Портрет, мальований 1939 року
Великий ідеаліст, патріот, природжений організатор. З душею, повною ідей, невтомний працівник, прекрасний промовець, людина доброго серця. Завжди готовий кожному допомогти, кришталевий, прямолінійний характер, дисциплінований вояк. Таким Дмитра Паліїва бачив його молодший сучасник Р. Антонович. Ця характеристика є напрочуд точною.
Народився Дмитро Паліїв 17 травня 1896 року в родині священика Івана Паліїва і Сидори з Навроцьких в селі Перевозці Калуського повіту. До гімназії спочатку ходив у Станіславові. Та через бунтарську вдачу батьки перевели Дмитра до української гімназії в Перемишлі. Окрім навчання, там він із захопленням увійшов до пластового гурту. Був у гімназійній футбольній дружині. У старших класах познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ольгою Ступницькою, донькою священика з с. Клоковичів. Дмитро бере участь у великому здвизі громадських парамілітарних організацій “Соколів” і “Січей” 28 червня 1914 року у Львові. Тоді розпочалась Перша світова війна. Його брати Омелян і Василь були призвані до австрійського війська.
У серпні 1814 року, з благословення батьків, Дмитро йде добровольцем у створений Леґіон Українських Січових Стрільців боротись за Україну. Службу розпочав у першій сотні усусів під командою сотника В. Дідушка. Вже 14 вересня 1914 року, сотню, ще не вишколену, кинули у бої в Карпатах. Частина стрільців полягла в бою. Сотню в Чинадієвому переформували, а Д.Паліїва перевели до сотні Дмитра Вітовського, що була у команді куреня отамана Степана Шухевича.
Ще до кінця 1914 року Д. Паліїву вдалося скласти матуру (випускні екзамени про закінчення гімназії). Він був скерований на вишкіл, закінчив його і отримав ранґ підхорунжого. Дальшу службу проходив у вишкільному Коші УСС під командою отамана Мирона Тарнавського та в інших підрозділах.
У зв’язку з постанням Української Народної Республіки в Наддніпрянській Україні, на четвертому році кровопролитної Першої світової війни, з’явились нові надії та нові виклики. На одній з таємних нарад українських старшин і підстаршин Австро-Угорської армії, скликаній Д. Вітовським 5 грудня 1917 року в Гуштинському лісі, з політичними пропозиціями виступив молодий підхорунжий Д. Паліїв. Він висунув пропозицію — розірвати із зрадливою Австрією і Леґіонові УСС перейти фронт та стати на службу Українській державі з центром у Києві. Проте більшість, в тому числі і Д. Вітовський, висловилися за те, щоб і надалі бути в складі Австрійського війська та вважати Леґіон УСС зародком нашої власної майбутньої армії на терені Галичини після розпаду Австро-Угорської монархії. Поєднання з Наддніпрянською Україною мало бути подальшим кроком.
У жовтні 1918 року Д. Паліїв служив у Жмеринці. Німецькі і австрійські війська стояли на Україні як союзники уряду Гетьмана України П. Скоропадського. У військах наростало невдоволення. Посилювався політичний рух інтеліґенції. У Відні, в парламенті, депутати від національних меншин Австро-Угорської імперії посилили боротьбу за свої національні держави. Австрійська влада слабла, годуючи обіцянками австрофільськи настроєних галицьких політиків, реальної підтримки українським прагненням не надавала.
Інтуїтивно відчуваючи наближення вирішальної хвилі визвольного руху, Д. Паліїв виклопотав короткотривалу відпустку і 10 жовтня їде до Львова. Тут четар В. Старосольський і сотник Н. Гірняк пояснили йому, що групою патріотів, за схваленням Української Національної Ради, створено Військовий комітет і запросили увійти до нього. Далі Д. Паліїв їде до Чернівців, де перебував тоді Леґіон УСС, і після таємних нарад, разом з Д. Вітовським, отримує повноваження бути делеґатом до комітету від стрільців. Негайно повернувшись до Львова, взяв участь у засіданні 14 жовтня та побачив всю організаційну неготовність до виконання історичних завдань великого моменту. Одразу ж стає організаційним референтом комітету і через день вже подає на затвердження план дій із конспіративної підготовки щодо організації українських військових, розкиданих по багатьох частинах австрійської армії на терені Західноукраїнських земель, з метою захоплення влади революційним шляхом.
Очікуваний голова Військового Комітету сотник Д. Вітовський зміг прибути до Львова 29 жовтня. І перебрав провід. Комітет було перейменовано на Українську Генеральну Команду у складі: сотник Д. Вітовський, отаман С. Горук, поручник П. Бубела, поручник Б. Гнатевич, поручник І. Цьокан, четар І. Іванчук та підхорунжий Д. Паліїв.
Оскільки 30 жовтня стало відомо, що поляки запланували перебрати владу у Львові 1 листопада, то завданням історичного моменту було їх випередити. І ось 31 жовтня, з наказами Д. Вітовського про те, що “Ніччю з 31 жовтня на 1 листопада Українська Національна Рада переймає владу над українськими землями Австро-Угорщини...”, Д. Паліїв висилає гінців (здебільшого студентів теології) у війська.
На цей момент Листопадової революції вдалося організувати у Львові всього 60 старшин і 1400 стрільців. З цими силами треба було перемогти у 250 тис. місті, де 51% складали поляки, була маса польських, мадярських і австрійських військових Австро-Угорської армії. Виступили о 4-ій ранку, і до 7-ї ранку всі основні об’єкти міста були взяті. Завдяки конспіративності та сміливості, без жодної жертви, військовий план виконано. Над містом замайорів жовто-блакитний стяг, і політики перебрали адміністративну владу в намісництві.
Поляки ж, оговтавшись і побачивши м’якість і малочисельність сил української влади, вже з обіду почали збройну протидію. У новопосталої Західно-Української Народної Республіки бракувало фахових кадрів, збройних сил і досвіду теж не вистачало. Отож, 22 листопада 1918 року війська ЗУНР виходять зі Львова, доформовуються і беруть місто у тривалу облогу.
Дмитро Паліїв тоді працює ад’ютантом Державного секретаря військових справ ЗУНР Д. Вітовського. В перших числах грудня полковник Д. Вітовський, згідно рішення уряду ЗУНР — Ради державних секретарів, посилає Д. Паліїва у складі делеґації до Директорії за генералами для Галицької армії. Головний отаман С. Петлюра зі штабом тоді був у Фастові. Він очолював наступ на Київ, щоб скинути Гетьмана П. Скоропадського. До ЗУНРу одразу ж скерував генерала М. Омеляновича-Павленка та полковника Є. Мишковського, які й очолили Українську Галицьку армію.
Війна УГА з польськими військами тривала до середини липня 1919 року. Цю війну ЗУНР програла. Далі четар Д. Паліїв разом із УГА відступає за Збруч і бере участь у бойових діях в Центральній Україні. Стає ад’ютантом головнокомандувача УГА генерала М. Тарнавського. 30 серпня 1919 року зазнає щастя в’їзду до визволеного Києва у складі об’єднаних армій УНР і УГА.
Важкої, трагічної воєнної осені 1919 року Д. Паліїв був учасником важливих державних нарад. Виступав проти тимчасового договору УГА з Добровольчою армією у листопаді 1919 року, що за підтримки Антанти воювала проти большевицьких військ. Вважав помилкою, хай і у час особливої скрути для УГА, її союз із Червоною Армією з 1.01.1920р., хоч і для боротьби із військами Польщі. Військова доля кидає його в Одесу, де він ледь вирвався від переслідування чекістів. Вдалось повернутись 1920 року до Львова.
Після поразки у збройній національно-визвольній боротьбі Д. Паліїв не зрезиґнував із подальшої боротьби. У 1920 році стає одним із співзасновників Української Військової Організації (УВО), яка поставила собі за мету продовжувати підпільну політичну і збройну боротьбу за українську державність. Був там членом Верховної політичної колеґії. Студіює в університеті право і бореться за Український університет у Львові, закінчує однорічні торговельні курси. Бере участь у підготовці атентату 25 листопада 1921 року на керівника Польської окупаційної держави Ю. Пілсудського та Львівського воєводу О. Грабського. Після арешту гідно вів себе в суді, хоч і вини не доказали, був засуджений на 2,5 роки тюрми.
У 1923 році стає співзасновником націоналістичної Української Партії Національної Роботи. Разом із Д. Донцовим редагує у 1923-1924 рр. журнал “Заграва”. Тоді ж, у 1924 році, УВО делеґує його редактором тижневика “Новий час”, який згодом став щоденним виданням. Тут Д. Паліїв працює з перервами до 1933 року.
Від 1925 року він стає політичним референтом у Крайовій команді УВО. Д. Паліїв має свою думку стосовно використання методів терору, відмінну від Начального командира УВО Є. Коновальця та інших соратників. Цього ж 1925 року одружується з О. Ступницькою.
У 1925 році Д. Паліїв став одним із засновників найбільшої політичної партії Західної України — Українського Національного Демократичного Об’єднання і членом її Центрального Комітету. У 1928 році був другий раз заарештований. Цього ж року від УНДО був обраний послом (депутатом) до Сейму від Коломийської виборчої округи. Як посол він виявився добрим і сміливим парламентським діячем, до якого пильно прислухалися. Через свою опозиційність до польського режиму втретє був ув’язнений із вересня 1930 року до вересня 1933 року. У 1930 році в Паліївих народилась їх донька Христина.
У 1933 році розриває із УНДО і разом з В. Коханом та М. Шлемкевичем організовує нову леґальну націоналістичну партію Фронт Національної Єдности. Ця партія намагалась сконсолідувати різні патріотичні середовища та боролася проти нового курсу УНДО на угодовство з польським режимом, а також не підтримувала тактики терору ОУН. Д. Паліїв засновує потужне видавництво “Батьківщина” і видає свої пресові органи : журнали “Перемога” та “Батьківщина” і щоденну газету “Українські вісті”, пише багато політичних статей.
В час становлення Карпатської України (жовтень 1938-березень 1939 рр.) радів з усім народом та як політик займав виважену позицію. Він вже у жовтні писав: “...Союзників можуть мати тільки сильні... Чужа поміч на бистрому коні їде. Нині є в інтересі чужих сил, щоби Закарпаття було незалежне, а завтра чужі сили можуть побачити свій інтерес у протилежному. Тож пам’ятайте: тільки те, що спирається на власних силах — певне і тривале. Все інше може тріснути, як мильна булька” (“Батьківщина”, число з 30 жовтня 1939).
Коли 17 вересня 1939 року большевицька армія вступає в Західну Україну, Д. Паліїв вибирається до Криниці, в зону німецької окупації. Добре вивчивши політику німецької адміністрації і відчуваючи неможливість вести партійну роботу, ранньої весни 1941 року розпускає ФНЄ. Всім членам рекомендує включитися у працю Українського Центрального Комітету.
Навесні 1943 року виявилась можливість організувати серйозну українську військову формацію для боротьби з найбільшим ворогом України — большевицькою Росією, — Д. Паліїв став великим її прихильником і сам вступив до неї. Керувався концепцією, що нація, країна якої окупована, не може творити власної армії, лише підпілля та повстанські загони. Поневолена нація може творити також леґіони в чужих арміях, спрямованих проти головного їх ворога — поневолювача.
Творення німецьких дивізій “Військ СС” було всеевропейського масштабу. Так з німецької ініціятиви створили данські, норвезькі, фламандські з’єднання, французькі, валлонські дивізії. Німеччиною було створено Русскую Освободітєльную Армію (РОА) — понад 135 тис. осіб, цілий ряд інших формувань.
На українських землях стояли окупаційні війська Німеччини, також загарбницькі, союзні Гітлеру, румунські та угорські армії. Не рахуючись з людьми, розгортали свої масштабні операції фронти Червоної армії. Із німцями, їх союзниками, червоними партизанами, польськими підпільними шовіністами та польськими поліційними формуваннями, у складі німецького окупаційного режиму, на Україні героїчно воювала, захищаючи свій народ, лише УПА. Та її сил на все вистачити не могло.
Українська армійська дивізія “Галичина” була сформована в інший спосіб, ніж інші. На добровільній основі, при забезпеченні їй українського характеру і з її державною спрямованістю на довшу мету. Хоч це не влаштовувало більшість німецького керівництва.
Д. Паліїв працював над створенням української Дивізії передусім тому, що тут можна було здобути добрий вишкіл і модерну зброю. Він, як і інші добровільці, йшов у Дивізію з вірою, що вона згодом стане ядром нової української армії, як Українські Січові Стрільці стали ядром УГА. Іншої альтернативи посилити участь у політичних процесах українців в Краю, практично, не було. Тодішні українські політичні середовища до справи створення Дивізії ставилися по різному, але більшість прихильно, або ж нейтрально (зокрема й обидві гілки ОУН).
Д. Паліїв розумів, що Німеччина війну програє, а Москва ж буде прагнути захопити якнайбільше домінування в Европі, а це вже вступить у протиріччя з інтересами США, Британії та інших країн Заходу.Тож мислилось, що відразу після поразки Німеччини, ймовірно, вибухне війна між Заходом і Совєтським Союзом. І саме тоді українська дивізія, та інші формування, будуть потрібними в боротьбі з СССР західним альянтам, які, згідно з демократичними принципами, негайно проголосять право самовизначення цих націй і допоможуть їм відновити свою незалежність.
До Дивізії зголосилося 80 тис. добровольців. З них реально відібрано на вишколи навесні і влітку 1943 року 11578 осіб, а в листопаді набрано ще 6150. Серйозний вишкіл вояцтва тривав майже рік. Німецька влада мала постійне недовір’я до Дивізії. Вже 1944 року її існуванню, через націоналізм, загрожувало насильне роззброєння.
У червні 1944 року Д. Паліїв разом з Дивізією виїхав на фронт під Броди. Тут вона зайняла свої бойові позиції. Із 14 до 24 липня йшли кровопролитні бої. Дмитра Паліїва востаннє бачив дивізійник В. Верига з товаришами в ніч з 21 на 22 липня між Почапами і Хильчами при черговій спробі прориву з оточення. Тут він і загинув, з честю виконуючи свій військовий обов’язок. Вранці 22 липня частина дивізії з неймовірними зусиллями пробилася з оточення.
Під Бродами у бойових діях було 11 тисяч воїнів Дивізії. Вважається, що майже половина її складу загинула в боях. Біля 3 тисяч вирвались з оточення і відступили. Також до 3 тисяч перейшли в УПА.
У м. Нойгаммері стояв ще вишкільно-запасний полк Дивізії — близько 8 тис чоловік, до них і влилися ті 3 тисячі, що повернулись з-під Бродів. З офіцерського вишколу також повернулось сюди 200 молодих старшин. До них приділили ще біля 1 тисячі німців — для доповнення бракуючих кадрів і контролю. Із жовтня 1944 року Дивізію було передислоковано у Словаччину, де вона згодом, у 1945р., стає 1-ю Українською дивізією Української Національної Армії. А 19 квітня 1945 року командувач УНА генерал П. Шандрук заприсяг воїнів на вірність Україні. 8 травня Дивізія (12 тис. осіб) відступила в англійську зону окупації та була інтернована. Всього біля 12 тис. чоловік. Їх Совєтському Союзові, незважаючи на усі зусилля, не видали. Звільнили з полону наприкінці 1948 року. Дивізійники на еміґрації стали найбільш дійовою ланкою українського громадсько-політичного життя.
Дмитро Паліїв був одним із тих, що старалися скинути кайдани чужого духовного полону, чужої мудрости. Він виступав проти австрофільства, русофільства, полонофільства, совєтофільства і вкінці — проти германофільства, бо всі вони були колодами на шляху до будівництва нашої державности. Д. Паліїв старався створити синтез “своєї мудрости”, необхідної при побудові національної державности. Усе своє життя він боровся за здійснення цього ідеалу. Дух його жертовности, лицарська постава є поважним надбанням нації.
Всеволод Іськів, історик
Відвідини представників українського громадянства з Галичини у Нойгаммері 2-3 червня 1943 р. Посередині сот. Д. Паліїв, зліва проф. С. Левицький ("Сірий Лев", 2-й), Т. Самотулка (4-й); зправа проф. В. Дубровський (3-й), д-р О. Котик-Степанович (4-й), інж. Ю. Дацишин (5-й). Під час відвідин промовляли проф. В. Кубійович, полк. А. Бізанц, ген. Ф. Фрайтаґ та д-р М. Росляк (від батьків). Світлина інж. Р. Крохмалюка.
Володимир Кубійович:
Дмитро Іванович Паліїв (1896-1944), визначний український політичний і військовий діяч та журналіст, один з організаторів листопадового перевороту в Галичині, діяч УВО, пізніше легальних галицьких партій, з 1933 очолював легальну націоналістичну організацію — Фронт національної єдности. Паліїв — талановитий обсерватор, пристрасний діяч, швидко діяв, інколи надто великого значення надавав деяким фактам і подіям. Ми познайомилися вкінці 1935 року підчас виставки моїх карт України в Науковому Товаристві ім. Шевченка у Львові. Паліїв брав участь у дискусії після моєї доповіді і запросив мене відвідати редакцію органу Фронту національної єдности — "Українські вісті". Тоді ж я познайомився й з іншими діячами Фронту. Ближче ми познайомилися щойно, в кінці вересня 1939 р. в Кракові, де опинився Дмитро Іванович після окупації Галичини білошовиками. Виїзджаючи до Кракова, Паліїв припинив діяльність Фронту національної єдности, вважаючи, що в умовах німецької окупації на території Генеральної Губернії не можна вести незалежну українську політику. Незабаром він довідався, що в Кракові перебуває проф. Ганс Кох, колишній сотник УГА, згодом директор Інституту Східньої Європи, а тоді старшина німецької армії, приділений у штабі до групи розвідки " Абвер" як референт українських справ у армії. Дмитро Іванович відновив своє старе знайомство з проф. Кохом (ще з часів УГА), а той з свого боку допоміг Дмитрові Івановичеві влаштуватися, бо й взагалі допомагав українським утікачам і українському населенню в Генеральній Губернії. Але Паліїв відшукав у Кракові й мене. Як спостережливий обсерватор і політик, він бачив чималі мої можливості в новій німецькій дійсності: досить відомого ученого (також і в Німеччині), непоганого організатора науки, непартійного, місцевого.
Дмитро Іванович познайомив мене з проф. Кохом. Обидва ми (проф. Кох і я) уподобали один одного. На пропозицію проф. Коха я виготовив карти і статистику українського населення в Генеральній Губерні, він таки подбав про можливості моєї подорожі на Лемківщину і влаштував розмови з німецькою адміністрацією в справі українського шкільництва.
Але Дмитро знайшов й інших німців, які цікавилися українськими справами: д-ра Гайнріха Курца, референта українських культурних справ при Абвері і Д-ра Франца Арльта, який з кінця 1939 року став референтом справ населення в уряді генералгубернатора і цим самим контролював і діяльність українських громадських організацій.
Та Дмитро не міг постійно жити у Кракові, бо треба було знайти постійне приміщення і працю для себе і своєї родини, яка незабаром мала при їхати з Сянока. І тут нове відкриття: Дмитро вважав, що одним з осередків українського життя в Генеральній Губернії може стати курорт Криниця. Завдяки підтримці проф. Коха Дмитро дістав цілковиту підтримку військової комендатури в Криниці і працю в управі курорту. За деякий час після перебрання владою більшости єврейських і колишніх польських пансіонів та підприємств Дмитро почав завідувати пансіонами та кількома економічними підприємствами, і це стало базою для нього і його родини (до Криниці приїхала дружина з дочкою і сестра Кекилія, або Цьопа) та для його політичних приятелів, діячів Фронту національної едности. На початку листопада ми побачилися з Дмитром у Криниці, куди я приїхав для організації українського шкільництва і відбув збори нашого громадянства з Західн&ої Лемківщини. Тоді було чимало часу на розмови з Дмитром, і я від нього багато навчився. Невдовзі ми зустрілися знову в Кракові. Дмитра як політика надив центр, яким була не Криниця, а Краків. Тим часом проф. Кох виїхав з Кракова (він став членом німецької репатріяційної Комісії у Львові), а в "Кохштепле" урядували підполковник Бізанц, що став покищо неофіційним референтом українських справ у Генеральній Губернії, і полковник Роман Сушко та проф. Теодор Оберлендер, який був уповноважненим німецької армії при українській військовій групі, що у вересні увійшла до Галичини разом з німецькою армією. Полковник Сушко і Дмитро Паліїв знали один про одного з діялоности в УВО, але згодом розійшлися. Сушко був діячем ОУН, Паліїв — Фронту національної єдности. Тоді зустрілися в Кракові розмовляли але симпатій один до одного не мали. Полковник Сушко, який мав до мене довір'я, говорив: "Вибачайте, пане професоре, дуже вибачайте, але цей Паліїв — це..." Вони розходилися в поглядах на організацію українського громадського життя в Генеральній Губернії, бо Сушко стояв за його централізацією у формі Українського національного об'єднання (УНО), яке було б фактично під контролем ОУН, але з невтральною особою (мною) на чолі ("прибудівка ОУН"), Дмитро відстоював концентрацію українських сил, але не під проводом ОУН. У цьому питанні ми розходилися, бо я вважав, що вплив ОУН на УНО (згодом на УЦК) є природний з уваги на реальне формування сил. Ця різниця поглядів (вони загострилися в середині 1940 року) не вплинула на наші дружні взаємини, які зміцнилися моїми відвідинами Криниці, приязню наших дочок тощо. На превеликий жаль, вони не могли виявитися в конкретній праці на громадському ґрунті, яку я очолював як провідник Українського Центрального Комітету.
З наших зустрічей пам'ятаю краківську восени 1940 року, на яку Дмитро запросив кільканадцять осіб. Читав тоді доповідь Микола Шлемкевич про відносини в Галичині під совєтською окупацією.
Приятелі Дмитра і він сам зміцнювали українське життя на Криниччині, яке гуртувалося в Криницькому допомоговому комітеті, що його очолював довгий час сотник О. Навроцький. За передостанніх місяців німецько-совєтської війни гурт цей очолював Дмитро і мав добрі успіхи у виясненні німцям, які перебували на курорті в Криниці ( серед них і високі службовці з Райху, також військові), українських проблем. Під керівництвом Миколи Шлемкевича вони опрацювали і помножили на циклостилі низку інформацій про Україну й російську політику. У передвоєнній атмосфері українська проблема була цікава. Треба ще додати, що при остаточній ліквідації фронту національної єдности його членам Паліїв рекомендував включитися в працю Українського Центрального Комітету. У висліді чого ряд провідних постів в Українському Центральному Комітеті посіли діячі Фронту; всі персональні справи я обговорював з Дмитром Івановичем, і таким чином він мав вплив на політику Українського Центрального Комітету. Головними діячами Фронту національної єдности в Унраїнському Центральному Комітеті були: М. Кушнір і С. Волинець (відділ культурної праці), М. Шлемкевич ( редактор Українського видавництва), недовгий час Ю. Крохмалюк (суспільна опіка). Щойно на весні 1942 року в порозумінні з К. Панківським я прохав Дмитра очолити Комітет допомоги голодуючим, що на той час, може, й було найголовнішою акцією Українського Центрального Комітету. Дмитро погодився і приїхав до Львова. Ми опрацювали програму дії, зокрема переселення дітей з голодних повітів до "ситих", відбули ширшу нараду громадських установ і представників окремих округ. Акцією енергійно керував Дмитро Іванович. Але політична поліція (СД) повідомила д-ра К. Панківського, що вона не погоджується на переїзд Палієва з Криниці до Львова. І Дмитро мусів повернутися до Криниці. Таким чином він був до деякої міри конфіновий у Криниці і позбавлений можливости не те що політичної, але й суто громадської діяльности. Поліція не дозволяла на будь-яку працю провідних націоналістів, хоч і не членів ОУН. Вона вважала, що акція націоналістів взагалі небезпечна для Німеччини. Така сама доля спіткала і католицького націоналіста Василя Глібовицького. Мабуть, для націонал-соціалістів були небезпечні з ідеологічного погляду всі інші вияви націоналізму, крім їхнього.
Хоч Дмитро був змушений перебувати постійно в Криниці, однак він час від часу міг відвідати і Львів (Краків його тоді не цікавив). Він став ентузіястом мого проекту, щоб важливіші з політичного погляду проблеми, які треба було вирішувати провідникові Українсокого Центрального Комітету, обговорювати насамперед у малому неофіціяльному гурті. Такий гурт ми й створили, він діяв і після відходу Дмитра у вічність, і навіть після війни. До його складу входили діячі Фронту: Д. Паліїв, М. Шлемкевич (його можна б назвати ідеологом гурту). С. Волинець, католицький націоналіст В. Глібовицький і споріденений з ним М. Добрянський, а також близьні до націоналізму: А. Фіґоль і О. Тарнавський. Однак, певні деякі важливі проблеми я брав насамперед або повнотою на власні плечі, зокрема творення дивізії.
З екзилю в криницькому безділлі, яке так гнобило Дмитра, врятувало його створення дивізії "Галичина". Від перших моїх розмов з губернатором Вехтером у справі дивізії Дмитро був втаємничений в усі справи. Ми були обидва згідні, що дивізія може бути початком українських збройних сил, що тільки в дивізії можна здобути відповідний військовий вишкіл, що бажане мати контакт (але не мені) з українським збройним підпіллям (УПА). Лише з Дмитром я міг відкрито говорити про можливість такої ситуації, що дивізії треба зірвати зв'язок з німцями і перейти на бік західніх алянтів. Чи така ситуація створиться і як її змайструвати, це мавби вирішувати Дмитро, бо він з самого початку ухвалив, що вступить добровільно до дивізії, хоч йому було вже 47 років і фізично він не був цілком здоровий. У дивізії був Дмитро, так би мовити, моїм неофіційним представником. Дмитро був ентузіястом дивізії, на мою думку, надто великим, він дещо однобічно ототожнював долю України з дивізією. Його ентузіязм виявився також у його статтях до преси, цей ентузіязм бачили німецькі старшини дивізії та її командир генерал Фрайтаґ, і це улегшило Дмитрові війському кар'єру. А ось одна цікава подробиця з часів творення дивізії. У липні 1943 року я мав промовляти від імени Українського Центрального Комітету до першої групи добровольців зі Львова, що виїздили на вишкіл. За день перед тим поліція безпеки повідомила д-ра К. Паньківського, що на бажання правління Генеральної Губернії в Кракові не я маю промовляти, а д-р Панківський. Його заходи в цій справі не допомогли. Коли про це довідався Дмитро, він висловив думку, що я на знак протесту, повинен відмовитися від посади провідника Українського Центрального Комітету і зголоситися добровольцем до дивізії. Я був іншої думки: не німці мене обрали на керівне становище і не на їхні руки я маю відмовитися. А далі: може, така відмова була б приємна для деяких німецьких органів.
Всі важливі проблеми дивізії, які доводилося мені вирішувати, я обговорював з Дмитром. Спільно (звичайно, і з К. Панківським) ми також підшукали членів Військової управи, до якої входили з діячів Фронту: С. Волинець, М. Кушнір, Ю. Крохмалюк.
Дмитро відбув армійський вишкіл і, повторюю, робив швидку кар'єру. Ми бачилися рідко, між іншим, раз у середині лютого 1944 року на похороні віце-губернатора Отто Бауера, якого убив більшовицький аґент. Довші розмови я вів з Дмитром (це було наше останнє побачення) у травні 1944, коли я відвідав дивізію у вишкільному таборі в Нойгаммері на Шлезьку і був гостем генерала Фрайтаґа. Дмитро був уже сотником і старшиною штабу (начальником персонального старшинського вишколу) і ад’ютантом генерала Фрайтаґа. На цьому посту він мав чималі впливи і ще більші можливості — в критичний час німецьких збройних сил.
Але не судилося. В липні 1944 совєтське військо розбило дивізію під Бродами, і під час відступу загинув Дмитро Іванович. Намагання довідатися від дивізійників, в яких умовах загинув Дмитро, не дали результатів. Дехто його бачив під час відступу. А дехто припускав, що він загинув з німецької руки, бо забагато знав, а може, і планував.
Постать Дмитра Івановича Палієва є світлою для колишніх членів дивізії і Братства дивізійників. А я вдячно його згадую по багатьох роках.
"Сучасність" 1984
Дмитро Іванович Паліїв (1896-1944), визначний український політичний і військовий діяч та журналіст, один з організаторів листопадового перевороту в Галичині, діяч УВО, пізніше легальних галицьких партій, з 1933 очолював легальну націоналістичну організацію — Фронт національної єдности. Паліїв — талановитий обсерватор, пристрасний діяч, швидко діяв, інколи надто великого значення надавав деяким фактам і подіям. Ми познайомилися вкінці 1935 року підчас виставки моїх карт України в Науковому Товаристві ім. Шевченка у Львові. Паліїв брав участь у дискусії після моєї доповіді і запросив мене відвідати редакцію органу Фронту національної єдности — "Українські вісті". Тоді ж я познайомився й з іншими діячами Фронту. Ближче ми познайомилися щойно, в кінці вересня 1939 р. в Кракові, де опинився Дмитро Іванович після окупації Галичини білошовиками. Виїзджаючи до Кракова, Паліїв припинив діяльність Фронту національної єдности, вважаючи, що в умовах німецької окупації на території Генеральної Губернії не можна вести незалежну українську політику. Незабаром він довідався, що в Кракові перебуває проф. Ганс Кох, колишній сотник УГА, згодом директор Інституту Східньої Європи, а тоді старшина німецької армії, приділений у штабі до групи розвідки " Абвер" як референт українських справ у армії. Дмитро Іванович відновив своє старе знайомство з проф. Кохом (ще з часів УГА), а той з свого боку допоміг Дмитрові Івановичеві влаштуватися, бо й взагалі допомагав українським утікачам і українському населенню в Генеральній Губернії. Але Паліїв відшукав у Кракові й мене. Як спостережливий обсерватор і політик, він бачив чималі мої можливості в новій німецькій дійсності: досить відомого ученого (також і в Німеччині), непоганого організатора науки, непартійного, місцевого.
Дмитро Іванович познайомив мене з проф. Кохом. Обидва ми (проф. Кох і я) уподобали один одного. На пропозицію проф. Коха я виготовив карти і статистику українського населення в Генеральній Губерні, він таки подбав про можливості моєї подорожі на Лемківщину і влаштував розмови з німецькою адміністрацією в справі українського шкільництва.
Але Дмитро знайшов й інших німців, які цікавилися українськими справами: д-ра Гайнріха Курца, референта українських культурних справ при Абвері і Д-ра Франца Арльта, який з кінця 1939 року став референтом справ населення в уряді генералгубернатора і цим самим контролював і діяльність українських громадських організацій.
Та Дмитро не міг постійно жити у Кракові, бо треба було знайти постійне приміщення і працю для себе і своєї родини, яка незабаром мала при їхати з Сянока. І тут нове відкриття: Дмитро вважав, що одним з осередків українського життя в Генеральній Губернії може стати курорт Криниця. Завдяки підтримці проф. Коха Дмитро дістав цілковиту підтримку військової комендатури в Криниці і працю в управі курорту. За деякий час після перебрання владою більшости єврейських і колишніх польських пансіонів та підприємств Дмитро почав завідувати пансіонами та кількома економічними підприємствами, і це стало базою для нього і його родини (до Криниці приїхала дружина з дочкою і сестра Кекилія, або Цьопа) та для його політичних приятелів, діячів Фронту національної едности. На початку листопада ми побачилися з Дмитром у Криниці, куди я приїхав для організації українського шкільництва і відбув збори нашого громадянства з Західн&ої Лемківщини. Тоді було чимало часу на розмови з Дмитром, і я від нього багато навчився. Невдовзі ми зустрілися знову в Кракові. Дмитра як політика надив центр, яким була не Криниця, а Краків. Тим часом проф. Кох виїхав з Кракова (він став членом німецької репатріяційної Комісії у Львові), а в "Кохштепле" урядували підполковник Бізанц, що став покищо неофіційним референтом українських справ у Генеральній Губернії, і полковник Роман Сушко та проф. Теодор Оберлендер, який був уповноважненим німецької армії при українській військовій групі, що у вересні увійшла до Галичини разом з німецькою армією. Полковник Сушко і Дмитро Паліїв знали один про одного з діялоности в УВО, але згодом розійшлися. Сушко був діячем ОУН, Паліїв — Фронту національної єдности. Тоді зустрілися в Кракові розмовляли але симпатій один до одного не мали. Полковник Сушко, який мав до мене довір'я, говорив: "Вибачайте, пане професоре, дуже вибачайте, але цей Паліїв — це..." Вони розходилися в поглядах на організацію українського громадського життя в Генеральній Губернії, бо Сушко стояв за його централізацією у формі Українського національного об'єднання (УНО), яке було б фактично під контролем ОУН, але з невтральною особою (мною) на чолі ("прибудівка ОУН"), Дмитро відстоював концентрацію українських сил, але не під проводом ОУН. У цьому питанні ми розходилися, бо я вважав, що вплив ОУН на УНО (згодом на УЦК) є природний з уваги на реальне формування сил. Ця різниця поглядів (вони загострилися в середині 1940 року) не вплинула на наші дружні взаємини, які зміцнилися моїми відвідинами Криниці, приязню наших дочок тощо. На превеликий жаль, вони не могли виявитися в конкретній праці на громадському ґрунті, яку я очолював як провідник Українського Центрального Комітету.
З наших зустрічей пам'ятаю краківську восени 1940 року, на яку Дмитро запросив кільканадцять осіб. Читав тоді доповідь Микола Шлемкевич про відносини в Галичині під совєтською окупацією.
Приятелі Дмитра і він сам зміцнювали українське життя на Криниччині, яке гуртувалося в Криницькому допомоговому комітеті, що його очолював довгий час сотник О. Навроцький. За передостанніх місяців німецько-совєтської війни гурт цей очолював Дмитро і мав добрі успіхи у виясненні німцям, які перебували на курорті в Криниці ( серед них і високі службовці з Райху, також військові), українських проблем. Під керівництвом Миколи Шлемкевича вони опрацювали і помножили на циклостилі низку інформацій про Україну й російську політику. У передвоєнній атмосфері українська проблема була цікава. Треба ще додати, що при остаточній ліквідації фронту національної єдности його членам Паліїв рекомендував включитися в працю Українського Центрального Комітету. У висліді чого ряд провідних постів в Українському Центральному Комітеті посіли діячі Фронту; всі персональні справи я обговорював з Дмитром Івановичем, і таким чином він мав вплив на політику Українського Центрального Комітету. Головними діячами Фронту національної єдности в Унраїнському Центральному Комітеті були: М. Кушнір і С. Волинець (відділ культурної праці), М. Шлемкевич ( редактор Українського видавництва), недовгий час Ю. Крохмалюк (суспільна опіка). Щойно на весні 1942 року в порозумінні з К. Панківським я прохав Дмитра очолити Комітет допомоги голодуючим, що на той час, може, й було найголовнішою акцією Українського Центрального Комітету. Дмитро погодився і приїхав до Львова. Ми опрацювали програму дії, зокрема переселення дітей з голодних повітів до "ситих", відбули ширшу нараду громадських установ і представників окремих округ. Акцією енергійно керував Дмитро Іванович. Але політична поліція (СД) повідомила д-ра К. Панківського, що вона не погоджується на переїзд Палієва з Криниці до Львова. І Дмитро мусів повернутися до Криниці. Таким чином він був до деякої міри конфіновий у Криниці і позбавлений можливости не те що політичної, але й суто громадської діяльности. Поліція не дозволяла на будь-яку працю провідних націоналістів, хоч і не членів ОУН. Вона вважала, що акція націоналістів взагалі небезпечна для Німеччини. Така сама доля спіткала і католицького націоналіста Василя Глібовицького. Мабуть, для націонал-соціалістів були небезпечні з ідеологічного погляду всі інші вияви націоналізму, крім їхнього.
Хоч Дмитро був змушений перебувати постійно в Криниці, однак він час від часу міг відвідати і Львів (Краків його тоді не цікавив). Він став ентузіястом мого проекту, щоб важливіші з політичного погляду проблеми, які треба було вирішувати провідникові Українсокого Центрального Комітету, обговорювати насамперед у малому неофіціяльному гурті. Такий гурт ми й створили, він діяв і після відходу Дмитра у вічність, і навіть після війни. До його складу входили діячі Фронту: Д. Паліїв, М. Шлемкевич (його можна б назвати ідеологом гурту). С. Волинець, католицький націоналіст В. Глібовицький і споріденений з ним М. Добрянський, а також близьні до націоналізму: А. Фіґоль і О. Тарнавський. Однак, певні деякі важливі проблеми я брав насамперед або повнотою на власні плечі, зокрема творення дивізії.
З екзилю в криницькому безділлі, яке так гнобило Дмитра, врятувало його створення дивізії "Галичина". Від перших моїх розмов з губернатором Вехтером у справі дивізії Дмитро був втаємничений в усі справи. Ми були обидва згідні, що дивізія може бути початком українських збройних сил, що тільки в дивізії можна здобути відповідний військовий вишкіл, що бажане мати контакт (але не мені) з українським збройним підпіллям (УПА). Лише з Дмитром я міг відкрито говорити про можливість такої ситуації, що дивізії треба зірвати зв'язок з німцями і перейти на бік західніх алянтів. Чи така ситуація створиться і як її змайструвати, це мавби вирішувати Дмитро, бо він з самого початку ухвалив, що вступить добровільно до дивізії, хоч йому було вже 47 років і фізично він не був цілком здоровий. У дивізії був Дмитро, так би мовити, моїм неофіційним представником. Дмитро був ентузіястом дивізії, на мою думку, надто великим, він дещо однобічно ототожнював долю України з дивізією. Його ентузіязм виявився також у його статтях до преси, цей ентузіязм бачили німецькі старшини дивізії та її командир генерал Фрайтаґ, і це улегшило Дмитрові війському кар'єру. А ось одна цікава подробиця з часів творення дивізії. У липні 1943 року я мав промовляти від імени Українського Центрального Комітету до першої групи добровольців зі Львова, що виїздили на вишкіл. За день перед тим поліція безпеки повідомила д-ра К. Паньківського, що на бажання правління Генеральної Губернії в Кракові не я маю промовляти, а д-р Панківський. Його заходи в цій справі не допомогли. Коли про це довідався Дмитро, він висловив думку, що я на знак протесту, повинен відмовитися від посади провідника Українського Центрального Комітету і зголоситися добровольцем до дивізії. Я був іншої думки: не німці мене обрали на керівне становище і не на їхні руки я маю відмовитися. А далі: може, така відмова була б приємна для деяких німецьких органів.
Всі важливі проблеми дивізії, які доводилося мені вирішувати, я обговорював з Дмитром. Спільно (звичайно, і з К. Панківським) ми також підшукали членів Військової управи, до якої входили з діячів Фронту: С. Волинець, М. Кушнір, Ю. Крохмалюк.
Дмитро відбув армійський вишкіл і, повторюю, робив швидку кар'єру. Ми бачилися рідко, між іншим, раз у середині лютого 1944 року на похороні віце-губернатора Отто Бауера, якого убив більшовицький аґент. Довші розмови я вів з Дмитром (це було наше останнє побачення) у травні 1944, коли я відвідав дивізію у вишкільному таборі в Нойгаммері на Шлезьку і був гостем генерала Фрайтаґа. Дмитро був уже сотником і старшиною штабу (начальником персонального старшинського вишколу) і ад’ютантом генерала Фрайтаґа. На цьому посту він мав чималі впливи і ще більші можливості — в критичний час німецьких збройних сил.
Але не судилося. В липні 1944 совєтське військо розбило дивізію під Бродами, і під час відступу загинув Дмитро Іванович. Намагання довідатися від дивізійників, в яких умовах загинув Дмитро, не дали результатів. Дехто його бачив під час відступу. А дехто припускав, що він загинув з німецької руки, бо забагато знав, а може, і планував.
Постать Дмитра Івановича Палієва є світлою для колишніх членів дивізії і Братства дивізійників. А я вдячно його згадую по багатьох роках.
"Сучасність" 1984
Василь Верига*
ДМИТРО ПАЛІЇВ - ВОЇН І ПАТРІОТ
Із відзначенням 25-ліття створення української дивізії "Галичина" не годиться не згадати про найвидатнішу постать в українському старшинському складі тієї формації, сотника Дмитра Палієва. Сотник Паліїв, як це про нього згадує один із колишніх старшин Дивізії, "був душею українства в штабі Дивізії. Він не тільки був активним її співтворцем, не тільки пропагував її реалізацію, але один із перших зголосився добровольцем до неї та з рамени Військової Управи став її духовим провідником". Будучи начальником Відділу ІІа, тобто відділу, який займався персональним старшинським складом Дивізії, йому доводилось мати діло з різними справами, що вимагали чимало політичного хисту, такту, а ще більше відваги, щоб гідно обороняти інтереси українців у доволі несприятливих умовинах.
Умовини праці в штабі Дивізії були досить складні, бо якраз тут найбільше схрещувались інтереси двох взаємосуперечних течій імперіялістичної німецької та визвольно-незалежницької української. Командир Дивізії генерал Фрайтаґ, як колишній старшина поліційних німецьких частин, як це стверджують навіть і німецькі мемуаристи, на становище командира української дивізії не підходив тому, що не знав, а ще більше не хотів знати, психіки українського вояка, якого в додатку до того не любив. Та все ж сотн. Паліїв зумів знайти з ним "модус вівенді", не поступаючись нічим у своїх принципах, як український патріот, воїн і політик. Щоб зрозуміти і належно оцінити сотника Палієва, треба знати його філософію життя, його розуміння патріотизму та служіння українській визвольній ідеї. Цю філософію він висловив чи не найкраще на першому конґресі Фронту Національної Єдности, якого він був головою, 20 вересня 1936 року у Львові.
"Служба ідеї, — говорив сотник Паліїв, — не почесті і не добробут. Це строге, але чесне і достойне життя. Це навіть матеріяльна вбогість, але завжди випростований хребет. Такими мусять бути провідники, такими самими мусять бути фронтовики". (Ст. Волинець, "Передвісники і творці Листопадового Зриву", Вінніпеґ, 1965.)
_ Це не були тільки пусті крилаті фрази призначені для захоплення слухачів; це була його філософія життя і він це доказав своїми вчинками та своєю віданістю ідеї служби рідному народові. На підтвердження цього наведемо декілька фраґментів з життя і діяльности Д. Палієва.
Листопад 1917 року. Українська Центральна Рада проголосила своїм ІІІ-ім Універсалом українську республіку де факто. На далекій холодній півночі, в Москві і Петербурзі бушує розбурхана і кривава большевицька революція, проголосивши клич "граб наґрабльонноє", та готує похід на молоду українську державу. Тим часом Українські Січові Стрільці стоять у Гуштинському лісі, як складова частина австрійської армії. Але відгомін української національної революції в Києві дійшов і до них. Народ хвилюється, стрілецтво шумить і нудьгує. В один такий понурий вечір на початку грудня сотник Дмитро Вітовський запросив до себе на таємні розмови більш активних старшин і підхорунжих щоб обговорити події української революції та обдумати напрямні дальшої політики УСС. Проголошення Української Республіки над Дніпром та зловісна большевицька революція на Півночі вимагали належної тактики та політики командування УСС. На цій нараді був приявний і молодий підхорунжий УСС Дмитро Паліїв. Він обстоював думку, щоб УСС негайно зірвали стосунки з Австрією, перейшли фронт і річку Збруч, віддались до послуг Українські Центральній Раді та допомогли закріпитись українській державі.
У розумінні молодого підхорунжого, УСС — це українська формація, хоч і в австрійській уніформі, і, як така, вона має за завдання і обов'язок служити українській владі, українській державі, а з хвилиною постання української державности присяга УСС-ів на льояльність Австрії більше не зобов'язує.
Згадана нарада не вирішила справи по думці Палієва, але тому, що рішення запало більшістю голосів більш досвідчених і авторитетних, ніж тоді ще був Д. Паліїв, УСС-и залишились покищо на місці. Сотник Д. Вітовський уважав, що розрив з Австрією неминучий, але покищо він не був на часі. Із затисненими до болю устами вийшов Паліїв з тієї наради, але рішення української команди для нього було зобов'язуюче і він залишився в рядах УСС-ів, очікуючи того "слушного моменту", коли він і всі УСС-и стануть на служ бу українській владі. Рік пізніше йому довелось відіграти чималу ролю в організації Листопадового Зриву у Львові, в якому він був одною із центральних
фігур.
фігур.
Балта, січень 1920 року. В Українській Галицькій Армії шаліє тиф, якого немає чим лікувати. Військо лежить покотом і командування УГА, хоч-нехоч, шукає перемир'я з ворогом-большевиками, які використовуючи невідрадні обставини УГА, ставлять свої власні, здається неможливі до здійснення, умови. Вони вимагають реорганізації УГА та створення революційних комітетів (ревкомів), які на довшу мету мали здеморалізувати здисципліновану армію. Остаточно було створено два такі ревкоми, один у Винниці, очолюваний отаманом Н. Гірняком, і другий у Балті, що його очолив сотник Цапак. Останній був тільки фігурою, бо головну ролю тут відігравали отаман Степан Шухевич і четар Дмитро Паліїв.
На вимогу большевиків сотник Цапак скликав засідання Балтського ревкому УГА, на якому Ст. Шухевич відчитав листа від большевицького обласного воєнного комітету (воєнкому) в Одесі і Балті з домаганням арештувати команданта УГА, ген. Микитку, та його начальника штабу, ген. Ціріца, як також ген. Тарнавського, за їх вороже до большевиків становище. Відчитавши листа, отаман Шухевич поставив внесок, щоб цю справу негайно обміркувати й дати большевикам відповідь, яка в їхньому розумінні може бути тільки одна: прийняти большевицькі вимоги, бо інакше, закінчив Шухевич, — "це буде мати погані наслідки для нас самих і для цілої УГА".
Після досить пристрасної дискусії, старшини Волощук, Кондрацький і Цапак були за тим, щоб генералів арештувати й видати большевикам. "Рішучим противником, — як пише підполковник М. Курах, — був Дмитро Паліїв, який доказував, що це був би великий скандал і чорна пляма в історії УГА, якщо ми арештували б своїх вождів і генералів і видали нашим ворогам. Щоб уникнути цього скандалу і мати якесь оправдання перед большевиками, треба "попередити генералів, що їм грозить велика небезпека і рівночасно вможливити їм утечу". Палієва несміло підтримали два підстаршини УГА, члени ревкому Малишевський і Васьків. Це викликало нову дискусію, у висліді якої от. С. Шухевич запропонував частинний компроміс "арештувати й видати большевикам генералів Микитку і Ціріца, а Тарнавського попередити й уможливити йому втечу". За внеском голосували знову Волощук, Кондрацький і Цапак, а проти внеску: Дмитро Паліїв, Малишевський і Васьків. Через те, що Шухевич спершу здержався від голосування, — настав, "імпас". Остаточно більшістю голосів ревкому УГА справа була перерішена. Ще того самого вечора старшини Цапак, Миськів і Волошук при допомозі цілої сотні большевиків арештували генералів Микитку і Ціріца, яких большевики відставили до Одеси. Повторилась ще одна трагічна і сумна історія в українському війську, але Палієва у прикрому ділі не було, він робив усе, щоб до цього не допустити, але його піддержали тільки два підстаршини...
Після закінчення Визвольних Змагань невдачею та останньою трагедією УГА, Д. Паліїв повернув ще того самого 1920 року до Галичини з невгнутим бажанням продовжувати боротьбу за права українського народу. Він вступає в ряди Української Військової Організації (УВО) і скоро стає членом її Начальної Команди. 25 вересня 1921 прибув до Львова четар УГА, Степан Федак, і з доручення від УВО виконав замах на Йосифа Пілсудського, начальника відродженої Польщі — нового окупанта Західньої України, який приїхав до Львова на офіційні відвідини. Ці відвідини мали бути маніфестацією перед цілим світом польськости Львова, отже — й цілої Галичини, якої доля ще не була вирішена на міжнародному форумі. Замах С. Федака мав служити, як український протест проти цих небажаних відвідин Пілсудського. Замах не вдався і Пілсудський вийшов ціло із нього, але він, з одного боку, наробив в світі чимало розголосу українсько-польським взаємовідносинам, а з другого — викликав відплатні репресії польського окупаційного режиму. Почались арештування всіх запідозрених в організації атентату. Нарешті прийшла черга і на Д. Палієва, якого вперше арештовано в січні 1922 року. Після того, почались допити, а далі процес, на якому Д. Палієва боронив відомий адвокат д-р В. Старосольський. У своїх зізнаннях Паліїв заявив, що суд перед яким він стоїть не є компетентний його судити. Коли він (Паліїв) і зробив злочин, то це зроблено на території Східньої Галичини, якої державна приналежність ще не вирішена. Паліїв дальше заявив, що він уважає себе «громадянином Західньої Української Народної Республіки і повинуеться українському урядові, що в той час перебував на еміґрації. Одночасно він заперечив свою участь в атентаті.
На вимогу большевиків сотник Цапак скликав засідання Балтського ревкому УГА, на якому Ст. Шухевич відчитав листа від большевицького обласного воєнного комітету (воєнкому) в Одесі і Балті з домаганням арештувати команданта УГА, ген. Микитку, та його начальника штабу, ген. Ціріца, як також ген. Тарнавського, за їх вороже до большевиків становище. Відчитавши листа, отаман Шухевич поставив внесок, щоб цю справу негайно обміркувати й дати большевикам відповідь, яка в їхньому розумінні може бути тільки одна: прийняти большевицькі вимоги, бо інакше, закінчив Шухевич, — "це буде мати погані наслідки для нас самих і для цілої УГА".
Після досить пристрасної дискусії, старшини Волощук, Кондрацький і Цапак були за тим, щоб генералів арештувати й видати большевикам. "Рішучим противником, — як пише підполковник М. Курах, — був Дмитро Паліїв, який доказував, що це був би великий скандал і чорна пляма в історії УГА, якщо ми арештували б своїх вождів і генералів і видали нашим ворогам. Щоб уникнути цього скандалу і мати якесь оправдання перед большевиками, треба "попередити генералів, що їм грозить велика небезпека і рівночасно вможливити їм утечу". Палієва несміло підтримали два підстаршини УГА, члени ревкому Малишевський і Васьків. Це викликало нову дискусію, у висліді якої от. С. Шухевич запропонував частинний компроміс "арештувати й видати большевикам генералів Микитку і Ціріца, а Тарнавського попередити й уможливити йому втечу". За внеском голосували знову Волощук, Кондрацький і Цапак, а проти внеску: Дмитро Паліїв, Малишевський і Васьків. Через те, що Шухевич спершу здержався від голосування, — настав, "імпас". Остаточно більшістю голосів ревкому УГА справа була перерішена. Ще того самого вечора старшини Цапак, Миськів і Волошук при допомозі цілої сотні большевиків арештували генералів Микитку і Ціріца, яких большевики відставили до Одеси. Повторилась ще одна трагічна і сумна історія в українському війську, але Палієва у прикрому ділі не було, він робив усе, щоб до цього не допустити, але його піддержали тільки два підстаршини...
Після закінчення Визвольних Змагань невдачею та останньою трагедією УГА, Д. Паліїв повернув ще того самого 1920 року до Галичини з невгнутим бажанням продовжувати боротьбу за права українського народу. Він вступає в ряди Української Військової Організації (УВО) і скоро стає членом її Начальної Команди. 25 вересня 1921 прибув до Львова четар УГА, Степан Федак, і з доручення від УВО виконав замах на Йосифа Пілсудського, начальника відродженої Польщі — нового окупанта Західньої України, який приїхав до Львова на офіційні відвідини. Ці відвідини мали бути маніфестацією перед цілим світом польськости Львова, отже — й цілої Галичини, якої доля ще не була вирішена на міжнародному форумі. Замах С. Федака мав служити, як український протест проти цих небажаних відвідин Пілсудського. Замах не вдався і Пілсудський вийшов ціло із нього, але він, з одного боку, наробив в світі чимало розголосу українсько-польським взаємовідносинам, а з другого — викликав відплатні репресії польського окупаційного режиму. Почались арештування всіх запідозрених в організації атентату. Нарешті прийшла черга і на Д. Палієва, якого вперше арештовано в січні 1922 року. Після того, почались допити, а далі процес, на якому Д. Палієва боронив відомий адвокат д-р В. Старосольський. У своїх зізнаннях Паліїв заявив, що суд перед яким він стоїть не є компетентний його судити. Коли він (Паліїв) і зробив злочин, то це зроблено на території Східньої Галичини, якої державна приналежність ще не вирішена. Паліїв дальше заявив, що він уважає себе «громадянином Західньої Української Народної Республіки і повинуеться українському урядові, що в той час перебував на еміґрації. Одночасно він заперечив свою участь в атентаті.
На запит, чи він засуджує атентат, Паліїв заявив, що він є такої самої думки, що й українське громадянство, а воно ні однинм словом і ні разу його не засудило. 18 листопада 1922 р. Степан Федак був засуджений на 6 років тюрми, а Дм. Паліїв з товаришами одержали по два і пів року, яких вони до кінця не відсиділи, бо прийшла амнестія. Це було перше арештування Д. Палієва, яке започаткувало довгу чергу пізніших арештувань польською владою.
З виходом на волю в 1923 році, Паліїв не покидає революційно-пільної праці, але при тому негайно береться за розбудову леґальної прибудівки УВО т. зв. "Партії Національної Роботи" та рівночасно працює в її пресовому органі "Заграва". Але його співпраця з УВО не тривала довго. Коли Начальна Команда УВО, зокрема її краєві експозитори, почали організував масові саботажні й терористичні акти, до яких масово втягали патріотичну, але недосвідчену головно шкільну молодь, Д. Паліїв запротестував проти тієї практики, вважаючи, що молодь мусить вперше вчитися, якщо вона має бути корисною у праці для рідного народу. Це привело до початку конфлікту між верхівкою УВО і Дмитром Палієвим, який остаточно закінчився відходом Палієва з УВО на знак протесту проти стосованого у тому часі терору членами УВО проти деяких українських патріотів з-поза підпілля. Паліїв виступив проти деких акцій вважаючи, що УВО повинна вести боротьбу проти окупантів, а не проти своїх власних людей, хоч вони і не є прихильниками революційно-підпільної боротьби.
За його проводом Партія Національної Роботи об'єдналась в липні 1925 року із Українською Національно-Демократичною (Трудовою) партією в Укрїнське Національно-Демократичне Об'єднання (УНДО) і Дм. Паліїв увійов до Центрального Комітету УНДО. В 1928 році він був вибраний послом до Варшавського сойму в Коломийській окрузі з листи УНДО і скоро виявився добрим і сміливим парляментарним промовцем, гідно обороняючи інтереси українського народу на форумі сойму, чим приносив славу і здобував популярність серед українського населення не тільки собі, але і своїй партії — УНДО. В рядах УНДО Паліїв перебував аж до липня 1933 року, коли частина проводу УНДО, очолена Василем Мудрим, започаткувала т. зв. "нормалізаційну політику" з польським урядом. Він уважав, що "нормалізаційна політика" принесе тільки шкоду українській визвольній боротьбі і буде вважатися капітуляцією перед польським шовінізмом.
Із виходом з рядів УНДО, Д. Паліїв творить і очолює нову українську леґальну націоналістичну партію "Фронт Національної Єдности" (ФНЄ). Ця партія відбула свій перший конґрес в вересні 1936 року у Львові і її провідником став Дм. Паліїв; на ньому Паліїв виголосив велику політичну промову, даючи дефініцію поняття служби для ідеї. У цій своїй промові він заперечив ворожі наклепи на український націоналізм, які намагались представити його, як бунт.
"Український націоналізм, це не бунт, але явність і відповідальність. Це не лише світовідчування, але й організованість; це оте ведення нації української з форми хаосу і введення її у форму постійної організованости". Будучи провідником тієї партії, Д. Паліїв не схилив її прапору, але відважно, по геройськи, виступив в обороні прав українського народу. На кожному пості, де йому доводилось перебувати, чи у кожній редакційній кімнаті, де він працював, як професійний журналіст. Він завжди відчував на собі нелегкий обов'язок українського націоналіста, для якого добро нації було найвищим законом.
Прийшли тривожні дні другої світової війни та окупація Москвою Західньої України, де вона намагалась знищити всі прояви українського самостійницького руху. Прихід большевиків змусив Палієва виїхати на Засяння, де його застав вибух німецько-совєтської війни. Не сидів він із заложеними руками і тепер, але, як завжди, був бистрим спостерігачем подій на окупованих німцями українських землях, і намагався при помочі своїх власних зв'язків впливати на зміну політики німців супроти України. Український народ кривавився на всіх фронтах в ім'я чужих інтересів, під чужими прапорами. Червоний і брунатний наїзники міряли українські землі, викачували український хліб і безкарно проливали українську кров.
Весна 1943 року. У волинських лісах вже цілий рік оперують українські повстанські загони, обороняючись перед німецьким свавіллям. Але Дмитро Паліїв не вірить в успіх партизанських відділів і тому стає одним із передових приклонників і співтворців реґулярної української військової формації — дивізії "Галичина". Він брав жваву участь у встановленні складу Військової Управи у Львові та в організації самої Дивізії. Але він не належав до тої категорії людей, які посилають інших, а самі не йдуть, які другим наказують залишатись на рідних землях, щоб продовжувати збройну боротьбу з окупантом, а самі шукають найближчої нагоди, щоб висмикнутись десь у затишне місце. Паліїв належав до тих, що говорили те, в що вірили, і самі давали приклад своїми власними вчинками, і тому він сам також зголосився добровольцем до Дивізії разом із багатьма іншими старшинами українських армій з часів Визвольних Змагань. Коли вже сформувався штаб Дивізії, Дмитро Паліїв у ранзі сотника був призначений від Військової Управи, як український політичний дорадник командира Дивізії, на становище начальника Відділу ІІа — персонального відділу для старшин.
Різдво 1944-го. Стоять ваффен-гауптштурмфюрер Дмитро Паліїв і командир Дивізії бриґаденфюрер Фріц Фрайтаґ. Сидить третій зліва штурмбаннфюрер Рен Побігущий.
Будучи на такому важливому становищі, Паліїв мав великий вплив на старшинські українські кадри. Використовуючи свій вплив, він старався обсадити всі старшинські становища свідомими українцами, на яких можна було рахувати на випадок розриву з німцями, а на таку можливість він завжди розраховував. І якраз тому в дивізійному старшинському корпусі знайшлось чимало таких, які вирвались із рук Ґестапо, чи прямо з тюрми. Ось два приклади як він рятував людей — своїх політичних опонентів — з ОУН(б), яких він зрештою недолюблював.
Пор. Качмар попав у руки Ґестапо, яке посадило його до тюрми в Кракові, де він очікував кожного дня, коли його вивезуть до якогось концентраку на повільну, а може й раптову, смерть. Тим часом він захворів і його перевезли до лічниці. Користаючи з легшого шпитального режиму і не маючі жодних ілюзій щодо німецької справедливости, Качмар зумів утекти з лічниці але можливості скритися перед Ґестапо були дуже обмежені. При помочі своїх друзів він дістався до Дивізії, де його Паліїв належно оформив і вислав разок з іншими колишніми старшинами на старшинський перевишкіл, який він за кінчив успішно і, коли почалось формування дивізійних полків, він був призначений на адьютанта командира 30-го полку піхоти. Пізніше він перейшов до артилерійського полку, і на обох постах він виявився здібним старшиною. Коли під кінець травня на інспекцію Дивізії, яка випала зовсім задовільно, приїхав райхсфюрер Г. Гіммлер, він хотів з тієї нагоди піднести в ранґах кількох старшин-українців. Справа пішла до сотн. Палієва, як начальника персонального відділу для старшин, щоб він намітив кандидатів на підвищення.
Тому що пор. Качмар був одним із дійсно надійних старшин, він опинився на списку, який виготовив Паліїв, разом із тодішнім сотником М. Палієнком та іншими. Гіммлер забажав мати коротеньку авдієнцію з кожним із намічених старшин і, коли прийшла черга на пор. Качмара, він уважав, що зайво скривати правду, що він утік з тюрми, бо Гіммлерові буде легко перевірити всі дані, — ото ж він сказав зовсім одверто, що він втік був з тюрми.
Для сотн. Палієва це була дуже неприємна справа, бо ж він рекомендував кандидатів на старшин і діло з Качмарем було наявним доказом, що він рекомендує на підвищення навіть таких, які були в конфлікті з Ґестапо. Хоча Гіммлер, мабуть, також був немало заскочений таким кандидатом на підвищення до ранґи сотника, він чемно закінчив розмову, але підвищення не дав. Про справу довідалося Ґестапо й почало розшуки за іншими, яких вони вже мали на списках, але які десь зникли. Вкінці Ґестапо устійнило, що чимало з тих осіб, яких воно хотіло, були вже в рядах Дивізії й звернулось до командування Дивізії з списком, щоб йому видати тих людей.
Для сотн. Палієва це була дуже неприємна справа, бо ж він рекомендував кандидатів на старшин і діло з Качмарем було наявним доказом, що він рекомендує на підвищення навіть таких, які були в конфлікті з Ґестапо. Хоча Гіммлер, мабуть, також був немало заскочений таким кандидатом на підвищення до ранґи сотника, він чемно закінчив розмову, але підвищення не дав. Про справу довідалося Ґестапо й почало розшуки за іншими, яких вони вже мали на списках, але які десь зникли. Вкінці Ґестапо устійнило, що чимало з тих осіб, яких воно хотіло, були вже в рядах Дивізії й звернулось до командування Дивізії з списком, щоб йому видати тих людей.
Не відомо, чим справа була б закінчилась, якщо до неї не приложив би рук сотник Паліїв, який із питомою йому наполегливістю почав вимагати від командування, включно із канцелярією Райсфюрера, щоб звільнити від виниі кари всіх тих запідозрених осіб, які опинилися в рядах Дивізії. Щоб запевнитись, що їх не поарештує Ґестапо поза Дивізією він здержав відпустки усім запідозреним аж до вирішення справи в канцелярії Раихсфюрера. Наполегливість Палієва перемогла. Через деякий час Гіммлер проголосив таку амнестію і з неї скористали в першу чергу пор. Качмар, а також пор. Б. Підгайний, хор. Любомир Ортинський, та пор. М. Малецький, всі чотири активні члени нелюбленої Палієвим ОУН(б). Не будь сотн. Палієва на згаданому становищі з його рішучістю та принциповістю, хто зна, чим була б закінчилась ця афера для багатьох старшин, підстаршин та й стрільців у Дивізії.
Любомир Ортинський, учасник леґіону "Роланд" попав на список Ґестапо і через деякий час скривався в Відні та в інших місцях, де це було можливе. Але Ґестапо почало чимраз то більше затіснювати кільце довкруги нього й наступало йому на п'яти. Він мусів з Відня втікати, але до Львова було більш небезпечно їхати, чим залишатися у самому Відні. В переїзді до Галичини, Л. Ортинський стрінувся зі своїм товаришем з Дивізії, пор. Мирославом Малецьким, який забрав його з собою до Гайделяґру і хвилево примістив його на квартирі пор. Б. Підгайного, який був на службовій поїздці на Лемківщині, вербуючи добровільців до Дивізії.
Любомир Ортинський, учасник леґіону "Роланд" попав на список Ґестапо і через деякий час скривався в Відні та в інших місцях, де це було можливе. Але Ґестапо почало чимраз то більше затіснювати кільце довкруги нього й наступало йому на п'яти. Він мусів з Відня втікати, але до Львова було більш небезпечно їхати, чим залишатися у самому Відні. В переїзді до Галичини, Л. Ортинський стрінувся зі своїм товаришем з Дивізії, пор. Мирославом Малецьким, який забрав його з собою до Гайделяґру і хвилево примістив його на квартирі пор. Б. Підгайного, який був на службовій поїздці на Лемківщині, вербуючи добровільців до Дивізії.
Тим часом пор. Підгайний повернувся з своєї поїздки і на своїй квартирі застав неочікуваного гостя, Л. Ортинського, та пор. Малецького. Довго справи затягати було годі і тому по короткій нараді Б. Підгайний сказав, що він іде до сотн. Палієва, якому мусить здати звіт зі своєї поїздки і при тому зголосить йому нового добровольця на старшину в особі Ортинського. Всім тут було ясно, що єдиним, добрим виходом із цієї неприємної для Ортинського ситуації — було зголоситись до Дивізії, але і це залежало ще від того, як до такої пропозиції поставиться сотник Паліїв, який був відомий зі своїх антипатій до бандерівців.
Пор. Підгайний розповів усе докладно Палієву про Ортинського, вважаючи, що краще, щоб він орієнтувався докладно в чому справа. Надія на Палієва не завела, бо він уважав, що справа внутрішньо-українських міжусобиць — це одне, а рятування свідомого українця з рук Ґестапо — це вже інше ціло. За кілька днів Любомир Ортинський уже був на старшинському перевишколі, де рука Ґестапо безпосередньо досягнути його не могла. Любомир Ортинський успішно закінчив перевишкіл і показався добрим старшиною Дивізії, виконуючи функцію зв'язкового старшини у 29-ому полку Дивізії, з якою він пройшов усю Голгофу, починаючи від Бродів, а кінчаючи на Фельдбаху і Австрії.
Кінець жовтня 1943 року. Рекрутський вишкіл у таборі Гайделяґер закінчився і добровольців розподілено на різні частини, щоб проводити дальші спеціяльні курси по різних родах зброї. Створено також один вишкільний курінь зенітної зброї, який хвилево перейшов на так зв. "ІІ-ий" рінґ" табору Гайделяґер. Друга сотня оберштурмфюрера Бавма збудувала перед своїми бараками велику грядку-кльомб із тризубом песередині. Коли робота була закінчена а побачив комендант сотні, він скочив, як опарений, на грядку й ногами стоптав тризуб, перемінюючи ії в незугарну купу глини і каміння.
Варварська поведінка німця обурила всіх українців 2-ої сотні і хорунжий Кушнірук, заступник, команданта сотні, негайно повідомив про це сотника Палієва у штабі Дивізії. Через деякий час на терені цієї сотні з'явився сотник Паліїв у товаристві начальника штабу(насправді начальника відділу операцій - a-ingwar) Дивізії, майора Гайке. Вони зайшли до сотенної канцелярії. Ніхто не знає, що там говорилось, одначе відомо те, що оберштурмфюрер Бавм був змушений публічно виправдатись за свій вчинок. Свою поведінку він мотивував, що він не знав, що тризуб — це український державний символ, але думав, що це якийсь комуністичний знак і тому його знищив. Розуміється, що ніхто йому не повірив, бо відомо, що всі старшини вишкільного табору Гайделяґер з тим знаком уже були добре обзнайомлені, так само, як ніхто не вірив у щирість його оправдання. Сотник Паліїв зробив усе можливе, щоб гордий німець перепросив українців і признався до вини. Як він це зробив може сьогодні сказати хіба тільки живий ще майор Гайке.
На закінчення вишколу Дивізії у Нойгаммері приїхав на іспекцію Райхсфюрер Г. Гіммлер і з тієї нагоди відбувся перегляд боєздатности цілої Дивізії та дефіляда. Відвідини Гіммлера закінчились прийняттям у старшинському касино, куди були запрошені і старшини-українці, але тільки ті на вищих командних становищах. На цьому прийнятті Гіммлер виступив із промовою, в якій з'ясував свої враження з відбутої інспекції. Він уже знав, що українці невдоволені існуюючим станом у Дивізії і тому не міг не заторкнути і цієї теми та сказав приблизно так:
... "Я знаю, що вам українцям не все тут подобається. Я знаю також про те,
що коли я вам дав би наказ вирізати поляків, то ви мене з вдячності
носили б на руках. Але я, як державний муж, не можу такого наказу дати,
бо я відповідаю за мої накази не тільки перед фюрером, але й перед історією".
... "Я знаю, що вам українцям не все тут подобається. Я знаю також про те,
що коли я вам дав би наказ вирізати поляків, то ви мене з вдячності
носили б на руках. Але я, як державний муж, не можу такого наказу дати,
бо я відповідаю за мої накази не тільки перед фюрером, але й перед історією".
Після промови Гіммлера забрав слово сотник Д. Паліїв, як речник українських старшин і Дивізії і в присутності всього збору високих штабових старшин Дивізії та Гіммлерового почоту, що приїхав із ним з Берліну, між іншим заявив:
"Нехай мені буде вільно ось тут у вашій присутності, райхсфюрер, заявити, що ми українці не збираємось різати поляків і не тому ми добровільно зголосились у ряди Дивізії "Галичина". Але обсервуючи вашу німецьку політику на Сході Европи, ми ніяк не можемо не завважити як ви, німці, наставляєте нас проти поляків, а поляків проти нас. Мені доводиться із прикрістю ствердити, що ваша політика на Сході Европи не правильна і до добра не веде.. Пробачте за неприємне ствердження, але воно так є."
Сотник Паліїв скінчив і на залі запанувала гробова тиша. В кожного старшини-українця кружляла в умі думка: "А щож тепер буде з Палієвим?". Але з Палієвим нічого не сталося. Напаки, коли закінчилось прийняття, до Палєва підійшов один високий штабовий старшина — німець і, подаючи йому руку, сказав: "Ich gratuliere Ihnen" (Я ґратулюю вам).
Сотник Паліїв скінчив і на залі запанувала гробова тиша. В кожного старшини-українця кружляла в умі думка: "А щож тепер буде з Палієвим?". Але з Палієвим нічого не сталося. Напаки, коли закінчилось прийняття, до Палєва підійшов один високий штабовий старшина — німець і, подаючи йому руку, сказав: "Ich gratuliere Ihnen" (Я ґратулюю вам).
Треба було мати неабияку, не тільки військову, але й цивільну відвагу, щоб у самому гнізді шершенів, одному із найвизначніших німецьких достойників, Гіммлерові, сказати при свідках гірку правду в вічі.
Липень 1944. Українська Дивізія на фронті на відтинку Бродів, а з нею також сотник Д. Паліїв. 15 липня командування ХІІІ-го корпусу кинуло Дивізію відбити большевицький прорив в районі села Колтів. На 18 липня большевикам удалось окружити весь ХІІІ-ий корпус, а з ним і Українську Дивізію. Впродовж трьох днів українські частини намагалися прорвати лінію окруження, але безуспішно. На 21 липня большевики бомбардували безпереривно військові з'єднання в околиці Білого Каменя, що остаточно розпорошило вже всі частини Дивізії в більші та менші групи, які шукали слабого місця в окруженні, щоб з нього прорватися поза лінію фронту. Перед заходом сонця автор цих рядків стрінув сотника Палієва між Почапами і Хильчичами. Сотн. Паліїв намагався зібрати якнайбільше наших хлопців і післав нас у ліс шукати за ними, але їх там уже в той час не було. Зібралось нас усього мала горстка, 6-8 вояків і сотн. Паліїв сказав нам іти за ним.
— Куди ж ви нас ведете, пане сотнику? — запитав автор цих рядків, — Ви ж знаєте, як наші хлопці задивляються на німців і що вони, якщо це не було б окруження, звернули б без вагання свою зброю проти німців.
Не бійтесь, я вас до німців не поведу, — відповів сотник Паліїв. Що він тоді думав, коли це говорив — важко сказати, але це не був час на дискусії; ми розуміли, що це відноситься до дальшого майбутнього. Ми пішли спокійно за ним, а він мовчав. Незабаром ми опинилися в невеличкому гайку, де стояв гурт старшин з двома чи трьома генералами, між якими був і ген. Фрайтаґ. Сотник Паліїв підійшов до нього і зголосив свій прихід та негайно повернувшись до нас, сказав, щоб ми йшли відпочивати, а він нас покличе, коли буде треба. Тоді він вернувся назад до гурту старшин, де, як виходить із інших свідчень, відбулась ще старшинська нарада, — остання, в якій брав участь сотник Паліїв. В ночі із 21 на 22 липня відбулась чергова безуспішна спроба видістатись з большевицького окруження з усім дивізійним майном, та пораненими вояками, в якій брав участь і сотн. Паліїв. Після цього ніхто більше ніде його не бачив. Треба припускати, що він там згинув на полі бою, як воїн зі зброєю в руках за краще завтра свого народу, якому він віддав усе своє життя.
У другій половині серпня почалась реорганізація розбитої української Дивізії, цим разом уже без співучасти сотн. Палієва. Його відсутність відчували всі на кожному кроці. А там тоді було його дійсно треба, бо, як це слушно завважив сотник Д. Феркуняк,
"сотник Паліїв був душею українства в штабі Дивізії. Він був одинокий, що мав вплив на командира Дивізії Фрайтаґа, якого завжди вмів переконати і змусити до переведення в життя своїх плянів. Йому треба завдячувати, що біля 600 старшинських аспірантів нашої молоді скінчили старшинську школу і стали старшинами, а біля 2,000 нашої молоді закінчили різні підстаршинські курси...
Палієву треба завдячувати переламання німецького спротиву і признання Дивізії українського прапора і відзнаки тризуба, що мало місце перед відходом у поле бою. Одним словом, — закінчує сотн. Феркуняк, - як довго Паліїв був у Дивізії, так довго командир Дивізії не мав відваги зневажати честь української нації, що мало місце по відсутності Палієва (підкреслення — В. В.) Сотник Паліїв, як старшина-українець високо тримав український прапор у Дивізії". (Д. Феркуняк, "Командний склад штабу Дивізії". "Вісті Комбатанта", ч. 4, 1965).
У другій половині серпня почалась реорганізація розбитої української Дивізії, цим разом уже без співучасти сотн. Палієва. Його відсутність відчували всі на кожному кроці. А там тоді було його дійсно треба, бо, як це слушно завважив сотник Д. Феркуняк,
"сотник Паліїв був душею українства в штабі Дивізії. Він був одинокий, що мав вплив на командира Дивізії Фрайтаґа, якого завжди вмів переконати і змусити до переведення в життя своїх плянів. Йому треба завдячувати, що біля 600 старшинських аспірантів нашої молоді скінчили старшинську школу і стали старшинами, а біля 2,000 нашої молоді закінчили різні підстаршинські курси...
Палієву треба завдячувати переламання німецького спротиву і признання Дивізії українського прапора і відзнаки тризуба, що мало місце перед відходом у поле бою. Одним словом, — закінчує сотн. Феркуняк, - як довго Паліїв був у Дивізії, так довго командир Дивізії не мав відваги зневажати честь української нації, що мало місце по відсутності Палієва (підкреслення — В. В.) Сотник Паліїв, як старшина-українець високо тримав український прапор у Дивізії". (Д. Феркуняк, "Командний склад штабу Дивізії". "Вісті Комбатанта", ч. 4, 1965).
Вплив і пошану, яку сотн. Паліїв здобув собі навіть серед німецького командного складу, були вислідом його прямолінійности, одвертости, і принциповости, які він застосовував там, де цього вимагали обставини. Вислужництво чи потакування були для нього зовсім чужі. Він перед ніким не скривав дійсних завдань і цілей української Дивізії, а навпаки, інформував про те і командира Дивізії Фрайтаґа і Гіммлера, що Дивізія може і буде боротися тільки за український народ та його інтереси. Про це чи не найкраще свідчить лист ген. Фрайтаґа до пані Паліїв, дружини сотника, в якому також недвозначно підтверджено погляди сотника Феркуняка про значення Палієва у штабі Дивізії.
..."Якраз тому, — писав 4 грудня 1944 року ген. Фрайтаґ, — що знаю, як дуже багато надій покладав Ваш чоловік на Дивізію, як він, після попередньої політичної боротьби за свій український народ, вбачав у Дивізії одиноке правильне продовження цієї боротьби за свободу свого народу, його втрата для Дивізії ще взагалі незаступлена. (підкр. В. В.) ...Ми ще не знаємо, — продовжував ген. Фрайтаґ,— чи Ваш чоловік покінчив свою життєву боротьбу геройською смертю за свій народ... одначе, я запевняю Вас, що всі ті, які мали нагоду пізнати Вашого чоловіка, як політичного борця за свій народ, як старшину 1-ої Української Дивізії і як доброго товариша, шанують його і разом з Вами не тратять надії стиснути ще руку товариша Палієва, чемпіона у боротьбі за свій народ. Для мене особисто Ваш чоловік був надзвичайно цінним співробітником, якого втрату я відчуваю дуже болюче, зокрема, в часі реорганізації Дивізії. Ми працюємо дальше в дусі його ідей і нова українська Дивізія стоїть знову готова".
Сподівання, що сотник Паліїв можливо був поранений і попав до шпиталю, не справдились. До полону не попав він напевно також, отже, залишається одна можливість, що він таки згинув під час прориву, бо якщо він був би опинився у рядав УПА, ми напевно були б про нього почули.
Як воно б не сталося, але залишається незаперечним той факт, що сотн. Паліїв залишився людиною вірною своїм принципам, непересічного покрою політик і патріот, який жив, працював і віддав своє життя, як воїн за свій рідний народ, за свою Батьківщину. Від того часу проминає 25 років, але всі, хто його знав з Дивізії, згадують про нього, як про людину гідну пошани і признання за його вклад в Українську Визвольну Боротьбу.
* Василь Іванович Верига (1922 - 2008) — підхорунжий Дивізії «Галичина», історик, журналіст, редактор. Доктор філософії УВУ, дійсний член УВАН, член Об'єднання українських письменників «Слово».
Могила сот. Дмитра Палієва на Цвинтарі дивізійників при трасі Львів–Золочів між селами Червоне та Княже, недалеко місця, де відбувався прорив Дивізії з оточення. Знимкував Павло Подобєд.
Могильна плита
Пропам'ятна таблиця на будинкові при вул. Винниченка у Львові, де Дмитро Паліїв мешкав протягом кількох років.
Пропам'ятна таблиця у рідному селі Дмитра Палієва - Перевозці на Калущині.
Джерела
http://news.if.ua/news/45523.html
https://kalusz.io.ua/s120105/sotnik_dmitro_paliev
http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2009/01/blog-post_3677.html
https://100krokiv.info/2017/04/palijiv-dmytro-pryyatel-plastu/
