Пам'яті видатного українського політичного мислителя

ПОМЕР Д-Р ДМИТРО ДОНЦОВ, ІДЕОЛОГ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ
“Свобода”, 3 квітня 1973

Монтреаль - 30 березня, у передполудневих годинах у місцевому шпиталі ненадійно на 90-ому році життя, помер д-р Дмитро Донцов, видатний український політичний мислитель, публіцист та ідеолог українського націоналізму. Д-р Дмитро Донцов проживав у місцевості Равдон, Квебекської провінції в Канаді. Кілька місяців тому він захворів і якийсь час перебував у шпиталі в Жолієт, звідки три тижні тому перевезено його до шпиталю у Монтреалі, де ним опікувався д-р Ігор Луговий. Здоров'я д-ра Дмитра Донцова вже почало кращати, але такий стан був тільки тимчасовий
Похорон д-ра Дмитра Донцова відбудеться в середу, 4-го квітня, о год. 10-ій ранку на цвинтарі у Савт Вавнд Бруку, Н.Дж.
Тлінні останки вже перевезено з Монтреалю до похоронного заведення Конрой, 31 East Street, South Bound Brook, N.J.

Михайло Сосновський*
ДМИТРО ДОНЦОВ
“Свобода”, 5 квітня 1973

[…] Вибух першої світової війни застав Донцова у Львові, де він разом з групою еміґрантів з Наддніпрянської України заклав у 1914 р. Союз Визволення України. Коли ж з незалежних від Донцова причин він мусів незабаром цей Союз покинути, тоді він розгорнув широку політично-інформаційну діяльність з рамени Української Парламентарної Репрезентації на терені Німеччини, Швеції і Швайцарії, публікуючи періодичні бюлетені та видаючи інформаційні брошури німецькою мовою про Україну і „українську державну ідею".

До Львова Донцов повернувся в 1917 р. по відступі з Галичини російських військ. Кориcтаючи з побуту у Львові, Донцов вписався на Львівський університет, де завершив свої студії, одержавши науковий ступінь доктора юридичних наук. Незабаром після того він поробив заходи, щоб переїхати до Києва, куди прибув під кінець березня 1918 р. В Києві Донцов продовжував публіцистичну діяльність, і на книжковому ринку появилися його нові брошури. Одночасно він активізувався на форумі Української Хліборобської Демократичної Партії разом з Сергієм Шеметом, Вячеславом Липинським і Миколою Міхновським.

Після гетьманського перевороту під кінець квітня 1918 р. Донцов прийняв пропозицію гетьмана Скоропадського очолити Українську Телеграфічну Аґенцію. Не цій роботі Донцов працював до часу проголошення гетьманом Скоропадським федерації з Росією, але після повалення гетьманського режиму Донцов не міг оставатися в Києві, бо він опинився на списках „ворогів Української Народної Республіки" і йому загрожувала смерть. З допомогою С. Петлюри та Є. Коновальця йому пощастило уникнути такої долі і він дістав спрямування на працю при українському посольстві в Швайцарії, де вів інформаційну службу аж до упадку української держави і ліквідації посольства.

В 1921 році, після короткого побуту у Відні він повернувся до Львова, де проживав до 1939 року і де мав змогу розвинути незвичайно активну публіцистично-видавничу діяльність, користаючи з активної допомоги Євгена Коновальця та УВО. У Відні появилася перша більша праця Донцова „Підстави нашої політики", межовий твір між творчістю Донцова до часу 1-ої світової війни і 20-х та 30-х років.

Роки 1921-1939 - це роки найбільшого розквіту публіцистичного таланту Донцова і роки найбільшого його впливу на формування української політичної думки. Розійшовшися з УСДРП і українським соціялістичним рухом та не знайшовши місця в рядах гетьманської організації, яка продовжувала на еміґрації традиції Української Хліборобської Демократичної Партії, Донцов остаточно став на позиціях українського націоналізму і в скорому часі вибився на передового українського націоналістичного ідеолога.

Маючи до своєї диспозиції такі періодичні видання як „Заграва" (1923-24), „Літературно - Науковий Вістник'' (1922-32), та “Вістник" (1933-39), Донцов на їх сторінках розвинув ідеологію т. зв. чинного (інтегрального) націоналізму і свою теорію соціяльної та політичної організації нації. Редаґовані ним видання (Книгозбірня „Вістника") стали виразниками й речниками „чинного націоналізму" і вирішально причинилися до розриву з традиціями й світоглядом періоду українського відродження кінця XIX і початку XX ст. та доби визвольних змагань. У той же час Донцов опублікував ряд своїх менших та більших творів, в яких центральне місце зайняв „Націоналізм", що появився 1926 року. Ідеологія „чинного націоналізму" у свою чергу чимало заважила на формуванні ідейно-програмових позицій українського націоналістичного руху, що оформився 1929 року в Організації Українських Націоналістів (ОУН).

З вибухом війни в 1939 році Донцов мусів припинити свою видавничу діяльність. Під кінець серпня 1939 р. появилося останнє (9-те) число „Вістника", а вже 2 вересня Донцова арештувала польська поліція і перевезла до концтабору у Березі Картузькій, звідки він вийшов по падінні польської держави. В 1940-41 роках Донцов поновив спробу видавничої діяльности в Букарешті, де появилося декілька чисел „Батави". але це вже була остання публікація, з ініціятивою якої він самостійно вийшов.

В роки Другої світової війни Донцов не брав активної участи в українському житті, обмежившися написанням чергової книжки „Дух нашої давнини", у якій дав вислів своєму „традиціоналізмові", що мав би бути своєрідним завершенням ідеології „чинного націоналізму". Напередодні ІІІ Надзвичайного Великого Збору ОУН в 1943 році Провід ОУН звертався до Донцова з пропозицією подати завваги до проєкту нової програми ОУН, але цих завваг Великий Збір не взяв до уваги, схвалюючи програму, яка була запереченням ідейних засад „чинного націоналізму". Цим треба, правдоподібно, пояснити неґативне наставлення Донцова до крайової ОУН та її найвидатніших публіцистів 40-х і 50-х років, що особливо сильно виявилося у його статтях повоєнного періоду, які неґативно оцінив Провід ОУН в Україні в 1949 р.

Під кінець Другої світової війни Донцов перебував в Празі, а по захопленні Чехії совєтськими військами переїхав до Німеччини. По короткому побуті в Німеччині, а відтак у Парижі та Лондоні, де якийсь час був редактором „Українського Клича", Донцов переїхав в 1947 році до ЗСА, а рік пізніше до Канади, де прожив до кінця свою життя.

У повоєнних роках роблено спроби зорганізувати для Донцова журнал чи заанґажувати його редактором для запланованого під кінець 1948 року періодика в Торонті, але всі ці заходи не увінчалися успіхом, враховуючи настанову і вимоги Донцова. Остаточно він обмежився співпрацею у газетах і журналах, які ідейно найбільше йому відповідали. За роки 1947-72 він написав декілька праць і чимало статтей та перередаґував і видав частину своїх передвоєнних книжок, зокрема “Підстави нашої політики" та „Націоналізм". Довший час він співпрацював у газетах і журналах, які заступали позиції ОУН(б) („Українська Трибуна", „Шлях Перемоги", „Визвольний Шлях", “Гомін України", „Вісник ООЧСУ" та ін.), а коли між ним і цим середовищем зайшли розходження, втримував у другій половині 50-х років короткочасний контакт з Спілкою Визволення України в Канаді, яка опублікувала деякі його брошури, а навіть влаштовувала „семінарі", присвячені ідеології „чинного націоналізму". Упродовж останніх двох років Донцов був постійним співробітником журналу „Клич нації", видавці якого деклярують себе визнанцями ідеології „чинного націоналізму", що, треба припускати, спонукало Донцова до співпраці з цим журналом.

Не зважаючи на великий вклад Донцова у розвиток української націоналістичної ідеології, взаємини між ним; і Організацією Українських Націоналістів, як виразником і носієм української націоналістичної ідеології, були завжди особливого порядку: ні на якому етапі це не були афіліяція, а тільки ідейна близькість. Дмитро Донцов ніколи не належав до ОУН і не брав активної участи в діяльности українського націоналістичного руху, не зважаючи на заходи голови Проводу ОУН полк. Євгена Коновальця. Оформлена Донцовим ідеологія „чинного націоналізму", хоч упродовж 30-х років глибоко позначилася на ідеології ОУН, ніколи не була прийнята офіційно як ідеологія ОУН. У 40-х роках ОУН ідеологічно відійшла від ідейних засад „чинного націоналізму", що було фактичною причиною тривалих непогоджень між Донцовим і ОУН у всіх її відгалуженнях, зокрема після Другої світової війни. На відвинку відносин між Донцовим та ОУН не заіснували зміни й тоді, коли вперше 5-та Конференція ЗЧ ОУН визнала його формально „ідеологом українського націоналізму" і коли це повторила 6-та Конференція ЗЧ ОУН. Трудність полягала в тому, що, як писав С. Бандера, не можна було поєднати засад „теоретичного націоналізму” з вимогами поточної політики націоналістичного руху, для вимог якої в Донцова не було зрозуміння. Це, очевидно, ні в якій мірі не применшує ваги і значення творчости та діяльности Донцова та його часто вирішальної ролі у 20-х і 30-х роках на шляху ідеологічної поляризації українського суспільства та прищепленні йому прикмет повноцінної державницької нації, а в першій мірі на формування духовости українського молодого покоління на західніх українських землях, яке він зумів з'єднати майже всеціло для своїх ідей, та яке справедливо вважало тоді Донцова за свого трибуна та ідеолога.

В історії української політичної думки та українського національного відродження Дмитро Донцов назавжди останеться трибуном та ідеологом нової української людини, непохитним речником української державної ідеї і нації' на своїй землі, традиціоналізму, героїзму і вольовости у противагу провансальству, сантименталізмові, політичної та ідейної невиразности. Але в першій мірі він останеться в історії як невтомний оборонець засади про необхідність повної політичної і культурної сепарації України від усякої Москви, як найважливішої передумови української політичної і духової незалежности.
_____________
* Михайло Сосновський (1919, село Великі Гаї, Тернопільщина — 1975, Джерсі-Сіті, штат Нью-Джерсі) журналіст, публіцист і суспільно-політичний діяч.

ДЕЛЕҐАЦІЇ І ГРОМАДА ВЗЯЛИ УЧАСТЬ У ПОХОРОНАХ СВ. П. Д-РА ДМИТРА ДОНЦОВА В УКРАЇНСЬКОМУ ПАНТЕОНІ В БАВНД БРУКУ

“Свобода”, 6 квітня 1973

Савт Бавнд Брук, Н.Дж. - У передполудневих годинах 4 квітня тут відбувся похорон св.п. д-ра Дмитра Донцова, який помер 30 березня у Монтреалі. Ранком о год. 10-ій тлінні останки Покійного перевезено з місцевого похоронного заведення Конрой до української православної Церкви-Пам'ятника, де були відправлені заупокійна Богослужба і похоронні обряди з панахидою та звідки перенесено домовину на місце вічного спочинку на цвинтарі недалеко церкви. Заупокійну Богослужбу та похоронні обряди відправили отці А. Селепина, А. Двораківський, Ф. ІІІпаченко та Ф. Істочин. Слово про Покійного сказав митрофорний протоієрей П. Фалько, а від імени митрополита Української Православної Церкви в ЗСА Мстислава та Консисторії УПЦ промовляв голова Консисторії о. протопресвітер А. Селепина. Коло домовини Покійного втримували почесну сторожу представники українських ветеранських організацій УПА та 1-ї Дивізії УНА. Після закінчення похоронних відправ та „посліднього цілування" тлінні останки бл. п. Дмитра Донцова перенесено на цвинтар, де відбулося закінчення похорону. Слово над могилою сказав Ярослав Стецько, голова Проводу Організації Українських Націоналістів. На закінченні Похорону y приміщенні місцевої парафії Української Православної Церкви відбулася за старим українським звичаєм тризна з участю понад 200 представників наших Церков та громадських і політичних організацій. Тризну відкрив ред. Вячеслав Давиденко, який у своєму слові з'ясував величину втрати, що її поніс український народ зі смертю ідеолога українського націоналізму. По молитві, що її провів о. А. Селепина і трапезі, представники організацій у коротких промовах вшановували пам'ять Великого Сина української землі, який ввесь труд свого життя віддав українському народові та справі його визволення. [...]