Леонід Плющ
* 26 квітня 1939 - † 4 червня 2015
Світла пам'ять.
"– Чому Ви свого часу не повернулися до України після здобуття незалежности?
– То було складно: вік, відсутність праці, житла… Я почав розвідувати про цю можливість, запитував у різних інститутах через своїх друзів. І одного разу я опинився разом з українською делеґацією в Ізраїлі. Мене відправили на цю зустріч українці Франції (це була перша українсько-ізраїльська зустріч). І Євген Сверстюк в автобусі звернувся до Миколи Жулинського: «Ну що, спробуєте влаштувати його?» Жулинський сказав, що влаштує. Не влаштував. Я розвідував із різних боків можливості повернення…
Як математик на той час я вичерпався. Це специфіка музики й математики: якщо ти кілька років не практикуєш, напрацьоване забувається. А на той час я вже досить довго не працював у математиці. Та й настала зміна інтересів: поступово я перетворився на філолоґа. Отже, нічого з працею не вийшло… З квартирою так само. Хіба що мої родичі казали, що куплять хату в Борзні. Це дуже дешево було, але цей варіант також відпав. А головне те, що мені Михайлина Коцюбинська написала: «Льоню, не повертайся сюди. Ти тут нікому не потрібен». Це був просто жах – це речення… Та я й сам розумів це, оскільки вже побував тут, зустрічався з різними людьми. Ну, й до Інституту літератури я не мав претензій: я бачив, як там люди живуть, як вони за цими копійками стоять у черзі. Тому я розумів, що людям не до мене."
З одного з останніх інтерв'ю з Леонідом Плющем.
ЛЕОНІДА ПЛЮЩА “РОБЛЯТЬ АБО ВЖЕ ЗРОБИЛИ БОЖЕВІЛЬНИМ” - КАЖЕ ЙОГО ДРУЖИНА
“Свобода”, 4 березня 1975
Торонто (Комітет Оборони Валентина Мороза). — Як уже коротко
інформовано, представник Комітету відбув 13-го лютого ц. p. телефонічну
розмову з Тетяною Ходорович, яка перебуває в Москві. В цій розмові вона
повідомила, що адміністрація шпиталю, де перебуває Леонід Плющ, зробила
вийняток (там тепер карантин) і дозволила його дружині відвідати його в
понеділок, 10-го лютого ц. р. У Леоніда Плюща є якась інфекція на
обличчі і також червоні плями. Його психічний стан дуже поганий. У нього
були порожні очі, він нічим не цікавився, нічого не розказував. Тому
його дружина не могла з ним розмовляти, а коли поставила йому деякі
питання, одержала тільки дуже короткі відповіді. Чи його лікують? Так,
дають три таблетки трифтазини два рази денно (це дуже сильні таблетки
для заспокоєння нервів і є знані на Заході як стелязин). Чи ходить він
на прохід? Ні, бо холодно. І ще чому? Все одно... і тяжко одягатися. Що
він робить? Переважно лежить. Чи щось читає? Не може ні читати, ні
писати. Він взагалі на ніщо не реаґував. Його дальше тримають в кімнаті з
шалено хворими. Коли його дружина розпитувала лікарів про лікн, якими
його “лікують", їй сказали, що не будучи лікарем, вона цього все одно не
зрозуміє. Вона сказала Тетяні Ходорович, що її чоловіка роблять, або
вже зробили божевільним. Чому це роблять — його приятелі на знають і є
цим дуже занепокоєні. Дружина Плюща уважає, що якщоб його побачив
об'єктивний психіятр, то напевно прийшов би до висновку, що перед ним
божевільний чоловік.
ЛЕОНІД ПЛЮЩ НА ВОЛІ! ЗДОРОВИЙ УМОВО І
ЗНЕСИЛЕНИЙ ФІЗИЧНО СОВЄТСЬКИМ „ЛІКУВАННЯМ", НА ЗАПРОШЕННЯ ПРЕЗИДЕНТА
ФРАНЦІЇ ПРИЇХАВ З ДРУЖИНОЮ І СИНАМИ ДО ПАРИЖУ
“Свобода”, 13 січня 1976
До арешту.
ЛЕОНІД ПЛЮЩ І ЙОГО ДОЛЯ
Леонід Плющ народився 1939 року в місті Нарин Тянь-Шанської области в родині службовця. Батько пропав без вісти на фронті в десантних військах 1941 року. Мати працює робітницею в одеському санаторії. 1956 року Леонід Плющ закінчує середню школу із срібною медаллю, хоча він протягом чотирьох років був прикутий до ліжка через туберкульозу кісток. 1962 року Леонід Плющ отримав диплом інженера-математика у Київському держуніверситеті, розпочав працю науковця-дослідника в Інституті кібернетики Академії наук УССР. Молодий учений опублікував декілька статтей в галузі математичного моделювання та біоніки. На нього звертають увагу, як на талановитого і надійного науковця. Але одночасно на Леоніда Плюща звертає увагу і KҐБ — установа, як відомо, до жадної науки непричетна. Приводом послужив лист українського математика до редакції газети „ Комсомольская правда". В цьому листі Леонід Плющ протестував проти закритого судового процесу над Ґінзбурґом і Ґалансковим у Москві. Він характеризував такі незаконні процеси над вільнодумцями як зловісний рецидив сталінського терору. Совість людини, сумління громадянина кличуть його на захист конституційних прав і свобід, офіційно ґарантованих совєтським законом і повсякчас порушуваних владою. В липні 1968 року Леоніда Плюща звільняють з Інституту кібернетики. Науковець, який ще вчора керував філософським семінаром у своєму інституті, ледве влаштовується (через рік після звільнення) брошурувальником. його звільняють і звідти за те, що Леонід Плющ підписав листа до Організації Об'єднаних Націй. Леонід Плющ протестує проти переслідування людей за переконання, і за це його самого пepeслідують, позбавляючи засобів до існування. Коли в січні 1972 року на Україні починається хвиля репресій, скерована проти вільнодумної інтеліґенції, першою її жертвою стає Леонід Плющ. 15-го січня після тривалого обшуку київського математика заарештовують. Рік триває слідство. Доказів проти Леоніда Плюща КҐБ не мас — і тому його визнають ... божевільним. Спеціяліста в галузі психології та теорії ігор запроторюють до найжахливішої в Cовєтському Союзі Дніпропетровської спецпсихолікарні. Дружина молодого науковця Тетяна Житнікова-Плющ виступає на захист беззаконно ув'язненого чоловіка. За це її теж позбавляють праці, відбираючи шматок хліба у двох малих дітей Леоніда Плюща.
Завдяки змобілізованій міжнародній публічній опінії, невимовна трагедія цих українських жертв совєтської режимної жорстокости нарешті закінчилася. Перед Плющами — нове життя на волі, якої так прагнуть ще тисячі інших подібних жертв у СССР.
Леонід Плющ народився 1939 року в місті Нарин Тянь-Шанської области в родині службовця. Батько пропав без вісти на фронті в десантних військах 1941 року. Мати працює робітницею в одеському санаторії. 1956 року Леонід Плющ закінчує середню школу із срібною медаллю, хоча він протягом чотирьох років був прикутий до ліжка через туберкульозу кісток. 1962 року Леонід Плющ отримав диплом інженера-математика у Київському держуніверситеті, розпочав працю науковця-дослідника в Інституті кібернетики Академії наук УССР. Молодий учений опублікував декілька статтей в галузі математичного моделювання та біоніки. На нього звертають увагу, як на талановитого і надійного науковця. Але одночасно на Леоніда Плюща звертає увагу і KҐБ — установа, як відомо, до жадної науки непричетна. Приводом послужив лист українського математика до редакції газети „ Комсомольская правда". В цьому листі Леонід Плющ протестував проти закритого судового процесу над Ґінзбурґом і Ґалансковим у Москві. Він характеризував такі незаконні процеси над вільнодумцями як зловісний рецидив сталінського терору. Совість людини, сумління громадянина кличуть його на захист конституційних прав і свобід, офіційно ґарантованих совєтським законом і повсякчас порушуваних владою. В липні 1968 року Леоніда Плюща звільняють з Інституту кібернетики. Науковець, який ще вчора керував філософським семінаром у своєму інституті, ледве влаштовується (через рік після звільнення) брошурувальником. його звільняють і звідти за те, що Леонід Плющ підписав листа до Організації Об'єднаних Націй. Леонід Плющ протестує проти переслідування людей за переконання, і за це його самого пepeслідують, позбавляючи засобів до існування. Коли в січні 1972 року на Україні починається хвиля репресій, скерована проти вільнодумної інтеліґенції, першою її жертвою стає Леонід Плющ. 15-го січня після тривалого обшуку київського математика заарештовують. Рік триває слідство. Доказів проти Леоніда Плюща КҐБ не мас — і тому його визнають ... божевільним. Спеціяліста в галузі психології та теорії ігор запроторюють до найжахливішої в Cовєтському Союзі Дніпропетровської спецпсихолікарні. Дружина молодого науковця Тетяна Житнікова-Плющ виступає на захист беззаконно ув'язненого чоловіка. За це її теж позбавляють праці, відбираючи шматок хліба у двох малих дітей Леоніда Плюща.
Завдяки змобілізованій міжнародній публічній опінії, невимовна трагедія цих українських жертв совєтської режимної жорстокости нарешті закінчилася. Перед Плющами — нове життя на волі, якої так прагнуть ще тисячі інших подібних жертв у СССР.
ДРАМАТИЧНЕ ЗВІЛЬНЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО МАТЕМАТИКА МАЄ МІЖНАРОДНУ УВАГУ
Від минулої п'ятниці, 9-го січня, до понеділка, 12-го січня, між Дніпропетровськом в Україні та Парижем у Франції, з короткими етапамн в міст Чоп на совєтсько-мадярському кордоні та у Відні, столиці Австрії, розігралася велика драма звільнення — під натиском світової публічної опінії — запротореного до совєтського закладу умовохворих перед 3-ма роками цілком здорового, тоді 33-літнього українського математика-кібернетика Леоніда Плюща та його переїзду, разом з дружиною та двома синами на Захід, з короткою зупинкою насамперед в австрійській столиці Відні і тепер в Парижі, куди він приїхав на виразне запрошення президента Франції, Жіскара д'Естена. Драматичність цього звільнення та подорожі на Захід збільшувала обставива, що до останньої хвилини не було ще певности щодо такої можливости. Як відомо, перше повідомлення про можливість звільнення Плюща подано „з дисидентських джерел" у Москві 28-го листопада 1975-го року. Два тижні пізніше, 10-го грудня, з тих самих джерел подано, що совєтські власті повідомили дружину Л. Плюща, Тетяну Житникову, що її муж буде звільнений до п'яти днів. Коли ж вона в тому часі зголоснлася до Дніпропетровського закладу для умовохворих, її поінформовано, що там про це „нічого не знають". Опісля повідомлено з Москви, що Плюща звільнять 5-го січня, але звільнили його щойно в четвер, 8-го січня, без дозволу побачитися з родиною в Києві, з якою він зустрівся на неповну годину щойно в містечку Чоп на совєтсько-мадярському кордоні.
Про ці справи, як і про приїзд Плющів до Відня та опісля до Парижу інформує паризький кореспондент „Свободи" Т. Дж. в переданій телефоном депеші.
Від минулої п'ятниці, 9-го січня, до понеділка, 12-го січня, між Дніпропетровськом в Україні та Парижем у Франції, з короткими етапамн в міст Чоп на совєтсько-мадярському кордоні та у Відні, столиці Австрії, розігралася велика драма звільнення — під натиском світової публічної опінії — запротореного до совєтського закладу умовохворих перед 3-ма роками цілком здорового, тоді 33-літнього українського математика-кібернетика Леоніда Плюща та його переїзду, разом з дружиною та двома синами на Захід, з короткою зупинкою насамперед в австрійській столиці Відні і тепер в Парижі, куди він приїхав на виразне запрошення президента Франції, Жіскара д'Естена. Драматичність цього звільнення та подорожі на Захід збільшувала обставива, що до останньої хвилини не було ще певности щодо такої можливости. Як відомо, перше повідомлення про можливість звільнення Плюща подано „з дисидентських джерел" у Москві 28-го листопада 1975-го року. Два тижні пізніше, 10-го грудня, з тих самих джерел подано, що совєтські власті повідомили дружину Л. Плюща, Тетяну Житникову, що її муж буде звільнений до п'яти днів. Коли ж вона в тому часі зголоснлася до Дніпропетровського закладу для умовохворих, її поінформовано, що там про це „нічого не знають". Опісля повідомлено з Москви, що Плюща звільнять 5-го січня, але звільнили його щойно в четвер, 8-го січня, без дозволу побачитися з родиною в Києві, з якою він зустрівся на неповну годину щойно в містечку Чоп на совєтсько-мадярському кордоні.
Про ці справи, як і про приїзд Плющів до Відня та опісля до Парижу інформує паризький кореспондент „Свободи" Т. Дж. в переданій телефоном депеші.
„ЦЕ БУВ ОДИН ЖАХ..." - КАЖЕ ЛЕОНІД ПЛЮЩ
Париж, 12-го січня. (Т. Дж. — телефоном). „Це був один жах! " — це
єдине, що сказав сам Леонід Плющ на запит кореспондентів про його
ув'язнення в закладі для умовохворих у Дніпропетровську, а його
пожовкле, дещо підпухле лице та замітне фізичне знесилення потверджували
його слова.
Розповідь про приїзд Леоніда Плюща і його родини до Европи може бути довга або коротка. В кожному разі — довга чи коротка — була це драма для всієї української громади, зокрема для французької опінії. Сьогодні вже преса запитує себе, чому так перейнялася цією справою французька громада. Кажеться тому, що при приїзді попередніх втікачів із Совєтського Союзу була мова про людей з вузьким колом зацікавлення. В даному ж випадку була людина, якою займалася вся французька суспільність, і була це людина, яка перша вирвалася “звідти, звідки немає повороту", тобто із психіятричної лікарні.
Драматичне напруження існувало на кілька днів перед виїздом Л. Плюща тому, що подавалося різні дати, хоч підкреслювалося, що він має бути звільнений 5-го січня. Коли його дружина приїхала по нього до Дніпропетровська, їй заявили, що він буде звільнений, але невідомо коли. В зв'язку з тим виринуло припущення, що його взагалі можуть не випустити. Вона повернулася до Києва і можна уявити собі трагічні переживання її і його. На Заході дальше існувала непевність, чи він буде звільнений, чи ні. Щойно пізніше прийшла вістка, що в п'ятницю, 9-го січня, Л. Плющ буде на станції в Чопі. І дійсно він там був в п'ятницю і мав тільки 45 хвилин, щоб попрощатися з матір'ю і сестрою. Драматичне було це, що сказала Тетяна Плющ на прикордонній станції в Марчеґґ, що Л. Плющ не знав, куди його везуть, і ввесь час давали йому ці самі „ліки", що й раніше, не сказали, що він звільнений і що побачить родину. Він довідався про це щойно в Чопі від прикордонників мадярських і чеських.
Попрощавшись з матір'ю і сестрою, Леоніда Плюща, його дружину і синів пocaджено в потяг і вони поїхали на Братіславу. Подорож тривала цілу ніч і в суботу, 10 січня, о годині 10:30 вранці, уже по цьому (австрійському) боці невтральної зони, з'явилося два вагони, сильно контрольовані озброєними австрійськими прикордонниками. По австрійському боці чекало приблизно 100 осіб, в тому й українці, представннки (з Парижа) організації української молоді у Франції. До потягу кинулись журналісти, яких охорона не допускала. Вони пробували кидатися до вікон, які були заслонені фіранками. До вагону ввійшли тільки: представник Міжнародного Комітету Математиків в обороні Плюща, Мішель Бруе з перекладачкою, два представники — чоловік і жінка — австрійського відділу Амнесті Інтернешенел, і англійський лікар-психіятр. Після 10-ох хвилин вийшов лікар і заявив, що Плющ є зовсім нормальна людина, але вийнятково вичерпаний фізично „лікуванням" і переживаннями останніх днів. Опісля вийшла Тетяна Плющ і заявила, що сьогодні годі розповідати про обставини звільнення про здоров'я її чоловіка. Коли він буде в стані, він про це все сам розповість. Опісля вийшов Леонід Плющ, який на питання журналістів відповів тільки одне: „Це був жах".
Французький адвокат, який в свій час був прнзначений Тетяні Плющ до оборони і який їздив до Києва і до Москви, мав змогу дістатися до вагону і говорити з Плющем кілька хвилин. Л. Плющ йому сказав, що він надзвичайно вдячний за всі заходи в його справі і що основна проблема тепер це є „вирвати тих, які залишилися там". Тетяна Плющ згодом заявила, що в самому тільки психіятричному заведенні в Дніпропетровську залишилося ще 60 ув'язненнх осіб. На питання про її майбутнє, вона відповіла, що „наше майбутнє — це свобода”.
З Марчеґґ родину Плющів забрано автомашиною до Відня. Українці, які там були присутні, могли тільки підійти до авта і через вікно скласти привітання від українців. Леонід Плющ відповів українською мовою: „Я дуже дякую і я дуже зворушений". Автомашина від'їхала, а австрійська охорона відтягнула тих, що були біля авта.
В годині 6-ій по полудні в Марчегґ відбулася пресова конференція, під час якої відповіді на питання журналістів давала Тетяна Плющ. Леонід Плющ не був присутній на конференції. Участь журналістів не була дуже численна. Ставилося питання про майбутнє, на що Тетяна Плющ відповіла, що перша справа — це видужання чоловіка. Ред. Богдан Осадчук, кореспондент швайцарського часопису, пocтaвив питання: що вам відомо про заходи Українців за кордоном? На це Тетяна Плющ відповіла зі сльозами в очах, що вона і навіть її чоловік в ув'язненні знали про ці заходи, а вона тепер не знаходить слів висловити подяку всім українцям.
Леонід Плющ перебував в одному з місцевих готелів, але до нього не можна було дістатись. Тоді виринуло припущення, що родина Плющів одержала візи до Франції і правдоподібно в неділю, 11 січня, відлетять до Парижу.
В Парижі ця вістка викликала хвилювання, тим більше що французьке радіо, як ніколи раніше, надало широкого розголосу цій справі. В годині 2-ій по полудні радіо передало точні інформації про приїзд родини Плющів, включно з числом літака, годиною приземлення тощо. На летовищі, зібралося понад 100 осіб і було обіцяно, що на пресову конференцію можна буде легко дістатися, але опісля виявилося навпаки. Була листа для т.зв. комітету зустрічі, яка включала кільканадцять осіб, а дістатися на цю листу було майже неможливо. Була окрема кімната для преси, в якій було шість українців.
Так як і в Марчеґґ, Леонід Плющ виглядав підпухлий на обличчі, незвичайно втомлений, при будь-яких питаннях закривав руками очі, так наче б не здавав собі ще справи з того, що діється навколо нього.
Обличчя в нього жовте і підпухле, він кульгає — він мав колись сухоти пальців в нозі — спирався він або на дружину, або на старшого сина. Пресі його в Парижі не показали, він тільки пройшов попри пресову кімнату до слідуючої кімнати. На пресовій конференції знову відповіді давала Тетяна Плющ, стараючися це робити якнайкоротше (це її друга пресова конференція у двох днях). Питання журналістів торкалися знову майбутнього, на що вона відповідала, що майбутнє залежить від здоров'я чоловіка. Було питання про це, яку ролю відіграло становище французької комуністичної партії. Вона відповіла, що не знає, але вона вдячна всім, хто обороняв її чоловіка і вдячна за становище цієї партії. Українці старалися стрінутися з нею, але на це було лише кілька хвилин. Перше питання було: чи говорите українською мовою? Відповідь була: „Авжеж. Я закінчнла український Педагогічннй інститут в Києві". Вона говорила гарною поправною українською мовою. Декому з українців вдалося добитися до самого Плюща і передати привітання від українців, від СКВУ і зокрема від Митрополита Мстислава, який телеграфічно переслав привітання та запевнення матеріяльної допомоги в разі потреби та можливости переїзду до ЗСА. Плющ подякував поправною українською мовою і заявив, що покищо неактуальне, бо перша справа — це вилікуватися. Плющ познайомив з цією особою синів, які рівнож говорять гарною українсько:о мовою. Після конференції можна було підійти до Тетяни Плющ і передати телеграму від Митрополита Мстислава і привіти. Вона дуже врадувалася цим, заявляючи, що вона знає про це, бо її повідомлено ще у Відні про телеграму Митрополита Мстислава і про готовість допомоги з боку УПЦеркви і СКВУ. На питання, „де Вас можна знайти", вона відповіла: „нас, як дітей возить комітет, опікується нами, як малими дітьми і через них можна буде скомунікуватися". За кілька днів буде відоме місце побуту Плюща і його родини. Покищо він перебуває в одного з членів комітету, а перша справа — це лікування, яке потриває принаймні кілька тижнів.
Дуже цікаві коментарі французької преси, яка наголошує те, що вчора сказав один із адвокатів, які їздили до Києва, і який, до речі, не був на листі комітету зустрічі: „Сьогодні кожний хоче мати Плюща для себе. Я надіюся, що пані Плющ, яка його відстоювала так сильно там, відстоїть його і тут".
Є коментарі на тему, чому Франція надала такого розголосу справі Плюща. Позитивні коментарі кажуть, що така кампанія в обороні Плюща не могла лишитися без добрих наслідків.
Розповідь про приїзд Леоніда Плюща і його родини до Европи може бути довга або коротка. В кожному разі — довга чи коротка — була це драма для всієї української громади, зокрема для французької опінії. Сьогодні вже преса запитує себе, чому так перейнялася цією справою французька громада. Кажеться тому, що при приїзді попередніх втікачів із Совєтського Союзу була мова про людей з вузьким колом зацікавлення. В даному ж випадку була людина, якою займалася вся французька суспільність, і була це людина, яка перша вирвалася “звідти, звідки немає повороту", тобто із психіятричної лікарні.
Драматичне напруження існувало на кілька днів перед виїздом Л. Плюща тому, що подавалося різні дати, хоч підкреслювалося, що він має бути звільнений 5-го січня. Коли його дружина приїхала по нього до Дніпропетровська, їй заявили, що він буде звільнений, але невідомо коли. В зв'язку з тим виринуло припущення, що його взагалі можуть не випустити. Вона повернулася до Києва і можна уявити собі трагічні переживання її і його. На Заході дальше існувала непевність, чи він буде звільнений, чи ні. Щойно пізніше прийшла вістка, що в п'ятницю, 9-го січня, Л. Плющ буде на станції в Чопі. І дійсно він там був в п'ятницю і мав тільки 45 хвилин, щоб попрощатися з матір'ю і сестрою. Драматичне було це, що сказала Тетяна Плющ на прикордонній станції в Марчеґґ, що Л. Плющ не знав, куди його везуть, і ввесь час давали йому ці самі „ліки", що й раніше, не сказали, що він звільнений і що побачить родину. Він довідався про це щойно в Чопі від прикордонників мадярських і чеських.
Попрощавшись з матір'ю і сестрою, Леоніда Плюща, його дружину і синів пocaджено в потяг і вони поїхали на Братіславу. Подорож тривала цілу ніч і в суботу, 10 січня, о годині 10:30 вранці, уже по цьому (австрійському) боці невтральної зони, з'явилося два вагони, сильно контрольовані озброєними австрійськими прикордонниками. По австрійському боці чекало приблизно 100 осіб, в тому й українці, представннки (з Парижа) організації української молоді у Франції. До потягу кинулись журналісти, яких охорона не допускала. Вони пробували кидатися до вікон, які були заслонені фіранками. До вагону ввійшли тільки: представник Міжнародного Комітету Математиків в обороні Плюща, Мішель Бруе з перекладачкою, два представники — чоловік і жінка — австрійського відділу Амнесті Інтернешенел, і англійський лікар-психіятр. Після 10-ох хвилин вийшов лікар і заявив, що Плющ є зовсім нормальна людина, але вийнятково вичерпаний фізично „лікуванням" і переживаннями останніх днів. Опісля вийшла Тетяна Плющ і заявила, що сьогодні годі розповідати про обставини звільнення про здоров'я її чоловіка. Коли він буде в стані, він про це все сам розповість. Опісля вийшов Леонід Плющ, який на питання журналістів відповів тільки одне: „Це був жах".
Французький адвокат, який в свій час був прнзначений Тетяні Плющ до оборони і який їздив до Києва і до Москви, мав змогу дістатися до вагону і говорити з Плющем кілька хвилин. Л. Плющ йому сказав, що він надзвичайно вдячний за всі заходи в його справі і що основна проблема тепер це є „вирвати тих, які залишилися там". Тетяна Плющ згодом заявила, що в самому тільки психіятричному заведенні в Дніпропетровську залишилося ще 60 ув'язненнх осіб. На питання про її майбутнє, вона відповіла, що „наше майбутнє — це свобода”.
З Марчеґґ родину Плющів забрано автомашиною до Відня. Українці, які там були присутні, могли тільки підійти до авта і через вікно скласти привітання від українців. Леонід Плющ відповів українською мовою: „Я дуже дякую і я дуже зворушений". Автомашина від'їхала, а австрійська охорона відтягнула тих, що були біля авта.
В годині 6-ій по полудні в Марчегґ відбулася пресова конференція, під час якої відповіді на питання журналістів давала Тетяна Плющ. Леонід Плющ не був присутній на конференції. Участь журналістів не була дуже численна. Ставилося питання про майбутнє, на що Тетяна Плющ відповіла, що перша справа — це видужання чоловіка. Ред. Богдан Осадчук, кореспондент швайцарського часопису, пocтaвив питання: що вам відомо про заходи Українців за кордоном? На це Тетяна Плющ відповіла зі сльозами в очах, що вона і навіть її чоловік в ув'язненні знали про ці заходи, а вона тепер не знаходить слів висловити подяку всім українцям.
Леонід Плющ перебував в одному з місцевих готелів, але до нього не можна було дістатись. Тоді виринуло припущення, що родина Плющів одержала візи до Франції і правдоподібно в неділю, 11 січня, відлетять до Парижу.
В Парижі ця вістка викликала хвилювання, тим більше що французьке радіо, як ніколи раніше, надало широкого розголосу цій справі. В годині 2-ій по полудні радіо передало точні інформації про приїзд родини Плющів, включно з числом літака, годиною приземлення тощо. На летовищі, зібралося понад 100 осіб і було обіцяно, що на пресову конференцію можна буде легко дістатися, але опісля виявилося навпаки. Була листа для т.зв. комітету зустрічі, яка включала кільканадцять осіб, а дістатися на цю листу було майже неможливо. Була окрема кімната для преси, в якій було шість українців.
Так як і в Марчеґґ, Леонід Плющ виглядав підпухлий на обличчі, незвичайно втомлений, при будь-яких питаннях закривав руками очі, так наче б не здавав собі ще справи з того, що діється навколо нього.
Обличчя в нього жовте і підпухле, він кульгає — він мав колись сухоти пальців в нозі — спирався він або на дружину, або на старшого сина. Пресі його в Парижі не показали, він тільки пройшов попри пресову кімнату до слідуючої кімнати. На пресовій конференції знову відповіді давала Тетяна Плющ, стараючися це робити якнайкоротше (це її друга пресова конференція у двох днях). Питання журналістів торкалися знову майбутнього, на що вона відповідала, що майбутнє залежить від здоров'я чоловіка. Було питання про це, яку ролю відіграло становище французької комуністичної партії. Вона відповіла, що не знає, але вона вдячна всім, хто обороняв її чоловіка і вдячна за становище цієї партії. Українці старалися стрінутися з нею, але на це було лише кілька хвилин. Перше питання було: чи говорите українською мовою? Відповідь була: „Авжеж. Я закінчнла український Педагогічннй інститут в Києві". Вона говорила гарною поправною українською мовою. Декому з українців вдалося добитися до самого Плюща і передати привітання від українців, від СКВУ і зокрема від Митрополита Мстислава, який телеграфічно переслав привітання та запевнення матеріяльної допомоги в разі потреби та можливости переїзду до ЗСА. Плющ подякував поправною українською мовою і заявив, що покищо неактуальне, бо перша справа — це вилікуватися. Плющ познайомив з цією особою синів, які рівнож говорять гарною українсько:о мовою. Після конференції можна було підійти до Тетяни Плющ і передати телеграму від Митрополита Мстислава і привіти. Вона дуже врадувалася цим, заявляючи, що вона знає про це, бо її повідомлено ще у Відні про телеграму Митрополита Мстислава і про готовість допомоги з боку УПЦеркви і СКВУ. На питання, „де Вас можна знайти", вона відповіла: „нас, як дітей возить комітет, опікується нами, як малими дітьми і через них можна буде скомунікуватися". За кілька днів буде відоме місце побуту Плюща і його родини. Покищо він перебуває в одного з членів комітету, а перша справа — це лікування, яке потриває принаймні кілька тижнів.
Дуже цікаві коментарі французької преси, яка наголошує те, що вчора сказав один із адвокатів, які їздили до Києва, і який, до речі, не був на листі комітету зустрічі: „Сьогодні кожний хоче мати Плюща для себе. Я надіюся, що пані Плющ, яка його відстоювала так сильно там, відстоїть його і тут".
Є коментарі на тему, чому Франція надала такого розголосу справі Плюща. Позитивні коментарі кажуть, що така кампанія в обороні Плюща не могла лишитися без добрих наслідків.
Павло Вольвач
ПРАВОЗАХИСНИК ЛЕОНІД ПЛЮЩ ЛЮБИТЬ ЗБИРАТИ ГРИБИ
"Газета", 2007
ПРАВОЗАХИСНИК ЛЕОНІД ПЛЮЩ ЛЮБИТЬ ЗБИРАТИ ГРИБИ
"Газета", 2007
"Із генералом Григоренком я познайомився 1965 року. Він справді мав якийсь генеральський дух. У нього був внутрішній авторитет, йому підкорялися не підкоряючись", — каже 68-річний Леонід Плющ зі сцени столичного Будинку вчителя. Тут проходить вечір, присвячений 100-річчю від дня народження совєтського генерала-правозахисника Петра Григоренка. До України Леонід Плющ приїхав із Франції. Там він живе з 1976 року, одразу як звільнився з совєтської психіятричної лікарні. На примусове лікування він потрапив після арешту КҐБ 1972-го. На захист дисидента стала французька громадськість. Плюща звільнили й дозволили виїхати з СССР.
Накульгуючи, Леонід Плющ спускається зі сцени. Він у
чорному джемпері, з-під якого видно комір білої сорочки. Розмовляємо в
кулуарах Будинку вчителя. Довкола постійно з"являються люди, тиснуть
Леонідові Івановичу руку, перемовляються з ним.
Як вам живеться у Франції?
— Раніше ми мешкали в Парижі, у професорському районі, — розповідає
він. — Син живе окремо, займається перекладами з української на
французьку. А ми з дружиною Тетяною втекли з Парижа. Живемо в маленькому
гірському містечку, можна сказати, селі.
Чим займаєтеся?
— Мемуари я двічі написав. Тому займаюся літературознавством. Перекладаю.
Стверджує, що у Франції почувається вже як удома.
— Допомагаю з перекладами поезій Ивану Міньйо. Не Івану, а Ивану, —
наголошує. — Це свідчення, що він походить із комуністичної родини.
До речі, французька компартія турбувалася за ваше звільнення.
— Ні, це перебільшення, — заперечує він. — Математики, психіятри, інші
науковці підняли французькі профспілки. Ті натиснули на Жоржа Марше
(генсек ФКП. — "ГПУ"). Він кілька слів сказав, і тільки. Його примусили.
Марше розігрував карту еврокомунізму, йому це було потрібно. Ми з
родиною хотіли до Канади, бо там багато українців. Але англійський
психіятр, який захищав мене, сказав: для вашого звільнення найбільше
зробила Франція. І мабуть, вам там легше буде. Франція в якомусь сенсі
моя країна.
У вас теж вчувається якась французька легкість.
— Моя дружина так не думає, — усміхається він. — За французькими
мірками ми живемо на межі бідности. Але нам цього вистачає. У нас немає
витребеньок. Є пенсії французькі. Плюс є спеціяльні каси з допомоги.
Маємо двоповерховий будинок. Я непогано заробив на книжці "На карнавалі
історії" (перевидана в багатьох країнах. — ГПУ). Ну й українська
діяспора допомогла.
Розповідає про своє сільське обійстя.
— У нас багато всілякої живности, — всміхається. — Ні, курей-гусей немає. Але є черепахи. А в хаті живе павук-птахоїд.
Своєю пристрастю називає збирання грибів. Їх багато в гірських лісах.
Математики не розуміються на автомобілях
Власної машини, каже Плющ, у них немає й навряд чи буде.
— Я — технічний ідіот. Ну то й що, що математик? Математика — це не
техніка, — пояснює. — Математики зазвичай не розуміються на автомобілях.
У російському правозахисному русі було багато математиків, хіміків,
фізиків. А в українському більше гуманітаріїв. Бо то була боротьба за
збереження культури, мови. Як математик, спочатку не розумів, чому це
важливо. Приходив до цього поступово.
Ви сиділи в психлікарні. Там важче, ніж на зоні?
— У післясталінські роки вважалося, що психушка — це страшніше, ніж
табір. Тебе знищують як людину. Я сидів у Дніпропетровській спецлікарні.
Вона була найстрашнішою в Совєтському Союзі.
Хто ще з вами там був?
— Плахотнюк, Василь Рубан, — перелічує Плющ. — Павло Скочок був, але я його не бачив.
Він переривається, прощаючись за руку з літнім чоловіком. Вибачається й веде далі.
— В ув"язненні перебував один хлопець, який у війську вдарився головою.
У нього була так звана ехолалія. До нього підходили навмисно, щось
говорили на вухо. А він повторював кінець цього слова. Наприклад, співав
пісню… — Леонід Іванович замислюється. — Забув зараз її... Повторював
лише останні рядки. А потім починав реготати. І всі навколо також. Якось
я теж розсміявся...
— Пане Леоніде, всього доброго! Дуже радий
був побачитися з вами, — до Плюща протискується академік Богдан
Гаврилишин. Після короткої розмови потискають один одному руки.
—
То була не лише інтелектуальна, а й моральна деградація, — продовжує
Плющ. — Коли бачиш усі ці муки навколо, це досить страшно.
Із зали виходять люди. Леонід Плющ прямує по речі.
— Чи знав Василя Стуса? — перепитує.— Так, але не близько. Він був
мовчазним, — згадує. — Найближчим мені був Іван Світличний. Він мав на
мене великий вплив.
Його тісним колом обступають люди. Журналісти
просять візитівку. Каже, що не має. Комусь дає свою електронну адресу.
Слово "е-мейл" вимовляє з м"яким знаком, на французький манір.
— Льонічка, будь здоровий! — вигукує якась жінка. — Сто років тебе не бачила. А де Тетяна?
— Вона хвора, — каже Плющ. Пояснює, що дружина приїхала з Франції разом із ним. Але через нежить не прийшла на вечір.
Повертатися в Україну не думаєте?
— Ой, це складне питання, — зітхає він. — Бо і праця там тепер, і житло.
1939, 26 квітня — Леонід Плющ народився в м. Нарин у Киргизії в родині робітників
1959 — одружився з Тетяною
1962 — закінчив мехмат Київського університету
1968 — звільнили з Інституту кібернетики
1972 — заарештували за правозахисну діяльність
1973 — в"язень Дніпропетровської психлікарні
1976 — виїхав до Франції, написав автобіографічну книгу "На карнавалі історії" http://diasporiana.org.ua/memuari/5057-plyushh-l-u-karnavali-istoriyi/
1959 — одружився з Тетяною
1962 — закінчив мехмат Київського університету
1968 — звільнили з Інституту кібернетики
1972 — заарештували за правозахисну діяльність
1973 — в"язень Дніпропетровської психлікарні
1976 — виїхав до Франції, написав автобіографічну книгу "На карнавалі історії" http://diasporiana.org.ua/memuari/5057-plyushh-l-u-karnavali-istoriyi/
Леонід Плющ упокоївся 4 червня 2015 року. Поховали його 6 червня на
цвинтарі міста Бессежа (Bessèges), що в департаменті Ґар. Мир його душі!
Фото з випускного альбому
Галина Сита згадує:
З Леонідом Плющем я
вчилася на мех-маті в одній групі (по спеціялізації - теорія
ймовірностей). Він прийшов в нашу групу на 3-му курсі ( переїхав з
сім’єю з Одеси). В нього був свій життєвий план. Він тоді захоплювався
телепатією і тему своєї дипломної роботи
вибрав сам – він прагнув довести, що між сп’янінням і телепатичними
здібностями існує певна кореляція. Влаштовував телепатичні сеанси. Він,
дійсно, мав деякі телепатичні здібності. Вже потім, по закінченні
університету, навіть публічно демонстрував свої здібності. Я була на
одному такому його сеансі.
Він завжди був у стані захоплення якоюсь ідеєю. Не звертав уваги на життєві проблеми. От, скажімо, мав фізичну ваду – у нього не згиналася нога в коліні. Був у нас ще один студент з такою ж вадою, для того це була постійна душевна травма. А Плющ любив в коридорі мех.-мату сидіти на підвіконні. Нога стирчить, він не звертає на це ніякої уваги. Якось я бачила його на вулиці весняного дня, якраз після дощу. Він стояв і розмовляв з якимось чоловіком. Стояв у калюжі, яка утворилася від того, що вода стікала з даху через трубу. Можна було би відійти на крок і стояти на сухому. Але він цього не помічав.
Був завжди незалежної думки. Політикою почав цікавитися вже після закінчення університету. Якось я його зустріла біля пам’ятника Т. Шевченкові, це було 22 травня, але ніхто з моїх знайомих тоді не знав про цей день. Я просто проходила через скверик. Льоня тоді працював в Інституті кібернетики (здається, у відділі Амосова). Каже, що прийшов тому, що його викликав парторг і попередив, щоб він до Шевченка цього дня на приходив. Саме тому й прийшов. І тоді ж сказав, що написав статтю в Комсомольську правду з якимось протестом і тепер чекає звільнення з роботи. З роботи звільнили, арештували через кілька років. Він все чекав цього арешту, їздив в Москву до Сахарова, при випадкових зустрічах розповідав про обшуки у вагоні на зворотньому шляху (він перевозив літературу від групи Сахарова). Казав, що його мета – гласність, що він не робить нічого протизаконного.
З арештом і ув’язненням у психіятричній лікарні дуже намучився. Ми тоді слухали всі ці події по радіо ББС. Про його звільнення й висилку за кордон. Потім там же слухали уривки з його власних спогадів…
Вже на початку 90-х років Плющ кілька разів приїжджав до Києва. Одного разу - це було в Будинку кіно, там був вечір, присвячений Олександрові Галичеві, і Плющ на ньому також виступав, - ми з ним досить довго говорили після вечора. Розповідав про своє життя в Парижі, про дітей. Казав, що відчуває себе вигнанцем, але повертатись не може… Про наш курс і одногрупників майже нічого не пам’ятав. Мене пізнав тому, що про мене раніше йому розповіла наша спільна знайома, яка й запросила мене на той вечір. Я відчула, що він прожив і пережив так багато життів, що мех-мат і математика взагалі залишилися десь у далекому попередньому житті…
Справжня людина.
Нехай з миром спочиває...
Він завжди був у стані захоплення якоюсь ідеєю. Не звертав уваги на життєві проблеми. От, скажімо, мав фізичну ваду – у нього не згиналася нога в коліні. Був у нас ще один студент з такою ж вадою, для того це була постійна душевна травма. А Плющ любив в коридорі мех.-мату сидіти на підвіконні. Нога стирчить, він не звертає на це ніякої уваги. Якось я бачила його на вулиці весняного дня, якраз після дощу. Він стояв і розмовляв з якимось чоловіком. Стояв у калюжі, яка утворилася від того, що вода стікала з даху через трубу. Можна було би відійти на крок і стояти на сухому. Але він цього не помічав.
Був завжди незалежної думки. Політикою почав цікавитися вже після закінчення університету. Якось я його зустріла біля пам’ятника Т. Шевченкові, це було 22 травня, але ніхто з моїх знайомих тоді не знав про цей день. Я просто проходила через скверик. Льоня тоді працював в Інституті кібернетики (здається, у відділі Амосова). Каже, що прийшов тому, що його викликав парторг і попередив, щоб він до Шевченка цього дня на приходив. Саме тому й прийшов. І тоді ж сказав, що написав статтю в Комсомольську правду з якимось протестом і тепер чекає звільнення з роботи. З роботи звільнили, арештували через кілька років. Він все чекав цього арешту, їздив в Москву до Сахарова, при випадкових зустрічах розповідав про обшуки у вагоні на зворотньому шляху (він перевозив літературу від групи Сахарова). Казав, що його мета – гласність, що він не робить нічого протизаконного.
З арештом і ув’язненням у психіятричній лікарні дуже намучився. Ми тоді слухали всі ці події по радіо ББС. Про його звільнення й висилку за кордон. Потім там же слухали уривки з його власних спогадів…
Вже на початку 90-х років Плющ кілька разів приїжджав до Києва. Одного разу - це було в Будинку кіно, там був вечір, присвячений Олександрові Галичеві, і Плющ на ньому також виступав, - ми з ним досить довго говорили після вечора. Розповідав про своє життя в Парижі, про дітей. Казав, що відчуває себе вигнанцем, але повертатись не може… Про наш курс і одногрупників майже нічого не пам’ятав. Мене пізнав тому, що про мене раніше йому розповіла наша спільна знайома, яка й запросила мене на той вечір. Я відчула, що він прожив і пережив так багато життів, що мех-мат і математика взагалі залишилися десь у далекому попередньому житті…
Справжня людина.
Нехай з миром спочиває...
Лекція Оксани Забужко та Леоніда Плюща -- Як кожен може боротися з тоталітарною пропагандою Ч1
Запис 2014 року.
Лекція за участи Леоніда Плюща -- унікальна можливість почути легендарного дисидента і науковця, який наразі проживає у Франції і приїхав в Україну лише на кілька тижнів.
«Нинішнє покоління, можливо, вже не матиме можливости почути від леґендарного Леоніда Плюща, що таке совєтська/російська ФСБ-шна система «промивання мізків» (психологічної вербовки), яка благополучно орудує в Україні, зокрема, й через те, що всіх дисидентів 1970-х "медведчуки і Ко" давно і вміло витіснили з інформаційного простору. А це досвід, який вам, «юній порослі», зараз необхідний, як повітря», -- вважає Забужко.
На лекції розкажуть про досвід попередніх поколінь українців у боротьбі з тоталітарною пропаґандою, методи якої не змінюються з часом. Сьогодні в умовах аґресивної пропаганди з боку Росії українцям важливо бути «озброєними». Як кожен з нас може протистояти антиукраїнській пропаганді -- розкажуть Леонід Плющ та Оксана Забужко.
