національно-демократичні погляди – чи не єдиний рятунок у світі, загрузлому у «злому злі».
� – А який суспільно-політичний устрій Ви б хотіли бачити в Україні?
– Той, який обрали б самі українці – без участи осіб, не народжених в Україні.
� – Ким Ви себе відчуваєте більшою мірою: мовознавцем? громадським діячем? літератором?
– Я відчуваю себе людиною з її плюсами й мінусами. Став мовознавцем, бо... коли не я, то хто?! Моє діло – робити те, що я можу і що я ще знаю, бо, як бачимо, багато чого масово забувається або кривотлумачиться.
� – Тоді поговорімо про мову. Ви здавна обстоюєте необхідність змін в українському правописі. Про це йдеться у численних Ваших книгах і публікаціях. Чому – все ж таки – правописна реформа потрібна?
– Люцино, для окрадення «менших братів» імперія винайшла чимало способів. Одним з найефективніших є спаплюження історії та культури залежних націй. Найвигадливіші окрадачі знайшли дуже діткливу точку «братів» – правопис. Правописи народів вироблялися віками, навіть тисячоліттями (Китай), тому погодитися на те насильство, що його вчинили окупанти над українським правописом, – означає відступництво. Це як у Шевченка:
Німець скаже: “Ви моголи!”
– “Моголи, моголи!”
� – Наведу головний арґумент Ваших опонентів у цьому питанні. Погоджуючись, що правописні зміни совєтських часів були насильницькими і не відповідали духові української мови, вони, однак, твердять, що на сьогодні вже нема сенсу відкручувати стрілку годинника назад і намагатися вирівняти покривлене дерево: українська мова хоч-не-хоч, а мусила прибрати для себе нових норм і зжитися з ними, і цей процес невідворотний. Що Ви на це скажете?
– Єзуїтський погляд. Якби можна було просвітити мозок цих ерудитів, то ми б побачили, що українського мислення ці особи не мають. Українська мова для них не доля, а лише засіб заробітку. Вони не хочуть опанувати її від А до Я. Їх задовольняє знання трьох чи п’яти тисяч українських слів із величезною домішкою іноземщини, в тому числі й «старшобратньої». То нащо їм ще сушити голову відродженням питомих рис української мови? Нащо вчити учнів мови, коли ти вже звик учити їх мові? А загорнути свою байдужість у привабливий папірець ці хамелеони вміють!
Думку про необхідність та актуальність правописних змін підказує вже сама карикатурність правопису нинішнього, цього виплоду неуцтва. Почну з прізвищ. Сучасний правопис не наводить схем відмінювання таких прізвищ, як Гончар, Масол, Швець, Мазурок. Тим часом у ЗМІ та урядових документах ці прізвища відмінюються неправильно:
Гончар – Гончара – Гончару (-ові)
Масол – Масола – Масолу (-ові)
Швець – Швеця – Швецю (-еві)
Мазурок – Мазурока – Мазуроку (-ові)...
Тоді як здоровий глузд велить відмінювати їх так:
Гончар – Гончаря – Гончареві (-ю)
Масол – Масла – Маслові (-у)
Швець – Шевця – Шевцеві (-ю)
Мазурок – Мазурка – Мазуркові (-у)...
� – До слова: яким правописом Ви самі користувалися у Ваші шкільні роки?
– Я захопив ще харківський правопис, який діяв у школах до 1933 року. Потім прийшла сталінська єрижка.
«СЬОГОДНІШНЯ УКРАЇНА – ВЕЛИКА КРОВОТОЧИВА РАНА»
� – Пане Святославе, кажуть, іноді з віддалі можна побачити те, чого не бачиш зблизька. Якою Вам – із-за океану – бачиться сьогоднішня Україна?
– Сьогоднішня Україна бачиться як рана. Велика кровоточива рана.
� – Що підточує наші сили? У чому наш порятунок?
– Сили підточує еґоцентризм. «Вождизм». Заздрість до успіхів ближнього. А ще – невміння орієнтуватися в людях, невміння реально оцінити, хто є хто, – не на підставі гарних слів, а на підставі вивчення біографії особи: а що ти робив, голубе, коли нас нищили? Давно потрібна була люстрація. Її не провели. Цим і пояснюється масове зрадництво проукраїнських – нібито – діячів. А порятунок... У розумі. І в єдності.
� – Життя Ваше видалося нелегким, проте насиченим. Чи не писали Ви щоденників? Чи не замислюєтесь над написанням спогадів?
– Щоденників не писав. Не було коли та де. На мемуари й нині не маю часу. Готую виправлене й розширене видання «Словника синонімів». Тоді, якщо стане сил, – таке ж видання «РУС-у складної лексики». Що буду робити потім – підкаже час і ситуація в Україні. Якщо першочерговою потребою будуть мої спогади – писатиму їх. Коли ж будуть інші – животрепетніші – потреби, то мемуари відпадуть.
� – Ваше літературне і життєве кредо?
– Бути тим, ким ти є. І бути чесним – хоч це не завжди вдається.
Спілкувалася Люцина Хворост.
Серпень 2010 р.
Харків, Україна – Ден
Святослав Караванський
ПОШУК УКРАЇНСЬКОГО СЛОВА,
або БОРОТЬБА ЗА НАЦІОНАЛЬНЕ "Я"
Вступне слово*
Людські мови - як і все у природі - мають свої характерні риси. Має такі риси і українська мова.
Які вони, ці риси?
Українська мова сьогодні - це арена боротьби між уявою і штампом, між пошуком і зашореністю, між летом і повзанням.
Це - сьогодні. А до сьогодні?
Важкий і тернистий був її ”життєвий шлях”. Зроджена у боротьбі та праці народу, українська мова зазнала чимало сторонніх впливів. Ці впливи були з одного боку корисні, а з другого - шкідливі. І образ мови - її тональність - змінилися.
Та мова, якою ми говоримо сьогодні, зазнала багато змін. Якби до рук Котляревського або Шевченка, потрапив примірник сучасної газети, дуже важко було б переконати наших класиків, що це писано їхньою мовою. Дуже вже багато в сучасній мові мулу, непотрібного мавпування і плазування перед іншими мовами.
Ми знаємо, що в нашому світі має вартість усе самобутнє, ориґінальне, первородне. Коли геолог розглядає пробу гірської породи, він будь-що хоче очистити її від домішок і дістати ”чисту породу”. Шукач золота відмиває породу і дошукується щирого золота.
Щось подібне керувало і автором: йому хотілося відшукати у суміші мовних потоків, чистий потік - щиру українську мову.
Про це і йтиме мова у цій книжці.
Дентон, листопад 1997 р.
Автор
ПРО МОВУ КОНСТИТУЦІЇ
Як описані вище неґативні явища у мовній практиці відбиваються на якості нашої мови можна переконатися на прикладі мови Конституції України.
Висловлюючи свої спостереження над мовою Конституції України, автор не має на меті знецінення проґресивного змісту та історичної ролі цього акту у житті молодої держави, а навпаки хоче, щоб цінному змістові відповідала належна форма.
Не можна мої зауваження віднести і до авторів та укладачів Конституції: бо мовні огріхи, що там трапляються, - це наслідок знекровлення української мови, яку практиковано в УССР останні 65 років, і яку за інерцією здійснювано і в незалежній Україні.
* * *
Читаючи Конституцію України важко збутися враження, що це переклад з російської мови, і то не найкращий. Цю думку навіює лексика, стилістика, слововжиток, граматичні норми. Зупинюсь окремо на кожному з цих компонентів.
ЛЕКСИКА
Людські права чи права людини?
У Конституції вживано сталу словосполуку права людини, що відповідає російській сполуці права человека. Українській же мові властивіша форма людські права. І в цьому можна переконатися, звернувшися до джерел нашої мови.
Російську форму фигура человека сучасник перекладе як фігура людини, але це не звучить по-українськи. У творах класиків від М. Вовчка до Г. Тютюнника подибуємо вираз людська постать. Так само українці кажуть людське житло, людське тіло, людська нога там де росіянин скаже жилище человека, тело человека, нога человека.
Отже, українські закони мають боронити людські та громадянські права і свободи.
Сучасні кордони чи існуючі кордони?
Конституція у статті 2 говорить про існуючі кордони. Форми існуючий, температурячий, обертаючийся - не українські. Їх уникали класики, їх не практикував народ. Але їх накинули нам ”друзі народів”. Ми ж можемо і мусимо не вживати цих форм: існуючі кордони - це сучасні кордони, існуючі права - це зафіксовані права, існуюча мережа - це наявна мережа, існуючий порядок арешту - заведений порядок арешту.
Урядовець чи посадова особа?
Російська імперська бюрократія відгороджувалась від народу своєю окремою бюрократичною мовою. Бюрократи не ”приймали на роботу двірника”, а ”зачисляли в штат в качестве дворника”; ”селянина” або ”хлібороба” охрестили сільським товаровиробником. У цьому ключі виникло і слово должностное лицо замість колишнього чиновник. Йдучи за цим зразком в УССР скороспечено посадову особу, тоді як ми маємо чудове слово урядовець. Посадова особа - мертве утворення. Воно живе лише в документах, на письмі. Крім того воно підпирає расистську тезу про залежність української мови від російської.
Співпраця чи співробітництво?
Стаття 18 Конституції говорить про співробітництво із світом. Чи ж не краще вжити співпраця? І коротше і не повторює чужих моделей. Видані ж в УССР словники і перевидані без змін НАН України брешуть, коли кажуть, що співпраця це якась мітична спільна праця. Співпраця - це і є співробітництво.
Зазіхати чи посягати?; зазіхання чи посягання?
Словник Б. Грінченка слово посягати пояснює як ”засувати руку” і дає приклад: ”Посягни в кишеню, вийми грошей жменю”. Слово посягання - похідне від дієслова посягати - стали вживати десь у 60-х роках за часів ”розгулу” теорії злиття мов. Вживання слова посягати у значенні ”зазіхати” іноді допускали класики. Але це не може бути підставою для узаконення цього слова в сучасній мові. Класики творили літературну мову і в цьому процесі їм доводилося вживати такі слова як посланіє, ученіє тощо. Але сучасна мова обходиться без посланій та ученій. Так само вона може обійтися і без слів посягати й посягання.
Добробут чи благополуччя?
Стаття 49 Конституції згадує ”санітарно-епідемічне благополуччя. Чи ж треба доводити, що слово добробут і коротше, і милозвучніше, і таки ”наше” слово.
Він і вона чи кожен з подружжя?
Наведу статтю 51: ”Шлюб ґрунтується на вільній згоді чоловіка та жінки. Кожен із подружжя має рівні права й обов’язки у шлюбі та сім’ї”. Кожен із подружжя це переклад російського каждый из супругов. По-російськи даний вираз звучить нормально. По-українськи же кожен із подружжя не звучить. Цей вираз зупиняє читача і змушує звертатися до російської мови за поясненням. Чи ж не краще в таких випадках відходити від калькування і творити усе речення самостійно: ”Шлюб ґрунтується на вільній згоді чоловіка та жінки. Він і вона мають рівні права й обов’язки у шлюбі та сім’ї”?
Свідчити чи давати показання?
Точнісінько так, як дбав ще Петро І, щоб ”никакой розни и особого наречия не было”, в УССР українську лексику було ”приведено у відповіднність” із російською лексикою. У підручниках і словниках слово свідчення замінено на показання (точну копію російської форми), а коротше і простіше слово свідчити замінено на мовний динозавр давати показання. І стаття 63 Конституції вживає вираз давати показання замість коротшого і милозвучнішого свідчити.
Мусить чи зобов’язаний?
Статті 60, 62, 67 та ряд інших послідовно вживають форму зобов’язаний - дублет російського обязан - замість властивої українцям коротшої, зрозумілішої та милозвучнішої форми мусить. Що краще звучить: ”Кожен зобов’язаний платити податки” чи ”Кожен мусить платити податки”?
Доходи чи прибутки?
Стаття 67 та інші статті Конституції згадують про доходи громадян. Знову таки термін накинутий. Українці, як засвідчують класики, на означення сучасного слова доходи вживали слово прибутки, а на означення сучасного прибуток - слово зиск. До імперського погрому української лексики наша термінологія саме так і розрізняла ці два терміни. Узаконення у Конституції штучних термінів може спричинитися до того, що українська мова ніколи не очиститься від ”зозулиних яєць”, підкинутих нам чужою партійною мафією.
Керувати, урядувати чи управляти; керування, урядування чи управління?
Слово управляти зовсім невиправдано вжито у ряді статей Конституції там, де українці традиційно вживають керувати, урядувати. Словник Б. Грінченка слово управляти пояснює як вставляти, вмонтовувати, закінчувати роботи. У значенні ”керувати” це слово не вживано. Та й словники УССР, фіксуючи управляти та уп- равління, наводять поруч і керувати та керування. Чи ж варто у Конституції України віддавати перевагу сумнівним формам перед традиційними?
За посадою чи з обов’язку?
Цитую витяг із статті 131 Конституції: ”До складу Вищої ради юстиції входять за посадою Голова Верховного суду...”. Щоб зрозуміти що таке за посадою багато хто з читачів подумки звернеться до російської мови: ”Ага! Це по должности”. Іншими словами, український вираз стає зрозумілий через посередництво російської мови. Бо сполучення за посадою абсолютно важко зрозуміти одразу ”просто з мосту”. Прийменник ЗА у нас не скрізь можна вжити з успіхом там, де росіяни вживають ПО. Тому, краще відійти від калькування і пошукати в нашому мовному фонді чогось рівнозначного і зрозумілого без звертання до ”праджерела”. Після пошуку наведена цитата звучатиме так: ”До складу Вищої ради юстиції з обов’язку входять Голова Верховного суду...”. Чи не краще? Зрештою можна знайти і щось інше, але головне - не мавпувати.
За поданням чи на подання?
Аналогічне напруження думки викликає вжитий у низці статтей Основного закону вираз за поданням (Президента або Прем’єра). Це знову таки невдалий вжиток прийменника ЗА. Українці у таких випадках вживають прийменник НА: на прохання, на замовлення, на вимогу, на пропозицію. Аналогічно має бути на подання, на звернення тощо.
Одноособово чи особисто?
Якби спитати у школярів ”Назвіть українске слово із шістьма О”, хтозна чи вони дали б відповідь, бо слово одноособово - слово, яке існує лише у словниках та в бюрократичному жаргоні. Це точна копія російського единолично - слова напівпаразита, бо різниці між словами лично та единолично немає жодної. А нащо українцям такі доробала, знають лише укладачі ”нормативних” Російсько-українських словників УССР. Появу цього напівпаразита в Конституції України нічим не виправдано. Сказане у статті 129: ”Судочинство провадиться суддею одноособово” треба висловити так: ”Суддя провадить судочинство особисто”.
Лікарняний чи шпитальний?
Вилучивши з української лексики нормально створені і легкомовні слова, ”мовоборці” УССР засмітили її неоковирними динозаврами. Слова лікарняний у жодних творах класиків чи записах народньої творчости не зафіксовано. Це слово вигадане. Народ вживав слово шпитальний. Ми знаємо прізвища Шпитальний, але не знаємо прізвищ Лікарняний. Їх не було і не буде. І записана у статті 137 Консти- туції ”лікарняна служба” - це ”шпитальна служба”.
СТИЛІСТИКА
Стилістику Конституції України характеризує пасивний стан: права й свободи в Україні охороняються, захищаються, ґарантуються, здійснюються, порушуються, закони - встановлюються, розглядаються, затверджуються, приймаються, штати - формуються, обираються, обов’язки - покладаються, визначаються.
Вживання таких форм потрібне у багатьох випадках, але воно не мусить цілком вилучати інші властиві українській мові форми: 1. так звані безпідметові форми, 2. активні форми, які ближче до живої - не бюрократичної мови. Приклади:
Заборонено чи забороняється?
Стаття 17 Конституції говорить: ”На території України забороняється створення....збройних формувань”. Традиційно треба сказати ”заборонено створення”. Ці форми переслідувано в УССР ”дабы особого наречия не было”. А це ж одна з характерних рис української мови.
Забезпечується наданням чи забезпечує надання?
Стаття 24: ”Рівність прав... забезпечується наданням ряду пільг...”. Чи не простіше сказати ”Рівність прав... забезпечує надання ряду пільг...”? Не можна цілий текст важливого, доленосного акту витримувати у важкій пасивній формі. Наша конституція глибоко демократична, тож і стиль її має бути демократичний, ближчий до живого мовлення. Конституцію треба легко читати і легко розуміти.
Цензуру заборонено чи цензура заборонена?.
Стаття 15 стверджує: ”Цензура заборонена”. Саме тут потрібна оця безпідметова форма: ”Цензуру заборонено”. Так само у статті 37 замість ”дії яких спрямовані” по-українськи краще сказати ”дії яких спрямовано”. Багато таких замін потребують і інші статті Конституції. Безпідметові форми випалювано ”гарячим залізом” в УССР. А вони ж і прикрашають, і різноманітять мову сухих документів!
Ніхто не може бути примушений чи нікого не можна примусити?
Першу конструкцію цього заголовку взято із статті 19. Такі ж конструкції подибуємо і в інших статтях. Стаття 28: ”Ніхто не може бути підданий катуванню...”. Стаття 41: ”Ніхто не може бути позбавлений...”. Чи справді Конституція потребує такого важкого стилю? Чи не краще сказати: ”Нікого не можна піддати катуванню...”, ”Нікого не можна позбавити...”?
При здійсненні чи здійснюючи?
У статтях 118 та 129 вжито зворот при здійсненні. Це калька з російських зразків. Українська стилістика, і то навіть совєтських часів, рекомендує в таких випадках вживати дієприслівникові форми: ”здійснюючи свої повноваження”.
ГРАМАТИЧНІ НОРМИ
Рідко, але трапляється у Конституції відхилення від граматичних норм.
Більше одного разу чи більше ніж раз?
Стаття 87 не дозволяє розглядати законопроєкт більше одного разу, а стаття 94 стверджує, що закон набирає чинности ”не раніше дня його опублікування”. Навряд чи треба доводити, що у цих випадках треба вжити більше ніж раз та не раніше відо дня.
Не прийме закон чи не прийме закону?
Розділ ХУ у пункті 4 стверджує, що закон набирає чинности, ”якщо... Верховна Рада не прийме закон або не відхилить поданий законопроєкт...”. Знову таки не потребує доведення, що ця цитата має виглядати так: ”якщо... В.Р. не прийме закону або не відхилить поданого законопроєкту...”.
СЛОВОВЖИТОК
Не допускається чи заборонено?
Статті Конституції рясніють від форми не допускається. Чому віддавано перевагу запозиченій формі, коли є рівнозначні свої? Стаття 32 стверджує, що ”не допускається збирання, зберігання, використання... інформації”. Чи ж не ясніше буде: ”Заборонено збирання, зберігання, використання... інформації”?
Вираження чи поширення; вираження чи вияв?
Стаття 34 гарантує право ”на вільне вираження поглядів”. Чому вживати запозичене слово вираження, коли Міжнародні акти у даному випадку говорять про поширення поглядів? Заміна вираження на поширення не змінить змісту, але форма не буде калькою і прямим запозиченням.
Запозичення форми вираження криє в собі і іншу небезпеку. Стаття 36 говорить про ”вираження політичної волі громадян”, і в даному разі слово вираження просто неправильно вжито. Навіть за нормами УССР тут треба вжити слово вияв або виявлення. Вживши раз запозичену форму, ми тим самим узаконюємо її дальше ”просочування” у нашу мову.
Безплатно чи безоплатно?
У статті 53 сказано, що громадяни мають право безоплатно здобути освіту. Чому безоплатно, а не безплатно? Слова плата і без - українські слова. Слово безплатно утворено за словотворчим зразком:
без користи - безкорисно,
без відмови - безвідмовно,
без плати - безплатно.
Що дає ускладнення простих форм? Не треба забувати, що українська мова має сьогодні конкурувати з куди розвиненішою і опрацьованішою російською мовою. Отже, з мотивів конкурентоздатности треба добирати якнайпростіші і якнайкоротші форми. Слово безплатно всі розуміють і всі вживають. Слова безоплатно вживати не будуть.
Заслуховування чи заслухування?
У нормативних словниках УССР фіґурує лише слово заслуховування, утворене від заслуховувати. Але ж ми вживаємо і слово заслухувати. І від нього можна утворити іменник заслухування так само, як від слова вислухувати іменник вислухування. Можна також скоротити заслуховування до форми заслуховання так само, як обдаровування скорочено до обдаровання. Заслухування або заслуховання коротше і не таке незграбне слово, як заслуховування.
ВИСНОВКИ
Наведені приклади не вичерпують усіх дискусійних моментів, що їх викликає мова Конституції України. Важко сприймати такі слова, як діяння (дії), що упомпезнюють стиль Конституції, не можна погодитися і з нечастим вживанням слів ухвалювати, ухвалення та майже винятковим вживанням форм приймати рішення, прийняття рішення, важко змиритися і з формою погашення боргу (сплачення боргу), з формою вводиться в дію та рядом інших форм.
Але і з висловленого ясно, що додаткове - мовне - редагування Конституції, якого не можна було здійснити повною мірою у процесі гарячих парламентських дебатів, дуже бажане.
Лінгвоцид українців, практикований століттями, знайшов своє віддзеркалення у мові Конституції України.
Усі, кому болить дискредитація та карикатуризація української мови мають зробити висновки з наведених фактів і по змозі докласти максимум сил, щоб це становище виправити.
________________________
* Наведено вступне слово й розділ "Про мову Конституції" з праці Святослава Караванського "ПОШУК УКРАЇНСЬКОГО СЛОВА, або БОРОТЬБА ЗА НАЦІОНАЛЬНЕ "Я" (Науково-популярні бесіди на мовні теми з додатком словничків-рятівничків від моди та мавпування)" https://maysterni.com/content.html?fbclid=IwAR3jV7q4Y25cbLGtvb6Q_h4p2vOLkeVJW8CeEO9lP6McYrc3sNM_uLhp-SM.
