Світлина 1940-х років
12 квітня - день пам'яти Юрія Шевельова.
ЮРІЙ ШЕРЕХ (1941—1956)
Матеріяли для біографії
Кожний початок веде до дальшого початку, і невідомо, де спинитися в починанні. Відкриймо історію Юрія Шереха днем 25 жовтня 1941 року, хоч справді він народився десь за два місяці після цього дня.
До Харкова вступили німці. Після щось двох тижнів переховування в червоноармійському шпиталі, між пораненими, ще ненароджений герой цього некрологу повертався додому. У кишені лежала посвідка, може символічна, що він був у шпиталі з причини короткозорости. День був погожий, шибки міста повибивані, під ногами хрускотіли скалки битого скла, на майдані Держпрому тяглися везені миршавими шкапами німецькі валки, авта не могли рухатися бездоріжними українськими дорогами осінньої доби, шлях від Полтави до Харкова забрав з місяць, німецький наступ безнадійно застрягав, але харків’яни гуляли по Сумській у святкових одягах, день був погожий, і це були перші німецькі салдати, жовте листя, бите скло були як музика на підошвах. Ще нічого не було відомо, і скільки з тих людей святкувало близьку смерть, але щось скінчилося, а інше мало початися. Мав початися і Юрій Шерех, але це ще не був він, що побачив першого німецького вояка в його-не-його жигті.
Тепер поставимо епіграф:
«Не хвилюйся!»
Едвард Стріха
Досі кордон ішов на заході, тільки шляхи на схід були відкриті (Київ на мапі лежав на заході, але це тільки здавалося. Справді він був на тому самому меридіяні). Тепер становище змінилося. Німецькі вояки були чужі, але вони перенесли кордон на Дінець, і там він став до червня, місто лишалося фронтом, рухатися в жадному напрямі не можна було, але була свідомість, що на захід нема кордонів, і це було початком справді нового, і тоді, ще зовсім необ’явлено, почалося народження Юрія Шереха.
Але він народився під іншим іменем. Історія цього імени переносить нас на сім років назад: 1934, і зв’язана вона не з літературою, а з підручником української мови для п’ятих — сьомих кляс середньої школи. Підручник такий тоді був і здавався непоганим, упорядників звали Шевчук і Бойків. Раптом підручник вилучено, а це означало, що автори опинилися поза межами суспільства. Школа потребувала підручника, і треба було нового. Наркомос прислав наказ героєві цього некрологу виїхати до Києва, щоб за місяць у співпраці з тогочасним диктатором українського мовознавства, блискучої і ультра-блискавичної кар’єри Наумом Кагановичем укласти новий підручник.
Герой некрологу відповів, що за місяць не можна скласти підручника; що він не може виїхати до Києва; що його здоров’я не в порядку: справа не належала до приємних, вона смерділа. Наркомос прислав телеграму, герой не відповів. Листування тяглося, аж поки Наркомос не прислав розпорядження директорові інституції, де герой працював: відрядити негайно. У Києві Каганович в усній розмові з’ясував те, про що не писалося в листах: підручник зовсім не був поганий, органи влади не мали нічого проти того, щоб текст лишити незмінним, місяць давався тільки про людське око, вимагалося одного: поставити нові імена авторів. Гонорар мав бути заплачений як за нову книгу. Для пристойности, казав Каганович, можна було зробити малі зміни в тексті. Він теж дбав за пристойність. Більше змін він радив зробити у вправах, але тут переважно з остраху. Тоді одного за одним заарештовувано письменників. Каганович радив викинути приклади з усіх сучасних письменників, крім двох, на кого можна було покластися, як на кам’яну гору: Микитенка й Кириленка. От, приміром, Головко, казав він: людина напівбожевільна, ганявся з револьвером за жінкою, чорт його знає, що він робив у перші роки революції, краще не мати з нього цитат. Герой наважився назвати речі своїми іменами, і в його вухах потім роками бриігіла диктаторова відповідь: «Вы юноша дерзкий» (У приватних розмовах диктатор волів російську мову). Щодо майбутнього, диктатор помилився. Головко зацілів, Микитенка й Кириленка перемолола машина терору, за ними чи з ними зник 1937 року і диктатор. У роботі над підручником — це був ще 1934 — ролі розподілялося просто: диктатор брав відповідальність за текст, герой цього некрологу за вправи. Справа смерділа, сопух бив у ніс, хоч що в ті ганебні роки не смерділо, і навіть мучеництво забризкувано лепом і калом. Герой некрологу, щоб мати хоч трохи чистіші руки, замінив текст вправ майже весь. Так вийшла книжка. Вона носила ім’я Кагановича і автора тексту вправ. Вона вийшла трьома виданнями. Арешт першого і головного «автора» припинив дальші видання. Сама книжка, всі три видання, перейшла в секретні фонди бібліотек, де стала може поруч своєї попередниці. Герой цього некрологу ніколи не зустрічав у житті Бойкова і Шевчука. Але їхні імена були випалені в його свідомості. Коли у грудні 1941 року, після двох місяців безгазетного існування, почалося життя першої не-совєтської газети в Харкові, названої «Нова Україна», і авторові (разом з одним колеґою) замовлено статтю про стан української мови під советами, і треба було цю статтю підписати, автор підписав її Гр. Шевчук. Це було початком сплати несплатного боргу. Хоч новий Шевчук не був винний у загибелі старих Шевчука і Бойкова, був жертвою, а не катом, борг існував. Тепер можна було говорити ту частину правди, якої перед 25 жовтня 1941 року висловити не можна було. Месником мав стати Шевчук. Так постала стаття «Уярмлена мова». Назва належала Аркадіеві Любченкові, що тоді короткий час працював у «Новій Україні», аж поки з’ясувалося, що це була більше німецька газета, ніж українська (Хоч певної частки українськости вона й далі не втратила, в протилежність до свого сумної слави побратима з Києва, що звався «Нове українське слово»).
Шевчука часом цитували як Григорія. Але цей, другий Шевчук не був Григорієм. Він був тільки тим, чим він був: Гр. Шевчук. Нічого більше про нього навіть йому самому не було відомо. Це не була людина з біографією. Біографія лишилася в архівах НКВД. Це була моральна категорія. Це був кричущий пункт у довгому рахунку Юрія Шереха до політичного ладу, в якому він виріс. І коли вся діяльність Шереха в певному аспекті була історією визволення від цього ладу, то почалася вона невипадково саме з цього епізоду. Але моральна категорія, що дістала назву Шевчук, порядком виклику (ви мене вбили, а я живу), помсти (живу і говорю правду) і покути (мушу говорити, хоч би й не хотів), ця моральна категорія була автором і писала газетні й журнальні статті. Вона жила в прифронтовому Харкові з висадженим центром і зруйнованими заводами, без води, світла, опалення, їжі. Вона думала й почувала.
Другим аспектом цієї істоти-категорії став Юрій Шерех. Біографія Шевчука склалася так, що він народився мовознавцем і літературознавцем. Він був журналістом. І зрештою він був самонакладеною карою. Він прийшов у свідомість ззовні. Але нескінченно довга зима, що провадила тільки з голоду в голодову смерть весни, була також зимою розрахунків з собою, з минулим. Дозвілля було більше, ніж досить, роботи не існувало, культурного життя не існувало, не існувало нічого, крім внутрішнього діялогу, болючого й повільного усвідомлення порожнечі в минулому і порожнечі тепер. Музику можна записати на платівку, внутрішній діялог можна записати музикою, малюнком, взагалі мистецтвом. Юрій Шерех народився поетом. Шевчук не був людиною і не мав навіть імени. Це не випадок, що Шерех мав не тільки прізвище, а і ім’я. Він був людиною, він жив. Тому він помилявся, не міг не помилятися. Біографія його, принаймні в одному аспекті, це історія помилки — помилок.
Дата його народження забулася. Здається, це був теж грудень 1941 року. Сліди події затерті завдяки Миколі Оглоблинові, що був тоді секретарем редакції «Нової України». За це йому належить глибока, посмертна доземна подяка. Перша поезія Юрія Шереха не побачила світу. Тут знов треба вдатися до початків перед початком.
Давно відомо, що можна бути ідейним ворогом певної системи і водночас психологічно бути її частинкою. Велетенського маштабу експеримент Сталіна перекраяв не тільки економічну мапу Евразії, а й душу кожного, хто мав нещастя народитися в цій частині світу. Роки й роки були потрібні, щоб реґенерувалися ті частини людської душі, що їх винищувала система, щоб були знищені ті бацилі, що їх режим вирощував на загниванні душ. Почасти німці мали рацію, коли привезли для людности Харкова не хліб і не книжки, а тільки одну річ, єдине, що вони експортували зі своєї батьківщини: великі портрети Гітлера, на брунатному тлі, з написом білими літерами: «Гітлер визволитель». Пам’ятні портрети. Вішано їх, мабуть, на ті самі цвяхи, які роками тримали портрети Сталіна. Розрахунок був простий і в багатьох вішадках несхибний. Отара потребує чабана з псами. Хто чабан, байдуже. Поети, що вчора оспівували одного вождя, сьогодні ставили в свої твори ім’я другого.
У ті перші місяці окупації мало було відомо про природу німецького режиму. Совєтська пропаґанда говорила про нього багато правди, але через те, що говорилося з цього джерела, віри не йнято. Здавалося невірогідним, що на заході міг народитися близнюк советської системи. Наївність багатьох поділяв і новий поет. На щастя, у вождів він не вірив, — цього життя навчило. Але він почував себе вдячним німецькому воякові за те, що скінчилася зловісність попередніх десятиріч. Його першим твором був чи то гімн чи то марш німецьким воякам. Це не був задум практичного характеру. Наш герой ухилявся від коляборації; хоч мав у собі частку німецької крови, ніколи не пробував записатися в привілейовану і єдину годовану тоді групу фольксдойче. Але в політиці наївність карається як злочин, і на це є підстави.
Вірш був переданий Оглоблинові і за кілька днів повернувся до автора. Короткий усний коментар був більш-менш того порядку, що «Нова Україна» не цікавиться політично заанґажованою літературою і нехай німецькі перемоги оспівують німецькі поети. Це був вчинок мужности, також риску. Може так було тому, що Микола Оглоблин народився на шість років раніше і в советську реальність вступив юнаком, а не хлопцем. Так чи так, лекція була засвоєна. Жанру оди Шерех більше не культивував. Варт було б тепер видрукувати вірш як документ у цьому некролозі, мета якого — говорити правду і тільки правду. Але в архівах автора нема цього рукопису, і ледве чи буде він і в архіві «Нової України». До офіційної редакції він, мабуть, ніколи не потрапив. Секретар редакції відкинув його сам, на свою відповідальність. У пізніших зустрічах обох про вірш згадок не було.
Од Юрій Шерех більше не писав. Само життя вчило його. Він ніколи не забував смаку іржавого снігу. Була весна 1942 року. Води не було. Люди виходили з дому збирати сніг у відра. Весна приходила з запізненням, височезні замети снігу танули поволі (де-не-де з-під снігу показувалися трупи померлих з голоду на вулицях і непохованих, у цю страшну зиму війни й визволення). Сніг був поруватий і брудний. Перетоплений на воду, він мав присмак іржі. Чому в місті-трупі, зовсім не в сусідстві металю, сніг мав цей нудливий посмак і запах, що відтоді асоціювався Шерехові з війною?
Може можна було подарувати німцям голод і смерті, бо зрештою за це відповідальність падала на радянську політику, що знищила місто, висадила електровню й водогін, спалила хліба на корені, винищила худобу й зруйнувала шляхи сполучення. Навіть якби німці хотіли, вони не могли би прогодувати голодне й поспіль безробітне, а отже й недоречне місто (але вони не хотіли). Може можна було вважати за акт крайности вішання закладників за вибухи й підпали, чинені партизанами, ліхтар за ліхтарем вздовж вуличних кварталів. Але жадного виправдання не можна було знайти арештам українських діячів і розстрілам, що сталися 1942 року. (І тоді ж наш герой спромігся дістати заборонену книжку й прочитати — Гітлерове «Моє змагання».) Жадного виправдання не можна було знайти знищенню всіх харківських жидів. Жадного виправдання не можна було знайти розчленуванню України на дві кордоном відмежовані частини. Ілюзії перших днів і може місяців поховано.
Зустріч з Києвом довершила процес. Евакуаційна подорож до Києва в холодних вагонах тривала щось із десять днів. Замотані в що тільки можна, невмивані й неголені, втікачі напевне мали фантастичний вигляд. Кімната, хай гуртова, але з опаленням, вода, перукарня були мрією. І перша візита була до перукарні. Втікачі розмовляли між собою, природна річ, по-українськи. Коли Шерех опинився на фотелі для голення, першим питанням голярки було: — А вы что, говорите по-украински? Ну, здесь уже таких храбрых нет. — Потім відкрилася історія протиукраїнського терору в Києві, і огидна рептилька «Нове українське слово» здавалася огиднішою за совєтські газети, за злидні й смерті Харкова. За місяць Юрій Шерех утік до Львова.
Була весна 1943 року. Починалася історія втрати другої ілюзії, куди болючіша від першої. (Уся біографія Юрія Шереха в певному сенсі є історія поступової втрати ілюзій. З кінцем останньої з них скінчилася сама біографія, і існування Шереха припинилося). Зрештою німці ніколи не були героями Шерехової драми. Він був вдячний їм за відкриття шляху на захід (І далі лишився таким). Він з розчаруванням пережив упізнання їх справжнього в ті роки обличчя. Але це була периферійна тема. Друга ілюзія стосувалася до того, що за народницькою термінологією можна було назвати працею на рідному полі. Але перше, ніж ця ілюзія згасла, вона спалахнула язиком полум’я і принесла нашому геросві може найщасливіший період його життя.
Почалося це горіння ще в стужавілому, зальодоватілому, мертвому прифронтовому Харкові. Був у місті-трупі один невеличкий осередок надії й тепла, — «Просвіта» в сірому будинку на Садово-Куликівській вулиці. Мало там робилося і мало могло зробитися в обставинах тогочасного животіння-вмирання-виживання, та ще й під суворим доглядом нової влади, що, здається, українського націоналізму боялася більше, ніж російського комунізму. Але в ті часи непевности й вимушеної бездіяльности найменше сповняло надією, електрифікувало: портрет Мазепи, Грушевського, Петлюри, чудом завезене з заходу еміґрантське видання, чутка про справжнє життя, просто українське слово, спів «Ще не вмерла» або «Гей, не дивуйте».
Львів приголомшив утікачів гостинністю прийняття, дружньою посмішкою, простягненою рукою любови, атмосферою солідарности, буянням творчого житя, наголошенням українськости побуту, духового підсоння, ідеологій і дискусій. Те, що для місцевих людей не раз було рутиною, прибульцям сходило за свято в кожному будні. Гра амбіцій, підступів, а часом і зрад не розкривалася гостям. Це було суцільне свято, в первісному сенсі слова, від с в я т и й. Жовті будинки Львова здавалися сліпучо білими, місто було не просто містом, воно було соняшною оазою духа, мостом між минулим і майбутнім, обіцянкою і майже виконанням. Місто здавалося початком здійснення мрій і візій. Юрій Шерех уперше був на Україні. У цьому кліматі видив люди і книжки вели до однакових висновків. Зустрічі в Літературно-мистецькому клюбі, щомісячне щеплення «Наших днів», повернена в минуле фантастика «Формації української нації» Щербаківського, проєктована в майбутнє Липиним «Призначенням України», п’янили. Навіть незграбна синтакса «Листів до братів хліборобів» Липинського здавалася поезією. Контрасти й суперечності не існували, всі були брати, і всі були святі. Незрозумілі були випади Липинського проти Донцова на вступних сторінках «Листів».
У нових обставинах покута Гр. Шевчука ставала недоречною, а поетична світонастанова Шереха переплескувалася через вінця. Він лишився поетом, але в поезії було вже тісно. Есей, літературна критика тут і тепер не різнилися настроєм і духовістю від поезії. Так Гр. Шевчук зійшов на другорядну ролю допоміжного псевдоніма, а Шерех став літературним критиком.
Перші розчарування прийшли ще в білому місті, оповитому сяйвом мрії. Найранішим був Донцов. Його ім'я було відоме ще з Харкова двадцятих років як ім’я, ставлене поруч з Хвильовим. Але першою його книжкою, що втрапила Шерехові в руки, був «Дух нашої давнини». Це був удар, справжній шок. Сторінки книжки заливала порожня, безстилева і зрештою бестіяльна догматика. Це було втілення пересічности або звиродніння. Цього бога більше не можна було тримати в пантеоні. Присмерк богів завжди болючий.
Улітку 1943 року Юрій Шерех провів короткий час, відпочиваючи, в Заліщиках. Дністер і українське село, сприймані все під тим же кутом українськости української України, були новим джерелом піднесень. Одним з наслідків цього захвату був цикл віршів «Із заліщицького зошита». Він складався з дванадцяти поезій, написаних у навмисне контрастовій тематиці, від особистого почуття до громадських мотивів, від пейзажу до жанру, і в навмисне контрастових стилізаціях, від Руданського до Антонина. Уперше прочитаний близькому приятелеві в Сяноці цей цикл викликав реакцією-оцінкою цитату з Семенка: «Мені було так нудно, ніби докупи зійшлися Олесь, Вороний і Чупринка». Дрібний цей епізод викликав реакцію інстинктового зіщулення. Шерех вирішив, що його поезії мають хіба значення особистого щоденника і ніколи більше не друкуватимуться. Але сам цикл уже не був у його руках. Він пішов до Праги, до редакції «Пробоєм», і повернути його не було змоги. Тут прийшов другий удар, і далеко болючіший: бо він стосувався не до поезій Шереха, а до всієї дійсности. Цикл був надрукований після процензурування. Два вірші впали жертвою цензури, один, очевидно, за старомодність, — це була «співомовка» під Руданського, а може за гумор у підході до священних табу; другий, очевидно, за еротику. Ось цей другий, що мав епіграф з Любомира Дмитерка, — «Чужих весіль тверезий бенкетар»:
Ніч нависала. Цимбал бракувала.
В бубон бряжчало. І зір запинало.
Скрипкою тнуло в заснулий майдан.
З вечора п’яний, крутий, нездоланний
Поза плотом на обійстю тан.
Мало обійстя, і шурхотом листя
Геть у городи аж, млосний і млистий,
Стерплий у грудях, в задах розколиханий
Танець весільний, розхитаний пихою,
Доторки груддю, налитими пиками,
Притиски приском долонь.
Стегна в напрузі — і другі, і друзі
Живчиком кличуть від стегон до скронь.
Хлопці блюють уже, жевріє на виднокрузі,
Сласно сопуть, уж е скрипки не чуть,
В дим зачадів молодрій на весіллі,
Рохкають в хліві, над хлібом іржуть,
І наречена зречеться ось цнот зацілілих.
Та над весіллям, тверезий і сильний,
Сірий і брезклий — у вусах тарган,
Владний, незлагодний, пригадно-пильний
Бидла нещадний, ощадливий пан.
Скнарістю скрадено, схламано зжертістю, —
Виплід ядучих павучих яєць,
Нині святкує, з прицмоком нажершися.
Подвиг плодючости — шосту дочку віддає.
Досі цензура була радянська, німецька. Це був перший випадок цензури українця над українцем. Був це біль. Але не менше боліло друге: редактор не зрозумів ідеї циклу. Серед віршів ліричних, патріотичних, релігійних, описових цей був конечним контрастом. Без нього все ставало казенним, позбавленим особовости. Редактор міг не друкувати всього циклу (сумнівної поетичної вартости). Але так зруйнувати ідею його. . .
Тоді, в той медовий період ентузіястичної наївности, це було гірке відкриття. Це тоді почав зникати чар колектганої гармонії української громади, і в білому місті мрії відкривалися поруч справжніх святих, що, ваблені сяйвом духа, а може й злудою міражу, йшли на зречення себе й спалення свого життя в боротьбі проти незмірно переважного ворога, інші, зовсім інші: вгодовані пристосуванці, що відсиджувалися в закутах, поки з’ясується, хто переможе, а то й псопикі мочеморди, що бозна яку службу виконували панам з панівної раси. Сяйне біле місто мало Бориса Ольхівського і Юрія Липу, але мало і зовсім інші зразки людських типів. У запліччі ще далекого, але дедалі ближчого фронту кружляли метелики різних порід, і деякі постали з випарів і вичадів болота.
Пушкін: «Лихий мені надав народитися в Росії з розумом і хистом». Генрі Міллер: «Найбільший мистець той, кому вдається перемогти в собі романтику».
Далекий, але дедалі ближчий фронт наблизився. Після короткого епізоду Лемківщини, де романтика білого міту так химерно сполучалася з тверезістю скнарого селянського життя на схилах мочарово-скелястих Карпат, Шерех пройшов через випробування таборів Орем-Лазу, Штрасгофу й Трайсмауеру; людолови, блощиці, рабство, нізчимна огіркова юшка, підтрим, солідарність і підступне себелюбство, бараки з двоповерховим полом, неналежність собі, і все таки мрія про життя і про свою країну.
Мир прийшов у невеликому місті Німеччини, під американською окупацією. Мир здавався кінцем всього, хоч і війна не вела нікуди. В один з травневих ранків, у парку, переораному недавніми ще бомбами, серед безмірно недоречного спокою, коли минуле безповоротно скінчилося, теперішнього не було, а майбутнє не почалося й не знати було, коли почнеться і чи почнеться взагалі, самі собою склалися і невідомо для чого занотувалися кілька розірваних чотиривіршів:
Скільки ниток обірвано!
Скільки сердець утрачено!
Наче скотилось колись із гір воно,
Наче і гори запались небачено!
Книжки читать . . . Отак, щоб час прогаять . . .
І дослухатися до голосів чужих. . .
Ну, що ж ... Життя зберіг — і зберігаю —
Але хто вижив — ще не значить пережив.
Бомба упала й заглибину вирила темну,
Води туди постікались з підґрунтя й з дощів.
Діти купаються там, брунатіють на схилах.
Це для забав їхніх — мирний, гостинний ставок.
Війна минула . . . Тиша пойняла
Напівзруйновані міста і села.
Вже світло може бути, але мла
Закоренилась в душах невеселих.
Далека мила! Я цілком самотній
І може так скінчу життя.
Немає миру в тиші цій мертвотній,
Нема до миру вороття.
І підсумок:
Ми розгубили все: рукописи й знайомих,
Зубні щітки й покликання в житті.
Проте, чи був це огріх, омил, промах?
Ми чесно йшли по збоченій путі.
І про перспективу літератури:
Тепер закрилися джерела
Живих і творчих споглядань.
Човнів нема, а КАРАВЕЛИ
Везти не можуть через хлань.
Учитись запахи ловити
В гіркавих і чужих словах,
І шанувать чужий епітет,
Не знаючи, чи вірш прочах. . .
Річки біжать, і люди плещуть,
Але над всім подвійне скло,
І вечір вже — літературний вечір —
Живе закрилось джерело.
Самопохорон показався передчасним. Мав прийти ще один спалах і може найтриваліший. Тут історія Шереха зустрічається з історією МУРу, щоб з історії ілюзій перейти в історію останньої тверезости.
