Ніч

Портрет Поета пензля Володимира Ласовського

Богдан-Ігор Антонич
† 6 липня 1937

НІЧ

Не хочу більш писати віршів, складати ямби та трохеї.
Чи вирізьблені в слів мосяжі потрібні ще кому сонети
тепер, коли шпилі найвищі й найкращі падають ідеї,
як правду не мудрці й поети диктують нам, а лиш багнети.

Однак буває ніч погідна, як місяць срібло ллє на сад,
і тишею тебе впиває, пахучим, пінявим вином.
У кого, молодий, у кого тоді шукатимеш порад
заслуханий в дерев говірку, які шепочуть тихим сном.

А ніч, мов мати, над тобою долоню на чоло кладе.
Тоді, щасливий, навіть кривди забудеш і простиш найгірші
тоді думки квітками пахнуть і чуєш серце молоде,
тоді слова найзвичайніші складаються самі у вірші.

Зі збірки «Привітання життя», 1931.

Неймовірний текст як на 22-літнього студента, котрий під ту пору опановував українську мову! "Ірина Вільде у той самий час навчалася з Антоничем в університеті ім. Яна Казимира й потім згадувала: «Антонич говорив якось дуже «дивно» по–українськи, так, що ми, дівчата, навіть подекуди бокували зразу від нього, вважали його за поляка, що робиться «приємним» до нас, українок»." (с) Ігор Калинець наводить "«гімназійний» портрет Богдана, який залишив у свому спогаді М. Кудлик: «Сам Антонич був невеличкий на зріст, білявий, з коротко стриженим волоссям, завжди дуже чистенько та дбайливо вдягнений. У розмові був несміливий, дуже поважний як на свій вік. Намагався говорити літературною мовою […]. Він розмовляв, як на наші умови, гарно по-українськи, з легким лемківським наголосом». ... Для лемка Кудлика лемко Антонич тоді в гімназії розмовляв українською пристойно."