Життєпис славної пам'яти Уласа Самчука доволі добре відомий. У своїм нарисі-некролозі, написанім через місяць після його смерти, Анна Власенко-Бойцун* розставляє цікаві, як на мене, акценти:
У ПАМ'ЯТЬ ВЕЛИКОГО ПИСЬМЕННИКА-ЛІТОПИСЦЯ
Улас Самчук народився у селі Дермань на Волині 20-го лютого 1905 року в селянській родині, коріння і традиції якої сягали давніх часів.
Батьки Уласа Самчука — Олексій Данильчук і Настазія з роду Руда-Мартинюк - були спершу малоземельними селянами, але згодом стали заможними завдяки своїй працьовитості та життєздатності, коли то купили хутір у селі Тилявка, куди переїхали в 1913 році і де восьмилітній Улас почав ходити до народної школи, а в 1917 році пішов він навчатися до середньої школи в Дермані. За української влади 1917-1920 та школа була перейменована на вищу, але осінню того ж року прийшли поляки і школу закрито та Улас перейшов до української гімназії в місті Крем'янці. якої йому не пощастило закінчити, бо його покликали до військової служби.
Бажаючи продовжувати навчання, молоденький Улас вирішив перейти польсько-совєтський кордон, що йому не пощастило і він опинився у польській в'язниці, де просидів півроку. Вийшовши з тюрми, Самчук відбував військову службу в 13-му полку піхоти в Тарнові, звідки він літом 23-го серпня 1923 року, бувши на маневрах в околицях горішнього Шлеську. залишив полк і перейшов тим разом щасливо західній кордон Польщі до Німеччини, за що відсидів лише три тижні, і почав студіювати. (Гляди: “На білому коні" стор. 23 і 223-224 http://diasporiana.org.ua/memuari/2290-samchuk-u-na-bilomu-koni/).
Опинившись у Битомі, спершу працює Самчук тягаровим візником, а після одного року пощастило йому стати приватним інструктором російської мови для студента Павла Кроненберґа, який допоміг Самчукові влаштуватися у Бресляві, де молодий Улас досягнув свою мету і став вільним слухачем університету. Тут познайомився з Германом Блюме, який залишився приятелем Самчука на все життя. І тут на чужині, в Бресляві починається літературна творчість Уласа Самчука з перекладу творів Томаса Манна “Залізнича катастрофа". Він починає писати оповідання, що їх він друкує в українських журналах у Польщі та Чехо-Словаччині.
У роках 1929-1941 жив Улас Самчук у Празі, за вийнятком короткого побуту в Хусті в 1938-1939 році, коли творилася Закарпатська Україна і він працював кореспондентом тижневика „Українське слово" в Парижі, подаючи звідомлення Карпатської Січі про визвольну боротьбу, що проходила тоді на Закарпатті.
У перших роках свого перебування в Празі Улас Самчук був студентом Українського Вільного університету на філософічному факультеті, де студіював філологію під керівництвом проф. Степана Смаль-Стоцького. А пізніше почав свою найкращу хроніку „Волинь", перший том якої „Куди тече та річка" з успіхом друкував Петро Ісаїв у католицькому журналі „Дзвони". Саме „Волинь" була початком кар'єри молодого письменника та принесла йому славу не лише літописця, але й новатора, бо внесла в українську літературу нового героя й оновлення реалістичного стилю.
Поруч трьох томів „Волині” http://diasporiana.org.ua/?s=%D1%81%D0%B0%D0%BC%D1%87%D1%83%D0%BA Улас Самчук написав ще у празькому періоді теж дві інші хроніки — „Марію" та “Юність Василя Шеремети", а крім того два романи — „Кулак" і „Гори говорять", тому „празьке 10-ліття" треба вважати найважливішим і найбільш плідним часом Самчукової творчости.
З Праги виїхав Самчук у червні 1941 року до Німеччини, відвідав Бойтен і Бресляв, відвідав друзів і поїхав до Кракова, центру українського життя після окупації Галичини в 1939-му році. У Кракові тоді зосередились усі представництва українських партій, готуючись повернутися на батьківщину з великими надіями та й ще більшим ентузіязмом. Це були дні, коли українське населення Кракова жило радістю близького вже повернення до Львова, Рівного чи навіть Києва.
З Кракова від'їхали Самчук з Оленою Телігою до Львова, де вже обидві фракції ОУН діяли і плянували роботу в східній Україні, куди задумували вирушити вслід за німецькою армією. Самчук дістає запрошення від Олега Ольжича на співредактора майбутнього часопису в Києві. Одначе випадкова зустріч з Тарасом Боровцем переважила Самчукове бажання на Волинь.
У Рівному, поблизько його улюбленого Дерманя, перебував Улас Самчук-журналіст аж до 1943 року. Спочатку він стає головним редактором часопису „Волинь", де ввесь віддається публіцистичній праці та допомагає своїм землякам у їхніх проблемах з німецькими окупантами.
Часопис „Волинь" читали не тільки в Рівенському районі, але й на всій волинській території, включно з Житомирщиною. Перші тижні не було ще ніякої цензури, тоді Самчук старався писати політичні статті та передовиці, як наприклад, „За мужню дійсність" чи „Европа й ми", одначе, пізніше, наприкінці 1941 року прийшла вже цензура й треба було лявірувати „Між молотом і ковадлом” - так і назвав він один розділ у своїх спогадах. Він писав:
“Будьмо! Бо ми були і бути хочемо! Будьмо, бо найвища воля поставила нас на сторожі вічности, як живого, непідкупного свідка, який дивиться з історичних висот на нас і вказує своїм перстом нашу єдину і ту неповторну Правду.” (Гляди: „На коні вороному" ст. 181 http://diasporiana.org.ua/memuari/3790-samchuk-u-na-koni-voronomu/)
В такому тоні написав Самчук статтю „Так було і так буде" — 22-го березня 1942 року, яку пропустила цензура, але не пронімецькі читачі. Самчука арештовано, і він пересидів цілив місяць у в'язниці, його звільнено в день народин Гітлера, коли то була проголошена амнестія з нагоди того святкування. Самчукові запропоновано працю редактора в Німецькому пресовому б'юрі з 500-марковою місячною, платнею, за дві неполітичні статті чи фейлетони тижнево.
Самчук тепер мав також більше часу для своїх особистих справ, тим більше, що в Карпатах познайомився зі своєю дружиною Танею з Чорних** (жінкою неабиякої краси й культури) — і вперше в житті був зовсім щасливий:
“Я жив хвилююче, повно, і барвисто, бурхливо. З приїздом Тані моє життя збагатилося особливим добром, якого вартости годі оцінити валютою матерії. Є вартості серця, в яких розчиняються болі буденного і все довкруги стає мирним гарним... Ми мали багато друзів.” ("На коні вороному", ст. 139)
Праця в Німецькому пресовому б'юрі була легка і Самчук мав змогу подорожувати по Україні, що він і використав, відвідуючи чотири рази Київ, був у Полтаві, Харкові, Кременчуку: їздив багато разів у свої родинні сторони – Дермань, Тилявку, Крем'янець і побачив усі шляхи своєї юности, як кореспондент НПБ поїхав Самчук і до Львова, про що пише:
“А взагалі, настрій Львова, від часу, коли я тут був у липні минулого року, помітно змінився. У наставленню, у стилях, у темпах. Не було вже ентузіязму „визволення", не звисали з урядових будівель жовто-сині прапори, позникали з публічних місць тризуби.” (Там же, ст. 285)
У Львові було спокійно, але відчувалось велике пригноблення. Зайшовши до клубу письменників, Самчук зустрів там несподівано редактора “Волині" Євгена Мисечка, що захоплено оповідав про різні партизанські пункти, що підготовляють до всенародного повстання, коли в боротьбі між двома наїзниками настане відповідний момент для створення своєї влади. Він намовляв Самчука йти “в ліс". Одначе Самчук відповів йому, що він “не воїн, а письменник" і його завдання “воювати не рушницею, а пером".
У Рівному застав Самчук уже фронт, гнітучий настрій терору й арешти кожного дня, навіть у редакції „Волині", коли арештовано Тиктора, а інші редактори вимкнулися з облави і пішли в партизанку. Створено нову редакцію, на чолі якої став П. Зінченко.
На терені Рівенщини оперували вже різні партизанські групи, з яких найсильнішою була „Поліська Січ" під проводом отамана Бульби-Боровця, що намагався об'єднати всі групи в єдиний революційний фронт українського народу і також запрошував Самчука на редактора своєї газети „Оборона України". Самчук, одначе, відмовив, як раніше відмовив Мисечкові.
Останні дні в Рівному були тривожні не тільки для українців, але й для німців. Наслідком двох атентатів, шо їх доконав московський агент Ніколай Кузнєцов, скинувши вину на українських партизанів, німці розстріляли коло півтисячі мешканців Рівного серед них Харитю Кононенко, що несла завжди допомогу полоненим і всім, хто допомоги потребував. Виїзд з Рівного і прощання з рідною землею було болюче для письменника, як кожному, хто покидав батьківщину.
“Ми залишили Рівне біля години третьої. Скінчилася моя дорога, яка почалася 8 травня 1941 року в Празі і яка завершилася 21 листопада 1943 року в Рівному. Яку почато під знаком апокаліптичного вершника “на білому коні" з луком переможця, а закінчено „на коні вороному" з вагою в руці своїй, щоб зважити і все розсудити. Так, як бачило око і відчувала душа. (Там же, ст. 360)
Самчуки перебули ще декілька місяців у Західній Галичині, а згодом, коли вже не було сумніву на висліди війни, - в Берліні. Саме тоді писав він щоденник — Записки на бігу „П'ять по дванадцятій" http://diasporiana.org.ua/memuari/382-samchuk-u-p-yat-po-dvanadtsyatiy/, в яких перший розділ називається „Я бачив, як умирав Берлін". Перші довоєнні роки життя нашого письменника пройшли в Німеччині в таких місцевостях: Герсфельд, Оффенбах, Майнц Кастель, Ульм над Дунаєм, Корталь біля Штуттґарту і Щуффенгаузен*** біля Штуттгарту і перед виїздом до Канади — в Бремені.
На еміґрації в Німеччині Самчук вкладає багато часу і праці не лише у журналістику, але також у літературне відродження, що було продовженням 20-их років і внесло багато нових і цінних творів в українську літературу. Він очолив чотири рази об'єднання письменників Мистецький Український Рух, виступав з програмовими статтями, промовами і кличами творів “великої літератури", а найважливіше те, що його голос єднав письменників у „Мурі" незалежно від їх партійної чи релігійної приналежностн. Водночас він працював над новим розлогим твором „Ост", перший том якого йшов у видавництві Михайла Борецького в Реґенсбурзі в 1948 році http://diasporiana.org.ua/proza/1056-samchuk-u-ost/.
У вересні 1948 року виїхало подружжя Самчуків до Канади, де почався канадський третій період творчости нашого письменника. Спочатку він ще займався два роки публіцистикою і став співосновником і співпрацівником тижневика “Наш вік"; дописував до “Свободи", але, влаштувавшись на новому місці, присвятив весь час літературі, щоб у 75-ліття поселення українців у Канаді віддати ще данину новій країні — вдячним романом „На твердій землі" http://diasporiana.org.ua/proza/1763-samchuk-u-na-tverdiy-zemli/, в якому докладно змалював життя українських еміґрантів у Канаді з новим героєм — підприємцем, що доробляється значного майна. Пізніше пише спогади, три томи: „На білому коні", ‚‚На коні вороному" і „Плянета ДІ-ПІ” http://diasporiana.org.ua/memuari/379-samchuk-u-plyaneta-di-pi/ та закінчує давно початий роман „Ост", тобто третю частину „Втеча від себе" http://diasporiana.org.ua/proza/1083-samchuk-u-vtecha-vid-sebe/ і дві популярні книжки: „Живі струни" та „Слідами піонерів" http://diasporiana.org.ua/ukrainica/2321-samchuk-u-slidami-pioneriv-epos-ukrayinskoyi-ameriki/.
Другу половину свого інтенсивного та працьовитого життя прожив Улас Самчук щасливо, а дружина Таня допомагала йому в його праці. Була при ньому весь час так, як колись це присягала — вірна до смерти.
Самчук — вірний літописець своєї епохи. Він виконав мрію — місію, яку він сам на себе наклав „бути літописцем українського простору" — чесно і послідовно. Від Галицько-волинського літопису (1205-1292) Волинь і вся Україна не мала кращого літописця, що віддав би стільки уваги і любови як її син, Улас Самчук. В його творах дослідник епохи знайде вірну фотокопію всіх важливіших подій українського життя на протязі трьох поколінь двадцятого століття. Знайде також інтерпретацію національної і соціяльної революції, і то не тільки Волині, а всієї України, відмінну від тієї, що її подають письменники соціялістичного реалізму. Знайде також насвітлення соціологічних перемін та ідеологічних впливів, що проходили на Україні між двома світовими війнами. Всі Самчукові протагоністи від Матвія Довбенка в „Волині" через Івана Мороза в “Ості” аж до Павла Данилова в „На твердій землі” показують не лише біологічну міць українського народу, і але також його спосібність і працездатність бути взірцевим господарем як в індивідуальному, так і державному маштабі.
Наш улюблений письменник вірив в українську людину, що здобуває краше життя для себе, бо праця таких і людей сприяє добробутові спільноти, серед якої живе й діє. Самчук вірив, що базою кожної здорової спільноти є вільна праця одиниці, а не, звичайно, різноголосна праця колективу, тому колективізацію вважає він злом, що провадить країну до економічного занепаду і відсталости.
Самчук був позитивним реалістом. Всі його повісті — це історії людей, що в найбільш несприятливих умовах боролись за лад, за поступ, будували, а не руйнували. До всіх героїв Самчука можна віднести слова найбільшого українського трудівника, письменника і поета, Івана Франка: „Я є син народу, що вгору іде, хоч був запертий в льох, Я є мужик, я є пролог, а не епілог".
Як мемуарист Самчук досягнув вершин в українській мемуаристиці, а його спомини, особливо „На коній вороному" і „Плянета ДІ-ПГ виявляють не лише велику ерудицію в українській та російській літературі й історії, але також у східньоевропейській політиці. Коли б спомини Самчука були перекладені англійською, німецькою мовами та ще з індексом, тоді західні політики могли б дечого навчитись і зрозуміти докладніше проблеми підкорення Росією народів та відповідно використати їх світовій політиці. Спомини Самчука — це шедеври не тільки української, але й світової мемуаристики.
Старовинний народний переказ, дуже популярний серед населення Волині межи двома світовими війнами, оповідає про леґендарного лицаря, що живе нерозпізнаний серед народу, але прийде день, що його пізнають. А тоді, коли його пізнають, він визволить свій нарід, волинянів, від чужого ярма. Можливо, що ця леґенда про появу народного героя інспірувала молодого Уласа до втілення його, насамперед у „Волині", згодом у „Юності Василя Шеремети", а пізніше в постаті Якова Балаби, командира, сина Дерманя в романі „Чого не гоїть огонь" http://diasporiana.org.ua/proza/2140-samchuk-u-chogo-ne-goyit-ogon/. Про Балабів згадує Самчук у другому томі спогадів „На коні вороному”. Саме з того роду походить Яків Балаба-Троян, командир „Зеленої Бригади", яка під час Другої світової війни провадила героїчну боротьбу проти двох армій двох чужих диктатур. А може цим леґендарним лицарем був сам літописець, який своїми попередніми хроніками „Волинь" та „Юність Василя Шеремети" http://diasporiana.org.ua/proza/5985-samchuk-u-yunist-vasilya-sheremeti-t-1/ і бойовим романом ,,Гори говорять" http://diasporiana.org.ua/proza/11244-samchuk-u-gori-govoryat/ підготовив партизанську боротьбу в своїй родимій Волині?
Ми впевнені в тому, що прийде день, коли земляки Уласа Самчука збудують йому тривалий пам'ятник у його улюбленому Дермані, назву якого вимазав уже ворог, щоб не залишилося пам'яті по завзятій боротьбі та найкращому синові Волині. А тим часом хай спочиває наш новітній літописець на чужій, але вільній землі. Вічна йому пам'ять і слава”
“Свобода”, 26 серпня, 1987
_________________
* Анна Власенко-Бойцун (1917, Пониковиця, Бродівщина —1997, Маямі-Біч) — літературознавець, журналістка, освітня діячка.
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BB%D0%B0%D1%81%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE-%D0%91%D0%BE%D0%B9%D1%86%D1%83%D0%BD_%D0%90%D0%BD%D0%BD%D0%B0
** Авторка ані словом не згадує першої дружини Уласа Самчука Марії Зоц. Про обидва його шлюби — в нарисі "Дві історії кохання Уласа Самчука" http://www.litopys.com.ua/places/muzey-ulasa-samchuka/dv-stor-kokhannya-ulasa-samchuka/
*** Schuffenhausen – населеного пункту з такою назвою на мапі сучасної Німеччини не знаходжу.
Знимки (з книжок спогадів):
18-літній Улас часів гімназії в Крем’янці, 1923 р.
На тлі Дерманя, 16 серпня 1941.
За своєю машинкою "Орґа" в Рівному.
Таня Чорна, згодом Самчук, 1936 р.
