Центральна наукова бібліотека АН УССР після підпалу 24 травня 1964 р.
Світлив Сергій Білокінь.
"Ми знаємо, що народ безсмертний, його не задушиш, не спалиш його духа. Звичайно, коли в народі є дух боротьби. Але коли немає того духа - він стає мертвим. Не втішаймо себе вічною істиною про безсмертя народу - його життя залежить від нашої готовності постояти за себе!"
Євген Сверстюк
До роковин злочину проти української історії
На час мого навчання в школі припала трагічна, досі не з’ясована подія, про яку вже дещо й написано, але в деталях дуже недоладного. Маю на увазі пожежу Публічної бібліотеки 24-26 травня 1964 року.
Батькові близько сьомої години ранку зателефонувала Марія Яківна, дружина ботаніка Дмитра Костьовича Зерова. Вони мешкали тоді в будинку Мороза, і хтось із них побачив з вікна, що книгозбірня горить. Ми кинулися відразу туди, причому з подвір’я від Ботанічного саду можна було підійти до самої будівлі. Крізь вікна я дивився на виразні рядки вогню вздовж книжкових полиць. Цього видовища я не зможу забути, скільки житиму.
Три дні, поки горіло, я весь час там стовбичив. Здогадався зафотографувати цю катастрофу – з подвір’я і з вулиці [1]. Скільки відомо, досі жодного фотознімка не публікував ніхто. На Володимирській, перекривши вуличний рух, стояв величезний натовп. Говорили різне. Мовознавець П.Д.Тимошенко оптимістично кинув: “Це нічого, що горить! Я там уже все переписав!”.
Туг я хочу навести, в перекладі, цікаву оповідь відомого бібліографа Ніни Митрофанівни Шеліхової [2], із її листа до Федора Пилиповича Максименка. Цінність цієї оповіді в тому, що вона датується 25 травня, тобто, попри деякі недоладності ще не відстояних уявлень, містить найсвіжіші, безпосередні відомості про цю страшну подію:
„Не можу не повідомити Вас про жахливу катастрофу – горить Публічна бібліотека. З ночі 24-го травня. Згоріло центральне сховище на всіх поверхах (частинами). Горішній поверх, здається, – цілком. З учорашнього вечора горить відділ “Україніка”, зараз почав горіти Кабінет марксизму. Як розповідає співробітниця бібліотеки, яку я щойно зустріла, уночі встигли вивезти книжки з відділу мистецтва, стародруків, рукописів, бібліографії. Загасити ніяк не можуть. Очевидячки, обвали не дають змоги цього зробити.
За відомостями, які я маю від співробітників бібліотеки, причина пожежі така: прибиральниця о 5 год. ранку почула тріск і гуркіт. Розбудила пожежника, і коли відчинили двері книгосховища – там лежав без пам’яти співробітник б[ібліоте]ки (він не працював на зміні, і, як кажуть, він ненормальний, але це здогад, бо раніше цього не помічали).
Я вчора була на пожежі до 12 ночі і щойно тільки прийшла. Все оточено. Працюють усі пожежні частини міста, солдати, але, певно, нічого вдіяти не можуть. Зараз почав горіти Кабінет марксизму, горить ще й відділ україніки. З наукового залу із вікон виливають відрами воду (це бачив і я. – С.Б.) – поверхи затоплюються водою… Ходять різні чутки про підпал сховища в кількох місцях, про диверсію тощо. Чи співробітник підпалив, чи опинився там випадково – поки що мені не відомо”."
З розвідки* Сергія Білоконя "Пожежі Київської публічної бібліотеки АН УССР 1964 та 1968 років"
Євген Сверстюк
З ПРИВОДУ ПРОЦЕСУ НАД ПОГРУЖАЛЬСЬКИМ
24-го травня 1964 року сталася в Києві, "столиці" України, подія, подібних до якої мало знає історія світової культури: була підпалена і згоріла найбільша українська бібліотека - Київська Публічна бібліотека Академії наук УССР.
Як може згоріти в середині XX ст. найбільша наукова бібліотека, та ще й у центрі столичного міста? Адже зараз протипожежна техніка стоїть так високо, що значні пожежі в містах майже виключені, а якщо бувають, то їх швидко ліквідують. Адже в сучасних бібліотеках світу справа поставлена так, що жоден документ не згорить, не те що всі фонди. І світова культура за останні століття не знала випадку, щоб у Лондоні чи Парижі, Стокгольмі чи Москві (після 1812 р.) згоріла національна бібліотека. А от найбільша українська бібліотека була спалена в 1964 році - в епоху космосу, атому, кібернетики.
Більше того: численний натовп людей, зібраний голосом мовчазної тривоги до місця страхітливого злочину, був свідком того, як мляво посувалися протипожежні роботи. Протягом двох годин їх взагалі неможливо було почати, бо в усьому цьому районі не було води: не працював водогін. Пожежа була ліквідована тільки на третій день, коли вже вигорів дощенту весь український відділ.
Згоріла саме україніка, в тому числі стародруки, рідкісні книжки, рукописи, архіви (наприклад, архів Б. Грінченка, архів "Киевской старины", архів Центральної Ради та інші). Частина з цих архівів не була навіть описана і розібрана, так що ніхто не знає, що там було і що згоріло. Вони назавжди втрачені для історії. Згоріли також спеціяльні фонди україніки, які до 1932 року збиралися за вказівкою М. Скрипника, а потім, після усунення М. Скрипника, були "засекречені", як і вся українська історія. Згоріла картотека, так що неможливо навіть відновити реєстр книжок, які знищені. На суді називалася цифра 600 тисяч томів. Можна уявити, скільки їх згоріло насправді!
Отже, згоріла частка української історії, частка української культури. Назавжди втрачені величезні духові скарби. Тисячам і мільйонам людей, поколінням молоді відрізані шляхи до багатьох духовних джерел, до книжок і документів, одні з яких загинули назавжди, а інші, може, ще десь існують у дублікатах, але неприступні читачеві. Тепер навіть у Києві вже немає де по-справжньому працювати науковцеві, аспірантові, студентові, особливо якщо їх цікавить минуле України.
Як могла статися ця неймовірна трагедія? Чому? За яких умов? Чиїми руками і в який спосіб це робилося? З якою метою?
Відповідь на ці питання мав дати процес над людиною, яка була спіймана на місці злочину,- працівником бібліотеки Погружальським. Процес проходив наприкінці серпня цього року в Києві, в невеличкому залі народного суду по Володарській вулиці.
Однак з самого початку дроцес набрав дуже дивного характеру. Старанно обходилося все, що хоч якось могло нагадати про політичний характер злочину, про його спрямованість проти української культури. Зате всі: прокурор, суддя, захисники, сам підсудний і заздалегідь підготовлені свідки - наперебій старалися показати, що в підсудного просто поганий характер і нічого дивного немає в тому, що він взяв і підпалив бібліотеку, щоб помститися її директорові за образу. Довго і нудно обговорювалися такі "важливі" питання: скільки в підсудного було жінок, як він з ними сходився і розходився, які квіти дарував і як ділився майном при розлученні. Адвокат занурювався в психологію багатоженця і показував, які різні кривди з боку співробітників призвели цю тонко організовану натуру до ідеї попалити українські книжки. Сам підсудний розчулено розповідав про те, що коли брав і підпалював книжки, то бачив перед собою не книжки, а фізіономію ненависного директора. У заключному слові він навіть прочитав патріотичного вірша, який починався словами:
"Прости мне, родина, прости, страна родная"...
Погружальський - казенний патріот. Він писав вірші, де хвалив Хрущова, а потім спалив бібліотеку... На процесі він почувався героєм і по всьому було видно: знає, що багато йому не дадуть. І справді, присудили його до десяти років позбавлення волі... "Гуманні" радянські закони на цей раз виявили співчуття до сантиментальних пригод "морально ущербленої людини". Людини, додамо, яка .закінчила два вузи і університет марксизму-ленінізму (!) і дуже добре знала, що і для чого вона робить.
Звичайно, від того, що Погружальського присудили б до розстрілу бібліотека не повернулася б. Але виникає кілька логічних питань.
Чому ні слова на згадувалося про магнійові стрічки та фосфорні шашки? Адже пожежу було гасити важко. Це пояснюється тим, що палії обкидали книжки магнійовими стрічками та фосфорними шашками. На суді про це - ні слова. А Погружальський з готовістю пояснює, що він усе зробив за допомогою коробки сірників.
Як міг у бібліотеці, де КГБ цікавиться навіть читачами, протягом десяти років працювати такий сумнівний тип, як Погружальський?
Чому не постало питання про те, що в найбільшій бібліотеці республіки зовсім не існувало ніякого протипожежного захисту? В той час, як сучасні бібліотеки, наприклад, бібліотека ім. Салтикова-Щедріна в Ленінграді, обладнані так, що за допомогою автоматичної системи всяке вогнище буде ліквідоване зразу ж (індикатори відсіки і т. п.)
Чому цінні архівні документи зберігалися не в сейфах, а навалом? Чому відому вже всьому світові трагедію українського народу суд звів до рівня чергової пригоди багатоженця Погружальського?
Чому так пильно наглядав суддя, щоб у залі суду ніхто не вів ніяких записів ("что вы там пишете?" "где вы работаете?" і т. п.).
І, нарешті, головне: якщо палієві було байдуже, що палити, то чому він палив саме український відділ, а не, скажемо, відділ марксизму-ленінізму, де він працював? Чому з семи поверхів бібліотеки згорів тільки один - саме той, куди загнали українську книгу. Чому суд замазував цей факт фразами про "пошкодження російської та (!) української літератур?"
Ці та інші подібні питання (а їх може бути багато!) на суді не поставили. Та як вони могли поставити, коли процесом займалося безпосередньо КГБ, яке навіть свідків попередньо "обробляло", а від працівників бібліотеки брали підписку, що вони не будуть "болтать лишнее"?
І все-таки дещо на процесі виявилося. Наприклад, що протягом багатьох років з українських бібліотек масово вивозяться і знищуються книжки. Це говорив на свій захист Погружальський: мовляв, не такий вже я злодій, і до мене книжки нищили в організованому порядку. Це була, так би мовити, юридична контратака Погружальського. На це суд знайшов таку відповідь: книжки нищилися на законній підставі, бо існує якесь розпорядження про ліквідацію "идейно и научно устарелых книг". За що ж засудили бідного Погружальського? Адже він всього-навсього ширше застосував вищенаведену формулу! І чи не це мав на увазі ображений палій, коли в прощальному віршованому монолозі говорив:
Враги культуры на свободе,
В тюрму попался только я.
А втім, про долю Погружальського очевидно подбають його спільники і однодумці. Ми ж подумаймо про висновки, які з цієї справи випливають.
Виморивши голодом мільйони українців у 1933 році, закатувавши кращих представників нашої інтелігенції, душачи найменшу спробу мислити, із нас зробили покірних рабів. Віддаючи державі всі сили і плоди своєї праці, ми не встигаємо подумати: Хто ми? Для чого живемо? Куди нас ведуть?
Нам вже не раз плювали в обличчя. В цьому ж році плюнули особливо нахабно. Спалили найбільшу українську бібліотеку. Зірвали місток між нашим минулим і сучасним.
Коли ми навіть від цього плювка неї опам'ятаємося і підставимо покірно заплющені очі під інший, тоді хто ж ми, як не "раби, підніжки, грязь Москви"?
Чим можна налякати український народ? Знищити його? Це було не під силу навіть Сталінові.
Пограбувати? Але ж він і так щороку віддає все, що має. Відібрати мову? Це робиться щодня. В містах вона давно на становищі прибиральниці, а в селах калічиться, як порепані на буряках руки колгоспниці.
Знищити пам'ятки культури? Зірвали найстарішу Десятинну церкву, знищили Михайлівський і Успенський собори, а зараз руйнують найстародавніші церкви по селах...
Невмируще серце України живить історія. Вона народила Шевченка і тисячі національних героїв, і вони можуть знову воскреснути в кожному юнакові й дівчині. Ось чому історію України заховали від нас і стали випалювати її "каленым железом".
Наші діти вивчають у школі історію російських царів та їх полководців-душителів. Про своїх предків дітям дають фальшиві поняття. Але в архівах лежать, як динаміт, книжки, факти. До них мають доступ тільки тюремщики. Проте когось вони пекли навіть за семи замками.
Українські книжки спалено. Як ці книжки проходили російську і австрійську цензуру - про це ще колись напишуть дивовижну історію. Але навіть те, що міг стерпіти білий монархічний шовінізм, не може терпіти червоний. Він казився від люті, що колись ці книжки можуть вирватись на волю. Вони витримали сталінський терор, витримали гітлерівську окупацію. Потім їх стали вивозити на макулатуру як "идейно устаревшие". На одному з семи поверхів в будинку бібліотеки вони притулилися на дерев'яних поличках і чекали дальшої "чистки". Вони валяються, рвуться, гниють мільйонами, на купи звалюються по монастирях. Але російський чорносотенний рух нетерпимий, він не хоче чекати, він войовничий!
Українці! Чи знаєте, що вам спалено? Вам спалено частину розуму і душі. Не тієї, яку сталінський терор зацькував, заплював і загнав у п'яти, а тієї, що мала ожити в наших дітях і внуках. Вони спалили храм, де відроджується душа.
Російський великодержавний шовінізм, як і антисемітизм, давно реабілітований в колоніяльній імперії, яку називають СССР. Наступ ведеться широким фронтом і не тільки на Україну, а й на Білорусію, Прибалтику, Закавказзя, Середню Азію" наступають не лише офіційно, а й отак, як Погружальський та ті, що стоять за його спиною. Пожежі національних бібліотек в Туркменії (Ашхабад) та Узбекистані (Самарканд) - хіба це не кільце одного чорносотенного ланцюга?!
Шовінізм є скрізь - на керівних посадах і в секретних розпорядженнях, але про нього не можна згадати словом, ніби його не існує. Зате на кожному роздоріжжі кричать про "український буржуазний націоналізм". Шовінізм вас душить, а ви кланяєтесь його інтернаціональному мундирові. Він глузує з вар, а ви клянетеся в любові до "великого російського народу".
Шовінізм всемогутній, бо чує в себе за спиною офіційну підтримку. В очах наших поневолювачів люди, що розуміють велику трагедію України, є державними злочинцями. Але ми не побоялися б поставити свої підписи під написаним, якби нас судили публічним судом і покарали так, як Погружальського за знищення української академічної бібліотеки. Але ж ми живемо з вами в країні; де за слово правди людей нищать по-злодійськи, без суду.
Хіба не вчинили кілька років тому дику розправу над групою київських'та львівських юристів, що хотіли у Верховній Раді та в 00Н підняти питання про колоніяльний гніт на Україні, про ігнорування навіть куцої сталінської конституції? Таємний "суд" і розстріл - ось відповідь на спробу підняти голос за права уярмленої нації. А щоб про це не дізналися нащадки, всі матеріяли дізнання і суду були знищені...
А в цей час, коли творяться діла, яким могли б позаздрити середньовічні інквізитори, верховний балакун з усіх трибун розпинається, що у нас немає політичних в'язнів, що "диктатура пролетаріату" переросла в загальнонародну демократичну державу. Якщо кляп у роті і таємне знищення політичних противників - демократія, то що ж тоді фашизм?
Показовий той факт, що бібліотека була підпалена 24-го травня в час Шевченківських свят. Це надає події особливого зловісного характеру. Може, не всі знають, як багато робилося протягом 1963-1964 рр. для того, щоб у тих святкуваннях не було нічого Шевченківського. Зовні Тараса ніби вславляють. Бо що ж інакше робити з ним? Але насправді йде велика війна з Шевченком. Його найбільші політичні поезії ("Осії глава XIV", "І мертвим і живим...", "Розрита могила" та ін.) замовчуються. Є спеціальна вказівка суворо наглядати за шевченківськими концертами й вечорами, щоб вони проходили на рівні гопака, а то, не дай Боже, сплине щире слово Кобзаря, пробудить у когось думку про Україну, про "нашу, не свою землю". А скільки в журналах і газетах було цензурою знято матеріялів-статей, віршів про Шевченка, в яких сексоти побачили "натяки" на сучасне становище України!
Шевченка боявся цар. Бояться його й наші партійні царисти бо недарма вони стягнули на гору в Каневі на день свята хмару війська і міліції та переодягнених кагебістів. А чи були там люди?.. Людей впускали до Шевченка по перепустках...
Але вершиною всього цього були події 22 травня в Києві. У цей день традиційно відзначається річниця перевезення Шевченкових останків з Петербурга і поховання Шевченка в Каневі. До пам'ятника Шевченкові в Києві збираються люди, співають пісень. Так було протягом кількох років. Цього ж року начальство, виконуючи загальний план роботи "по Шевченку", вирішило цього не допустити. Напередодні викликали в ЦК ЛКСМУ групу молоді, яку вважали ініціатором цієї справи, і сказали, що цього не можна допустити. Чому? "Тому, що подібні маніфестації - образа великого російського народу". Так дослівно і було сказано: "образа великого російського народу". Дико, але послідовно А потім декани і парторги бігали по студентських аудіторіях і попереджали, що хто буде помічений біля пам'ятника Шевченкові 22-го травня, того автоматично виключать з вузу. Неймовірно? Спитайте в студентів університету, педінституту, медінституту, у працівників інститутів літератури, фольклору та етнографії, Держлітвидаву та інших видавництв, яким дзвонили по телефону навіть секретарі ЦК ЛКСМУ, суворо попереджали про це.
І все ж увечері 22-го травня зібрався біля пам'ятника великий натовп молоді. Їх зняли на кіноплівку і тепер "тягають". Декого зняли з роботи, декого збиралися зняти, поки не прийшла з Москви вказівка "не роздувать справу".
Так вони бояться Шевченка. І так воюють з ним. А війна з Шевченком - це тільки частина війни з українською культурою і українським народом. Спалення україніки в публічній бібліотеці - також частина цієї війни... "Учітеся, брати мої, думайте, читайте"- закликав Шевченко.
ДУМАЙТЕ...
Ми знаємо, що народ безсмертний, його не задушиш, не спалиш його духа. Звичайно, коли в народі є дух боротьби. Але коли немає того духа - він стає мертвим. Не втішаймо себе вічною істиною про безсмертя народу - його життя залежить від нашої готовності постояти за себе!
Сучасність, рік V, ч. 2, лютий 1965.
Д-р Максим Бойко**
ЗАГИБЕЛІ БІБЛІОТЕК
В 12-ту річницю знищення Бібліотеки Української Академії Наук у Києві 24 травня, 1964
“Свобода”, 10 липня 1976
Мета завойовника — знищити минуле підбитого народу і тим позбавити його майбутнього. Тривалими слідами минулого народу є передовсім все записане, тому завойовник на своїм шляху протягом історії палив бібліотеки иа книгосховища. По книгозбірнях старого світу залишилися тільки згадка. Уважають, що в бібліотеках і архівах Картагени зберігалося до 500 тисяч різних рукописів і книжок. З них збереглася тільки одна книжка, перекладена на латинську мову. Перси безщадно нищили старі єгипетські й фінікійські бібліотеки. А пізніше це саме робили мусулманські завойовники; напр., Мухаммед ІІ під час здобуття Константинополя в XV ст. наказав кидати в море всі книги міської бібліотеки, що нараховувала 120 тис. рукописів.
Абдула, що правив у Харассані в ІІІ ст., наказав нищити все писане, а поручав читати тільки Коран. Англійський король Едвард І у 1298 р. завоював Шотляндію, він поруйнував всі пам'ятник и, наказав спалити всі рукописи і книги, щоб народ не мав сліду до минулого. Коли Кортез підкорив Мехіко в 1549 p., в слід за ним прийшов місіонар Дієґо де Лянда. У міському храмі племени Мая військо знайшло величезний архів старовинних рукописів. З наказу вояки цілий день виносили дорогоцінні згортки і складали на купу. Коли робота була закінчена, Дієґо ді Лянда вкинув на купу рукописів палаючий смолоскип, і неоціненні рукописи пішли димом. Після 20-ти років де Лянда зрозумів, який він великий поповнив злочин, відтинаючи плем'я від його минулого. До нас дійшли тільки 3 рукописи племени Мая, а сотні тисяч їх спалено.
Коли еспанські та португальські завойовники вдерлися до Перу в Південній Америці в 1572 p., вони знайшли там могутню імперію стародавніх Інків, але полотна записів наказано негайно знищити. Врятовано тільки четверо полотен, які везли королеві Філіппові ІІ до Мадриду, але по дорозі корабель затонув, а з ним усе минуле племени Інків.
Величезною втратою для людського знання була загибель бібліотеки династії Птолемеїв у Єгипті, книгосховища семи династій. Одна бібліотека мала 40 тисяч звитків, а друга 500 тис. Цю величезну Александрійську бібліотеку знищили араби 645 р. н. є. Каліф Омар наказав всі книги, звитки та все записане знищити. На це він подав своє оправдання: коли записане містить це саме що Коран — то воно зайве, а коли таке, чого нема в Корані, — то воно шкідливе. Він звелів звоями палити в 400 лазнях (парнях) протягом півроку часу. Отже, це вказує, яка величезна кількість була старинних рукописів.
Від тих вандальських злочинів супроти людського духа нас ділять тисячі років та півтисячоліття; здається, що в двадцятім столітті, коли вже залізо говорить людським голосом, пошана до книги рідної і чужої майже рівна собі. Але спалення Бібліотеки Української Академії Наук у Києві, 24-го травня 1964 p., вказує, що завойовник іде двома шляхами нищити підбитий народ: біологічно і духово. Біологічно він нищить ув'язненням, надмірною працею, браком потрібного для щоденного життя, а духово через обмежений доступ до освіти, заборону вільно друкувати рідною мовою, а все надбане в попередніх часах — нищить вогнем.
Української книжки московська влада в Україні постійно боялася. В обіжнім циркулярі російської поліції з 19-го червня 1847 р. повідомлялося всіх функціонерів: „Государь Императоръ высочайше повелеть изволилъ" надруковані твори Шевченка „Кобзар", Kостомарова „Українські баляди" і „Гілка" — заборонити та вилучити з продажу. Отже, доля української книги подібна до її народу.
„Інформатор — з життя в Українській РСР" ч. 8, квітень, 1969, між іншим подає про кілька підпалів книгосховищ у Києві, а саме:
1. 24 травня 1964, в Державній бібліотеці Академії Наук у Києві згоріло 360.650 книг. Серед них тисячі „засекречених", документів Визвольних Змагань 1918-1921 pp., доби національного відродження України, аж до сталінського погрому. В тім архів Центральної Ради та особливі фонди Україніки до 1932 р. збиралися за вказівкамн Миколи Скрипника, а потім все це було „засекречене".
2. Вночі на 26-го листопада, 1968 p., виникла пожежа в колишній Георгіївській церкві, в якій починалися реставраційні роботи — згоріла сама церква та цінні книжкові й архівні фонди.
3. Вночі 12-го на 13-го грудня, 1933 p., вибухнула друга пожежа у Видубицькому монастирі (в його комплекс входила Георгіївська, або св. Юра церква); ймовірно, шкоди великої не було.
4. На другу ніч, 13-го на 14-го грудня 1968 p., в тих же забудованнях спричинена пожежа якимсь вибухом, де згоріла частина фондів бібліотеки Видубицького монастиря.
5. У січні 1969 р. (дати не встановлено) з ряду 5-та, а у Видубицькім монастирі четверта, пожежа, де cпопeліла славістика і гебреїстика; тут же згоріли решти врятованих книг з пожару бібліотеки Академії 24-го травня 1964.
Анонімні автори в Києві писали: „Отже згоріла частка української історії, втрачено величезні духові скарби. Тисячам і мільйонам людей, поколінням молоді відрізано шляхи до багатьох духових джерел. Тепер навіть у Києві немає де по-спражньому попрацювати науковцеві, аспірантові, студентові, якщо їх цікавить минуле України".
Моя стаття з приводу першої пожежі „Вистріл в душу народу" (Новий Шлях, червень, 1964 - передовиця) вказала на те, що геноцид йде двома шляхами: нищити біологічну силу народу та затирати сліди минулого, як це робили дикі вандали тисячі років тому.
Згадуючи про апокаліптичне нищення всього українського на рідних землях, ми повинні уважніше прихилитися до українського друкованого слова і, можливо, поруч громадних народних будов, якусь частину конче відкладати на українську книжку, яку ворог всюди таки не в силі знищити.
_____________________
** Максим Бойко (* 22 лютого 1912, Лопушне, Волинь — † 6 лютого 1998, Блумінґтон, Індіяна, США) — вчений-бібліограф, бібліотекар, публіцист, історик в українській діяспорі. Засновник і голова Волинського бібліографічного центру. Ініціятор та один із засновників Інституту дослідів Волині.
