письменник,
«символ і леґенда покоління шістдесятників»
* 5 червня 1935, село Млинище, Житомирщина — † 21 липня 2010, Житомир
ЧОМУ ВОНА МОВЧИТЬ?
Ця хвилина прийде ще в іншому вбранні,
прийде не раз, і тебе кожна така зустріч
робитиме значно старшим за твоїх ровесників.
Чия думка – не пригадую
Такого веселого дня в Павлика не було ніколи. Навіть тоді, коли до їхнього будинку приїжджає вагон-крамниця й тато купує йому цукерки, - і тоді не буває так весело, як сьогодні...
У звичайні дні біля їхньої домівки безлюдно, тихо й однотонно, лише поїзди час від часу врізаються в цю нудну тишу важким чачахканням.
Таткові, що завжди виходить їм назустріч з жовтим прапорцем, поїзди гукають щось прощальне і сумне, Павликові шкода, коли вони зникають з очей, до сліз шкода.
А от сьогодні йому байдуже до них, хоч, правда, йому здасться, що поїзди сьогодні кричать якось особливо, теж весело.
І Павликові це зрозуміло...
От цікаво, коли мама вмирає...
Він уже набігався - аж втомився, а цукерків наївся - як бочка, а моріг навкруг м'який, як ватяна ковдра, і Павлик качається по ньому, мов кошеня; це в своїх найкращих штанцях і в найкращій білій сорочечці-вишиванці, яку мама йому сама вишивала й одягала тільки на великі свята, або як їздили вони в гості, а зараз йому зовсім ніхто нічого не каже, ніхто не свариться, аж нудно якось...
Хата їхня давно вже повнісінька людей, на подвір'ї теж повно, а вони все йдуть і йдуть, поодинці й групками, по залізничному полотну й по дорозі з села, по тій дорозі, по якій вони з мамою, татком, Миколкою і Валею ходили до села в кіно. І це страшенно цікаво, що в них у подвір'ї стільки людей, майже всі вони гладять його по голові, дають йому гостинці різні, Миколці й Валі теж дають гостинці.
А отой пузатий дядько приїхав на дрезині, він довго гладив Павлика по голівці, але гостинця не привіз, він тільки смішний-смішний: такий банькатий, як їхній цап, тільки без бороди, в їхнього цапа ще й роги є, а в дядька цього немає, він приїхав з татковим начальником, Павлик такого смішного дядька ще ніколи не бачив.
А Миколка з Валею теж тут, ну такі смішні, що прямо аж болить живіт: їм дають гостинці, а вони, дурні, хлипають, їх зовсім ніхто не б’є і не сварить, а вони, дурні, плачуть; плачуть і плачуть, навіть гостинців не їдять, такі зарюмсані, такі смішні…
Раніше до них дуже рідко заїжджала машина в подвір’я, Павлик ніколи не встигав навіть надивитися на неї, а сьогодні в них ще зранку під хатою стоїть вантажна машина, він уже надивився на неї досхочу, а настрибався по ній - аж ноги болять, ото вже добре на неї вилазити: всі борти відкриті, ще й застелена вся величезним килимом, і квітів ціла гора.
От цікаво, коли мама вмирає…
Він намацує в кишені тріскотливу сріблясту обгортку з шоколадної плитки, в шухляді у нього повнісінько гостинців: різні цукерки, горіхи, коржики, а от шоколадних плиток йому чомусь принесли лише дві – ота тьотя незнайома, в чорній хустці, і ще дядько Іван, більше ніхто, може, ще хто принесе, він же так любить шоколад.
Павлик виймає сріблясту обгортку з кишені, хоче розрівняти її, але до нього підходить дядько Іван, хлопчик схоплюється на ноги, проте дядько Іван теж не свариться за те, що він валяється на землі в усьому новому.
Він лише тихенько мовить йому:
- Ходім уже, синку, я посаджу тебе на кузов біля мами.
І Павлик раптом запитує:
- А мама ще раз може померти?
- Ні, - каже дядько Іван, - такою не буває.
Його сумні-сумні, почервонілі очі довго чомусь затримуються на Павликові, дядько про щось думає собі, але Павлик не в силі збагнути тієї думки, йому навіть недобре під тим поглядом, і він одвертає голову в бік дороги до села. Він дивиться туди, куди мають зараз везти маму, і думає своє: “От, шкода, що мама не може вмерти вдруге”…
Якусь мить думає він про це й сидячи в кузові, а потім заглядає через віконце в кабіну до шофера: там так цікаво, як в мультиках по телевізору, просто очей не відірвати…
Він забуває і про сріблясту обгортку, і про шоколадні плитки, зсовується з дошки, що править за лаву в кузові, повертається спиною до мами і до тих, що йдуть за машиною, і припадає обличчям до скла кабіни. Як йому хочеться затрубити!.. Він навіть знає, де треба натиснути.
Братик Миколка шарпає його за штанці й пошепки наказує:
- Ану, сядь як слід...
Павлик знехотя повільно сідає на лавку. І раптом він бачить, що плаче... татко, він ще ніколи не бачив, щоб татко плакав... Це його дуже лякає.
- Мамо, а татко плаче... - тремтячим голосом звертається він до мами.
Але мама його не чує, і це Павлика ще більше лякає, очі в неї заплющені, а йому так хочеться, щоб вона їх зараз розплющила й обізвалася до нього.
- Мамо!..
Павлик підводиться на весь зріст і хоче наблизитися до маминої голови, але Миколка ловить його за руку й суворо каже:
- Сядь!..
Павлик слухняно сідає і на якийсь час злякано притихає: все це таке незрозуміле, таке страшне...
А мама весь час мовчить.
Всю дорогу мовчить, мовчить і тоді, коли ставлять її біля глибокої ями, такої чорної, такої страшної, як нічне вікно, ями... Зовсім мовчить і тоді, коли закривають її дерев'яною накривкою...
Йому стає моторошно, на очах закипають сльози...
Що вони з нею роблять?!
Вони опускають її в цю чорну-чорну, в цю страшну яму!..
- Мамо!.. Мамочко!!!
І розпачливий, повний незбагненного жаху дитячий крик цей вражає душі більше, ніж чорна яма і домовина в ній...
Хтось хапає в обійми, гладить по голівці, говорить щось заспокійливе, а він б'ється в обіймах, як у тенетах, і крізь надривне хлипання благає:
- Мамо!.. Мамочко!! Прокинься!!!
* * * * * *
Про св. п. Євгена Концевича - Василь Овсієнко http://khpg.org/index.php?id=1279720480
