Клялись і каялись колись...

Леонід Талалай

* * * Клялись і каялись колись
і знов, покаявшись, клялись,
бо найсвятіші ідеали
усе життя своє шукали.

І, певне, їхнього величчя
не стисне дзеркала обруч,
в якім вдоволене обличчя
поголені нашвидкоруч.

Лист до запитання
Як я писав, ніхто не зможе,
я вам писав всю ніч вночі, –
і догоріли три свічі,
і догоріла іскра Божа.

Я вам писав аж до світання
в глухі часи,
в голодний піст.
Чому ж мій лист до запитання
лежить на пошті триста літ?

Уже і я німим поетом
своє відлежав і воскрес,
і марка стала раритетом
і вартістю, як мерседес,

а лист лежить на тій же пошті,
і ви не кличете у гості.
Ну, зачекайте, прийде день
і я таку посію паніку,
коли з’явлюсь гранітним пам’ятником
і прогуду до вас гранітом:
– А квіти де?..
Не бачу квітів…