Пам’ять іде...

Анатолій Кичинський

* * *

Пам’ять іде. А дороги спіраль
начебто вуж на трипільській посудині.
Пам’яті важко — їй застують даль
випиті чаші і ледве пригублені.

По черепочку та по черепку
поміж кістками і воїв, і ратаїв, —
не поспішаючи, не нашвидку, —
ой як нелегко докупи зібрати їх.

Гори лежать їх, розбитих на прах.
Чим вони повнились? Медом чи трутою?..
Пам’яті страшно, і весь її страх
в тім, що, можливо, я все переплутаю.

Коло за колом, виток за витком —
до серцевини, до суті, до істини.
Пам’яті важко — нерідко повзком
довгі долати доводиться відстані.

Хто ми і звідки ми? Де ми взялись?
Де наші корені? Де наші витоки?
В тім, що було і забулось колись,
мусить не хтось розібратись, а ми таки.

ВСЕ затопила вода, що спливла:
цеглу, що стала первісною глиною,
кров, що згоріла у жилах дотла,
попіл, що став сивиною полинною...

Пам’яті гірко. Не від полину —
від мілини і набридлого спокою.
Пам’ять нарешті іде в глибину,
щоб називатись віднині — глибокою.

Глибше і глибше — до самого дна, —
так, щоб аж мулу його наковтатися!..
Пам’яті легко — нарешті вона
знає, куди і до кого вертатися.

1986

Григорій Мацегора. "Весняна повінь на річці Снов".