Микола Неділко,
український Ван Ґог
* 23 листопада 1902, с. Ющенівка, Сумщина — † 12 травня 1979, Ґлен Ков, штат Нью-Йорк
український Ван Ґог
* 23 листопада 1902, с. Ющенівка, Сумщина — † 12 травня 1979, Ґлен Ков, штат Нью-Йорк
Автопортрет
Ярослав Падох*
СПОМИНИ ПРО МИКОЛУ НЕДІЛКА
(У п'ятиріччя смерти)
“Свобода”, 25 травня 1984
СПОМИНИ ПРО МИКОЛУ НЕДІЛКА
(У п'ятиріччя смерти)
“Свобода”, 25 травня 1984
Принагідні біографи великого маляра Миколи Неділка відмічують чотири доби його мистецької творчости й росту: львівську, німецьку, арґентинську й американську. Була в нього ще й рання доба київська, але з неї на Заході немає ніяких картин.
Із загальної біографії цієї доби відомо, що Микола Неділко народився у селі Ющенківка, на Сумщині, 23-го листопада 1902 року в сім'ї лікаря Семена Неділка і Стефанії з Мурашок. Всупереч бажанню батька, Микола після закінчення початкової й середньої шкіл не захотів студіювати медицини, але з 1922 роком студіював мистецтво в Українській Академії Мистецтв, з часом переміненої на Інститут Пластичного Мистецтва, а згодом з 1924 р. у Художньому Інституті, який він закінчив в 1928 році. Був учнем великих майстрів і вчителів Михайла Бойчука і Федора Кричевського.
Після академічних студій, оминувши переслідування й арешт, М. Неділко працював як декоратор у київських театрах музичної комедії й опери. В 1929 році там же одружився з артисткою Оксаною Чумак, з якою і прожив цілий свій вік. Коли совєти в 1939 році зайняли Галичину, йому пощастило дістати скерування до Львова, куди прибув з групою передових українських мистців, до якої належали також відомі малярі Микола Азовський, Михайло Дмитренко й інші. Після німецької окупації Львова в 1941 році, заховавшись від примусової евакуації, залишився з названими малярями й з багатьма іншими у Львові й зразу став членом Спілки Праці Українських Образотворчих Мистців (СПУОМ), головою якої став львов'янин Михайло Осінчук, а рік пізніше Іван Іванець. Спілка зразу взялася до організування мистецького життя й вже в грудні 1941 року влаштувала свою першу загальну виставку, після якої слідували подібні ж виставки в червні 1942 р. і в грудні 1943 р. Крім цих загальних, в червні 1942 року відбулася у Львові ретроспективна „виставка чотирьох" - І. Труша, О. Новаківського, П. Холодного-старшого і П. Ковжуна; в травні 1943 року Холодного-старшого і П. Ковжуна та в травні 1943 року також ретроспективна виставка Олени Кульчицької. На окрему загадку заслуговує виставка творів Труша. Львів в останніх десятиліттях не бачив такої повної збірки картин Труша, серед яких вирізнявся великий краєвид з підписом мистця у польській мові „Краєвид кримський", який досі знаходиться у нашій домашній колекції.
У всіх згаданих трьох загальних виставках брав участь Микола Неділко, здобувши відразу дуже прихильні оцінки виставлених творів. Згадуючи про ці виставки, вдумливий критик і мистець-маляр Антін Малюца, у „Свободі" з 22-го червня 1966 року, написав таке: „В 1941 році, не працюючи (більше) для театрів, Неділко поставив собі завдання будувати картину на драматичних контрастах яснотемних і рівночасно кольорових; це йому блискуче вдавалося і успіх був великий. Перші його картини того роду - мотиви із Стрийського Парку у Львові - знаходяться у п. Падохів".
Ці дві картини, про які згадують і які вирізнюють майже всі дотеперішні рецензенти Неділкових творів, як початок його нової доби (по київській невідомій) ми з дружиною набули на виставці СПУОМ, вибравши їх зпоміж соток творів відомих майстрів, можна, сказати, спонтанно. Може в цьому грала ролю радість із недавнього повороту з еміґрації до Львова й його парків, а може дуже позитивна опінія нашого стрийського приятеля Едварда Козака про невідомого мистця, якому він дав високу оцінку. Славний сьогодні Еко брав участь у виставці й був одним із її організаторів. Побіч Неділка, критики прихильно відмітили також його виставлені твори.
Наше задоволення зі свіжого набутку започаткувало давне знайомство і приязнь з їхнім творцем, який зі своєї (сказали б психологи) доглибинної скромности дивувався, що знайшлися купці на його „маловартні картини", ще й до того дві нараз. Він підмітив, що це є його перші образи, які він у своїм житті продав. Він навіть намагався обнизити ціну, яку настановила організаційна комісія, щоб нас не пограбувати...
Микола Неділко був невисокого росту і людиною спокійної вдачі та надміру скромною, хоча в нього був непересічний талант. Любив природу, а зокрема котів, якоюсь первісною любов'ю, а всіх людей уважав своїми приятелями, яким радо віддав би не лише свій останній образ, але й останній кусок хліба. Перебуваючи з ним на воєнній скитальщині, ми мали нагоду це перевірити в практиці. Не було в ньому ні крихітки не тільки зарозумілости, але й самовпевнености: не був ніколи задоволений своїми творами. Ми були свідками, як він, малюючи цілий день картину над потоком коло Союзівки, раптом її замазав, а згодом цілком знищив. Багато його добрих картин не побачили світу після їх намалювання.
Портрет дружини, 1942
Його скромність мали ми з дружиною нагоду зглибити до дна декілька місяців після його виставки. Ранньою весною зайшов він до нашого дому й з великим ваганням і майже дитячою несміливістю звірився зі своїх плянів, що перебуваючи донедавна під чужою командою, він врешті бажає стати вільною людиною, без нічиїх наказів, і віддатися тільки своєму мистецтву. Вершком його щастя під цю пору було б виїхати з міста на село, в природу, найкраще до Заліщиків, щоб над Дністром малювати, малювати й малювати. „Мені не потрібно багато, - несміливо і неначе засоромлено говорив він, - щоб лише мати за що купити фарби й полотно (це був воєнний час!) та хліб і молоко". Здобувши потрібну, до речі, скромну суму з наддатком, він довго відмовлявся від неї й попрощався, видимо, щасливий і більше заклопотаний і несміливий. Запевнював нас, що йому не залежить на образах, лише на змозі малювати, та що все, що намалює, належатиме нам! Це, мабуть, уперше в житті він старався про підмогу. Може й останньо.
ІІ.
Пізно осінню Микола повернувся до Львова й зайшов негайно до нас, щоб запросити до себе оглянути його вакаційне жниво. Показав цілу виставку, яких понад сорок картин, одну кращу від другої. „Це все ваше”, - сказав нам очарованим такою кількістю й такою красою його наполегливої праці. „Ваше, бо ви допомогли мені вперше в житті перевести майже півроку справжню казку над казковим Дністром серед казкової природи й людей". Говорив він ці слова щиро, без ніякої театральности й зворушив нас до глибини душі. З того дня ми стали з ним правдивими приятелями й приязнь наша мала перетривати до його останніх днів життя.
Пізно осінню Микола повернувся до Львова й зайшов негайно до нас, щоб запросити до себе оглянути його вакаційне жниво. Показав цілу виставку, яких понад сорок картин, одну кращу від другої. „Це все ваше”, - сказав нам очарованим такою кількістю й такою красою його наполегливої праці. „Ваше, бо ви допомогли мені вперше в житті перевести майже півроку справжню казку над казковим Дністром серед казкової природи й людей". Говорив він ці слова щиро, без ніякої театральности й зворушив нас до глибини душі. З того дня ми стали з ним правдивими приятелями й приязнь наша мала перетривати до його останніх днів життя.
"На Дністрі", 1942
На Миколине повторне наполягання моя дружина вибрала великий чудовий образ, який він назвав „На Дністрі", й на дальше його наполягання ще один невеличкий шедевр названий "Дерева". З цими картинами, а зокрема з „Дністром", який я знав від хлоп'ячих літ, розпочавши гімназію у Городенці недалеко Дністра (до речі під кермою дир. Антона Крушельницького й приятелюючи з його сином-однолітком Тарасом, який нас часто відвідував з батьками), ми не розставалися від дальнього воєнного Львова до Нюйоркського подолу. Ця картина була виставлена небаром на наступній виставці, а згодом на виставці чужинецьких мистців у Мюнхені 10-го січня 1947 року, а відтак декілька разів у Ню Йорку. Про неї писав А. Малюца в „Свободі" з 22-го березня 1966 року (називаючи її помилково. „Яр Дністра коло Заліщик"), підкреслюючи „синяво-пурпурову тонацію та оранжеві контрасти-акценти", а невідомий рецензент мюнхенської міжнародної виставки написав про неї в „Українській Трибуні" таке: „Два майстерні краєвиди Неділка сповнені ліричного чуття; особливо це стосується картини „Над Дністром", де гаряче надвечірнє повітря густою масою кольористичних переливів заливає всю картину”. Українська Спілка Образотворчих Мистців (УСОМ) у Мюнхені видала альбом „Українське Мистецтво", в який увійшла кольорова репродукція цієї картини.
Не слід поминути авторитетну оцінку цього „майстерштіку" Неділка Л. Федорович-Малицької в її рецензії останньої виставки у Львові, що її влаштувала Спілка Образотворчих Мистців в грудні 1943 року, коли в наслідок воєнних подій уже кінчалося її існування й подивугідна жива діяльність. У журналі „Наші Дні" вона писала: „В теплих, червоносиніх барвах, екзотичне настроєм, все оповите тремтливим повітрям, неначе аврою". Вона вже раніше ентузіястично вітала появу Неділка і його „осінні краєвиди, що буквально горіли помараичево-мідяними барвами". Вона порівнювала нашого митця з творами Ґогена. маляра далекого (не від нас сьогодні!) Тагіті, якого твори, як Миколині, „під оглядом барвних мотивів кольористично соковиті, як південні овочі". Від раннього 1943 року до наших днів далека віддаль, але все ж думка рецензентки ані на йоту не змінилася серед знавців мистецтва, і з нею найвище признання йому чи не найкращого „твору життя" — чарівного „Над Дністром".
"Лемківська церква", 1943
Трагічна евакуація Львова й нові кінцеві воєнні події не надовго розділили нас з Миколою Неділком. Вдруге зустрінулися ми з ним і його дружиною під самий кінець війни у Вюртемберґії в околиці містечка Ванґену і Альґой, яких двадцять кілометрів від Боденського озера й швайцарського кордону. Тому, що містечко було переповнене втікачами, прийшлося шукати приміщення по сусідніх селах. Ми з дружиною прибули перші в цю околицю, а за нами поволі почали прибувати інші наші земляки, між ними Неділки. Нас рахували „колонізаторами" й основниками цієї української ефемеридної громади. До неї й прибула бодай яка сотня українських родин. Між ними був досконалий диригент Юрій Оранський. який за кілька тижнів після закінчення війни зорганізував справді репрезентативний хор, який виступав з успіхом перед німецькою громадою, а передусім перед окупаційною військовою й цивільною французькою адміністрацією. Нав'язані з нею зв'язки й урядове затвердження військовою владою д-ра Ярослава Кальби та автора цих споминів, як діючих під французьким окупаційним режимом адвокатів, допомогло в деякій мірі полегшати повоєнні труднощі під оглядом побутовим й поліційно-адміністративним. Але ситуація дуже змінилася після прибуття совєтської місії й її таємних й брудних заходів, щоб привернути усіх українців совстським людоловам.
"Човен", 1962
По якомусь часі вияснено, що українці з колишньої Польщі не підлягають репатріяції й їх ситуація полегшала, хоч не зовсім, бо були трагічні ніби помилки, але зате українці з СССР мусіли, як у печерні часи ховатися, шоб уникнули ловитви. До цих останніх належали Неділки. не зважаючи на це, що Микола якимось чудом придбав собі метрику народження у центральній Польщі. На щастя, цю посвідку ніхто ніколи не перевірював, подібно, як Миколину польську мову. Серед трагічного похоронний настрій інколи роз'яснює пуста веселість. Було неможливо не сміятися, як Микола виголошував чудернацькою мовою: „Єстем поляк; моя матка била полька".
Як пройшов час ловитви Микола почав щодня їздити на ровері над Боденське озеро, до міста Лінлав ам Бодензее. Його картини з цього періоду життя є куди інші, як з львівського часу. Лагідний клімат, чудові підгірські левади з тисячами коров, які давали молоко й ементальський сир, а передовсім саме місто й озеро, мусіли полонити Миколу Неділка. На деякий час він знову ожив і став на ввесь час малярем. Місто Ліндав було старою римською оселею. Оточене старими римськими мурами, вхід до нутра яких сторожать при брамі три леви (куди більші й грізніші, як такі знані нам перед львівською ратушею), це місто положене над самим озером було справжною райською закутиною у зруйнованій довгою війною Німеччиною. Воно надовго стало центральним об'єктом Неділкового мистецтва. Він зранку приїздив до нього й милувався ним й озером, та, змалювавши один-два образи, ввечері прикріпляв їх до ровера й вертався додому, щоб, виспавшись, вертатися туди знову вранці.
"Вітрильники", 1965
В цій околиці Микола поза нами нажив чимало приятелів, зокрема молоде й дуже життєво-спосібне подружжя колишнього галицького поважного купця Осипа й адвокатської секретарки Стефанії Дибів. Вони в часі потреби, зокрема після того, як ми й чимало інших виїхали до американської окупаційної зони, ставали обоїм Неділкам у частій пригоді. В домі С. Диби, чоловік якої передчасно помер (за другим чоловіком Ценко), слід шукати чи не найбільше число картин Миколи з того періоду часу.
Виїхавши швидко до Мюнхену на поклик Українського Вільного Університету, доцентом якого, а згодом професором я був від раннього 1940 року, ми з дружиною на довгий час втратили зв'язок з Неділками, які в 1948 році виеміґрували до Арґентини.
"Човни", 1962
Втретє зійшлися наші життєві дороги в Ню Йорку. По довгих роках без ніякого зв'язку, Микола відпитав нас і ми з того часу втримували листуванням перервані взаємини й затирали сліди довголітнього відчуження. Ми вивідали від нього, що його давній страх перед людоловами, який нерозважно спонукав його передчасно, не дожидаючи сподіваного переселення до Америки, виеміґрувати скоріше до Арґентини, не покинув його навіть там. Вічні неспокої," в цьому комуністичні, в цій країні не переставали його хвилювати, й це вплинуло на його постанову наново еміґрувати. Хоч не було в Неділків великих гараздів в Арґентині, то все ж таки повелося їм влаштувати життя, вибудувати пристойну хату, й Микола став жити з мистецтва. Тим-то рішитися по 13-ти роках знову еміґрувати з як-не-як стабілізованого життя, й починати жити наново від фізичної праці й виучування чужої, зовсім чужої, мови, не було легко.
"Зелене озеро"?
Ми врадувалися нашим новим сусідством із Неділками й скоро, на основі нашого т. зв. афідавіту, вони в 1961 році прибули до нюйоркського порту. Приїхали окремо; спершу Оксана, а декілька місяців пізніше, Микола. Він продавав хату, а Оксана приготовляла нове мешкання, на Десятій вулиці, в сусідстві з нами. Зчасом вони стали жити в домі при українській Другій авеню у близькім сусідстві з М. Морозом і С. Литвиненком, звідки згодом перенеслися до місцевости Ґлен Ков, оподалік Ню Йорку.
Радість зустрічі з Миколою негайно спинила несподівана, важка атака астми, на яку він здавна хворів. Після спільної вечері в їх новім мешканні, коли ми відійшли до дому, пані Оксана викликала нас, мовляв, Миколі стало недобре. Ми застали його в дивній позиції; на колінах з руками піднесеними вгору, як для молитви чи для проруху. Мабуть це облегшувало йому дихання. Микола ніколи не вилікувався з цієї недуги, яка, мабуть, була бодай частиною спричинена його алерґією — важко подумати — але до фарби! Бувало, малюючи над потоком коло Союзівки, він повертав палітру в сторону вітру, щоб запах фарб йшов з вітром й не доходив до нього. Такі витівки долі не чужі й не-малярам. Ось мій. приятель, відомий бойківський будівничий церков - мистець Юрій Костів, від молодости терпить на алерґію до трачиння!
"Зима"
Заощаджені в Арґентині гроші й праця дружини Неділка Оксани дала тут йому змогу продовжувати малярське „ремесло". Він залюбки виїздив за місто, а згодом, як придбав авто, і подалі, зокрема на довший, чи коротший час на Союзівку, а то й до Лейк Джорджу. Недовгий час він навіть мав біля свого мешкання невелике ательє. Мав він чималий клопіт з вивченням керуванням автом й правил їзди. Півсерйозно, півжартом казав, що не дивлячися на 200 годин лекцій їзди й досі не вміє їхати, що бувало стоїть годинами при шляху й дивиться, як інші їдуть, але це не допомагає. А дивно, бо був зручний у технічних роботах і власними руками вибудував свою арґентинську хату. Мабуть і при їзді автом та вивченні урядових приписів керування ним, не допомагала йому його скромність і брак довір'я до своїх спроможностей...
У перших роках найчастіше малював в Керґонксоні, на терені оселі Українського Народного Союзу. Мешкав у старій опущеній піврозваленій лісничівці, роз'їдженій вогкістю й зубом часу. Не було в ній води, ні лазнички. Жив у ній, як монах, самий-самітний тільки зі своїми котами. Як за воєнних львівських часів над Дністром, жив на хлібі й молоці. Його бюджет виносив один доляр денно для себе й один доляр для його котів-приятелів. Залишив за собою масу котів, з якими Союзівка й довколишні ловці мають досі чимало клопоту. Особливу увагу Неділка на Союзівці притягав гарний гірський потік, який із високих скель в часі бурі й повені точить з несамовитим гуком вали води, які перевертають столітні дерева й котять великі камінні злами. Посередині бігу потоку - невелике озерце з глибокою водою повністю затіненою столітніми деревами. Навіть у ясну днину - воно в півсумерку, який пробиває місцями сонце й відбивається у зеленій воді. Це „Зелене озеро" Микола малював чи не сто разів: великі й малі полотна з різних пір року і пір дня. На одній з його виставок у Ню Йорку він виставив чи не найкращу свою картину з нюйоркської доби. І знову нам з дружиною пощастило стати власником цього таемничо-чарівного „Зеленого озера", яке він нам подарував за допомогу в переїзді до Америки. На картині над клаптиком зеленої води - буря кольорів, полум'яно-червоної, зеленої й інших, в таємничому помішанні лісової казки. На жаль, серед рецензій не вдалося відшукати цієї, яка описує цей великий твір великого маляра. Не будемо переставати або ждати на неї. В своїм невченім, примітивнім відчутті краси Неділкового твору уважаємо цю картину вершком глибокої, незбагненої й досі неописаної доглибинної кольористики великого мистця, або повторім за фахівцем-малярем: поета кольорів.
З "американського" періоду.
Їздив Микола також в інші місцевості. Часто бував у містечку Гаверстрові над Гадсоном, де малював порт, баржі здовж ріки, стоянку човнів річної фльоти. Мав там свого приятеля Володимира Вайлянда, також маляра з України. Нерідко бував він також у парній вакаційній оселі Лейк Джордж із величавим озером. Та був гостем своїх давніх ванґенських приятелів - О. С. Дибів, які зберігали до нього приязне почуття.
Привіз Микола Неділко з Аргентини більше число картин. Пересилав їх сюди здебільшого, як його дружина була вже в Ню Йорку. Після приїзду влаштував у своєму мешканні показ тих картин і ми наново переживали велику казку, подібно, як тоді, коли він у 1942 році повернувся зі Заліщик. Багатство його об'єктів та безмежна казкова країна його кольорів, були зовсім іншими, як ці з львівського періоду його творчости, але не менш чарівні. Мистцям-критикам залишається дати синтезу перемін, які перейшов геній покійного в поодиноких добах його життя й творчости. Як його життя в різних добах й різних країнах було наскрізь різне, так і в тих добах була його творчість; але завжди була чарівна й говорила так до людей „невченого ока”, як до фахових знавців мистецтва про людину виключного таланту. Микола знову виявив свою великодушність, бажаючи сплачувати свої дійсні, а часто й уявні чужі добродійства своїми арґентинськими картинами, але ми порадили йому зберігати їх, як зберігається дрібні ощадності на чорну годину.
В короткий час після приїзду до Ню Йорку Об'єднання Українських Мистців Америки влаштувало йому індивідуальну виставку в Ню Йорку. Відбулася вона в квітні 1962 року і, за словами редактора й відомого мистецького критика Івана Кедрина Рудницького, була вона „великою культурною подією в українській громаді Ню Йорку і темою розмов, і дискусій". Принесла також прибуток. Третину картин ми зуміли продати перед відкриттям виставки. Згодом відбулися в цьому же місті дві індивідуальні виставки, друга й остання в лютому 1966 року. Крім того, були його виставки в Парижі в 1965 року, у Філядельфії в 1968 році та в Вашінґтоні в 1977 році. У Ню Йорку від 1966 року виставок не було із-за перенесення Неділка з міста в далеку закутину без українського оточення - Ґлен Кову.
"Берези взимку", 1947
Рішення перенестися туди й покинути таке прихильне мистецьке середовище, як Нюйоркський Подол, було, на погляд автора цих рядків та для низки правдивих приятелів Миколи, найгіршим, яке він і його дружина зробила за все життя Миколи. Бо до того, що в новому місті не було приятелів, й не було мистецького кола осіб, які підтримували б мистецькі труди Миколи, долучилося ще й це, що там Неділки рішили купити старий дім, набути його здебільшого на кредит й з цим присудити Миколу на поворот до заробіткової важкої праці для сплати боргу на хаті. До того ще прийшлося у вільні дні й години від заробіткової праці перебудовувати дім власннми руками. Так останнє десятиріччя Миколи завернуло його знову з мистецького шлях на шлях еміґраційного чорнороба. До того, чи в наслідок того, почало щораз більше погіршуватися його здоров'я. Внаслідок цього Микола майже зовсім порвав свої раніші зв'язки, що при його надміру чутливій, типово-мистецькій вдачі, становило дно трагедії, залишення мистецької діяльности й приспішений кінець.
"Самотнє дерево", 1973
Поверховно пише про цю трагедію біограф Миколи Неділка Богдан Певний у статті п. н. „Микола Неділко", в „Америці" з 21-го жовтня 1982 року, а саме: „Активним залишився Микола Неділко на всьому довгому шляху скитання — Німеччина, Арґентина, Америка. Тільки останніх десять років почав сповільняти - хід - туга його замучувала". Очевидно, була туга за минулим життям, в кого бо її немає, але на ділі було щось куди більше й гірше. Після сплати боргу за хату й її повнім відновленні в нього не стало вже ані сили, ані енерґії, щоб повернутись до мистецької творчости. Він глибоко засумнівався у свою спроможність малювати й про це явно говорив. До того докоряв давнім приятелям, що його забули, покинули, хоч було навпаки. Коли, відвідавши його декілька років перед його смертю, ми намовляли його взятися наново до малювання, й згадували про це, як високо його цінять не лише любителі мистецтва, але й колеґи-малярі, в цім його давній приятель Єдвард Козак, йому роз'яснилося обличчя й був дуже врадуваний.
Щоб підняти його самопочуття, ми договорилися з головою ОМУА Михайлом Черешньовським щодо влаштування ретроспективної виставки в Ню Йорку. Йшлося тільки про це, щоб зібрати його картини по людях та від нього самого, зокрема ще досі невиставлювані. Ми з дружиною відвідали Нсділків й провели в їхньому домі доброго півдня. Оглянули Миколину хату, багато прибрану образами й спитали про інші картини. На наше прикре счудування він із ваганням завів нас до свого старого, занедбаного гаражу з навстіж відкритою брамою й вказав на під, на якому лежала маса скручених полотен-картин, без ніякого порядку, присипаних пилом довгого часу. Після цього відкриття ми наклонювали Миколу більше, як коли, подбати про відсвіження картин й їх оправу, щоб можна було влаштувати виставку. Без виразної охоти він це приобіцяв, але на запит, чи має на це гроші відповів невиразно. Ми запропонували йому дати нам декілька картин, які постараємося продати, але під виразною умовою, що всі здобуті гроші підуть на оправу картин для виставки. Після того повелося продати деяку кількість кратнн, але картини залишилися неоправленими. З копій листів до нього з років 1975-78 пригадую собі, скільки картин продано й скільки разів, пересилаючи здобуті гроші, ми пригадували оправу картин, а заохочували до малювання нових.
У передостанньому листі з 16-го вересня 1978 року, отже на нецілих вісім місяців перед смертю Миколи Неділка, шо наступила 12-го травня 1979 року, я писав до нього: „Посилаю Вам з цією запискою 300 долярів за дві невеличкі останньо продані картини з пригадкою. що це виключно на рамки для Ваших картин на Вашу виставку. Готовтесь до неї! Скоро поінформую Вас, коли її можна буде влаштувати. Не забувайте за Керґонксон. Там постали Ваші найкращі картини. Додайте до них нові, ще кращі!" В останньому листі з 28-го січня 1979 року я повідомив, шо дату виставки встановив М. Черешньовський й щоб він готував картини!
"Межиріччя", 1978
У продажі картин з серцем допомагали в Ню Йорку Ольга Соневицька. а в Керґонксоні Володимир Квас, управитель Союзівкн. Він теж декілька років під ряд погоджувався влаштовувати в часі літнього сезону індивідуальну виставку Неділкових творів, що було б безсумніву принесло поважну суму з проданих образів; він був радий, як колись, вітати Неділка в приміщеннях оселі. Ми з дружиною запрошували Миколу й Оксану до своєї вакаційної хати. Рівнож їхні приятелі - О. і С. Диби з Лейк Джорджу були раді їх вітати в себе. Та все надаремне. Миколу важко було витягнути “між люди", але, не зважаючи на розв'язку фінансової проблеми, зв'язаної з оправою більшої кількости картин, ми не могли дочекатися їх та готовости майстра проголосити дату його ретроспективної виставки. Маестро Михайло Черешньовський знає, скільки разів ми договорювалися щодо цієї дати, але не могли дістати згоди того, для кого вона була готовлена. Вона відбулася, але на жаль, щойно по смерті Миколи Неділка, яка наступила 12-го травня 1979 року.
Яка шкода для покійного Миколи Неділка й куди більша шкода для українського мистецтва, що образотворча діяльність цього великого маляра й поета кольорів перервалася набагато скоріше, як його життя.
_______________________
* Ярослав Падох (1908, Бучач — 1998, Нью-Йорк) — вчений-правознавець, журналіст, редактор, громадський діяч. Доктор права з 1940 року, дійсний член НТШ з 1949. Голова НТШ в Америці (1977—1990). Президент Світової ради НТШ (1982-1992).
_______________________
* Ярослав Падох (1908, Бучач — 1998, Нью-Йорк) — вчений-правознавець, журналіст, редактор, громадський діяч. Доктор права з 1940 року, дійсний член НТШ з 1949. Голова НТШ в Америці (1977—1990). Президент Світової ради НТШ (1982-1992).
Микола Неділко. Альбом. Нью-Йорк, 1983
