Родина засновника ОУН: батьки Марія та Михайло Коновальці. Стоять його брати Мирон та Степан Коновальці.
† Михайло Коновалець
Hекролог
"Краківські вісті"
10.11.1940
Цими днями прийшла у приватному листі, писаному 19. вересня, сумна відомість, що в Зашкові, львівського повіту, закінчив життя Михайло Коновалець, у 82 році життя.
Покійний спочив у свому рідному селі, в якому вперше побачив світ, в якому жила й працювала цілими поколіннями рідня Коновальців. З тією родиною, а зокрема з покійним Михайлом звязаний поступ Зашкова. Повних 40 років трудився Покійний тут як керівник школи, як учитель і духовий провідник цього народу, з котрим ділився радощами в національному розвитку та смутками через удари, що спадали на село. Тут також поклав свою голову на вічний спочинок, поруч Своєї Дружини Марії, поруч батьків, свояків та серед численних своїх учнів.
Не було майже ніякої події в селі, що не була б звязана з Його особою. З Його участю засновувалися усі організації, освітньо-культурні й економічні, радо служив порадами у всіх починах, бо любив своїх односільчан, і тих, з котрими перебув свої молодечі літа, і тих, що був їх учителем. Тому не диво, що дуже багато Його учнів брало участь у визвольній війні та першими поміж ними були три Його сини, Євген, Мирон і Степан.
Одначе важка доля цілого народу не щадила також Покійного. Коли у 1914 р. вже все три сини покінчили були середню школу, коли здавалося батькам, що настав для рідні кращий час, вибухла світова війна. Зараз у перших днях війни арештували Покійного і Його брата о. Володимира під замітом москвофільства, дарма, що вони не те ніколи москвофілами не були, а навпаки своєю діяльністю засвідчували свій український патріотизм. Саме ця їх діяльність спонукала ворожі польські чинники зробити на них фальшивий донос. Тоді, коли обох їх вели скованими крізь львівський двірець, бачив їх син пок. Михайла, Євген, який саме стояв тоді там у військовому потязі. Всі заходи визволити їх не доводили до цілі та щойно після відступу російських військ зі Львова вернувся пок. Михайло Коновалець з Талергофу, — похилий і постарілий за той один рік знущань.
Коли вибухла українсько-польська війна та польські війська брали приступом Зашків, Покійний мусів утікати з дружиною з села перед польською жандармерією. Нелегка була це мандрівка, аж до Староконстантинова. Опинившись там, зразу обоє взялися до праці в школі, вперше у рідній мові. Зі Староконстантинова прийшлося швидко знову втікати. Коновальці вернулися до рідного Зашкова, де відразу чекали їх допити, слідства, дисциплінарка, вкінці у 1922 р. заборона далі вчителювати. Тоді Михайло Коновалець перестав співати своїм високим баритоном тих гомінких веселих пісень, що їх колись учив співати у цілому селі. Тепер старечим голосом аж надто часто співав сумну пісню "Помарніла наша доля". Три Його сини, старшини української армії, опинилися на еміґраційній скитальщині.
Та ось два з них вернулись до дому. Хата дещо розвеселішала. Покійний знову взявся за працю при обнові церкви. Багато причинився до того, що славний артист Петро Ковжун розмалював її, створивши з тієї церковці памятник українського мистецтва.
У лютому 1938 р. померла Дружина Покійного. А в травні того самого року впала на Покійного громом вістка про траґічну смерть у Ротердамі полковника Євгена Коновальця.
Від тої хвилини гасло на очах усіх життя цього доброго батька, цього все живого, рухливого дорадника цілого села. Аж вкінці — довідуємося — погасло. Про Його похорон нічого не знаємо. Але напевно зібралися всі Його колишні учні, щоб відпровадити Його на місце вічного відпочинку. І я, Твій колишній учень, шлю мої щирі слова: Дякую Тобі, мій Дорогий Учителю, за прегарний спомин з дитячих літ. Спи серед тієї любови й пошани, що Тебе оточували й за твого життя.
Інж. М. Творидло
http://drul.lviv.ua/node/43671
Hекролог
"Краківські вісті"
10.11.1940
Цими днями прийшла у приватному листі, писаному 19. вересня, сумна відомість, що в Зашкові, львівського повіту, закінчив життя Михайло Коновалець, у 82 році життя.
Покійний спочив у свому рідному селі, в якому вперше побачив світ, в якому жила й працювала цілими поколіннями рідня Коновальців. З тією родиною, а зокрема з покійним Михайлом звязаний поступ Зашкова. Повних 40 років трудився Покійний тут як керівник школи, як учитель і духовий провідник цього народу, з котрим ділився радощами в національному розвитку та смутками через удари, що спадали на село. Тут також поклав свою голову на вічний спочинок, поруч Своєї Дружини Марії, поруч батьків, свояків та серед численних своїх учнів.
Не було майже ніякої події в селі, що не була б звязана з Його особою. З Його участю засновувалися усі організації, освітньо-культурні й економічні, радо служив порадами у всіх починах, бо любив своїх односільчан, і тих, з котрими перебув свої молодечі літа, і тих, що був їх учителем. Тому не диво, що дуже багато Його учнів брало участь у визвольній війні та першими поміж ними були три Його сини, Євген, Мирон і Степан.
Одначе важка доля цілого народу не щадила також Покійного. Коли у 1914 р. вже все три сини покінчили були середню школу, коли здавалося батькам, що настав для рідні кращий час, вибухла світова війна. Зараз у перших днях війни арештували Покійного і Його брата о. Володимира під замітом москвофільства, дарма, що вони не те ніколи москвофілами не були, а навпаки своєю діяльністю засвідчували свій український патріотизм. Саме ця їх діяльність спонукала ворожі польські чинники зробити на них фальшивий донос. Тоді, коли обох їх вели скованими крізь львівський двірець, бачив їх син пок. Михайла, Євген, який саме стояв тоді там у військовому потязі. Всі заходи визволити їх не доводили до цілі та щойно після відступу російських військ зі Львова вернувся пок. Михайло Коновалець з Талергофу, — похилий і постарілий за той один рік знущань.
Коли вибухла українсько-польська війна та польські війська брали приступом Зашків, Покійний мусів утікати з дружиною з села перед польською жандармерією. Нелегка була це мандрівка, аж до Староконстантинова. Опинившись там, зразу обоє взялися до праці в школі, вперше у рідній мові. Зі Староконстантинова прийшлося швидко знову втікати. Коновальці вернулися до рідного Зашкова, де відразу чекали їх допити, слідства, дисциплінарка, вкінці у 1922 р. заборона далі вчителювати. Тоді Михайло Коновалець перестав співати своїм високим баритоном тих гомінких веселих пісень, що їх колись учив співати у цілому селі. Тепер старечим голосом аж надто часто співав сумну пісню "Помарніла наша доля". Три Його сини, старшини української армії, опинилися на еміґраційній скитальщині.
Та ось два з них вернулись до дому. Хата дещо розвеселішала. Покійний знову взявся за працю при обнові церкви. Багато причинився до того, що славний артист Петро Ковжун розмалював її, створивши з тієї церковці памятник українського мистецтва.
У лютому 1938 р. померла Дружина Покійного. А в травні того самого року впала на Покійного громом вістка про траґічну смерть у Ротердамі полковника Євгена Коновальця.
Від тої хвилини гасло на очах усіх життя цього доброго батька, цього все живого, рухливого дорадника цілого села. Аж вкінці — довідуємося — погасло. Про Його похорон нічого не знаємо. Але напевно зібралися всі Його колишні учні, щоб відпровадити Його на місце вічного відпочинку. І я, Твій колишній учень, шлю мої щирі слова: Дякую Тобі, мій Дорогий Учителю, за прегарний спомин з дитячих літ. Спи серед тієї любови й пошани, що Тебе оточували й за твого життя.
Інж. М. Творидло
http://drul.lviv.ua/node/43671
На могилі Михайла Коновальця поставили дерев'яний хрест, який з часом згнив. За совєтів на його могилі не було пам'ятника. Проте, можливо, всі знали місце поховання, тому в 1989 році мешканці Зашкова таємно вночі встановили пам'ятник на могилі батька провідника ОУН.
Марія Коновалець († 1938), походила з українського священичого роду Венгриновських.
Мирон Коновалець (* 22 липня 1894 — † 14 жовтня 1980) — один із організаторів Листопадового чину, поручник УГА, член УВО, журналіст (псевдонім - Зашківський).
Степан Коновалець (* 15 травня 1896 - † 1952), наймолодший з синів Михайла Коновальця. Закінчив початкову школу в Зашкові та гімназію у Львові. Хорунжий 1-го полку Січових стрільців, згодом поручник 6-ї Січової дивізії Армії УНР. У червні 1938 року український тижневик "Свобода" (Джерзі-Ситі) писав: "Степан Коновалець люкарює в містечку Куликові." Репресований совєтами. Загинув на Сибіру.
Мирон Коновалець (* 22 липня 1894 — † 14 жовтня 1980) — один із організаторів Листопадового чину, поручник УГА, член УВО, журналіст (псевдонім - Зашківський).
Народився в селі Зашків Львівського повіту. Середній з трьох синів Михайла Коновальця (* після 1952 - † 1940), вчителя, директора зашківської двоклясової школи. Внук пароха у 1858-87 роках рідного села о. Михайла Коновальця (* 1824 - † 4.3.1887, Зашків). Небіж пароха с. Страдча о. Ореста і пароха с. Малехова о. Володимира Коновальців.
У 1913 закінчив філію Академічної гімназії у Львові. Від 1913 навчався у Львівському університеті. Був секретарем товариства «Сільський господар», членом товариства «Просвіта».
1915 мобілізований до австро-угорського війська. Брав дієву участь у встановленні у Львові української влади в листопаді 1918, член Українського генерального військового комітету. Відтоді – у складі УГА у ранзі поручника; воював, зокрема, поблизу Дублян; очолював бюро у справах закупівлі продовольства.
1920 повернувся до Галичини. Заарештований польською поліцією, після звільнення закінчив юридичний факультет Карлового університету в Празі. 1926–39 – співробітник українського видавництва Івана Тиктора й співредактор газети «Новий час» у Львові. Член УВО, референт преси експозитури організації в Чехословаччині. Засновник Групи Української Національної Молоді у Празі в 1923.
На початку Другої світової війни – правничий референт Українського центрального комітету в Кракові, згодом – на еміґрації в Німеччині, проживав у Мюнхені. Довголітній головний редактор газети «Християнський голос», голова Спілки українських журналістів на чужині. Від 1955 – голова ради Українського християнського руху. Нагороджений ватиканським орденом Григорія Великого.
Похований на цвинтарі Вальдфрідгоф.
У 1913 закінчив філію Академічної гімназії у Львові. Від 1913 навчався у Львівському університеті. Був секретарем товариства «Сільський господар», членом товариства «Просвіта».
1915 мобілізований до австро-угорського війська. Брав дієву участь у встановленні у Львові української влади в листопаді 1918, член Українського генерального військового комітету. Відтоді – у складі УГА у ранзі поручника; воював, зокрема, поблизу Дублян; очолював бюро у справах закупівлі продовольства.
1920 повернувся до Галичини. Заарештований польською поліцією, після звільнення закінчив юридичний факультет Карлового університету в Празі. 1926–39 – співробітник українського видавництва Івана Тиктора й співредактор газети «Новий час» у Львові. Член УВО, референт преси експозитури організації в Чехословаччині. Засновник Групи Української Національної Молоді у Празі в 1923.
На початку Другої світової війни – правничий референт Українського центрального комітету в Кракові, згодом – на еміґрації в Німеччині, проживав у Мюнхені. Довголітній головний редактор газети «Християнський голос», голова Спілки українських журналістів на чужині. Від 1955 – голова ради Українського християнського руху. Нагороджений ватиканським орденом Григорія Великого.
Похований на цвинтарі Вальдфрідгоф.
Степан Коновалець (* 15 травня 1896 - † 1952), наймолодший з синів Михайла Коновальця. Закінчив початкову школу в Зашкові та гімназію у Львові. Хорунжий 1-го полку Січових стрільців, згодом поручник 6-ї Січової дивізії Армії УНР. У червні 1938 року український тижневик "Свобода" (Джерзі-Ситі) писав: "Степан Коновалець люкарює в містечку Куликові." Репресований совєтами. Загинув на Сибіру.
