«Се не пуста фраза, коли говорять, що відірвання України се "ніж в серце Росії". За посідання України вони готові до боротьби на життя і смерть.»
Мирон Кордуба,
історик, бібліограф, археограф, етнолог, перекладач, педагог, публіцист, консул від Західноукраїнської Народної Республіки у Відні, професор, "поважна сила нашої історичної науки" (М. Грушевський)
* 2 березня 1876, с. Острів, Тернопільщина — † 2 травня 1947, Львів
З дружиною Євгенією Цегельською, 1901
МИРОН КОРДУБА ЗБЛИЗЬКА
Ярослав Дашкевич
Серед представників львівської історичної школи Михайла Грушевського був цілий ряд талановитих науковців, доля яких склалася по-різному. Не лише залежно від таланту, але й внаслідок умов, у які вони потрапляли. Практично викляті совєтською історіографією 1930-1980-х pp. за «націоналізм», вони тепер надто поволі повертаються із забуття. А разом з іменами - їх твори, важливі, повноцінні, знання яких позбавило б сучасну українську історичну науку від необхідности вишукувати та заповнювати т. зв. білі плями, бо, виявляється, значна частина цих білих плям була усунена ще кілька десятиріч тому.
До таких забутих, але незабутніх імен належить також постать професора Варшавського та Львівського університетів Мирона Кордуби (1876-1947). Історик України середньовічних та нових часів (Галицько-Волинська держава, Козаччина), дослідник витоків української нації, джерелознавець, який один з перших звернув увагу на значення топонімічних досліджень для історії України, археограф, етнолог - одним словом, учений з широким кругозором та відомий ерудит - повертається на належне йому місце в українській історичній науці.
Склалося так, що я неодноразово зустрічався з М. Кордубою за його життя, а пізніше намагався вберегти і донести до наукової громадськости його спадщину. Тому й виник сьогоднішній спогад.
Епізод перший
Липень-серпень 1937 р. Косів на Гуцульщині
Мені було тоді одинадцять років, але в пам’яті події того часу збереглися добре. Вілла Остапа Луцького (двоповерховий дерев’яний будинок у гуцульському стилі) була розташована на окраїні містечка, над невеликим потічком. Стежки вели високо в гори.
Остап Луцький - поет з групи «Молода муза», військовий діяч часів Української революції (офіцер Української галицької армії). Пізніше - політичний діяч, один з лідерів Українського національно-демократичного об’єднання, сенатор Речі Посполитої.
Його дружина жила влітку на віллі, де за невелику плату відпочивали «представники» української інтелігенції.
1937 рік був там «варшавським» роком. Отже, на віллі зібралися:
- Олександр Доценко, колишній підполковник армії Української Народної Республіки, ад’ютант Симона Петлюри, автор двотомника документів «Літопис Української революції» (1923-1924), дослідження «Зимовий похід» та інших. У Косові він був разом з дочкою;
- Василь Тисяк, український ліричний тенор, соліст Варшавської опери;
- Мирон Кордуба з дружиною Євгенією, професор Варшавського університету. Йому було тоді під шістдесят років, дружина на три роки молодша. Невисокий, сивий, з характерною іспанською борідкою. Поважний у поведінці та в розмовах.
Пригадую дещо з розмов, які М. Кордуба вів з О. Луцьким серед квітника за віллою про свою співпрацю у варшавському часописі «Biuletyn Polsko-Ukrainski», виданні, що виступало за українсько-польське порозуміння та видавалося польськими інтелектуалами-українофілами, про огляд «Совєтсько-українська література 1917-1931 рр.» й інші загальні й політичніші теми, які я не дуже добре розумів.
На хлопця, що бавився в квітнику, співрозмовники, звісно, не звертали уваги. Був я в Косові не сам, а з моєю мамою, Оленою Степанівною, у якої знайшлося чимало спільних тем для розмов з Мироном та Євгенією Кордубами. Моя мати - викладач гімназії сестер василіянок у Львові - навчала обох доньок Мирона. Були в Косові домашні й позадомашні розваги. Домашні - вечірня гра в карти, преферанс, в якому активну участь брав професор та його дружина. Був вечір пісні Василя Тисяка. Прогулянка в гори - на Михалка (назва гори). На полонині збирали квіти. В цій прогулянці брала участь також товаришка моєї матері зі студентських часів Марія Бачинська - дружина Дмитра Донцова, яка, щоправда, на віллі О. Луцького не відпочивала.
Епізод другий
1942-1943 pp. Львів
Миронові Кордубі 63-64 роки. Останні роки були знову дуже важкими - у нього всі вони взагалі не були легкими. Початок Другої світової війни, облога Варшави, переїзд до Холма, де він викладав в українській гімназії. Відтіля довелося їхати - чи, радше, тікати - до Львова, коли польські боївки в середині 1941 р. почали вирізувати українську інтелігенцію.
Професор постарів. Викладаючи в Першій українській гімназії історію (гімназія містилася на вул. Волоській, 1, поблизу Стрийського базарчика), він був і моїм вчителем. Викладав академічним стилем і вимоги ставив високошкільні. Склав невеличкий план класу: де хто сидить, та викликав для відповіді до свого столу за цим планом, записуючи оцінки дуже дрібним почерком до свого професорського нотатника. Вже погано чув, тому, слухаючи відповіді гімназистів, прикладав долоню до вуха.
Ми, учні, добре знали, ким є професор, бо в книгарнях продавалися тоді його недавно видані праці: «Болеслав-Юрій II, останній самостійний володар Галицько-Волинської держави» (1940), 1-й том «Історії Холмщини і Підляшшя» (1941), «Богдан Хмельницький у Белзчині і Холмщині» (1941). У мене тоді також були ці книжки, їх мала і бібліотечка нашого класу.
Березень 1943 р. Львівський літературно-мистецький клуб (тепер у цьому будинку на вул. Січових стрільців - й у цьому залі - хор «Трембіта»; до Другої світової війни там була масонська ложа), у якому читався цикл дискусійних лекцій про формування української нації. Я прослухав цей цикл, у підготовці та проведенні якого значну роль відіграв М. Кордуба. Відомо, він вважав, що нація сформувалася пізно, лише у XVI-XVII ст. Це викликало дуже жваві, а часом гострі дискусії. Вважаючи таку тематику націоналістичною, німецька влада заборонила продовження дискусійних вечорів.
Епізод третій
1944 - травень 1947 р. Львів
Мирон Кордуба був людиною сміливою і не йшов легко на компроміси. Ще 1946 р. він читав у Львівському державному університеті ім. І. Франка публічну лекцію про заслуги Михайла Грушевського перед українською історичною наукою. Ім’я Кордуби з відповідними епітетами не сходило зі сторінок обласної та республіканської преси, його «проробляли» також у столичних московських газетах.
Історію цього повсякденного цькування викладати не буду - про нього я писав кілька років тому (Боротьба з Грушевським та його школою у Львівському університеті за совєтських часів // Михайло Грушевський і Львівська історична школа: Матеріяли конференції. Львів, 24-25 жовтня 1994 р. - Нью-Йорк; Львів, 1995. - С. 32-98). Кордуба був в. о. професора та в. о. завідувача кафедри історії західних і південних слов’ян в університеті. З Академії наук його звільнили, бо він рішуче відмовився переїхати в «почесне заслання» до Києва.
Під час однієї з наукових сесій в університеті я був на його доповіді про західні кордони Галицько-Волинської держави. Як інші дослідження М. Кордуби, так і ця доповідь (повідомлення на таку тему він публікував уже раніше) дуже скрупульозно обґрунтовувалася фактологічно. У Дискусіях професор був твердим і різким. Трапилася сутичка після цієї доповіді з істориком мистецтва Йосипом Пеленським. Він висловив певні сумніви щодо деяких положень доповіді. Кордуба відповів: «Якщо ви вважаєте інакше, викладіть результати своїх досліджень - тоді поговоримо». Треба сказати, що Й. Пеленський також займався проблемою західних кордонів, отже, це були міркування фахівця.
Був час, коли з М. Кордубою я зустрічався майже щоденно як керівник бібліографічного відділу Львівського відділення Народної бібліотеки України АН УССР - у читальних залах бібліотеки на вул. Радянській (тепер Винниченка), 24 та на вул. Стефаника, 2. Професор «відпочивав» від університетських цькувань, доповнюючи свою колосальну картотеку «Бібліографії історії України», що налічувала тоді вже понад 50 тисяч карток. М. Кордуба працював переважно над газетним матеріялом, схиливши низько сиву голову, уважно перегортаючи сторінку за сторінкою. Ми віталися, часом обмінювалися кількома словами. Сталося так, що саме в бібліотеці на вул. Стефаника, в читальному залі на другому поверсі, поряд з картотеками, його розбив параліч. Мимоволі я був свідком, коли приїхала швидка допомога і професора на ношах заносили до машини. Цей важкий епізод досі фотографічно бачу перед очима... Потім був багатолюдний похорон.
Через рік по смерті М. Кордуби з Москви прийшло затвердження його професорського звання...
Тепер ще три епізоди: зустрічі зі спадщиною професора.
Епізод четвертий
Найбільшою працею, якій він присвятив понад 25 років, була «Бібліографія історії України». Не буду характеризувати цю роботу, бо свого часу я опублікував статтю про неї (М.М. Кордуба та його «Бібліографія історії України» // Науково-інформаційний бюлетень Архівного управління УРСР. - К., 1963. - № 6. - С. 115-130), а недавно підготував ще одну - більшу за обсягом. Але вже сама цифра - понад 55 тисяч карток, коли я її бачив та описував, визначає важливість «Бібліографії» та самовіданність професора.
Доля «Бібліографії» склалася якось химерно й сумно. Після смерти М. Кордуби його родина - вдова і дочка Стефа - передали картотеку до Інституту суспільних наук АН УССР (сучасного Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України) за сміховинну ціну - по 3 коп. за картку. Бібліографією дуже зацікавилася тоді Державна історична бібліотека УССР у Києві - просила в дирекції Інституту дозволу скопіювати картотеку (в бібліотеці виконувалася аналогічна тема), але його не отримала. Картотекою досить активно користувався І. Крип’якевич при написанні таких праць, як «Богдан Хмельницький», «Документи Богдана Хмельницького», «Джерела з історії Галичини періоду феодалізму (до 1772 р.)», але після його смерти ця частина (чи частини) картотеки до наукового архіву інституту не повернулася.
Наприкінці 70-х років під час перевірки наукового архіву тогочасний директор Інституту суспільних наук Володимир Чугайов дав команду викинути картотеку як «націоналістичну» на сміття.
Якась добра душа перенесла її до відділу історичного словника української мови (не без відома завідувачки відділу - відомого мовознавця Лукії Гумецької) і серед багатьох інших картотека вціліла. Її вдалося розшукати 1989 р. саме там, а донька професора Стефа Кордуба-Ольшанська звернулася до президента Академії наук Бориса Патона з проханням відновити працю над бібліографією, підготувати її до публікації. Відповіді не отримала. До дирекції Інституту знову звернулася Державна історична бібліотека - також безрезультатно.
До нової, зрештою сучасної, дирекції Інституту українознавства (акад. Ярослав Ісаєвич) зверталася ще й дирекція Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України (Лариса Крушельницька) за дозволом публікувати працю М. Кордуби як пам’ятку бібліографії (як тепер друкують вже п’ятий том «Репертуару української книги 1798-1916», т. зв. картотеку Юра Меженка) - це також нічого не дало. Один з короткочасних вчених секретарів інституту Андрій Ясіновський почав уводити картотеку в комп’ютер. Незабаром закинув - надто багато праці. Тепер і не знаю, в якому стані «Бібліографія історії України» М. Кордуби - справжній скарб для історика (його не може замінити «Бібліографія старої України 1240-1800 рр.» Миколи Жарких - вийшло 4 зошити, про які більшість істориків не знає, бо наклад лише 300 примірників).
Епізод п’ятий
1972 р. у Мюнхені побачило світ репринтне перевидання капітальної праці М. Кордуби «La Litterature historique sovietique-ukrainienne. Compte-rendu. 1917-1931». Це була ініціатива Омеляна Пріцака та очолюваного ним Гарвардського інституту українських студій. За активної допомоги старенької пані Євгенії я склав бібліографію праць професора, що була вміщена - з доповненнями О. Пріцака - у мюнхенському перевиданні 1972 р. Тоді ж я описав праці й матеріяли М. Кордуби, що залишилися в рукопису й збереглися в помешканні родини на вул. Каменярів, 3. Серед них: копії грамот молдавських XV-XVII ст. (в основному, зі збірки греко-православного релігійного фонду в Чернівцях); матеріяли про революцію 1917 р. у Росії; витяги з джерел до історії західноукраїнських земель до кінця XIV ст. і про назви «Русь» і «Україна»; матеріяли про табір військовополонених українців у Зальцведелі 1915-1917 pp.; перелік документів до історії Буковини 1500-1774 pp.; карта західного кордону Галицько-Волинської держави. Цілий ряд університетських курсів: «Вступ до історії України» (польською мовою), «Джерелознавство», «Музейництво», «Вступ до історіографії», «Історія України» - у кількох варіянтах, серед них також окремі три томи (від найдавніших часів до гетьманства Данила Апостола включно), інший том про історію права, політичний устрій, культуру України, «Історія Західної Європи» (від часів Олівера Кромвеля до Великої французької революції), «Історія західних слов’ян в добі Перемислідів і Пястів». Також рукописи неопублікованих статей «Генеза української нації» (польською мовою), «Приазовська (Тмутороканська) Русь у ХІІІ-Х ст. по Р. X.» (польською мовою), «Волинська земля - початки історії» (також по-польському), «Князь Юрій II Ракоці й його часи. Історична монографія» (німецькою мовою), «Панівне становище Галицько-Волинського князівства на європейському Сході в другій половині XIII ст.» (німецькою мовою), «М. Грушевський як дослідник князівської доби історії України», «М. Грушевський як учений», «Громадська діяльність Степана Смаль-Стоцького». Ще й картотеки: персоналій, місцевостей Західної Галичини. Частково цей опис було опубліковано у виданні 1972 р.
До речі, вже пізніше стало мені відомо (на підставі книги депозитів рукописного відділу Бібліотеки Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, яка тепер зберігається у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України), що 29 червня 1940 p., - отже, за т. зв. совєтських часів - як депозит було передано до відділу рукописів за № 260 М. Кордуби «Матеріяли до географічного словника» та за № 261 М. Кордуби «Бібліографічний словник українських історичних діячів». Долю цих рукописів з ’ясувати не вдалося.
Зважаючи на поштову цензуру і заборону висилати за кордон будь-які машинописи чи рукописи, не завізовані відповідними інстанціями (експертизою, спецчастинами), матеріяли до біобібліографії М. Кордуби мені довелося пересилати О. Пріцакові як листи, до змісту яких я включав ці відомості. Листи дійшли до адресата повністю. Потім ми думали разом з О. Пріцаком, як мене підписати у мюнхенському виданні. Врешті вирішили - криптонімом N.N. Бо був рік репресій - 1972-й.
Епізод шостий
Дочка М. Кордуби Стефа звернулася до мене за порадою, де примістити особистий архів та бібліотеку вченого. Зійшлися на думці, що найкраще і найспокійніше для них буде у Центральному державному історичному архіві УССР у Львові, в якому я тоді працював (це був, мабуть, 1976 p.). Я перевіз і особистий архів, і дуже цінну любовно підібрану бібліотеку до Центрального архіву, отримавши - на пам’ять про професора - кілька книжок з його бібліотеки. Деякі документи і частина листування залишилися в родини. Бібліотека професора поповнила бібліотеку ЦЦІА, а його науковий та особистий архів було описано як окремий фонд.
Однак не зрозуміло, з яких причин фонд М. Кордуби було передано кілька років пізніше до Львівського обласного державного архіву. Досі не з’ясована доля кількох листів Лесі Українки, що були серед кореспонденції М. Кордуби буковинських часів.
* * *
У березні 2001 р. у Львові відбулося дві конференції, присвячені 125-річчю М. Кордуби: урочиста академія, влаштована Львівським обласним об’єднанням Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка, та наукова конференція «Мирон Кордуба - вчений, педагог, громадянин», проведена заходами Львівського національного університету ім. І. Франка, Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, Наукового товариства ім. Шевченка, Львівського осередку Українського історичного товариства. Дуже хотілося б сподіватися, що в результаті цих конференцій, проведених високими установами, та публікації статей про М. Кордубу, зміниться ставлення до спадщини видатного українського історика. На другій конференції перший заступник голови НТШ Олег Купчинський вів мову про п’ятитомник вибраних творів історика, який могло б видати НТШ: т. 1 - історичні праці, т. 2 - історико-географічні, т. З - етнологічні, т. 4 - бібліографія, т. 5 - листування.
Не підлягає сумніву, що публікація «Бібліографії історії України» М. Кордуби навіть у такому розрізненому вигляді, в якому вона є сьогодні, недрукованих його праць, щоденника, університетських лекцій, листування, а також перевидання найважливішого з раніше друкованого потрібні українській історичній науці. Це було б найкращим відзначенням пам’яти Мирона Кордуби.
Проф. д-р М. Кордуба
КИЇВ І РЕҐЕНСБУРҐ
(Сторінка з давніх взаємин України з Німеччиною)
[Краківські вісті]
02.09.1940
Проф. д-р. М. Кордуба
ХОЛМЩИНА І ПІДЛЯШШЯ
[Краківські вісті]
01.07.1940
Мирон Кордуба, один з найталановитіших істориків Центральної і Східної Европи
