З вашим святом - з річницею Товариства Лева вітаю вас, дорогі леви та левиці, вашими ж прекрасною знимкою і невмирущим гімном!
Перед світанком глибшає тінь
Перед грозою дихати важче
Гей, Товариство у кожній біді
Друзів не кинемо напризволяще,
Славимо світло вільних ідей
Посеред ночі рідного краю,
Щастя у Бога, слави в людей
Ми не шукаємо, а здобуваєм!
Наша земля, джерело і вогонь --
Ось перед чим ми стаєм на коліна
Заповіли домагатись свого
Дух Кобзаря і личаківські тіні
Вічної пам'яті наших батьків
Не заплямуємо рабським мовчанням
І пошануєм до схилу віків
Мудрість просвіти, але не повчання.
Підстерігатимуть втома і страх
Зради і помилки, та неодмінно
Ще небеса на своїх прапорах
вишиють лева ранковим промінням.
Браття, шануймось, ми варті того,
Нас Україна про це попросила.
Завтра не буде, якщо ми його
не захистим від нечистої сили!
Разом - вперед! Разом у крок!
Руху народного поступ сталевий
З неба зірвем грона зірок
ми присягали Леву!
Cвітлої пам'яти Андрій Квятковський згадував:
Передісторія ТЛ почалася у січні 1987 року, коли в газеті “Ленінська молодь” (з 1990 р. “Молода Галичина”) з’явилося звернення до львів’ян із закликом взяти добровільну участь у відновленні пам’яток архітектури. На той час такі волонтерські акції вже відбувалися в Москві, Ленінграді, Ризі та деяких інших містах СССР. Під зверненням стояли підписи двох організацій – Львівського міському ЛКСМУ та Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. Від міському комсомолу акцію курував заввідділу спортивно-масової роботи Орест Шейка, від УТОПІК – секретар Львівської міської організації Товариства Людмила Беспалько.
Я негайно зателефонував на вказаний номер. Це був телефон Л.Беспалько. Згодом вона сказала, що я був перший, хто зголосився. А тоді п. Людмила повідомила, що коли назбирається достатньо людей, нам дадуть знати, що робити. Так і сталося. Якоїсь суботи в квітні чи березні 1987 року волонтерів зібрали на подвір’ї колишнього монастиря бернардинів (тепер Центральний державний історичний архів України у м. Львові) і сказали, що є декілька об’єктів для докладання наших зусиль: площа Ринок, Стрийський парк і Личаківський цвинтар. Більшість (в т. ч. і я) вибрали Личаків. Того ж дня ми вже впорядковували занедбане кладовище. З людей, які були тоді на Личакові, ніхто потім не брав участі у діяльності Т-ва Лева, за винятком журналіста багатотиражної газети Львівського з-ду телеграфної апаратури Миколи Закалюжного (тепер працює в Києві, на Радіо “Свобода”). Серед решти людей більшість складали працівники та слухачі курсів гідів-перекладачів бюро молодіжного туризму “Супутник” (була така структура при ВЛКСМ) на чолі з Володимиром Задоровським (на жаль, уже покійним).
Після того я поїхав зі Львова у відпустку, через що пропустив 2-3 суботи. Повернувшись і знову прийшовши в суботу зранку на Личаківський цвинтар (це був травень чи червень), зустрів там зовсім інших людей. Зараз пригадую Мар’яну Гибу, Олену й Орисю Тимчишин, Богдану Ковпак, Людмилу Майбороду, Анатолія Меркешина. З часом приєдналися Дарка Ткач, Мирослав Решетило, Ігор Добко, Андрій Гречило, Орест і Роман Дзюбан, Андрій Пенцак. А за старшого того дня був хлопець у спортивних штанах, якого всі називали Орест. Це був Орест Шейка. Хоч його й призначили в міськомі комсомолу завідувати спортивно-масовою роботою, він спортом зовсім не цікавився, й організаційна робота з фанатами “Карпат”, як він нам розповідав, його більше обтяжувала, ніж давала задоволення. Він мав гуманітарні нахили, більше цікавився питаннями відродження культури, екології, народних традицій тощо. Через рік чи півтора Орест навіть “пробив” створення в міськомі ЛКСМУ “відділу екологічного виховання молоді”, який і очолив (а свій колишній відділ віддав інструктору відділу, “афганцю” Юрію Сорочику, що згодом став народним депутатом СССР). Орест казав, що це був єдиний такий відділ в комсомольских органах цілого Совєтського Союзу.
Так ми працювали по суботах на впорядкуванні Личакова (на інших об’єктах ця діяльність не знайшла свого продовження). Як з’ясувалося, паралельно з нашою групою на відновленні Личакова працювала ще більш неформальна група молодої інтелігенції (Юрко Волощак, Леся Масловська, Юрій Лукомський, Юрій Хромей, Тарас і Петро Дідули тощо), яка не хотіла “зв’язуватися з комсомолом”. Спочатку ми працювали окремо, але поступово обидві групи зблизилися (бо робили одну справу) й об’єдналися в одну.
Велику допомогу та сприяння надавали нам деякі “легальні” письменники (члени Спілки письменників України): Ростислав Братунь, Роман Дідула та інші. Згодом О.Шейка вийшов у Києві на голову щойно створеного Українського фонду культури Бориса Олійника, отримавши чимале сприяння з його боку, – а через півтора року Б.Олійник зайняв у Москві високу посаду заступника голови Ради Національностей Верховної Ради СССР. Невдовзі відділення УФК створили й у Львові, а ми стали його найбільшими активістами.
Завдяки “піарівським” талантам (хоч слова PR тоді ніхто не чув) Ореста Шейки нашу діяльність досить широко озвучували львівські ЗМІ. Про відновлювальні праці на Личакові писали журнали “Жовтень” (тепер “Дзвін”) та “Україна”, газета Міністерства культури УРСР “Культура та життя” (кореспондент у Львові – Павло Романюк) і навіть “Комсомольская правда” (кореспондент у Львові – Віталій Панов). Трохи згодом налагодилася тісна співпраця з головним редактором бюлетеня “Пам’ятки України” Анатолієм Сєриковим. Нашу діяльність висвітлювало Львівське ТБ (редактор молодіжних програм п. Стоцька; до того ж активну й безпосередню участь у наших акціях брала режисер ЛТБ Дарія Ткач). Мали ми великого друга і на Львівському обласному радіо – Володю Городницького. Але найбільшим нашим симпатиком була обласна газета “Ленінська молодь” (головний редактор Михайло Батіг).
Завдяки цьому про діяльність молоді, яка протягом 1987 року працювала на Личакові, були непогано поінформовані люди у Львові та за його межами. Те, що ми, на відміну від УГС чи УКК, не декларували політичних гасел, але ретельно працювали у сфері “культурного відродження”, займалися “конструктивною працею”, не лише викликало повагу у поміркованої, далекої від радикалізму частини суспільства. З нами вже не могла не рахуватися влада. Щойно створившись, ТЛ мало вже дуже позитивний імідж серед більшої частини суспільства, хоча найпильніші совєтські ветерани та найідейніші комуністи ніколи не втрачали підозр у нашій націоналістичній сутності, а радикальні симпатики УГС називали нас переважно “комсомольцями” і вважали надто поміркованими.
Десь у вересні Орест Шейка відвідав якусь всесоюзну конференцію в Ленінграді, де встановив контакт з місцевими, а також балтійськими та білоруськими неформальними структурами, спеціалізованими на “екології культури”. Особливо корисним було спілкування з білоруськими молодіжними “суполками” (“Талака”, “Тутэйшыя” тощо). Досвід усіх цих організацій ми використали при створенні Товариства Лева.
У процесі розробки та затвердження статуту ТЛ до нього зусиллями колективного “левівського” розуму внесли один важливий пункт: заборонялося одній людині займати посаду голови ТЛ два і більше термінів поспіль, а сам термін становив лише рік. Чому так сталося? У той час в СССР тривало “розвінчування сталінізму”, багато говорилося про те, як Сталін свого часу підступно пройшов до проводу компартії, надовго там закріпився і що з того потім вийшло. Ми всі були під відповідним враженням і, щоби запобігти будь-якому вияву бонапартизму, внесли до статуту згаданий пункт. До речі, саме наявність цього пункту в статуті, мабуть, найбільше заспокоїла опонентів Шейки.
Але наявність такого унікального пункту в статуті призвела ось до чого. Якби його не було, ТЛ з часом міг перетворитися на організацію, “заточену” під одну особу, – подібно до того, як протягом років НРУ асоціювався виключно з особою В.Чорновола, як “Просвітою” багато років поспіль керує незмінний Мовчан. Натомість з таким пунктом у статуті ТЛ перетворився на щось цілком інше. Оскільки всі амбітні лідери ТЛ підсвідомо відчували, що Т-во не може стати їхньою кишеньковою організацією надовго, ніхто з них не здійснював довготривалого планування, довготривалої політики. ТЛ для багато кого просто стало безповоротним трампліном у велику політику. Врешті решт, попри свою колишню величезну популярність, ТЛ зійшло на маргінес, коли серед яскравих особистостей забракло бажаючих його очолити. З часом згаданий пункт статуту скасували, але запізно.
Здається, саме на тому “творчому вечорі” [на вечорі памяті Богдана-Ігоря Антонича] просто неба пролунала пісня про Львів на слова Василя Симоненка (згодом вона стала першим гімном ТЛ; дехто її з задоволенням співає досі). Там були такі рядки:
…Цілий тиждень живу і ходжу між левами,
Недаремно ж і місто взивається Львів.
Є леви-ренегати, є просто байстрята,
Є леви, що мурликають наче коти,
Божевільно-байдуже облизують грати,
Ще й пишаються з власної сліпоти.
Але з подальшого тексту випливало, що львівські леви не такі. Не дивно, що ми зупинилися на романтично-загадково-інтри
...У березні 1989-го на запрошення Громади українців Литви Кривенко, Марков і директор Історичного театру Роман Турій разом із трупою відвідали Вільнюс. Приїхавши з міста, де з вас могли зняти навіть синьо-жовтий значок, львів'яни зазвичай розгортали український прапор, дефілювали з ним по Вільнюсу та кайфували. Тому після повернення з Литви у виставі з'явилася нова мізансцена. Сашко дякував "левівському" барду Назарові Новосаду за виконану пісню і дарував привезений з Вільнюса литовський національний прапорець. Новосад реагував: "На жаль, не можу відповісти взаємністю" (сміх у залі). Тоді це був сміливий жарт, тому для "зняття напруги" Назар починав співати свою пісню "Прихилили козаченьки малиновий стяг". Як швидко все змінювалося тоді! Ще 1988-го "Малиновий стяг" був революційним, а 1989-го ним уже "знімали напругу". Щойно повернувшись, хлопці стали свідками жорстокого розгону львівською міліцією несанкціонованого передвиборчого мітингу 12 березня. Історичний театр відреагував на події адекватно. Раніше був епізод із "кооперативом "Гайка" (данина моді на кооперативи з натяком на можливе "закручування гайок"). Тепер Кривенко додав до нього репліку: "Пропоную кооператив "Гайка" перейменувати на кооператив імені 12 березня". ...