«Може, душа, спопеліла дотла, не озвіріє…»

Ігор Римарук
Діва Обида

Стали над прірвою — хто потойбіч?
Темні обидва.
Плакала в ніч із коханих облич
Діва Обида.
Хтось упаде — бо немає для двох
місця на світі.
Душу якого заманює Бог
в порвані сіті?
Вже прикипіла до тисячі пліч
траурна бинда...
Кликала пріч із пекельних сторіч
Діва Обида.
Вже перейшли чудеса і хрести,
нетрі і скали.
Люто гнучи задубілі хребти,
що там шукали?
Віщого слова? погибелі? чи
їдла для бидла?..
Ще озирається, нитку рвучи,
Діва Обида:
може, душа, спопеліла дотла,
не озвіріє...
Чом же ти ймення Обиди взяла,
Діво Маріє?

«Може, душа, спопеліла дотла, не озвіріє…»
Духовні голодранці, або Чому осиротіла могила Ігоря Римарука

Можна писати тисячу й один раз про свою патріотичність і ліпити із себе націоналіста, обзиваючи народ усякими негідними словами, можна вилізати на дах і здригненно читати несусвітню дурню нетрадиційникам, і не лише в літературі, можна підійматися на гірські полонини у Верховині й підписувати колективні листи-»одобрямси», можна писати сотні рецензій з модерними викрутасами, за якими моральна пустота, можна круто відселфитися в Львові на BookForum і забути, чого ти сюди приїхав, можна блеяти про високе мистецтво і примазуватися до великих після їхньої смерті... І не мати серця, вбивши в собі людину...

Бо «оснула байдужість», бо псевдопатріоти обмацують гроші, бо неонаціоналісти служать партіям, а не нації, бо верховодять творчі нездари, бо самі ділять премії та їх відробляють, бо хвалять «я тебе, а ти мене», бо бути на форумі у Львові модно…

…Одинадцять років на Личаківському цвинтарі височіє самотній дерев’яний хрест на могилі поета-модерніста, лавреата Національної премії імені Тараса Шевченка Ігоря Римарука. Як поховали 6 жовтня 2008 року після того, коли збила його автівка в давньому місті, так і досі там лише косять траву, і лише перед великими святами…

… Надмогильний пам’ятник не перевищує й 30 тисяч гривень. Могли б за ці невеликі кошти спорудити його колишні дружини, реєстровані в паспортах і шлюбом у церкві, знані й не дуже, донька… Було б по-християнськи. Могли б НСПУ, Асоціація українських письменників як для свого колишнього президента, літературні журнали, в яких редагував і працював, міністерство культури України, де був радником з питань книговидання, Львівська міська рада… Але ж «люди втратили орієнтир», словами самого ж Ігоря Римарука. І це також він: «Розгублене юне покоління з бодуна//Покальчука читає й Жадана»… Наші душі порожнявіють, бо вже пишемо «Діву Обиду» з малої літери в назві збірки, за яку 2002 року поета нагородили Шевченківською премією. «Чом же ти ймення Обида взяла, Діво Маріє…», – мучився світоглядним запитанням поет-філософ Ігор Римарук і надіявся, що «Може, душа, спопеліла дотла, не озвіріє…»

Згас поетовий образ «високої води»… Сьогодні, чого найбільше він боявся, нас кортить «тихий брід шукати»…

І все ж заболіло, запекло за осиротілу могилу Ігоря Римарука письменника Сергія Батурина, котрий під час форуму побував на Личаківському цвинтарі. Мені передався цей біль. Ще рік вона почекає з первинним дерев’яним хрестом… Наступний BookForum міг би відбуватися з пожертв його учасників та гостей для спорудження надгробка поетові, чиї твори перекладені багатьма мовами.

https://dilo.net.ua/kultura/duhovni-golodrantsi-abo-chomu-osyrotila-mogyla-igorya-rymaruka/?fbclid=IwAR2UiO_1O59qo2E5NpVqHTxQAKmbpzZyzezgKE0-DWLhXWz2bX-D85Ifl-U

Ігор Римарук

хто впаде
перед ликом небесним
і відмолить свої племена
що несуть декорації пам’яті
у дзеркальних тілах
в цьому срібному плесі
не скинеться риба не зрине русалка
це гніздо відображень
це житло німих двійників
це могильник фальшивих пророків
це вітрина бовванів чужих
заморожений космос недужих епох
арештантська крижина
білокровний уламок легенди
спокута засклена
хто насмілиться мовити
що не знає своєї вини
хто спроможен упасти перед ликом небесним
і продихати в шибі вустами чистими
вічко для виходу
б’ємо у груди себе
розбиваємо перше дзеркало друге третє
в останньому ж відбиток годинника
вишепчуть найчистіші вуста
час ікс