За вікном — водоспад. І таке мерехтіння...

Василь Герасим'юк

* * *
За вікном — водоспад. І таке мерехтіння,
що притулиш лице до осіннього скла —
й нас підніме холодне, легке шумовиння,
опускаючи в тепле, як свіжа зола.

Цю оселю, заховану в бризки і піну,
цей нехитрий притулок з водою над ним
нам даровано тільки на ніч і на днину,
чоловіком даровано немолодим.

І потоки падуть! І в гулкім шумовинні,
що, здається, носило нас кілька століть,
тихо ми сидимо. Вперше — стеля і стіни.
І лице на змокрілому склі не болить.

Навіть ти затихаєш, не переболіла,
з-під високих потоків до мене біжиш,
на холодному склі залишаючи тіло,
все — розбризкане!.. Срібно безмежний капіж.

Може, краплі й зберуться, але не повторять
навіть те, що несли в цих віках — тільки ніч!..
...Підійшла. Усміхнулась. Говорить.
Ніби води й не падали з пліч.