“Гімназія має відповідати найздібнішим учням, а наука в ній має сягати в глибину, а не розливатися по плиткій площині, має видавати справжню духовну еліту, творчу інтеліґенцію, те, що французи називають „еспрі ет еспуар" (“дух і надія“) нації, а не продукувати масову „інтеліґенцію"."
Микола Сабат, знаний філолог, директор Академічної Гімназії (1928-1930)
Народний Дім у Львові при вул. Краківській, число 13 (перехрестя з вул. Вірменською), де приміщалась Цісарсько-Королівська Академічна Гімназія
ДВІ ПРОПАМ'ЯТНІ ДАТИ З ІСТОРІЇ АКАДЕМІЧНОЇ ГІМНАЗІЇ У ЛЬВОВІ
Теодор Мацьків*
“Свобода”, 11 — 17 червня 1959
Минулого року сповнилося 80 років від першої (1878 - 1958) та 20 років від останньої матури ( 1938-1958) давнього клясичного типу в українській державній Академічній Гімназії у Львові. Хоч із спізненням друкується цей допис, одначе, додержуючись засади „ліпше пізно як ніколи", хотілося б відзначити бодай оцими скромними рядками дві пропам'ятні дати з історії цієї альма матер галицької України. В початках заснування цієї Академічної Гімназії треба дошукуватися перших кроків національного відродження Західньої України, бо довгий час була вона джерелом та осередком духового й літературного життя в Галичині, зберігала культурний доробок попередніх поколінь, приготовляла ідейну та провідну верству наступним ґенераціям.
Коли б так були інакші умовини, коли б вільна була українська земля, то напевно Академічна Гімназія відзначала б у цьому році ювілей першої і останньої матури давнього клясичного типу.
Та не судилося в ювілейному 1958 році абітурієнтам** Академічної Гімназії прийти до своєї альма матер, до якої вони ходили щодня протягом восьми років, бо нема вже Академічної Гімназії, замінено її за совєтським зразком на звичайну десятилітку; нема наших професорів, бо багато з них в часі воєнної завірюхи загинуло або мусіло покидати рідний Львів, щоб десь на чужині знайти захист. Зрештою небагато з тих останніх тридцяти семи абітурієнтів з 1938 р. могло б прийти на з'їзд, бо більшість з них згинули в тюрмах, на війні, пропали безвісти, вмерли природньою смертю, а тільки невелика горстка, переживши страхіття другої світової війни, розбрелася по цілому світі, тільки два три залишилося на рідних землях, і то не знати, чи вони ще в живих.
Тож, знайшовши вільну хвилину, шановний читачу, хоч думками перенесімось до нашої альма матер.
Може й змінився вигляд Львова, але все таки ми потрапили б до великого будинку на розі вулиці Льва Сапіги та вулиці Захарієвича, де містилася Академічна Гімназія. Досередини ми зайшли б або головним входом від вулиці Льва Сапіги або побічними від вулиці Захарієвича. Увійшовши, ми побачили б завжди веселе обличчя знаного нам терціяна І. Еліяшевського, і зараз з лівого боку почули б веселий говір пань з батьківського гуртка і напевно стрінули б усміхненого проф. Павла Зимака, що здивовано почав би випитувати нас, звідки ми прийшли, запросив би нас заглянути до його руханкової залі, де кожної неділі та свята відбувалися екзорти***, шкільні концерти, театральні вистави та забави. Ми подякували б йому і пішли на перший поверх до конференційної залі, де напевно застали б нашого улюбленого катехита о. проф. Теофіля Горникевича. Напевно зрадів би побачивши нас зі своїм невідступним цвікером наш господар кляси, проф. д-р Іван Любомирович. Ми сердечно привіталися б з проф. Йосафатом Назаром, поговорили б із основником Українського Пласту проф. д-ром Олександром Тисовським, з нашим україністом, елеґантно одягненим проф. Мироном Федусевичем. Вийшли б нам назустріч “Шляхетний Ґеньо” - проф. д-р Генрик Бальк, проф. Станислав Кулачковський. У фізичному кабінеті потиснули б ми руки проф. Володимирові Білинському, проф. д-рові інж. Дмитрові Процеву. Опісля обов’язково пішли б до канцелярії шанованого й поважаного директора, проф. Северина Лещія, який радо нас прийняв би і як колись, почав би розпитувати нас про наші успіхи.
Була колись Академічна Гімназія, був там колись добірний учительський збір, що не жалував ні сил, ні здоров’я для виховання української молоді. Осталися спомини, залишилась історія...
Коли б так були інакші умовини, коли б вільна була українська земля, то напевно Академічна Гімназія відзначала б у цьому році ювілей першої і останньої матури давнього клясичного типу.
Та не судилося в ювілейному 1958 році абітурієнтам** Академічної Гімназії прийти до своєї альма матер, до якої вони ходили щодня протягом восьми років, бо нема вже Академічної Гімназії, замінено її за совєтським зразком на звичайну десятилітку; нема наших професорів, бо багато з них в часі воєнної завірюхи загинуло або мусіло покидати рідний Львів, щоб десь на чужині знайти захист. Зрештою небагато з тих останніх тридцяти семи абітурієнтів з 1938 р. могло б прийти на з'їзд, бо більшість з них згинули в тюрмах, на війні, пропали безвісти, вмерли природньою смертю, а тільки невелика горстка, переживши страхіття другої світової війни, розбрелася по цілому світі, тільки два три залишилося на рідних землях, і то не знати, чи вони ще в живих.
Тож, знайшовши вільну хвилину, шановний читачу, хоч думками перенесімось до нашої альма матер.
Може й змінився вигляд Львова, але все таки ми потрапили б до великого будинку на розі вулиці Льва Сапіги та вулиці Захарієвича, де містилася Академічна Гімназія. Досередини ми зайшли б або головним входом від вулиці Льва Сапіги або побічними від вулиці Захарієвича. Увійшовши, ми побачили б завжди веселе обличчя знаного нам терціяна І. Еліяшевського, і зараз з лівого боку почули б веселий говір пань з батьківського гуртка і напевно стрінули б усміхненого проф. Павла Зимака, що здивовано почав би випитувати нас, звідки ми прийшли, запросив би нас заглянути до його руханкової залі, де кожної неділі та свята відбувалися екзорти***, шкільні концерти, театральні вистави та забави. Ми подякували б йому і пішли на перший поверх до конференційної залі, де напевно застали б нашого улюбленого катехита о. проф. Теофіля Горникевича. Напевно зрадів би побачивши нас зі своїм невідступним цвікером наш господар кляси, проф. д-р Іван Любомирович. Ми сердечно привіталися б з проф. Йосафатом Назаром, поговорили б із основником Українського Пласту проф. д-ром Олександром Тисовським, з нашим україністом, елеґантно одягненим проф. Мироном Федусевичем. Вийшли б нам назустріч “Шляхетний Ґеньо” - проф. д-р Генрик Бальк, проф. Станислав Кулачковський. У фізичному кабінеті потиснули б ми руки проф. Володимирові Білинському, проф. д-рові інж. Дмитрові Процеву. Опісля обов’язково пішли б до канцелярії шанованого й поважаного директора, проф. Северина Лещія, який радо нас прийняв би і як колись, почав би розпитувати нас про наші успіхи.
Була колись Академічна Гімназія, був там колись добірний учительський збір, що не жалував ні сил, ні здоров’я для виховання української молоді. Осталися спомини, залишилась історія...
Альма матер
Академічна Гімназія, приготовляючи своїх учнів до студій у високих школах, давала загальну освіту з усіх предметів, бувши, одначе, середньою школою давнього клясичного типу, де головний натиск кладено на гуманістичні предмети, зокрема на латинську та грецьку мови. Академічна Гімназія, як зрештою всі інші українські середні школи, мала свою традицію і історію.
Історію Академічної Гімназії дуже цікаво й широко, спираючись на історичних даних і подіях, описав у своїх знаменитих споминах п. н. “Львів — місто моєї молодости” (Мюнхен, 1956, т. ІІІ) http://diasporiana.org.ua/memuari/2119-shah-s-lviv-misto-moyeyi-molodosti-ch-3/ мій бувший професор Степан Шах, учень, опісля професор Академічної Гімназії, ще пізніше директор української державної гімназії в Перемишлі, а тепер професор клясичної філології в Ляндсберґу, Баварія.
Назву та початки Академічної Гімназії, як це подає у своїй книжці проф. Шах, виводиться від єзуїтської колеґії, заснованої в 1661 р., і популярно називаною львівською “академією”. До цієї академії приймали отці єзуїти не тільки римо- та греко-католиків, але навіть і синів православної шляхти, з яких виходили не лише перевертні, але й знані патріоти, як, наприклад, перший львівський митрополит Антін Ангелович. Свою педагогічну діяльність оо. єзуїти проводили в цій колегії до 1773 р. В тому році, під впливом деяких европейських урядів, Папа Климент XIV (1769-1774) своїм „бреве" (“Домінус ак Редемптор костер") розв'язав чин оо. єзуїтів. В часі найгарячіших т. зв. “Йосифинських” реформ (1772), силою папського розпорядження та державного закону, розв’язано і львівську колеґію оо. єзуїтів, а натомість засновано на австрійський лад в 1774 р. „академію", яка складалася з 6-клясової гімназії та дворічного ліцею, підпорядкованого львівському університетові (заснований 21 жовтня 1784 р.). У цій зреформованій гімназії замість латинської впроваджено німецьку мову.
Польська шляхта в Галичині рішила збойкотувати нову гімназію, не посилати до неї в науку своїх синів з двох причин: 1. щоб висловити в такий спосіб протест проти знесення чину оо. єзуїтів та їх колеґії і 2. щоб запротестувати проти введення німецької мови. Однак, значення та вагу нової гімназії відразу оцінили українські Владики. Так, львівський єпископ Петро Білянський і перемиський єпископ Максим Рилло видали розпорядження духовенству посилати своїх синів, що мали намір стати священиками, де тих нових середніх шкіл, які створила австрійська влада на місце єзуїтських колеґій у Львові та Перемишлі, загрожуючи, що не будуть висвячувати кандидатів на священичий стан з “домашньою” освітою, як то досі практикувалося. Хоч не радо, священики стали посилати своїх синів до нової гімназії, так, що в перших початках учнями були переважно українці. З часом польське міщанство, а опісля й шляхта стали посилати своїх синів до нової гімназії.
Коли в 1849 р. наслідник князя Меттерніха, барон Бах, зреформував середнє та високе шкільництво, тоді ліцеї приділено до 6-клясової гімназії як 7-му і 8-му кляси і введено іспит зрілости (матуру). В той час зреформовано також і львівську академію на 8-клясову гімназію з назвою Цісарсько-королівська академічна гімназія у Львові, з німецькою мовою навчання.
Хоч віденський уряд, на домагання Головної руської ради, декретом з 9 травня 1848 року дозволив ввести навчання української мови в народних і середніх школах, одначе, внаслідок гострого протесту Польського Комітету народового, хитке міністерство освіти обмежило викладання української мови тільки до народних шкіл. Щождо середніх шкіл, то, з уваги на недостачу українських підручників та кваліфікованих сил, українську мову введено лише як предмет навчання. Поляки, спритно використовуючи тодішнє політичне напруження між Росією і Австрією, представляли галицьких українців як непевних громадян, які ґравітують до Києва, що в очах цісаря був російським містом. Вислідом цієї діяльности польської шляхти було те, що віденський уряд віддав полякам фактично владу в Галичині. Українці, як могли, боронили свої права і остаточно добилися того, що цісарським декретом з 1867 р. в Академічній Гімназії впроваджено українську мову, як викладову, в чотирьох нижчих клясах.
З огляду на рямці цієї статті , на жаль, не можна описувати докладніше історії боротьби за українську мову в Академічній Гімназії. Згадаю тільки, що на жадання Юліяна Ларівського, тодішнього віцемаршалка галицького сойму до Крайової Шкільної Ради у Львові, в 1874 р. введено ступнево в Академічній Гімназії від 5-ої кляси українську викладову мову, так що перший іспит зрілости в українській мові відбувся в 1878 р. за тодішнього першого її директора о. проф. Василя Ільницького (1867-1895).
Академічна Гімназія, не маючи власного будинку, від 1864 до 1907 р. винаймала приміщення в Народному Домі, яке для шкільного закладу не надавалось. Щойно в 1907 p., за свого другого з черги директора, проф. Едварда Харкевича (1895-1909), перенеслася вона до власного нового будинку. З уваги на те, що Академічна Гімназія не могла вмістити всіх своїх учнів, шкільна влада дозволила відкрити в 1906 р. філію гімназії, що приміщувалась на 3-му поверсі в Народному Домі до 1935 p.. звідки кураторія перенесла її до „палацу" при вул. Пекарській ч. 19. В 1914 р. Академічна Гімназія разом з філією була закрита і навчання в ній відновилось аж у 1915 році.
У 1920 році польська військова влада зайняла будинок, як прийнято було говорити, “Головної гімназії”, і всі учні ходили вчитися на філію в Народнім Домі. В тому часі третім директором (1909-1927) був проф. Ілля Кокорудз, який зі своїх ощадностей побудував і устаткував будинок для дівочої гімназії „Рідної Школи", де був довголітнім головою.
Четвертим директором Академічної Гімназії був знаний філолог Микола Сабат (1928-1930), дуже строгий і вимогливий педагог. По його смерті управу перейняв проф. Северин Лещій, який в 1931 році був іменований на тимчасового візитатора середніх шкіл, а на його місці директором став візитатор учительських семінарій д-р Денне Лукіянович (1932-1934). Після того, як він пішов на емеритуру, директором знову став проф. Северин Лещій, який вів Академічну Гімназію аж до 1940 року. Останнім директором, за часів німецької окупації, був її абітурієнт, довголітній професор проф. Петро Мечник, який згинув від кулі НКВД.
Як бачимо, за ввесь час свого існування, тобто від 1867 до 1944 року, Академічна Гімназія мала шість директорів (філія, за виїмком шкільного року 1920-21, мала своїх власних директорів: проф. Ізидор Громницький (1906-1914), проф. Михайло Рибачек (1916-1920), проф. Ілля Кокорудз (1920-21), проф. Григорій Наливайко (1921-1924), проф. Степан Федів (1924-1926), проф. Ярослав Вербицький (1926-1931), проф. Іван Бабій (1931-1934), о. д-р. Михайло Залеський (1934-1941) та останній директор проф. Володимир Радзикевич (1941-1944).
Незатертим спогадом залишиться у моїй пам'яті з'їзд перших абсольвентів першого іспиту зрілости в Академічній Гімназії у 60-ті роковини її існування (1878-1938 р). На цьому з'їзді були присутні між іншими, проф. Ізидор Громицький, тодішній директор Северин Лещій, учительський збір та ми, ще учні 8-ої кляси. Службу Божу відправив тодішній катехит, о. проф. Теофіль Горникевич, а зворушливу промову на з’їзді виголосив д-р Кирило Студинський. На нас “осьмаків" цей зї'зд зробив надзвичайно велике враження.
Академічна Гімназія мала репутацію дуже строгої, особливо за директора М. Сабата, який був приклонником гострої селекції учнів. На його думку, як це завважує у своїй книжці проф. Шах, гімназія має відповідати найздібнішим учням, а наука в ній має сягати в глибину, а не розливатися по плиткій площині, має видавати справжню духовну еліту, творчу інтеліґенцію, те, що французи називають „еспрі ет еспуар" (“дух і надія“) нації, а не продукувати масову „інтеліґенцію" (там же стор. 51).
Проф. Шах пише: „А зазначити треба, що в Академічній Гімназії було за той час „багато званих" і далеко менше „ізбраних", тобто число її учнів було завжди дуже велике, але до матури доходило дуже обмежене число. Гостро нас наші професори держали, твердим гребенем чесали, а при клясифікуванні густим ситом, головно в нижчих клясах, пересівали". Проф. Шах наводить такі цифри: „у 1-ій клясі в 1903 р. було 4 відділи, а в кожнім відділі понад 50 учнів; в 2-ій клясі було три відділи, в 3-ій клясі 2 відділи понад 50 учнів в кожнім. Отже 50% учнів протягом двох років відпало.
І за моїх часів не було інакше. Вже не пригадую собі добре, чи 1930 р. були два чи З відділи, одначе я певний, що було 2 відділи, що начислювали більше як 100 учнів, але до 8-ої кляси дійшло лише 37, які всі здали матуру.
Академічна Гімназія, як зрештою всі інші галицькі середні школи, мала свої традиції і, будучи заснованою на здорових природних принципах та християнсько-моральному світогляді, не тільки давала добру загальну освіту, конечну для високих студій, не тільки дбала про духовий та інтелектуальний розвиток, але передусім виховувала своїх учнів в українському національному дусі, приготовляючи до боротьби за краще завтра нові провідні кадри. І це було найважніше, бо виховувати національно під якою то б не було займанщиною, а польською зокрема, було не тільки тяжкою, але й небезпечною справою.
Проф. Шах пише: “Академічна Гімназія — головне заведення — випустила в часі від 1878-1939 р. 61 річників, а філія від 1912-1939 р. 27 річників абітурієнтів у світ. Обчисляючи пересічно по 40 абітурієнтів у відділі, то головне заведення видало за той час 2440 матуристів, а філія 1080 абітурієнтів, тобто разом приблизно 3500 матурантів. А що в передвоєнних роках мали восьмі кляси по два відділи, то можна сміло прийняти, що число матуристів виносить приблизно 5000 людей, що означає 5000 ідейних робітників на народній ниві, або 5000 “воїнів”, що “тоґаті аут армті” (в цивілі чи зі зброєю в руках) боролися за українську справу” (стор. 24).
Це є незаперечним фактом, що Академічна Гімназія врятувала галицьку провідну верству від денаціоналізації чи то на польську чи російську сторону, і трудно представити собі Листопадовий зрив без Академічної Гімназії, в клясах якої містилась перша бойова кватира УГА під командою полк. Дмитра Вітовського.
В Академічній Гімназії головними предметами були латина (8 років) і грека (5 років), зате менше зверталось уваги на такі предмети, як математика, фізика чи хемія. Такий стан тривав до 1934 р., коли то реформовано середнє шкільництво і впроваджено 4-клясові гімназії, переважно в напрямі клясичному, гуманістичному, математично-природничому, торговельному і навіть з такими практичними предметами, як кравецтво, столярство і т. д. Окрім гімназії, запроваджено дворічні ліцеї, як продовження згаданих гімназій. Академічна Гімназія одержала два ліцеї — гуманістичний і математично-природничий.
Вертаюсь, одначе, до латини та греки, що домінували в шкільних програмах не лише Академічної, але й інших українських гімназій в Галичині, наслідком чого наша суспільність мала більше гуманістів, як людей з практичними професіями (інженери, промисловці, купці і т. д.), все ж таки, як слушно завважує проф. Шах, завдяки плеканню клясичної філології та знанню греко-римської культури, Академічна гімназія впровадила галицьких українців в орбіту загально-европейської культурної спільноти.
Особисто не жалую, що я ходив до гімназії давнього клясичного, типу, бо, хоч вона не дала практичного звання, окрім загальної освіти і солідної підготови до поважних студій на всіх високих школах, вона навчила своїх алюмнів думати і солідно працювати.
Історію Академічної Гімназії дуже цікаво й широко, спираючись на історичних даних і подіях, описав у своїх знаменитих споминах п. н. “Львів — місто моєї молодости” (Мюнхен, 1956, т. ІІІ) http://diasporiana.org.ua/memuari/2119-shah-s-lviv-misto-moyeyi-molodosti-ch-3/ мій бувший професор Степан Шах, учень, опісля професор Академічної Гімназії, ще пізніше директор української державної гімназії в Перемишлі, а тепер професор клясичної філології в Ляндсберґу, Баварія.
Назву та початки Академічної Гімназії, як це подає у своїй книжці проф. Шах, виводиться від єзуїтської колеґії, заснованої в 1661 р., і популярно називаною львівською “академією”. До цієї академії приймали отці єзуїти не тільки римо- та греко-католиків, але навіть і синів православної шляхти, з яких виходили не лише перевертні, але й знані патріоти, як, наприклад, перший львівський митрополит Антін Ангелович. Свою педагогічну діяльність оо. єзуїти проводили в цій колегії до 1773 р. В тому році, під впливом деяких европейських урядів, Папа Климент XIV (1769-1774) своїм „бреве" (“Домінус ак Редемптор костер") розв'язав чин оо. єзуїтів. В часі найгарячіших т. зв. “Йосифинських” реформ (1772), силою папського розпорядження та державного закону, розв’язано і львівську колеґію оо. єзуїтів, а натомість засновано на австрійський лад в 1774 р. „академію", яка складалася з 6-клясової гімназії та дворічного ліцею, підпорядкованого львівському університетові (заснований 21 жовтня 1784 р.). У цій зреформованій гімназії замість латинської впроваджено німецьку мову.
Польська шляхта в Галичині рішила збойкотувати нову гімназію, не посилати до неї в науку своїх синів з двох причин: 1. щоб висловити в такий спосіб протест проти знесення чину оо. єзуїтів та їх колеґії і 2. щоб запротестувати проти введення німецької мови. Однак, значення та вагу нової гімназії відразу оцінили українські Владики. Так, львівський єпископ Петро Білянський і перемиський єпископ Максим Рилло видали розпорядження духовенству посилати своїх синів, що мали намір стати священиками, де тих нових середніх шкіл, які створила австрійська влада на місце єзуїтських колеґій у Львові та Перемишлі, загрожуючи, що не будуть висвячувати кандидатів на священичий стан з “домашньою” освітою, як то досі практикувалося. Хоч не радо, священики стали посилати своїх синів до нової гімназії, так, що в перших початках учнями були переважно українці. З часом польське міщанство, а опісля й шляхта стали посилати своїх синів до нової гімназії.
Коли в 1849 р. наслідник князя Меттерніха, барон Бах, зреформував середнє та високе шкільництво, тоді ліцеї приділено до 6-клясової гімназії як 7-му і 8-му кляси і введено іспит зрілости (матуру). В той час зреформовано також і львівську академію на 8-клясову гімназію з назвою Цісарсько-королівська академічна гімназія у Львові, з німецькою мовою навчання.
Хоч віденський уряд, на домагання Головної руської ради, декретом з 9 травня 1848 року дозволив ввести навчання української мови в народних і середніх школах, одначе, внаслідок гострого протесту Польського Комітету народового, хитке міністерство освіти обмежило викладання української мови тільки до народних шкіл. Щождо середніх шкіл, то, з уваги на недостачу українських підручників та кваліфікованих сил, українську мову введено лише як предмет навчання. Поляки, спритно використовуючи тодішнє політичне напруження між Росією і Австрією, представляли галицьких українців як непевних громадян, які ґравітують до Києва, що в очах цісаря був російським містом. Вислідом цієї діяльности польської шляхти було те, що віденський уряд віддав полякам фактично владу в Галичині. Українці, як могли, боронили свої права і остаточно добилися того, що цісарським декретом з 1867 р. в Академічній Гімназії впроваджено українську мову, як викладову, в чотирьох нижчих клясах.
З огляду на рямці цієї статті , на жаль, не можна описувати докладніше історії боротьби за українську мову в Академічній Гімназії. Згадаю тільки, що на жадання Юліяна Ларівського, тодішнього віцемаршалка галицького сойму до Крайової Шкільної Ради у Львові, в 1874 р. введено ступнево в Академічній Гімназії від 5-ої кляси українську викладову мову, так що перший іспит зрілости в українській мові відбувся в 1878 р. за тодішнього першого її директора о. проф. Василя Ільницького (1867-1895).
о. проф. Василь Ільницький
Академічна Гімназія, не маючи власного будинку, від 1864 до 1907 р. винаймала приміщення в Народному Домі, яке для шкільного закладу не надавалось. Щойно в 1907 p., за свого другого з черги директора, проф. Едварда Харкевича (1895-1909), перенеслася вона до власного нового будинку. З уваги на те, що Академічна Гімназія не могла вмістити всіх своїх учнів, шкільна влада дозволила відкрити в 1906 р. філію гімназії, що приміщувалась на 3-му поверсі в Народному Домі до 1935 p.. звідки кураторія перенесла її до „палацу" при вул. Пекарській ч. 19. В 1914 р. Академічна Гімназія разом з філією була закрита і навчання в ній відновилось аж у 1915 році.
У 1920 році польська військова влада зайняла будинок, як прийнято було говорити, “Головної гімназії”, і всі учні ходили вчитися на філію в Народнім Домі. В тому часі третім директором (1909-1927) був проф. Ілля Кокорудз, який зі своїх ощадностей побудував і устаткував будинок для дівочої гімназії „Рідної Школи", де був довголітнім головою.
Четвертим директором Академічної Гімназії був знаний філолог Микола Сабат (1928-1930), дуже строгий і вимогливий педагог. По його смерті управу перейняв проф. Северин Лещій, який в 1931 році був іменований на тимчасового візитатора середніх шкіл, а на його місці директором став візитатор учительських семінарій д-р Денне Лукіянович (1932-1934). Після того, як він пішов на емеритуру, директором знову став проф. Северин Лещій, який вів Академічну Гімназію аж до 1940 року. Останнім директором, за часів німецької окупації, був її абітурієнт, довголітній професор проф. Петро Мечник, який згинув від кулі НКВД.
Як бачимо, за ввесь час свого існування, тобто від 1867 до 1944 року, Академічна Гімназія мала шість директорів (філія, за виїмком шкільного року 1920-21, мала своїх власних директорів: проф. Ізидор Громницький (1906-1914), проф. Михайло Рибачек (1916-1920), проф. Ілля Кокорудз (1920-21), проф. Григорій Наливайко (1921-1924), проф. Степан Федів (1924-1926), проф. Ярослав Вербицький (1926-1931), проф. Іван Бабій (1931-1934), о. д-р. Михайло Залеський (1934-1941) та останній директор проф. Володимир Радзикевич (1941-1944).
Незатертим спогадом залишиться у моїй пам'яті з'їзд перших абсольвентів першого іспиту зрілости в Академічній Гімназії у 60-ті роковини її існування (1878-1938 р). На цьому з'їзді були присутні між іншими, проф. Ізидор Громицький, тодішній директор Северин Лещій, учительський збір та ми, ще учні 8-ої кляси. Службу Божу відправив тодішній катехит, о. проф. Теофіль Горникевич, а зворушливу промову на з’їзді виголосив д-р Кирило Студинський. На нас “осьмаків" цей зї'зд зробив надзвичайно велике враження.
Академічна Гімназія мала репутацію дуже строгої, особливо за директора М. Сабата, який був приклонником гострої селекції учнів. На його думку, як це завважує у своїй книжці проф. Шах, гімназія має відповідати найздібнішим учням, а наука в ній має сягати в глибину, а не розливатися по плиткій площині, має видавати справжню духовну еліту, творчу інтеліґенцію, те, що французи називають „еспрі ет еспуар" (“дух і надія“) нації, а не продукувати масову „інтеліґенцію" (там же стор. 51).
Проф. Шах пише: „А зазначити треба, що в Академічній Гімназії було за той час „багато званих" і далеко менше „ізбраних", тобто число її учнів було завжди дуже велике, але до матури доходило дуже обмежене число. Гостро нас наші професори держали, твердим гребенем чесали, а при клясифікуванні густим ситом, головно в нижчих клясах, пересівали". Проф. Шах наводить такі цифри: „у 1-ій клясі в 1903 р. було 4 відділи, а в кожнім відділі понад 50 учнів; в 2-ій клясі було три відділи, в 3-ій клясі 2 відділи понад 50 учнів в кожнім. Отже 50% учнів протягом двох років відпало.
І за моїх часів не було інакше. Вже не пригадую собі добре, чи 1930 р. були два чи З відділи, одначе я певний, що було 2 відділи, що начислювали більше як 100 учнів, але до 8-ої кляси дійшло лише 37, які всі здали матуру.
Академічна Гімназія, як зрештою всі інші галицькі середні школи, мала свої традиції і, будучи заснованою на здорових природних принципах та християнсько-моральному світогляді, не тільки давала добру загальну освіту, конечну для високих студій, не тільки дбала про духовий та інтелектуальний розвиток, але передусім виховувала своїх учнів в українському національному дусі, приготовляючи до боротьби за краще завтра нові провідні кадри. І це було найважніше, бо виховувати національно під якою то б не було займанщиною, а польською зокрема, було не тільки тяжкою, але й небезпечною справою.
Проф. Шах пише: “Академічна Гімназія — головне заведення — випустила в часі від 1878-1939 р. 61 річників, а філія від 1912-1939 р. 27 річників абітурієнтів у світ. Обчисляючи пересічно по 40 абітурієнтів у відділі, то головне заведення видало за той час 2440 матуристів, а філія 1080 абітурієнтів, тобто разом приблизно 3500 матурантів. А що в передвоєнних роках мали восьмі кляси по два відділи, то можна сміло прийняти, що число матуристів виносить приблизно 5000 людей, що означає 5000 ідейних робітників на народній ниві, або 5000 “воїнів”, що “тоґаті аут армті” (в цивілі чи зі зброєю в руках) боролися за українську справу” (стор. 24).
Це є незаперечним фактом, що Академічна Гімназія врятувала галицьку провідну верству від денаціоналізації чи то на польську чи російську сторону, і трудно представити собі Листопадовий зрив без Академічної Гімназії, в клясах якої містилась перша бойова кватира УГА під командою полк. Дмитра Вітовського.
В Академічній Гімназії головними предметами були латина (8 років) і грека (5 років), зате менше зверталось уваги на такі предмети, як математика, фізика чи хемія. Такий стан тривав до 1934 р., коли то реформовано середнє шкільництво і впроваджено 4-клясові гімназії, переважно в напрямі клясичному, гуманістичному, математично-природничому, торговельному і навіть з такими практичними предметами, як кравецтво, столярство і т. д. Окрім гімназії, запроваджено дворічні ліцеї, як продовження згаданих гімназій. Академічна Гімназія одержала два ліцеї — гуманістичний і математично-природничий.
Вертаюсь, одначе, до латини та греки, що домінували в шкільних програмах не лише Академічної, але й інших українських гімназій в Галичині, наслідком чого наша суспільність мала більше гуманістів, як людей з практичними професіями (інженери, промисловці, купці і т. д.), все ж таки, як слушно завважує проф. Шах, завдяки плеканню клясичної філології та знанню греко-римської культури, Академічна гімназія впровадила галицьких українців в орбіту загально-европейської культурної спільноти.
Особисто не жалую, що я ходив до гімназії давнього клясичного, типу, бо, хоч вона не дала практичного звання, окрім загальної освіти і солідної підготови до поважних студій на всіх високих школах, вона навчила своїх алюмнів думати і солідно працювати.
Наші професори
Пишучи цей спомин, я далекий від того, щоб подавати докладну характеристику моїх колишніх професорів, це — радше спонтанний вислів моїх особистих почувань.
Почну від особи директора. Директором Академічної гімназії в тому часі був її колишній учень, пізніше професор, а опісля візитатор (1931-1934) — Северин Лещій [про нього цікаво пише Andrij Rebryk http://100krokiv.info/2017/05/leschij-severyn-vyznachnyj-matematyk-i-fizyk/], який вчив нас у 7-ій клясі математики. Він не був ученим математиком, але добрим учителем. У відношенні до учнів був дуже тактовний, вимогливий, але й вирозумілий, і старався учням завжди допомогти. Його принципом було: якщо учень перейшов до сьомої кляси, то він повинен теж здати і матуру. Без сумніву, це був з педагогічного боку правильний підхід. З перспективи минулого можна сміливо сказати, що коли учень не надавався до вищих студій, то протягом 6-ох років був час це сконстатувати і такому учневі порадити, щоб він ішов учитися якоїсь практичної професії. Коли ж молоду людину допускалося до матури, а при матурі “палилося”, то цим самим на порозі її життя робилося їй велику кривду, бо звичайно такий абітурієнт життьово заламувався.
Дир. Лещій, як математик і військовик (проф. Шах подає, що був він сотником австрійської армії та отаманом артилерії УГА), не любив довгих промов, а жадав коротких, логічних і ясних відповідей; любив охайність, чистоту, порядок і дисципліну. Не любив у вищих клясах деяких розполітикованих учнів, бо стояв на слушному становищі, що завдання гімназійного учня — вчитися, а не “вести політику”. Мені особисто дир. Лещій дуже імпонував як професор та виховник, і він був для мене неначе втіленням людини, що її називають джентлменом. Останній раз бачив я дир. Лещія в жовтні 1939 р. в канцелярії гімназії, що за большевиків дістала назву десятирічки. Пізнавши совєтську систему, дир. Лещій перейшов під німецьку окупацію на Холмщину, де його в 1943 р. вбили польські партизани.
При цій нагоді годиться згадати, що хоч, з одного боку, становище директора гімназії, а академічної зокрема, було серед українського громадянства високе і шановане, з другого боку, як це завважує проф. Шах, директор української державної гімназії вічно перебував між польським молотом, тобто польською владою, яка все більше й більше домагалася польонізувати українське шкільництво, і українським ковалом, тобто українським громадянством, і молоддю зокрема, які вели з польською владою одверту чи тиху боротьбу. Однак дир. Лещій умів знаходити вихід з прикрих ситуацій, яких немало траплялося. Для ілюстрації наведу кілька прикладів, які оповів мені о. проф. Горникевич.
В роковини Листопадового зриву, 1 листопада 1936 р. під час реферату, що його вичитував один учень, несподівано увійшла до кляси учителька польської мови (прізвища її не пам’ятаю, бо вона в нашій клясі не вчила) і силою видерла реферат з рук того учня. На щастя, по-українськи вона не вміла читати і занесла реферат до дир. Лещія, вимагаючи, щоб він скликав учительську конференцію. Директор був у клопоті, бо в цьому рефераті були такі вислови, як “польська кров”, якої не треба щадити, “смерть лядським окупантам”, що з них кожний достатній був для того, щоб викинути такого учня з гімназії і навіть розв’язати цілу клясу. Однак, присутній при цій сцені о. проф. Горникевич “знайшов” раду. “Пане директоре, - сказав він, - прошу дати мені цей реферат, а я його принесу по полудні на конференцію". Дир. Лещій спершу не зрозумів, чого хоче о. проф. Горникевич, але той вияснив, що його син Філько (тепер професор медицини в німецькому Університеті у Франкфурті) перепише реферат, і тоді „все буде інакше виглядати". І справді, після того, як дир. Лещій переклавши „справлений" реферат на польську мову, спитав польку, чи там є щось „антипаньствовего", вона відповіла: “Жечивісьце, же ніц нєма такєго, тилько дзіві мнє, же он добровольнє тего реферату оддаць нє хцял". Ціла справа скінчилася доганою для того учня.
Найбільш шанованим та любленим професором так серед учительського збору, як і серед учнів був катехит о. проф. Теофіль Горникевич, колишній учень Академічної гімназії. О. проф. Горникевич був у такій мірі строгий та вимогливий, як і добрий та вирозумілий педагог, а це, на мою думку, ідеальний тип учителя.
Навчаючи релігії, отець Горникевич рівночасно старався защепити у серцях своїх учінів любов до Греко-Католицької церкви. Отець проф. Горникевич мав чорну, гарну бороду, що надавала йому характеристичного орієнтального вигляду. По приходу большевиків він переїхав з родиною до Відня, де далі продовжував учити в австрійській гімназії. Недавно о. проф. Горникевич помер у Відні.
Господарем чи пак опікуном нашої кляси був д-р Іван Любомирович, професор клясичної філології, автор великої латинської граматики. Вчив у 7 і 8 клясах латини і греки. Як професор вимагав не тільки знання граматики, але передусім розуміння та відчуття духу клясичної літератури. Пригадую собі, як одного разу дав вивчити напам’ять початок апології Платона. Котрийсь з товаришів впав на добру думку і написав латинкою цей виступ на таблиці. На здивування нашого професора, всі, дивлячися цим разом „просто", гладко відповідали. Десь під кінець лекції д-р Любомирович, бажаючи написати на таблиці нове слово, побачив той текст. Ми думали, що він нас висварить, але він розсміявся і заявив дижурному, що той буде відповідати, якщо на майбутнє таблиця не буде “чиста”. Д-р Любомирович старався переводити в життя знаний принцип Ґелія: “Кожному дати те, що йому належиться”. В 1944 р. він виїхав на еміґрацію і тепер перебуває у Буенос Айресі, в Арґентині.
Української мови вчив нас проф. Мирон Федусевич. Був це тип модерного вчителя, який старався вчити так, щоб учні самі доходили до висновків. Під його проводом учень вже на гімназійній лавці заправлявся до джерельних студій. Проф. Федусевич, завжди елеґантно і з добрим смаком убраний, старався нам защепити почуття естетики. Тепер перебуває він в Австралії.
Польської мови вчив нас д-р Генрик Бальк, якого учні чомусь називали “Шляхетни Ґеньо”. Д-р Бальк був теж типом модерного вчителя, любив вести в клясі дикусії, але рівночасно був дуже вимогливий. Будучи жидівського походження, він не вмішувався у внутрішні справи гімназійного життя, цікавився українською літературою і був настільки ввічливий, що на матуральних свідоцтвах підписувався по-українськи. Д-р Бальк був знаним літератом і друкував свої твори в журналах лівих поглядів. З приходом німців, щоб не згинути з рук гестаповців, поповнив самогубство.
Німецької мови вчив нас проф. Станислав Кулачковський, який багато від нас вимагав, і часом треба було приходити в суботу по полудні, щоб здавати німецьку лектуру. На годині був строгий, поза годиною жартівливий і веселий.
Історії вчив проф. д-р Андріян Копистянський, бувший доцент петербурзького університету, автор “Історії Руси”. Проф. Копистянський знав знаменито свій предмет і відзначався небуденним талантом педагога. Він був поважним кандидатом на катедру історії у Львові, одначе остаточно цю катедру одержав поляк, проф. Чеслав Ганке, Я ніколи не бачив в руках проф. Копистянського ніякого підручника, він завжди викладав з пам’яті, а слухати його викладів з всесвітньої історії належало до правдивої приємности. Навіть такі учні, які не любили історії, не тільки з захопленням слухали його лекції, але й робили записки. Тож не диво, що з історії ніхто в клясі не мав двійки. Як правдивий історик, він мало звертав уваги на дати і імена, але старався дати огляд розвитку історичних подій та логічний між ними зв’язок, подаючи при тому джерела, які заохочували читати і студіювати. Хоч він не брав активної участи в українському житті, проте був дуже шанований серед учительського збору і серед учнів. У січні 1938 р. проф. Копистянський захворів і незадовго після того помер. Його смерть викликала правдивий жаль в Академічній Гімназії.
По смерті проф. Копистянського кураторія прислала нам поляка, майора Францішка Оліпру, професора історії в кадетській школі. До нас осьмаків, в початках ставився він прихильно, не “палив”, бо мав трохи “страху”, але коли вже убувся, то з приємністю сипав двійки наліво і направо. Учні його не любили. З приходом большевиків до Академічної Гімназії вже не зголосивсяю
Проф. Володимир Білинський учив нас у 7-ій клясі фізики, а у 8-ій математики. Як професор знав свій предмет, а ще краще вмів його навчити. Проф Білинський був добрий і вирозумілий, але при тому строгий і вимогливий. Назагал учні до його предмету таки добре приготовлялися, і, немащо говорити, боялися його. Зате проф. Білинський був добрим опікуном, і кожна кляса хотіла його у себе мати. Проф. Білинський любив театральне мистецтво і був також опікуном театрального гуртка, якому посвячував багато часу. Окрім цього був він завзятим туристом, мисливцем і їздив на мотоциклі. Що сталося з ним в часі війни, мені невідомо.
У 8-ій клясі дістали ми нового професора фізики, інж. д-ра Дмитра Процева, який студіював у Празі та Берліні, а нострифікував**** диплом у Познані. Він знав свій предмет знаменито, але, на жаль, не міг своїх знань передати учням. Не маючи досвіду, поводився з учнями, як з собі рівними, внаслідок чого в клясі звичайно був неспокій.
Пропедевтики філософії вчив нас абсольвент Академічної гімназії, проф. Йосафат Назар, високоцінений клясичний філолог. Спокійної, поблажливої вдачі, він ніколи не підносив у клясі голосу і ніколи не гнівався. Всі його любили й шанували. Пригадую собі, коли я, будучи абітурієнтом, щось переглядав з Лівія, проф. Назар, якого я не запримітив, поздоровив мене першого. Мені було неприємно, одначе він, ніби нічого не сталося, запитав, в чому я маю трудність, переклав відповідне місце, пояснив і дав вказівки, як відповідати при матурі. Я подякував, а він, усміхаючись, пішов далі. Під час війни проф. Назар був директором української гімназії в Болехові, і це була направду для мене приємність, коли я зміг його там відвідати.
Руханки чи пак фізичних вправ учив нас проф. Павло Зимак, який давав учням немало свободи, одначе, коли йшло про добру ноту на свідоцтіві, то таки вимагав, щоб вони вміли виконати вправи. Проф. Зимак знаменито танцював, ніколи не минав нагоди потанцювати на забаві, що відбувалася в гімназії. Він зорганізував курси танців і посвячував їм багато часу.
З приходом большевиків він переїхав з ріднею під німецьку окупацію, де працював як урядник в Лодзі. Що з ним сталося далі, мені невідомо. Двадцять років минає від того часу, коли ми, учні Академічної Гімназії востаннє попрощалися в її мурах, але не судила нам доля хоч би раз зробити спільний з’їзд. Багато вже перенеслися туди “ідіже ність болізни ні печали, но жизнь безконечная”. Закінчуючи цей розділ, не помилюся, коли скажу, що всі ми, що розбрелися по світі, не забули своїх професорів, що в своїх серцях носимо тиху вдячність і пошану для них.
Почну від особи директора. Директором Академічної гімназії в тому часі був її колишній учень, пізніше професор, а опісля візитатор (1931-1934) — Северин Лещій [про нього цікаво пише Andrij Rebryk http://100krokiv.info/2017/05/leschij-severyn-vyznachnyj-matematyk-i-fizyk/], який вчив нас у 7-ій клясі математики. Він не був ученим математиком, але добрим учителем. У відношенні до учнів був дуже тактовний, вимогливий, але й вирозумілий, і старався учням завжди допомогти. Його принципом було: якщо учень перейшов до сьомої кляси, то він повинен теж здати і матуру. Без сумніву, це був з педагогічного боку правильний підхід. З перспективи минулого можна сміливо сказати, що коли учень не надавався до вищих студій, то протягом 6-ох років був час це сконстатувати і такому учневі порадити, щоб він ішов учитися якоїсь практичної професії. Коли ж молоду людину допускалося до матури, а при матурі “палилося”, то цим самим на порозі її життя робилося їй велику кривду, бо звичайно такий абітурієнт життьово заламувався.
Дир. Лещій, як математик і військовик (проф. Шах подає, що був він сотником австрійської армії та отаманом артилерії УГА), не любив довгих промов, а жадав коротких, логічних і ясних відповідей; любив охайність, чистоту, порядок і дисципліну. Не любив у вищих клясах деяких розполітикованих учнів, бо стояв на слушному становищі, що завдання гімназійного учня — вчитися, а не “вести політику”. Мені особисто дир. Лещій дуже імпонував як професор та виховник, і він був для мене неначе втіленням людини, що її називають джентлменом. Останній раз бачив я дир. Лещія в жовтні 1939 р. в канцелярії гімназії, що за большевиків дістала назву десятирічки. Пізнавши совєтську систему, дир. Лещій перейшов під німецьку окупацію на Холмщину, де його в 1943 р. вбили польські партизани.
При цій нагоді годиться згадати, що хоч, з одного боку, становище директора гімназії, а академічної зокрема, було серед українського громадянства високе і шановане, з другого боку, як це завважує проф. Шах, директор української державної гімназії вічно перебував між польським молотом, тобто польською владою, яка все більше й більше домагалася польонізувати українське шкільництво, і українським ковалом, тобто українським громадянством, і молоддю зокрема, які вели з польською владою одверту чи тиху боротьбу. Однак дир. Лещій умів знаходити вихід з прикрих ситуацій, яких немало траплялося. Для ілюстрації наведу кілька прикладів, які оповів мені о. проф. Горникевич.
В роковини Листопадового зриву, 1 листопада 1936 р. під час реферату, що його вичитував один учень, несподівано увійшла до кляси учителька польської мови (прізвища її не пам’ятаю, бо вона в нашій клясі не вчила) і силою видерла реферат з рук того учня. На щастя, по-українськи вона не вміла читати і занесла реферат до дир. Лещія, вимагаючи, щоб він скликав учительську конференцію. Директор був у клопоті, бо в цьому рефераті були такі вислови, як “польська кров”, якої не треба щадити, “смерть лядським окупантам”, що з них кожний достатній був для того, щоб викинути такого учня з гімназії і навіть розв’язати цілу клясу. Однак, присутній при цій сцені о. проф. Горникевич “знайшов” раду. “Пане директоре, - сказав він, - прошу дати мені цей реферат, а я його принесу по полудні на конференцію". Дир. Лещій спершу не зрозумів, чого хоче о. проф. Горникевич, але той вияснив, що його син Філько (тепер професор медицини в німецькому Університеті у Франкфурті) перепише реферат, і тоді „все буде інакше виглядати". І справді, після того, як дир. Лещій переклавши „справлений" реферат на польську мову, спитав польку, чи там є щось „антипаньствовего", вона відповіла: “Жечивісьце, же ніц нєма такєго, тилько дзіві мнє, же он добровольнє тего реферату оддаць нє хцял". Ціла справа скінчилася доганою для того учня.
Найбільш шанованим та любленим професором так серед учительського збору, як і серед учнів був катехит о. проф. Теофіль Горникевич, колишній учень Академічної гімназії. О. проф. Горникевич був у такій мірі строгий та вимогливий, як і добрий та вирозумілий педагог, а це, на мою думку, ідеальний тип учителя.
Навчаючи релігії, отець Горникевич рівночасно старався защепити у серцях своїх учінів любов до Греко-Католицької церкви. Отець проф. Горникевич мав чорну, гарну бороду, що надавала йому характеристичного орієнтального вигляду. По приходу большевиків він переїхав з родиною до Відня, де далі продовжував учити в австрійській гімназії. Недавно о. проф. Горникевич помер у Відні.
Господарем чи пак опікуном нашої кляси був д-р Іван Любомирович, професор клясичної філології, автор великої латинської граматики. Вчив у 7 і 8 клясах латини і греки. Як професор вимагав не тільки знання граматики, але передусім розуміння та відчуття духу клясичної літератури. Пригадую собі, як одного разу дав вивчити напам’ять початок апології Платона. Котрийсь з товаришів впав на добру думку і написав латинкою цей виступ на таблиці. На здивування нашого професора, всі, дивлячися цим разом „просто", гладко відповідали. Десь під кінець лекції д-р Любомирович, бажаючи написати на таблиці нове слово, побачив той текст. Ми думали, що він нас висварить, але він розсміявся і заявив дижурному, що той буде відповідати, якщо на майбутнє таблиця не буде “чиста”. Д-р Любомирович старався переводити в життя знаний принцип Ґелія: “Кожному дати те, що йому належиться”. В 1944 р. він виїхав на еміґрацію і тепер перебуває у Буенос Айресі, в Арґентині.
Української мови вчив нас проф. Мирон Федусевич. Був це тип модерного вчителя, який старався вчити так, щоб учні самі доходили до висновків. Під його проводом учень вже на гімназійній лавці заправлявся до джерельних студій. Проф. Федусевич, завжди елеґантно і з добрим смаком убраний, старався нам защепити почуття естетики. Тепер перебуває він в Австралії.
Польської мови вчив нас д-р Генрик Бальк, якого учні чомусь називали “Шляхетни Ґеньо”. Д-р Бальк був теж типом модерного вчителя, любив вести в клясі дикусії, але рівночасно був дуже вимогливий. Будучи жидівського походження, він не вмішувався у внутрішні справи гімназійного життя, цікавився українською літературою і був настільки ввічливий, що на матуральних свідоцтвах підписувався по-українськи. Д-р Бальк був знаним літератом і друкував свої твори в журналах лівих поглядів. З приходом німців, щоб не згинути з рук гестаповців, поповнив самогубство.
Німецької мови вчив нас проф. Станислав Кулачковський, який багато від нас вимагав, і часом треба було приходити в суботу по полудні, щоб здавати німецьку лектуру. На годині був строгий, поза годиною жартівливий і веселий.
Історії вчив проф. д-р Андріян Копистянський, бувший доцент петербурзького університету, автор “Історії Руси”. Проф. Копистянський знав знаменито свій предмет і відзначався небуденним талантом педагога. Він був поважним кандидатом на катедру історії у Львові, одначе остаточно цю катедру одержав поляк, проф. Чеслав Ганке, Я ніколи не бачив в руках проф. Копистянського ніякого підручника, він завжди викладав з пам’яті, а слухати його викладів з всесвітньої історії належало до правдивої приємности. Навіть такі учні, які не любили історії, не тільки з захопленням слухали його лекції, але й робили записки. Тож не диво, що з історії ніхто в клясі не мав двійки. Як правдивий історик, він мало звертав уваги на дати і імена, але старався дати огляд розвитку історичних подій та логічний між ними зв’язок, подаючи при тому джерела, які заохочували читати і студіювати. Хоч він не брав активної участи в українському житті, проте був дуже шанований серед учительського збору і серед учнів. У січні 1938 р. проф. Копистянський захворів і незадовго після того помер. Його смерть викликала правдивий жаль в Академічній Гімназії.
По смерті проф. Копистянського кураторія прислала нам поляка, майора Францішка Оліпру, професора історії в кадетській школі. До нас осьмаків, в початках ставився він прихильно, не “палив”, бо мав трохи “страху”, але коли вже убувся, то з приємністю сипав двійки наліво і направо. Учні його не любили. З приходом большевиків до Академічної Гімназії вже не зголосивсяю
Проф. Володимир Білинський учив нас у 7-ій клясі фізики, а у 8-ій математики. Як професор знав свій предмет, а ще краще вмів його навчити. Проф Білинський був добрий і вирозумілий, але при тому строгий і вимогливий. Назагал учні до його предмету таки добре приготовлялися, і, немащо говорити, боялися його. Зате проф. Білинський був добрим опікуном, і кожна кляса хотіла його у себе мати. Проф. Білинський любив театральне мистецтво і був також опікуном театрального гуртка, якому посвячував багато часу. Окрім цього був він завзятим туристом, мисливцем і їздив на мотоциклі. Що сталося з ним в часі війни, мені невідомо.
У 8-ій клясі дістали ми нового професора фізики, інж. д-ра Дмитра Процева, який студіював у Празі та Берліні, а нострифікував**** диплом у Познані. Він знав свій предмет знаменито, але, на жаль, не міг своїх знань передати учням. Не маючи досвіду, поводився з учнями, як з собі рівними, внаслідок чого в клясі звичайно був неспокій.
Пропедевтики філософії вчив нас абсольвент Академічної гімназії, проф. Йосафат Назар, високоцінений клясичний філолог. Спокійної, поблажливої вдачі, він ніколи не підносив у клясі голосу і ніколи не гнівався. Всі його любили й шанували. Пригадую собі, коли я, будучи абітурієнтом, щось переглядав з Лівія, проф. Назар, якого я не запримітив, поздоровив мене першого. Мені було неприємно, одначе він, ніби нічого не сталося, запитав, в чому я маю трудність, переклав відповідне місце, пояснив і дав вказівки, як відповідати при матурі. Я подякував, а він, усміхаючись, пішов далі. Під час війни проф. Назар був директором української гімназії в Болехові, і це була направду для мене приємність, коли я зміг його там відвідати.
Руханки чи пак фізичних вправ учив нас проф. Павло Зимак, який давав учням немало свободи, одначе, коли йшло про добру ноту на свідоцтіві, то таки вимагав, щоб вони вміли виконати вправи. Проф. Зимак знаменито танцював, ніколи не минав нагоди потанцювати на забаві, що відбувалася в гімназії. Він зорганізував курси танців і посвячував їм багато часу.
З приходом большевиків він переїхав з ріднею під німецьку окупацію, де працював як урядник в Лодзі. Що з ним сталося далі, мені невідомо. Двадцять років минає від того часу, коли ми, учні Академічної Гімназії востаннє попрощалися в її мурах, але не судила нам доля хоч би раз зробити спільний з’їзд. Багато вже перенеслися туди “ідіже ність болізни ні печали, но жизнь безконечная”. Закінчуючи цей розділ, не помилюся, коли скажу, що всі ми, що розбрелися по світі, не забули своїх професорів, що в своїх серцях носимо тиху вдячність і пошану для них.
Останні абсольвенти Академічної Гімназії
Двадцять років минуло від тієї незабутньої хвилини в житті кожного молодого абітурієнта, коли то, здавши іспит зрілости чи пак матуру, державна іспитова комісія визнавала його „зрілою людиною”.
Яка втіха, яка радість була не тільки для самих абсольвентів, але й для цілої родини, що теж „здавала матуру". Пригадую, що мій дідусь з радости аж просльозився, так тішився моєю матурою, яка формально відчиняла двері до всіх високих шкіл.
Двадцять років, що минули від описуваних часів, воєнна хуртовина та повоєнні обставини не дозволяють мені написати про всіх моїх одноклясників докладно. Одних розстріляло НКВД, других — ґестапо, ще інші згинули на війні, так що не багато залишилось в живих з тих 37 останніх абсольвентів Академічної Гімназії. І хоч тяжко мені докладно пригадати всі імена, принайменше подаю точні прізвищі. Ось вони:
Юрій Бабин — згинув від куль ґестапівців у 1941 році;
Юрій Бабій повернувшись зі сталінської тюрми в 1956 році, живе коло родини;
Роман Бойтала помер у 1938 році, кілька місяців по матурі, на туберкольозу;
Теодозій Балдис, відбувши 10 років каторги в ҐУЛаґ-у, помер у 1986 році;
Роман Банах закінчив медичні студії, доктор медичних наук, головний лікар клініки серцевих недуг у Львові, помер у 1990 році;
Констянтин Бень, переживши щасливо полон у Німеччині, приїхав до ЗСА, де закінчив студії і працював за фахом у Вашінґтоні;
Ераст Бурачинський закінчив медичні студії, доктор медицини, спочатку еміґрував до Австралії, а потім до Чикаґо, де веде медичну практику;
Степан Витвицький — доля невідома;
Богдан Ґордон закінчив студії, завідував публіцистичним відділом Бібліотеки Академії Наук УССР, помер у 1989 році;
Євген Ґумовський закінчив педагогічний інститут і учителював;
Степан Галапач пропав безвісти;
Юрій Гвоздецький закінчив медичні студії, доктор медицини, працює лікарем у Торонто;
Юрій Дицьо закінчив медичні студії, доктор медицини, провадить лікарську практику в Левістоні, Мейн;
Володимир Каленюк — невідомо, що з ним сталося;
Юрій Кекіш закінчив студії з хемії, осягнув ступінь магістра в університеті у Мадриді, працював хеміком у Чикаґо, має кільканадцять патентів;
Роман Корець — доля невідома;
Володимир Кордуба помер по війні;
Володимир Крупка — доля невідома;
Ярослав Лагошняк учителював на рідних землях;
Теодор Лобаз закінчив економічні студії у Фрайбурзі і вчив економію у ЗСА;
Святослав Ляляк — доля невідома;
Теодор Мацьків закінчив історію і славістику в університеті у Франкфурті, де одержав ступінь доктора, був професором стейтового університету в Акроні, Огайо;
Зеновій Мельничин — невідомо, що з ним сталося;
Ярослав Новаківський, закінчивши політехніку, був головним архітектом у Львові, помер у 1984 році;
Володимир Осташевський загинув в останній день війни;
Евген Пеленьо — невідомо, що з ним сталося;
Володир Раковський живе, правдоподібно, в Канаді;
Михайло Рудий — доля невідома;
Володир Самарик пропав безвісти;
Іван Терешків закінчив Педагогічний Інститут у Львові, був директором школи в Лугах, Івано-Франківської области;
Святослав Цибрих живе у ЗСА;
Орест Чорнега, голова нашої кляси, почав правничі студії, але в 1940 році його розстріляло НКВД;
Михайло Шебець, перебувши всі страхіття війни, спершу еміґрував до Англії, а відтак до Торонто, де помер 21- го жовтня 1984 року;
Ігор Шпитковський закінчив Політехніку, пережив щасливо війну, живе у Львові;
Антін Шутка, після німецького концентраційного табору, закінчив Політехніку в Браншвайгу, а прибувши до Філядельфії, продовжував там студії з біохемії, де одержав ступінь доктора філософії і був професором університету в Дітройті. Помер 19-го липня 1997 року у Дітройті.
Назагал в нашій клясі переважали сини священиків та місцевих міщан, урядовців, дуже мало було дітей лікарів (1), адвокатів (1) і 7 синів господарів.
Всіх нас лучила не тільки шкільна лавка, яка вирівнювала соціяльне походження, зрівнював нас не тільки шкільний однострій, який від 1934 р. ввела польська шкільна влада, але наша рідна мова, греко-католицька віра, спільна ідея - тобто боротьба за кращу долю України. Не було в нас ані національних, ані расових, ані партійних поділів.
Кожний з нас розумів, що життя не “мати”, і що тільки солідною працею можна чогось добитися та сповнити свій обов’язок супроти себе самого, супроти своїх батьків та України. Тому всі ми в міру своїх здібностей вчилися, що нам пізніше вийшло на добро.
Закінчуючи цей спомин, прошу вибачення за деякі неточності та похибки, і буду вдячний, якщо мої професори і товариші зі шкільної лавки та інші учні нашої альма матер справлять мої неточності чи додадуть те, чого я не згадав.
На жаль, Академічна Гімназія не має якоїсь окремої своєї монографії чи окремої друкованої джерельної історії. І коли б її колишній учень та професор, дир. Степан Шах у своїх згаданих вище споминах не присвятив їй цілий ІІІ-ій том, не багато залишилось би в пам'яті грядучих поколінь. Думаю, що майбутній з'їзд колишніх учнів Академічної Гімназії на американському континенті немало причинився б до відсвіження пам'яти та заохотив би до писання спогадів.
Яка втіха, яка радість була не тільки для самих абсольвентів, але й для цілої родини, що теж „здавала матуру". Пригадую, що мій дідусь з радости аж просльозився, так тішився моєю матурою, яка формально відчиняла двері до всіх високих шкіл.
Двадцять років, що минули від описуваних часів, воєнна хуртовина та повоєнні обставини не дозволяють мені написати про всіх моїх одноклясників докладно. Одних розстріляло НКВД, других — ґестапо, ще інші згинули на війні, так що не багато залишилось в живих з тих 37 останніх абсольвентів Академічної Гімназії. І хоч тяжко мені докладно пригадати всі імена, принайменше подаю точні прізвищі. Ось вони:
Юрій Бабин — згинув від куль ґестапівців у 1941 році;
Юрій Бабій повернувшись зі сталінської тюрми в 1956 році, живе коло родини;
Роман Бойтала помер у 1938 році, кілька місяців по матурі, на туберкольозу;
Теодозій Балдис, відбувши 10 років каторги в ҐУЛаґ-у, помер у 1986 році;
Роман Банах закінчив медичні студії, доктор медичних наук, головний лікар клініки серцевих недуг у Львові, помер у 1990 році;
Констянтин Бень, переживши щасливо полон у Німеччині, приїхав до ЗСА, де закінчив студії і працював за фахом у Вашінґтоні;
Ераст Бурачинський закінчив медичні студії, доктор медицини, спочатку еміґрував до Австралії, а потім до Чикаґо, де веде медичну практику;
Степан Витвицький — доля невідома;
Богдан Ґордон закінчив студії, завідував публіцистичним відділом Бібліотеки Академії Наук УССР, помер у 1989 році;
Євген Ґумовський закінчив педагогічний інститут і учителював;
Степан Галапач пропав безвісти;
Юрій Гвоздецький закінчив медичні студії, доктор медицини, працює лікарем у Торонто;
Юрій Дицьо закінчив медичні студії, доктор медицини, провадить лікарську практику в Левістоні, Мейн;
Володимир Каленюк — невідомо, що з ним сталося;
Юрій Кекіш закінчив студії з хемії, осягнув ступінь магістра в університеті у Мадриді, працював хеміком у Чикаґо, має кільканадцять патентів;
Роман Корець — доля невідома;
Володимир Кордуба помер по війні;
Володимир Крупка — доля невідома;
Ярослав Лагошняк учителював на рідних землях;
Теодор Лобаз закінчив економічні студії у Фрайбурзі і вчив економію у ЗСА;
Святослав Ляляк — доля невідома;
Теодор Мацьків закінчив історію і славістику в університеті у Франкфурті, де одержав ступінь доктора, був професором стейтового університету в Акроні, Огайо;
Зеновій Мельничин — невідомо, що з ним сталося;
Ярослав Новаківський, закінчивши політехніку, був головним архітектом у Львові, помер у 1984 році;
Володимир Осташевський загинув в останній день війни;
Евген Пеленьо — невідомо, що з ним сталося;
Володир Раковський живе, правдоподібно, в Канаді;
Михайло Рудий — доля невідома;
Володир Самарик пропав безвісти;
Іван Терешків закінчив Педагогічний Інститут у Львові, був директором школи в Лугах, Івано-Франківської области;
Святослав Цибрих живе у ЗСА;
Орест Чорнега, голова нашої кляси, почав правничі студії, але в 1940 році його розстріляло НКВД;
Михайло Шебець, перебувши всі страхіття війни, спершу еміґрував до Англії, а відтак до Торонто, де помер 21- го жовтня 1984 року;
Ігор Шпитковський закінчив Політехніку, пережив щасливо війну, живе у Львові;
Антін Шутка, після німецького концентраційного табору, закінчив Політехніку в Браншвайгу, а прибувши до Філядельфії, продовжував там студії з біохемії, де одержав ступінь доктора філософії і був професором університету в Дітройті. Помер 19-го липня 1997 року у Дітройті.
Назагал в нашій клясі переважали сини священиків та місцевих міщан, урядовців, дуже мало було дітей лікарів (1), адвокатів (1) і 7 синів господарів.
Всіх нас лучила не тільки шкільна лавка, яка вирівнювала соціяльне походження, зрівнював нас не тільки шкільний однострій, який від 1934 р. ввела польська шкільна влада, але наша рідна мова, греко-католицька віра, спільна ідея - тобто боротьба за кращу долю України. Не було в нас ані національних, ані расових, ані партійних поділів.
Кожний з нас розумів, що життя не “мати”, і що тільки солідною працею можна чогось добитися та сповнити свій обов’язок супроти себе самого, супроти своїх батьків та України. Тому всі ми в міру своїх здібностей вчилися, що нам пізніше вийшло на добро.
Закінчуючи цей спомин, прошу вибачення за деякі неточності та похибки, і буду вдячний, якщо мої професори і товариші зі шкільної лавки та інші учні нашої альма матер справлять мої неточності чи додадуть те, чого я не згадав.
На жаль, Академічна Гімназія не має якоїсь окремої своєї монографії чи окремої друкованої джерельної історії. І коли б її колишній учень та професор, дир. Степан Шах у своїх згаданих вище споминах не присвятив їй цілий ІІІ-ій том, не багато залишилось би в пам'яті грядучих поколінь. Думаю, що майбутній з'їзд колишніх учнів Академічної Гімназії на американському континенті немало причинився б до відсвіження пам'яти та заохотив би до писання спогадів.
* Теодор Мацьків (30 травня 1918, Струтин, Галичина — 8 серпня 2011, Альбукерке) — український історик на еміґрації, дослідник доби Богдана Хмельницького та Івана Мазепи, професор.
** Тут: той, хто претендує на вступ до закладу вищої освіти.
*** “Крім навчання релігії, учні сокальської гімназії були зобов'язані ходити на т. зв. "екзорту". Кожної неділі чи свята учні збиралися в своїх клясах, по перевірці присутности виходили парами на хідник перед гімназійним будинком. Ряди учнів у дві пари тягнулися з гімназії до церкви, як довгі військові колони. Мала колона учнів-поляків ішла до місцевого костела в південній частині міста. ”
*** Нострифікація (від нім. Nostrifikation) — процедура визнання іноземних документів про освіту.
https://www.facebook.com/photo.php?fbid=928806553984348&set=a.137670589764619&type=3
https://www.facebook.com/photo.php?fbid=928806553984348&set=a.137670589764619&type=3
