Віктор Жмак. Тhis is my city. 2010
Василь Щурат
Львів. 27. червня 1914.
Львовянам ратуш північ прозвонив.
Чи він то визвав ізза мійських нив
Той дивний шум, що лиш тодї встає,
Коли вітрів чотири в море бє,
Або коли із тисячок грудий
Несеть ся в полї гомін молодий,
Стрясаючи і гори і лїси —
Як повен сил, так повен і краси?
Чи він то визвав ізза мійських нив
Той дивний шум, що лиш тодї встає,
Коли вітрів чотири в море бє,
Або коли із тисячок грудий
Несеть ся в полї гомін молодий,
Стрясаючи і гори і лїси —
Як повен сил, так повен і краси?
Ледви той шум ізза далеких меж
Доплив у перших филях до тих веж,
Що гордо в гору чола піднесли,
Вже перші филї ними потрясли.
А трус ребер їх, хоч і легкий він,
Як блискавка впадає в сонний дзвін.
Зелїзне серце чує в собі дрож,
І стогне спіж, і стогне...
Доплив у перших филях до тих веж,
Що гордо в гору чола піднесли,
Вже перші филї ними потрясли.
А трус ребер їх, хоч і легкий він,
Як блискавка впадає в сонний дзвін.
Зелїзне серце чує в собі дрож,
І стогне спіж, і стогне...
Та чого-ж
Так перше всїх озвав ся лиш один
Старий, глухіш вже трохи Бернардин,
Чого він так поквапивсь? Чи тому,
Що вік кінчити квапить ся йому
І він видзвонює години все
Скорійш іще, нїж ратуш їх несе?
То відки в нього той трівожний звук?
Так перше всїх озвав ся лиш один
Старий, глухіш вже трохи Бернардин,
Чого він так поквапивсь? Чи тому,
Що вік кінчити квапить ся йому
І він видзвонює години все
Скорійш іще, нїж ратуш їх несе?
То відки в нього той трівожний звук?
По тїнях ночи сплив він, як павук,
До рук Сьвятого, що у тишинї
Простерли ся до неба камяні.
На тих руках, здавало ся, завмер.
Бо як над містом їх Сьвятий простер.
Колись іще перед сотками лїт,
Так і були заковані в ґранїт.
До рук Сьвятого, що у тишинї
Простерли ся до неба камяні.
На тих руках, здавало ся, завмер.
Бо як над містом їх Сьвятий простер.
Колись іще перед сотками лїт,
Так і були заковані в ґранїт.
Та знов трівожні звуки ронить спіж.
Сьвятий немов стрівожив ся й собі-ж.
І разом руки в нього камяні
Порушило... І він, як в тиї днї,
Коли Богдан провадив свій народ,
Даєть ся чути із своїх висот:
"Знайомий шум... знайомі голоси...
Сьвятий немов стрівожив ся й собі-ж.
І разом руки в нього камяні
Порушило... І він, як в тиї днї,
Коли Богдан провадив свій народ,
Даєть ся чути із своїх висот:
"Знайомий шум... знайомі голоси...
Страшні вони! Та вже не ті часи,
Коли спинялось дощ козачих стріл.
Се йдуть творці нових чудесних дїл!
Що не здобули їх дїди й батьки,
То покорить ся силі їх руки.
І ся земля, яку зрошав їх піт,
Вже не комусь, а їм віддасть свій цьвіт
Бо думка й воля в них усїх одна,
А то найкращі щастя сїмена:
Де їх посїй, там і приймуть ся в мить.
Вже синьо-жовтий прапор шелестить.
Адаме! бачиш, як ідуть вони?
Коли ти сильний, то їх припини!
Адаме!"
Коли спинялось дощ козачих стріл.
Се йдуть творці нових чудесних дїл!
Що не здобули їх дїди й батьки,
То покорить ся силі їх руки.
І ся земля, яку зрошав їх піт,
Вже не комусь, а їм віддасть свій цьвіт
Бо думка й воля в них усїх одна,
А то найкращі щастя сїмена:
Де їх посїй, там і приймуть ся в мить.
Вже синьо-жовтий прапор шелестить.
Адаме! бачиш, як ідуть вони?
Коли ти сильний, то їх припини!
Адаме!"
Сильний голос вчув Адам,
Що вже з високої колюмни й сам
Довкола міста бачив дивний рух,
І бачив, як якийсь Великий Дух
Над филями народа плив і ріс,
І ясний прапор висше й висше нїс,
Аж і діткнув ся ним небесних зір.
А в тую-ж мить з усїх долин і гір
Озвало ся: хвала! хвала! хвала!
І вже хвалою ніч ціла гула
До сьвіту дня. І аж тодї Адам
Пізнав, хто прапор свій несе аж там
Ген ген під небом. Вже і свій поклін
Українському Ґенїєви він
Віддати мав. Так зараз-же згадав,
Що може й сам робити він не прав,
Як каже серце у людий живих.
Його уже й під варту хтось віддав...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
То йшов український, народний здвиг!
Що вже з високої колюмни й сам
Довкола міста бачив дивний рух,
І бачив, як якийсь Великий Дух
Над филями народа плив і ріс,
І ясний прапор висше й висше нїс,
Аж і діткнув ся ним небесних зір.
А в тую-ж мить з усїх долин і гір
Озвало ся: хвала! хвала! хвала!
І вже хвалою ніч ціла гула
До сьвіту дня. І аж тодї Адам
Пізнав, хто прапор свій несе аж там
Ген ген під небом. Вже і свій поклін
Українському Ґенїєви він
Віддати мав. Так зараз-же згадав,
Що може й сам робити він не прав,
Як каже серце у людий живих.
Його уже й під варту хтось віддав...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
То йшов український, народний здвиг!
[Дїло]
27.06.1914
27.06.1914
Василь Щурат - педагог, літературознавець, поет, перекладач.
* 12 серпня 1871, Вислобоки, Львівщина — † 27 квітня 1948, Львів
* 12 серпня 1871, Вислобоки, Львівщина — † 27 квітня 1948, Львів
Здійснив перший повний переклад «Пісні про Роланда» українською мовою (1895). Автор найкращого (до 1914) віршованого перекладу «Слова о полку Ігоревім» сучасною українською мовою (1907).
Студії зі слов'янської філології завершив у 1895 році у Львівському і Віденському (докторат у Ватрослава Яґіча) університетах, педагогічний іспит склав у Чернівецькому університеті в 1898 році.
У літературу, науку, громадянське і публіцистичне життя Львова і Відня Щурата впровадив Іван Франко, під впливом якого він залишився до 1896. Щурат виступав в австрійській, польській, чеській і західно-українськії пресі зі статтями, поетичними перекладами та ориґінальними віршами, був співредактором газети «Буковина» в Чернівцях, редактором журналу «Молода Муза» (1906), «Сьвіт» і тижневика «Неділя» (1912). З політичних сторін виступав на стороні «Діла».
Студії зі слов'янської філології завершив у 1895 році у Львівському і Віденському (докторат у Ватрослава Яґіча) університетах, педагогічний іспит склав у Чернівецькому університеті в 1898 році.
У літературу, науку, громадянське і публіцистичне життя Львова і Відня Щурата впровадив Іван Франко, під впливом якого він залишився до 1896. Щурат виступав в австрійській, польській, чеській і західно-українськії пресі зі статтями, поетичними перекладами та ориґінальними віршами, був співредактором газети «Буковина» в Чернівцях, редактором журналу «Молода Муза» (1906), «Сьвіт» і тижневика «Неділя» (1912). З політичних сторін виступав на стороні «Діла».
Василь Щурат з дружиною
У 1898—1934 учителював в державних гімназіях Перемишля, Бродів, Львова (з 1907). 1921-го не присягнув на вірність польській державі й став директором приватної жіночої гімназії сестер Василіянок у Львові (1921—1934).
1914 був обраний дійсним членом НТШ, а з 1915 по 1923 був його головою; брав активну участь у боротьбі за Український університет, а після неуспіху став ініціятором і першим ректором Львівського таємного університету (1921—1923). У 1930, у зв'язку з процесом СВУ і дальшими репресіями в Україні, зрікся гідности дійсного члена ВУАН, якою його наділено у червні 1929 разом з М. Возняком та Ф. Колессою за спеціяльністю «мова та література» (відновлений дійсний член УАН після большевицької окупації Галичини у 1939). Останні роки життя працював директором Львівської Бібліотеки АН УССР і професором Львівського Університету.
Франко Іван склав поетичну відповідь — вірш «Декадент» — на закиди В. Щурата.
Батько вченого-літературознавця Степана Щурата.
Похований на Личаківському цвинтарі.
