Знимка близько 1950 року.
Ernest Miller Hemingway
† 2 липня 1961
Кішка на дощі
У готелі мешкало тільки двоє американців. Вони не знали нікого, з ким перетиналися на сходах дорогою до кімнати. Кімната їхня була на другому поверсі й виходила вікнами на море. А ще на сад і пам’ятник полеглим на війні. У садку росли високі пальми й стояли зелені лавки. У гарну погоду туди завжди приходив художник із мольбертом. Художникам подобалися пальми і яскраві кольори готелів, що виходили вікнами на сади й море. Італійці здалеку приїжджали подивитися на пам’ятник полеглим на війні. Він був вилитий із бронзи й виблискував під дощем. Падав дощ. Краплини дощу скапували з пальм. На всипаних гравієм доріжках стояли калюжі. Хвилі накочувалися на берег під дощем однією довгою лінією, ковзали назад по піску, а тоді знову накочувалися однією довгою лінією під дощем. З майдану перед пам’ятником полеглим на війні роз’їхались автомобілі. На другому боці, на порозі кав’ярні стояв кельнер, роздивляючись спорожнілий майдан.
Американка стояла біля вікна й визирала на вулицю. Надворі, просто під їхнім вікном, під одним із зелених столиків, з яких скапувала вода, принишкла кішка. Вона намагалася згорнутися у клубок, щоб на неї не капав дощ.
— Йду заберу ту кішечку, — сказала американка.
— Давай я піду, — відповів її чоловік, який лежав на ліжку.
— Та ні, я заберу. Бідолашне кошеня — сховалося від дощу під столом.
Чоловік повернувся до своєї книжки, лежачи на ліжку й підклавши собі під спину дві подушки.
— Дивись не намокни, — сказав він.
Жінка спустилася сходами — власник готелю підвівся і вклонився їй, коли вона проходила повз його контору. Його стіл стояв у протилежному кутку кабінету. Господар був старий і дуже високий.
— Il piove (Дощить (італ.)), — мовила американка.
Власник готелю їй подобався.
— Sì, sì, Signera, brutto tempo (Так, так, синьйоро, погана погода). Жахлива погода.
Він стояв за столом у протилежному кутку тьмяної кімнати. Американці він подобався. Подобалось те, з яким серйозним виразом лиця він приймав компліменти. Його відчуття власної гідності. Те, як він хотів їй догодити. Те, як сприймав своє становище власника готелю. Подобалось його старе кругле обличчя і широкі долоні.
Думаючи про те, що він їй подобається, вона відчинила двері й визирнула на вулицю. Дощ змінився на зливу. Якийсь чоловік у дощовику йшов через порожній майдан до кав’ярні. Кішка мала б сидіти десь праворуч. Може, вдасться пройти попід карнизом. Коли вона стояла на порозі, над нею несподівано розкрили парасолю. Покоївка, яка прибирає їхній номер.
— Щоб не намокли, — сказала вона італійською, усміхнувшись.
Власник її послав, хто ж іще. Разом із покоївкою, яка тримала над нею парасолю, вона рушила стежкою до їхнього вікна. Столик стояв на своєму місці, вимитий дощем, яскраво-зелений, але кішка зникла. Її враз охопило розчарування. Покоївка глянула на неї.
— Ha perduto qualche cosa, Signera? (Ви щось загубили, синьйоро?)
— Тут була кішка, — відповіла американка.
— Кішка?
— Si, il gatto. (Так, кішка.)
— Кішка? — розсміялась покоївка. — Кішка на дощі?
—Так, — мовила вона. — Під столом.
А тоді:
— Ох, як мені хотілось її забрати. Забрати собі те кошеня.
Коли вона говорила англійською, обличчя покоївки напружувалось.
— Ходімо, синьйоро, — сказала вона. — Йдемо всередину. А то намокнете.
— Ходімо, — відповіла американка.
Вони дійшли всипаною гравієм доріжкою до дверей. Покоївка затрималась на вулиці, складаючи парасолю. Коли американка проходила повз контору власника, padrone (хазяїн) вклонився їй з-за стола. У ній щось стиснулося в маленьку грудку. У присутності padrone вона почувалась крихітною і водночас дуже важливою. Якусь мить їй здавалось, що вона надзвичайно важлива. Американка піднялася сходами. Відчинила двері кімнати. Джордж лежав на ліжку й читав.
— Ну що — забрала кішку? — запитав він, відкладаючи книжку.
— Її там не було.
— Цікаво, куди вона поділась, — відповів він.
Очі його відпочивали від читання.
Вона сіла на ліжко.
— Я так хотіла її забрати, — мовила вона. — Не знаю чому. Так хотіла забрати те бідолашне кошеня. Невесело йому мокнути на дощі.
Джордж знову взяв до рук книжку.
Вона підійшла до туалетного столика, сіла перед дзеркалом, взяла люстерко й почала розглядати своє відображення. Уважно роздивилася профіль, спершу з одного боку, потім з другого. Далі перевела погляд на потилицю і шию.
— Може, мені варто відпустити волосся, як думаєш? — запитала вона, знову роздивляючись свій профіль.
Джордж підняв очі й побачив її потилицю з коротко підстриженим, як у хлопчика, волоссям.
— Ти й так гарна.
— Набридло вже, — мовила вона. — Так набридло бути схожою на хлопця.
Джордж засовгався на ліжку. Відколи вона заговорила, він не зводив з неї погляду.
— Ти дуже гарна, — сказав він.
Вона поклала люстерко на столик, підійшла до вікна й визирнула надвір. Сутеніло.
— Я хочу туго стягнути волосся, так щоб воно було гладке-гладке, і зав’язати на потилиці великий вузол, щоб можна було помацати рукою, — сказала вона. — Хочу мати кошеня — воно сидітиме в мене на колінах, я його гладитиму, а воно муркотітиме.
— Ага, — пробурмотів Джордж зі свого ліжка.
— А ще хочу їсти за столом срібними ложками й виделками, і щоб свічки горіли. Хочу, щоб була весна, хочу розчісувати волосся перед дзеркалом, і кошеня хочу, і нову сукню.
— Замовкни і ліпше щось почитай, — сказав Джордж.
Він знову тримав книжку в руках. Його дружина визирала з вікна. Вже стемніло, пальмове листя досі шуміло під дощем.
— Хай там як, а я хочу мати кішку, — мовила вона. — Хочу кішку. Хочу кішку — і то вже. Якщо не можна мати довге волосся і не вмирати від нудьги, то кішку точно можна.
Джордж не слухав. Він читав книжку. Його дружина визирала з вікна на майдан, де засвітилися ліхтарі.
У двері хтось постукав.
— Avanti! (Заходьте!) — гукнув Джордж.
Він підняв очі від книжки. На порозі стояла покоївка. Вона притискала до грудей велику плямисту кішку, яка звисала у неї з рук.
— Перепрошую, — мовила вона, — padrone попросив мене передати це синьйорі.
У готелі мешкало тільки двоє американців. Вони не знали нікого, з ким перетиналися на сходах дорогою до кімнати. Кімната їхня була на другому поверсі й виходила вікнами на море. А ще на сад і пам’ятник полеглим на війні. У садку росли високі пальми й стояли зелені лавки. У гарну погоду туди завжди приходив художник із мольбертом. Художникам подобалися пальми і яскраві кольори готелів, що виходили вікнами на сади й море. Італійці здалеку приїжджали подивитися на пам’ятник полеглим на війні. Він був вилитий із бронзи й виблискував під дощем. Падав дощ. Краплини дощу скапували з пальм. На всипаних гравієм доріжках стояли калюжі. Хвилі накочувалися на берег під дощем однією довгою лінією, ковзали назад по піску, а тоді знову накочувалися однією довгою лінією під дощем. З майдану перед пам’ятником полеглим на війні роз’їхались автомобілі. На другому боці, на порозі кав’ярні стояв кельнер, роздивляючись спорожнілий майдан.
Американка стояла біля вікна й визирала на вулицю. Надворі, просто під їхнім вікном, під одним із зелених столиків, з яких скапувала вода, принишкла кішка. Вона намагалася згорнутися у клубок, щоб на неї не капав дощ.
— Йду заберу ту кішечку, — сказала американка.
— Давай я піду, — відповів її чоловік, який лежав на ліжку.
— Та ні, я заберу. Бідолашне кошеня — сховалося від дощу під столом.
Чоловік повернувся до своєї книжки, лежачи на ліжку й підклавши собі під спину дві подушки.
— Дивись не намокни, — сказав він.
Жінка спустилася сходами — власник готелю підвівся і вклонився їй, коли вона проходила повз його контору. Його стіл стояв у протилежному кутку кабінету. Господар був старий і дуже високий.
— Il piove (Дощить (італ.)), — мовила американка.
Власник готелю їй подобався.
— Sì, sì, Signera, brutto tempo (Так, так, синьйоро, погана погода). Жахлива погода.
Він стояв за столом у протилежному кутку тьмяної кімнати. Американці він подобався. Подобалось те, з яким серйозним виразом лиця він приймав компліменти. Його відчуття власної гідності. Те, як він хотів їй догодити. Те, як сприймав своє становище власника готелю. Подобалось його старе кругле обличчя і широкі долоні.
Думаючи про те, що він їй подобається, вона відчинила двері й визирнула на вулицю. Дощ змінився на зливу. Якийсь чоловік у дощовику йшов через порожній майдан до кав’ярні. Кішка мала б сидіти десь праворуч. Може, вдасться пройти попід карнизом. Коли вона стояла на порозі, над нею несподівано розкрили парасолю. Покоївка, яка прибирає їхній номер.
— Щоб не намокли, — сказала вона італійською, усміхнувшись.
Власник її послав, хто ж іще. Разом із покоївкою, яка тримала над нею парасолю, вона рушила стежкою до їхнього вікна. Столик стояв на своєму місці, вимитий дощем, яскраво-зелений, але кішка зникла. Її враз охопило розчарування. Покоївка глянула на неї.
— Ha perduto qualche cosa, Signera? (Ви щось загубили, синьйоро?)
— Тут була кішка, — відповіла американка.
— Кішка?
— Si, il gatto. (Так, кішка.)
— Кішка? — розсміялась покоївка. — Кішка на дощі?
—Так, — мовила вона. — Під столом.
А тоді:
— Ох, як мені хотілось її забрати. Забрати собі те кошеня.
Коли вона говорила англійською, обличчя покоївки напружувалось.
— Ходімо, синьйоро, — сказала вона. — Йдемо всередину. А то намокнете.
— Ходімо, — відповіла американка.
Вони дійшли всипаною гравієм доріжкою до дверей. Покоївка затрималась на вулиці, складаючи парасолю. Коли американка проходила повз контору власника, padrone (хазяїн) вклонився їй з-за стола. У ній щось стиснулося в маленьку грудку. У присутності padrone вона почувалась крихітною і водночас дуже важливою. Якусь мить їй здавалось, що вона надзвичайно важлива. Американка піднялася сходами. Відчинила двері кімнати. Джордж лежав на ліжку й читав.
— Ну що — забрала кішку? — запитав він, відкладаючи книжку.
— Її там не було.
— Цікаво, куди вона поділась, — відповів він.
Очі його відпочивали від читання.
Вона сіла на ліжко.
— Я так хотіла її забрати, — мовила вона. — Не знаю чому. Так хотіла забрати те бідолашне кошеня. Невесело йому мокнути на дощі.
Джордж знову взяв до рук книжку.
Вона підійшла до туалетного столика, сіла перед дзеркалом, взяла люстерко й почала розглядати своє відображення. Уважно роздивилася профіль, спершу з одного боку, потім з другого. Далі перевела погляд на потилицю і шию.
— Може, мені варто відпустити волосся, як думаєш? — запитала вона, знову роздивляючись свій профіль.
Джордж підняв очі й побачив її потилицю з коротко підстриженим, як у хлопчика, волоссям.
— Ти й так гарна.
— Набридло вже, — мовила вона. — Так набридло бути схожою на хлопця.
Джордж засовгався на ліжку. Відколи вона заговорила, він не зводив з неї погляду.
— Ти дуже гарна, — сказав він.
Вона поклала люстерко на столик, підійшла до вікна й визирнула надвір. Сутеніло.
— Я хочу туго стягнути волосся, так щоб воно було гладке-гладке, і зав’язати на потилиці великий вузол, щоб можна було помацати рукою, — сказала вона. — Хочу мати кошеня — воно сидітиме в мене на колінах, я його гладитиму, а воно муркотітиме.
— Ага, — пробурмотів Джордж зі свого ліжка.
— А ще хочу їсти за столом срібними ложками й виделками, і щоб свічки горіли. Хочу, щоб була весна, хочу розчісувати волосся перед дзеркалом, і кошеня хочу, і нову сукню.
— Замовкни і ліпше щось почитай, — сказав Джордж.
Він знову тримав книжку в руках. Його дружина визирала з вікна. Вже стемніло, пальмове листя досі шуміло під дощем.
— Хай там як, а я хочу мати кішку, — мовила вона. — Хочу кішку. Хочу кішку — і то вже. Якщо не можна мати довге волосся і не вмирати від нудьги, то кішку точно можна.
Джордж не слухав. Він читав книжку. Його дружина визирала з вікна на майдан, де засвітилися ліхтарі.
У двері хтось постукав.
— Avanti! (Заходьте!) — гукнув Джордж.
Він підняв очі від книжки. На порозі стояла покоївка. Вона притискала до грудей велику плямисту кішку, яка звисала у неї з рук.
— Перепрошую, — мовила вона, — padrone попросив мене передати це синьйорі.
Переклад Анни Лелів
Ориґінал:
CAT IN THE RAIN
There were only two americans stopping at the hotel.
They did not know any of the people they passed on the stairs on their way to and from their room.
Their room was on the second floor facing the sea. It also faced the public garden and the war
monument. There were big palms and green benches in the public garden. In the good weather there
was always an artist with his easel. Artists liked the way the palms grew and the bright colors of the
hotels facing the gardens and the sea. Italians came from a long way off to look up at the war
monument. It was made of bronze and glistened in the rain. It was raining. The rain dripped from the
palm trees. Water stood in pools on the gravel paths. The sea broke in a long line in the rain and
slipped back down the beach to come up and break again in a long line in the rain. The motor cars
were gone from the square by the war monument. Across the square in the doorway of the café a
waiter stood looking out at the empty square.
The American wife stood at the window looking out. Outside right under their window a cat was
crouched under one of the dripping green tables. The cat was trying to make herself so compact that
she would not be dripped on.
“I’m going down and get that kitty,” the American wife said.
“I’ll do it,” her husband offered from the bed.
“No, I’ll get it. The poor kitty out trying to keep dry under a table.”
The husband went on reading, lying propped up with the two pillows at the foot of the bed.
“Don’t get wet,” he said.
The wife went downstairs and the hotel owner stood up and bowed to her as she passed the
office. His desk was at the far end of the office. He was an old man and very tall.
“Il piove,” the wife said. She liked the hotel-keeper.
“Sì, sì, Signera, brutto tempo. It’s very bad weather.”
He stood behind his desk in the far end of the dim room. The wife liked him. She liked the
deadly serious way he received any complaints. She liked his dignity. She liked the way he wanted to
serve her. She liked the way he felt about being a hotel-keeper. She liked his old, heavy face and big
hands.
Liking him she opened the door and looked out. It was raining harder. A man in a rubber cape
was crossing the empty square to the café. The cat would be around to the right. Perhaps she could go
along under the eaves. As she stood in the doorway an umbrella opened behind her. It was the maid
who looked after their room.
“You must not get wet,” she smiled, speaking Italian. Of course, the hotel-keeper had sent her.
With the maid holding the umbrella over her, she walked along the gravel path until she was
under their window. The table was there, washed bright green in the rain, but the cat was gone. She
was suddenly disappointed. The maid looked up at her.
“Ha perduto qualche cosa, Signera?”
“There was a cat,” said the American girl.
“A cat?”
“Si, il gatto.”
“A cat?” the maid laughed. “A cat in the rain?”
“Yes,” she said, “under the table.” Then, “Oh, I wanted it so much. I wanted a kitty.”
When she talked English the maid’s face tightened.
“Come, Signora,” she said. “We must get back inside. You will be wet.”
“I suppose so,” said the American girl.
They went back along the gravel path and passed in the door. The maid stayed outside to close
the umbrella. As the American girl passed the office, the padrone bowed from his desk. Something
felt very small and tight inside the girl. The padrone made her feel very small and at the same time
really important. She had a momentary feeling of being of supreme importance. She went on up the
stairs. She opened the door of the room. George was on the bed, reading.
“Did you get the cat?” he asked, putting the book down.
“It was gone.”
“Wonder where it went to,” he said, resting his eyes from reading.
She sat down on the bed.
“I wanted it so much,” she said. “I don’t know why I wanted it so much. I wanted that poor kitty.
It isn’t any fun to be a poor kitty out in the rain.” George was reading again.
She went over and sat in front of the mirror of the dressing table looking at herself with the hand
glass. She studied her profile, first one side and then the other. Then she studied the back of her head
and her neck.
“Don’t you think it would be a good idea if I let my hair grow out?” she asked, looking at her
profile again.
George looked up and saw the back of her neck, clipped close like a boy’s.
“I like it the way it is.”
“I get so tired of it,” she said. “I get so tired of looking like a boy.”
George shifted his position in the bed. He hadn’t looked away from her since she started to
speak.
“You look pretty darn nice,” he said.
She laid the mirror down on the dresser and went over to the window and looked out. It was
getting dark.
“I want to pull my hair back tight and smooth and make a big knot at the back that I can feel,” she
said. “I want to have a kitty to sit on my lap and purr when I stroke her.”
“Yeah?” George said from the bed.
“And I want to eat at a table with my own silver and I want candles. And I want it to be spring
and I want to brush my hair out in front of a mirror and I want a kitty and I want some new clothes.”
“Oh, shut up and get something to read,” George said. He was reading again.
His wife was looking out of the window. It was quite dark now and still raining in the palm
trees.
“Anyway, I want a cat,” she said, “I want a cat. I want a cat now. If I can’t have long hair or any
fun, I can have a cat.”
George was not listening. He was reading his book. His wife looked out of the window where
the light had come on in the square.
Someone knocked at the door.
“Avanti, ” George said. He looked up from his book.
In the doorway stood the maid. She held a big tortoise-shell cat pressed tight against her and
swung down against her body.
“Excuse me,” she said, “the padrone asked me to bring this for the Signora.”
There were only two americans stopping at the hotel.
They did not know any of the people they passed on the stairs on their way to and from their room.
Their room was on the second floor facing the sea. It also faced the public garden and the war
monument. There were big palms and green benches in the public garden. In the good weather there
was always an artist with his easel. Artists liked the way the palms grew and the bright colors of the
hotels facing the gardens and the sea. Italians came from a long way off to look up at the war
monument. It was made of bronze and glistened in the rain. It was raining. The rain dripped from the
palm trees. Water stood in pools on the gravel paths. The sea broke in a long line in the rain and
slipped back down the beach to come up and break again in a long line in the rain. The motor cars
were gone from the square by the war monument. Across the square in the doorway of the café a
waiter stood looking out at the empty square.
The American wife stood at the window looking out. Outside right under their window a cat was
crouched under one of the dripping green tables. The cat was trying to make herself so compact that
she would not be dripped on.
“I’m going down and get that kitty,” the American wife said.
“I’ll do it,” her husband offered from the bed.
“No, I’ll get it. The poor kitty out trying to keep dry under a table.”
The husband went on reading, lying propped up with the two pillows at the foot of the bed.
“Don’t get wet,” he said.
The wife went downstairs and the hotel owner stood up and bowed to her as she passed the
office. His desk was at the far end of the office. He was an old man and very tall.
“Il piove,” the wife said. She liked the hotel-keeper.
“Sì, sì, Signera, brutto tempo. It’s very bad weather.”
He stood behind his desk in the far end of the dim room. The wife liked him. She liked the
deadly serious way he received any complaints. She liked his dignity. She liked the way he wanted to
serve her. She liked the way he felt about being a hotel-keeper. She liked his old, heavy face and big
hands.
Liking him she opened the door and looked out. It was raining harder. A man in a rubber cape
was crossing the empty square to the café. The cat would be around to the right. Perhaps she could go
along under the eaves. As she stood in the doorway an umbrella opened behind her. It was the maid
who looked after their room.
“You must not get wet,” she smiled, speaking Italian. Of course, the hotel-keeper had sent her.
With the maid holding the umbrella over her, she walked along the gravel path until she was
under their window. The table was there, washed bright green in the rain, but the cat was gone. She
was suddenly disappointed. The maid looked up at her.
“Ha perduto qualche cosa, Signera?”
“There was a cat,” said the American girl.
“A cat?”
“Si, il gatto.”
“A cat?” the maid laughed. “A cat in the rain?”
“Yes,” she said, “under the table.” Then, “Oh, I wanted it so much. I wanted a kitty.”
When she talked English the maid’s face tightened.
“Come, Signora,” she said. “We must get back inside. You will be wet.”
“I suppose so,” said the American girl.
They went back along the gravel path and passed in the door. The maid stayed outside to close
the umbrella. As the American girl passed the office, the padrone bowed from his desk. Something
felt very small and tight inside the girl. The padrone made her feel very small and at the same time
really important. She had a momentary feeling of being of supreme importance. She went on up the
stairs. She opened the door of the room. George was on the bed, reading.
“Did you get the cat?” he asked, putting the book down.
“It was gone.”
“Wonder where it went to,” he said, resting his eyes from reading.
She sat down on the bed.
“I wanted it so much,” she said. “I don’t know why I wanted it so much. I wanted that poor kitty.
It isn’t any fun to be a poor kitty out in the rain.” George was reading again.
She went over and sat in front of the mirror of the dressing table looking at herself with the hand
glass. She studied her profile, first one side and then the other. Then she studied the back of her head
and her neck.
“Don’t you think it would be a good idea if I let my hair grow out?” she asked, looking at her
profile again.
George looked up and saw the back of her neck, clipped close like a boy’s.
“I like it the way it is.”
“I get so tired of it,” she said. “I get so tired of looking like a boy.”
George shifted his position in the bed. He hadn’t looked away from her since she started to
speak.
“You look pretty darn nice,” he said.
She laid the mirror down on the dresser and went over to the window and looked out. It was
getting dark.
“I want to pull my hair back tight and smooth and make a big knot at the back that I can feel,” she
said. “I want to have a kitty to sit on my lap and purr when I stroke her.”
“Yeah?” George said from the bed.
“And I want to eat at a table with my own silver and I want candles. And I want it to be spring
and I want to brush my hair out in front of a mirror and I want a kitty and I want some new clothes.”
“Oh, shut up and get something to read,” George said. He was reading again.
His wife was looking out of the window. It was quite dark now and still raining in the palm
trees.
“Anyway, I want a cat,” she said, “I want a cat. I want a cat now. If I can’t have long hair or any
fun, I can have a cat.”
George was not listening. He was reading his book. His wife looked out of the window where
the light had come on in the square.
Someone knocked at the door.
“Avanti, ” George said. He looked up from his book.
In the doorway stood the maid. She held a big tortoise-shell cat pressed tight against her and
swung down against her body.
“Excuse me,” she said, “the padrone asked me to bring this for the Signora.”
Знимкою поділився Alex Vizir.
