Володимир Винниченко та Микита Шаповал по допомогу до Москви - до Леніна

Гетьман Павло Скоропадський попереду у дворі своєї резиденції. 1918 рік*

Петро Солюга
ДОГОВІР 3 МОСКВОЮ ПОВЕРНУВ КОЛЕСО ІСТОРІЇ

Питання договору з Москвою завжди буде актуальним і свого інтересу ніколи не втратить.
Джерелом розгляду питання повстання проти Гетьмана служить договір "машиністів" з Москвою. Про той Договір вони пишуть у своїх спогадах.
Микита Шаповал у своїх спогадах назвав себе і Винниченка ."..машинистами революції". Я скористався терміном "машиниста", щоб тим одним словом замінити два слова "Шаповал і Винниченко".

ШУКАЮТЬ ДОПОМОГИ ПОВАЛИТИ ДЕРЖАВУ. Боротьба двох ідей — національної з інтернаціональною. Переговори з Леніном. Артикули договору. Розгляд договору.

"Машиниста" теж діяли. Не маючи змоги повалити Гетьманщину своїми силами, звернулись по допомогу до Москви, до Антанти, до Німеччини.

До Антанти вони звернулися через своїх посланців з проєктом, що вони можуть зробити повстання і тим допомогти Антанті розгромити німців в Україні і ліквідувати Гетьманщину, як "німецький твір". Пропонували Антанті скласти з ними умову. Їхня затія дуже шкодила українській справі, особливо в критичну для України годину. (їхнє звернення до Антанти потребує окремої статті).

Революція в Німеччині (9. XI.) підняла на дусі "машинистів". Прийшли до влади соц.-демократи Каутський, Шейдеман, Давид та ін. "Ми дуже піднялись на дусі й вирішили послати делеґацію до Берліну — до уряду і до Центрального Комітету Соц.-Демократичної Партії" -- пише Шаповал.

Послали його брата полк. Миколу Шаповала (соц.-революціонера), що працював у міністерстві Закордонних справ Української Держави начальником консульського відділу і журналіста Петра Бендзю. Вернувшись з Берліну, Шаповал звітував, що "міністер закордонних справ революційної Hiмеччини Давид прийняв їх дуже прихильно і заявив категорично, що він негайно дає німецькій оберкоманді в Україні наказ не втручатися в боротьбу нашу з Гетьманом і триматися строго нейтралітету". "Ми вислали ще делеґацію на Кубань і Чорноморщину, щоб вони відповідно підготовили українців - кубанців до певної громадської акції під час повстання". Також послали делеґацію до Антанти (Микита Шаповал, Гетьманщина і Директорія, ст. 41-6).

У німецьких частинах армії в Україні створилися ради солдатських депутатів з соціялістів (соц.-демократів). Напередодні повстання проти Гетьмана команда Січових Стрільців з Білої Церкви розпочала переговори з представниками солдатських депутатів німецької залоги Білої Церкви. До цих переговорів прилучились представники солдатських депутатів німецької залоги Києва. Вночі з 16 на 17 листопада обидві сторони підписали умову про взаємний невтралітет. У Білій Церкві зібралася вже тоді Директорія. Від "Українського Республіканського Правительства" підписали: Голова — Володимир Винниченко (соц.-демократ), Начальний отаман — Симон Петлюра (соц.-демократ), член Директорії — Швець (соц.-революціонер і член селянської спілки), підхорунжий — д-р Андрій Чеканівський (псевдо Осипа Назарука, член радикальної партії Галичини,), (А. Крезуб, Літ. Наук. Вісник, 1929, кн. 5, ст. 458-64, Львів).

З Москвою — Леніном переговори про повалення Гетьманщини провадив "машинист" Винниченко через посередництво членів московської мирової делегації в Києві — Раковського і Мануїльського. Прохання "українців" допомогти їм розвалити їхню державу, та ще монархію, було для Москви щастям, що само лізло їй у руки. Це просто манна небесна, що впала їй з неба. Помагати українцям руйнувати, українськими руками українську справу це давня стратегія Москви.

Другий "машинист" — Шаповал, підраховуючи повстанські сили, ураховує і московську допомогу. Пише так: "Большевицька Росія зацікавлена в тім, щоб у нас був рух. Ми зацікавлені в тім, щоб большевицька Росія була". (М. Шаповал, Гетьманщина і Директорія, ст. 33, Вид. 1958 р.). Тут ясно бачимо, як на землях України боролися дві ідеї. Одна інтернаціональна — наших соціялістів, котрим потрібний большевицький соціялізм і вони проголошують: хай живе большевицька Росія! Ми її потребуємо. Робім у себе большевицький рух. Єднаймося з Леніном. Валім Гетьманщину. Друга ідея національна — гетьманська. Гетьман шукає виходу з тяжкого становища Української Держави. Пропонує Донові, Кубані, Грузії, Денікіну створити союз проти большевизму. Налагоджує контакти з Антантою. Заявляє Антанті: якщо справа йде про недовір'я до нього, як особи — Голови Держави, він готовий відійти від влади в ім'я добра українського народу та держави української. Що ж ще можна пропонувати! Помимо безпосередніх, через своїх послів, переговорів з Антантою, шукали контактів з тогровельно-промисловими та фінансовими колами Англії, через них вплинути на їхній уряд (Христюк, Українська революція, т. III, ст. 117-18, перевид. 1969). Контакти нарешті встановили. Та не було часу цю справу закінчити. Повстання Директорії завалило державу.

Поїхали в Білу Церкву, щоб звідтіля робити повстання. А в Києві залишили "Український Військовий Революційний Комітет", щоб робив повстання в столиці, погоджуючи свої виступи з Білоцерківськими. До того Комітету обрано сім душ. Всі вони укр. соц.-демократи, а саме: М. Галаган, Н. Завгородний, М. Авдієнко, А. Пісоцький, 3. Висоцький, В. М. Чехівський, М. Марченко, Пізніше запрошено Г. Горобця. Вони двічі робили повстання. В ньому приймали участь місцеві большевики, також боєві відділи єврейських соціялiстичних партій ("Серп", "Бунд", Поялє-Ціон), (Христюк, Українська Революція, т. 3, ст. 134, 140, 41, перевидано 1969). Як Директорія вступила в Київ і почала видазати накази, в Полтаві появився наказ Директорії, що починається словами: "Божою милостю Ми, Директорія"... далі йшов текст наказу... Такий був текст телеграми, переданий з пошти (В. Андрієвський, Спогади, "Директорія", ст. 37, Берлін, 1923).

"На піддержку справи" склав Винниченко договір з Мануїльським. Пише так: "Д. Мануїльський, з яким я переважно вів ці переговори, пропонував мені грошей на піддержку справи, а також поїхати на кордон для підписання цього договору. Не надаючи значення підписам, гадаючи, що й без цього можна додержати договір, коли є щирість і бажання додержуватись його й зламати з підписом, коли того бажання немає, — я їхати кудись підписувати відмовився, так само як і від пропонованих грошей. Але договір лишався договором". (Винниченко, Відродження Нації, ч. III, ст. 159, Відень, 1920). Звідси бачимо, договір був. Мануїльський мав його і хотів, щоб Винниченко підписав і тому пропонував Винниченкові приїхати до нього і підписати. Москва, у своїх архівах, той договір очевидно має. Шкода, що ми його не маємо. Тому не знаємо, що він з себе уявляє, що саме вона не виконувала. Найправдивіше сказати, вона перевиконувала договір.

Далі у спогадах Винниченко часто згадує про договір. Значить якийсь договір був. Лише скаржиться, що його не виконували обидві сторони. З українського боку перешкоджала отаманщина, що гніздилася в Директорії. З боку Росії не виконували: П'ятаков, Мануїльський, Антонов. У Винниченка не повертається язик сказати будьщо проти Леніна. Начебто Мануїльські чи П'ятакови діяли не з наказу Леніна, а на власну руку.

Про зміст договору Винниченко пише так: "Під час підготовки повстання, шукаючи скрізь з усіх боків забезпечення успіху своєї справи, ініціятори руху ввійшли в переговори з представниками російської совєтської мирової делегації X. Раковським і Д. Мануїльським для координації наших виступів під час повстання. 1. Вони згоджувались піддержувати нас не активно, а усиленням своєї розвідчої діяльности на фронтах, щоб тим притягти увагу німецько-гетьманських військ. 2. Вони зобов'язувались визнати той лад, який буде встановлено новою українською владою й 3. Абсолютно не втручатися у внутрішні справи Української Самостійної Народньої Республіки. 4. Зі свого боку ми обіцяли леґалізацію комуністичної партії на Україні" (Відродження Нації, ч. III, ст. 158, позначення цифрами мої — П. С). Ото і все.

Власне кажучи, Винниченко не подав ні оригіналу, анi копії договору. Якщо його складено "для координації наших виступів під час повстання", значить договір військовий. До Того в договорі є 1. визнання з боку Росії того політичного ладу, що встановить нова українська влада, 2. невтручання у внутрішні справи і 3. леґалізація комуністичної партії? У військовому договорі обумовлюються питання військових (мілітарних) взаємовідносин, а тут окрім військової розвідки нічого не сказано. Зміст договору політичний. Приймем його за політичний і з цього боку розглядатимемо.

Виникає перше питання: хто і про що його складає? Складають його: з одного боку Раковський і Мануїльський, а з другого — "ініціятори руху" (прізвищ не зазначено). Виходить неясність і трудність. Про що вони складають договори? — "Про координацію виступів під час повстання", чи про політику в Україні? Ми умовились, що про політику. Питання політики дуже широке. Знову маємо неясність і трудність. А з цього випливає, дати договору заголовок, хто і про що складають його, як це належиться з таких випадках робити, — неможливо.

Поскільки в 3-ому артикулі Винниченко говорить про "Українську Самостійну Народню Республіку", візьмемо її у допомогу. Маємо тепер дві держави. Договори між державами складають їхні уряди (правительства). В таких договорах вписуються прізвища уповноважених представників обох сторін, зазначаючи їхні службові становища та мандати. З боку Росії можемо записати Раковського і Мануїльського, а з боку "Укр. Самост. Народ. Республіки" кого? Візьмемо "машинистів". Яке службове становище і уповноваження їхні записати? Знову трудність.

Поскільки договір складала не Українська Держава (Гетьманщина), що тоді існувала, а Українська Самостійна Народня Республіка, якої тоді не було, треба окремим артикулом зазначити, звідкіля вона взялася і її правосильність. Того не зроблено.

Поскільки "Укр. Самост. Народ. Республіка" — держава "новонароджена", потрібно окремим артикулом окреслити між собою кордони, бо вони сусідки. Того нема.

Поскільки з новонародженою державою не було до того часу встановлено дипломатичних та консулярних взаємовідносин, окремим артикулом вписується про встановлення дипломатичних та консулярних взаємовідносин. Того немає.

Отак по всіх питаннях, як: армія, валюта, транспорт та господарські взаємовідносини — нічого того в договорі немає.

Якщо "Укр. Самост. Республіка" спадкоємниця Української Держави (Гетьманщини), про це зазначується окремим артикулом, а також, що вона приймає на себе всі договори і зобов'язання від своєї попередниці, а Росія зі свого боку приймає на себе всі договори й зобов'язання щодо України, а зокрема зобов'язання додержуватись перемир'я і скласти мировий договір. Цього, так важливого в той час артикулу, немає.

Поскільки той договір між двома державами, та ще сусідками, між котрими за 250 р. назбиралося багато суперечного, неустаткованого, нерозмежованого, нерозподіленого, то тим більше "машинисти" повинні були те все в договорі обговорити і мати його в ориґіналі. Це ж бо документ, на підставі якого встановляються взаємовідносини. Він був би правосильний на міжнародіньому форумі. Він потрібен для історії. Для України він має особливо велике значення своїми наслідками. Цим договором на повстання вирішилось долю України ось уже на пів століття. А скільки ще після пів століття? Він повернув колесо історії не тільки України, а всієї Західньої Европи й луна від нього пішла поза Европу.

Якщо подивитись в загальному на опубліковані Винниченком чотири артикули, побачимо, що вони пішли просити чужу державу (на цей раз Росію, на другий раз — іншу), щоб вона нас визнала "за самостійну державу", "щоб не втручалась у наші внутрішні справи". Це вже було зроблено без "машинистів" 9 лютого, 1918 р. у Бересті. Там Німеччина та Австро-Угорщина примусили і зобов'язали Росію визнати Україну самостійною державою, припинити з нею війну і скласти з нею мировий договір. І Росія оте зобов'язання почала виконувати й складати мировий договір з Українською Державою. Що ж до прохання посилити розвідну діяльність на фронті, то значить закликати Росію і просити її порвати перемир'я і починати проти України війну. "Машиниста" повинні були показати у своєму договорі те ліпше, що вони здобули у Москві від Леніна — для України та її народу.

М. Шаповал у своїх спогадах ввесь час докоряє й аґітує проти Гетьмана, що не склав мирового договору з Росією. А який договір самі склали? У тих же спогадах М. Шаповал ввесь час займається демаґоґією і клянеться, що тільки їх—соціялістів, "соціалістичний обв'язок та сумління поставило з народом" обороняти народ від "гадів". За Гетьманщини вони не голодували, чехам у руки не заглядали, один в одного з рота шматка хліба не видирали. А на еміґрації Шаповал у своєму Щоденнику не раз записав — "голодую". Записав, що батько й мати померли в Україні. Інженер Зеркаль, упорядковуючи Щоденник Шаповала, записав, що батьки Шаповала померли з голоду. Оце те ліпше, що здобули у Леніна від Росії.

Гетьман Павло Скоропадський (у центрі) з вояками. 1918 рік

МОРАЛЬНА СТОРОНА ДОГОВОРУ

Зрада державі. Миру не було, було перемир'я. „Машиниста" гальмують складання мирового договору. Директорія під патронатом німців. Договір залежить від сили і рівмоправности сторін. Відповідальність за договір.

Моральна сторона договору. З перших слів, як Винниченко пише про переговори, впадає в око мораль самих "машинистів". Винниченко, не соромлячись, просто хвалячись, пише, що вони скрізь, з усіх боків шукали, хто допоміг би їм повалити Гетьманщину. Шукали... і знайшли представників Леніна — Раковського і Мануїльського, з котрими й договорились. Переговори поза спиною Уряду своєї Держави та ще про повалення своєї держави — ото ж і є та моральна сторона всієї тої справи, що свідчить також і про мораль нашої демократії — соціялістів "машинистів". У законах всіх держав світу така мораль називається — зрадою держави і карається смертною карою.

Миру з Росією не було. Було перемир'я. Договір про перемир'я було складено 12. VI. 1918 р. У той час для Української Держави дуже потрібним було мати мировий договір з нею. То означало б згоду Росії на створення з її колонії незалежної держави. Унезалежнення України від Росії набрало б остаточної правової сили. Перемир'я — то ще не мир і справа непевна. Кожної хвилини одна, або друга сторона, може порушити перемир'я з-за будьякої дрібнички і знову загуде фронт й знову нема мирного, спокійного життя і знову у війні країна. Поки нема мирового договору, сутички, а то й бої можна вважати нормальною річчю, внутрішньою або місцевою справою. Так і в нас було. Не зважаючи на підписання договору про перемир'я, совєтські війська не один раз обстрілювали нас із своїх гармат, як напр. Новгород-Сівеський. З дня підписання договору перемир'я большевицькі війська повинні були зразу залишити нашу територію, а не після наших з ними боїв. В таких випадках і аґресора не має. (Д. Дорошенко, Укр. Гетьм. Держава, ст. 185). Війну Біяфри за своє усамостійнення від Ніґерії вважали за внутрішню справу. Приклад Ізраїлю показує, що то значить не мати миру, а перемир'я. Держава Ізраїль існує 22 роки. Тричі воювала з арабами і всі три рази їх била, а миру нема. Ввесь час Ізраїль домагається від арабів визнати його за самостійну державу та укласти з ним мировий договір. Араби не бажають. Миритись не хотять, а перемир'я приймають, як тимчасовий відпочинок до слушного часу. І тому обидві сторони ввесь час у напруженні, напоготові. Бої то вщухають, то знову починаються. І так 22 роки.

А ми ані Росії не побили, ані мирового договору з нею не склали. Мали перемир'я, та й те примусове. То Німеччина та Австро-Угорщина примусили Росію припинити з нами війну, забратись з України, визнати Україну самостійною державою та скласти з нею мировий договір і самі стали в обороні нашої самостійности. У процесі складання мирового договору і була тоді Українська Держава (Гетьманщина). І саме тоді, як Українська Держава складала мировий договір з Росією, прийшла і наша демократія складати свій договір — просити Росію повалити Українську Державу. Для Москви то було щастям, що само лізло їй у руки. Повстання, то манна небесна, що падає сусіднім державам, що бажають скористатися і втрутитися у внутрішні справи бунтуючої держави.

Своїм проханням "машиниста" загальмували укладання мирового договору з Українською Державою. Ленін почав саботувати переговори, потім зовсім припинив, а 3-го жовтня 1918 р. російська мирова делегація виїхала з України. Пощо Ленінові складати мировий договір, як він готується до повстання! "X. Раковський у своїй статті "Ілліч і Україна" просто признається, що його делеґація піддержувала діяльність комуністів в Україні й обмірковувала з ними можливість державного перевороту" (Д. Дорошенко, Укр. Гетьм Держава, ст. 187). Діяльність "машинистів" нічим не відрізнялась від діяльности комуністів. Леніну потрібні були "машиниста", щоб їхні підписи або інших українських діячів поставити на "універсалі", яким проголошуватиметься повстання, а решту він сам зробить. Йому йшлося, щоб повстання прибрати до своїх рук під українським (Директорії) прапором. А він уже сам поширить і поглибить його. Найголовніше було йому прорвати кордон, що відділяв Росію від України. Потребував рятувати російську революцію українським хлібом, цукром і всіма іншими харчами, а також Донбасом (вугілля, залізо). Україна потрібна йому, як плацдарм проти Антанти, щоб війна точилась на українських землях, а до нейтральних корінних земель Росії, до її серця — столиці — не допустити. Російське населення могло скоріше прийняти Денікіна, ніж Україна. З українським прапором йому легше бити Денікіна в Україні. Український прапор повстання потрібний був ще й тому, що в Україні ще стояло німецьке військо. Антанта зобов'язувала верховне німецьке командування тримати в Україні порядок. Революція в Німеччині та творення Рад солдатських депутатів із соціялістів по німецьких військових частинах в Україні не дало того зробити. В цьому відношенні пощастило Леніну і нашій революційній демократії. Останній час Німеччина підтримувала Леніна, а в Україні вела русофільську політику. Бачучи свою поразку хотіла, щоб упорядкована Гетьманом Україна не досталась Антанті. Щоб Антанта безпосередньо зустрілася з Леніном на українських землях.

В листі Моркотуна {Петлюра належав до французької масонської ложі. Моркотун — його шеф у тій ложі (Див. Додатки)} до Симона Петлюри 28. X. 1919 року читаємо: "Вночі 14-го XI. 1918 року в хвилі, коли Ви приступили до виконання свого пляну, майор Ляріш, репрезентант генерального штабу, перешкодив гетьманському уряду Вас арештувати. Німецький офіцер з'явився цієї ночі у гетьмана і заявив категорично, що коли Ви (т. є. члени будучої Директорії) будете арештовані, то німецьке військо увільнить Вас силою з в'язниці. Німці дали зброю повстанцям" (О. Доценко, "Літопис" Української Революції, т. II, книга 5, ст. 393, Вид. Львів 1924).

Договір залежить від позицій, в яких стоять обидві сторони — одна проти другої. Якщо вони рівноправні, рівносильні, то й договір буде відповідний. Якщо одна сторона в позиції старців-жебраків, що просять милостині, а друга дає милостиню по своєму розрахунку, то й договір буде такий. Тут одна сторона безправна, нерiвносильна, цілком залежна від другої сторони. По боці Леніна —держава з усім державним апаратом, з економічними й людськими ресурсами: армія, гроші-фінанси, посольства, вишколена дипломатія, що розміщена по всьому світі, працює й подає інформації. На чолі дипломатії стоїть старий, досвідчений рід Чичеріна, що нараховує 150 років дипломатичної праці з діда-прадіда. Слово Леніна — закон, його наказ виконує вся країна, вся державна машина, кожний солдат і старшина. Тут діє державницька філософія. Все скероване на рейки державности. З нашого боку діє повстанська філософія. Все скероване на зруйнування своєї держави. Наша дипломатія прийшла з лісочка. Мандат принесла з ярочка. Просять милостині з підпілля.

Особливо дошкуляло "машинистам", що Українська Держава була в стадії перемир'я, не мала мирового договору з Росією. Це вже й Шаповалу стало видно і він пише: "Миру не було, а тому большевики мали вільні руки проти України. Якби був "папірець" (мировий договір — П. С.,) хоч він, для сильнішої сторони нічого не зобов'язуючий, то через його не легко було б пересягнути — така розкіш дозволяється тільки сильним" (М. Шаповал, Гетьманщина і Директорія, ст. 46). Значить, треба було спочатку скласти "папірець", а тоді вже робити повстання. Виходить, Ленін таки не признав "машинистів" правительством "Укр. Самостійної Народньої Республіки". Дивився на них, як на звичайну "Зелену Лісову Народню Республіку", що зголосилась до його розпорядження й просила допомоги "координувати виступи під час повстання". Допомогу обіцяно дати під умовою.

Про допомогу Шаповал пише: "Большевики обіцяли допомогу людьми і навіть на орґанізацію повстання обіцяли дати допомогу три мільйони карбованців". (Гетьман, і Директорія, ст. 46). А гроші потрібні були "до зарізу". Винниченко пише: "Ми не мали ніяких грошевих запасів... В касі "організації повстання" було не більше 20,000 рублів (Відродження нації, т. III, ст. 91-92). Шаповал пише... "полковник В. Павленко коротко обчислив, що треба два мільйони карбованців (на повстання — П. С). На перший раз треба один мільйон... Я вийняв з кишені і поклав перед ним... 15,000 карб.... Що ж я маю з цим робити, сказав Павленко? Послать хіба кур'єрів тай цього замало... Шаповал промовив: Гроші, гроші, гроші!" (Гетьманщина і Директорія, ст., 39).

Як провадились переговори? Шаповал пише: "Ми вели переговори з Мануїльським, хоч впрочім я не приймав участи у веденні їх. Винниченко розпочав і вів їх сам, іноді інформуючи мене про стан переговорів" (Гетьм. і Директорія, ст. 46). Чи завше інформував та чи повністю і правдиво інформував — не відомо. Одначе Шаповал приймає на себе відповідальність за переговори і пише так: "За весь час праці ми не розійшлися з Винниченком у поглядах і самостійно-індивідуальні кроки взаємно санкціонували. Так що за всі плюси i мінуси нашої праці ми несемо обидва повну відповідальність в однаковій мірі" (Гетьм. і Директорія, ст. 47). Значить однаково відповідають перед історією і судом народу. Історія вже осудила. Народ дочитається до правди і хоч після смерти, а судитиме й засудить ще суворіше, без жалю, в науку поколінням.

З праці Петра Солюги (Petro Soluha, 1892-1986) "Договір з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського", виданої у США 1973 р.

* Знимка зі статті Дмитра Шурхала "Століття гетьманського перевороту: як Скоропадський прийшов до влади. https://www.radiosvoboda.org/a/29196663.html

Льонґін Цегельський, 1913 рік

Д-р Льонґін Цегельський
ПРО ПІДГОТОВКУ ПОВСТАННЯ [ПРОТИ ГЕТЬМАНА]

Відомий політичний і громадський діяч, бувший посол і член Галицької Національної Ради, д-р Льонґин Цегельський у своїй монографії, присвяченій "Пам'яти Президента д-ра Євгена Петрушевича" пише:
"...B таких, скрайньо напружених обставинах, наспіли до Галичини з Великої України (десь коло 10 вересня) тривожні вісти, що там "буде повстання проти Гетьмана". Д-р Петрушевич скликав усіх у Відні приявних українських послів. На їх нараді, приїзджі саме з Великої України офіцери, описували положення, розказували, що чули.
Наші політики зрозуміли всі небезпеки такої злочинної диверсії та все її божевілля. Дискусія була дуже коротка. Рішено негайно вислати в Україну двох делегатів: д-ра Лонгина Цегельського та професора д-ра Олександра Коллесу, кожного зокрема у відступі кількох днів. Доручено їм не зраджувати нікому, ні Гетьманові Павлові, ні Винниченкові, ані теж Січовим Стрільцям в Україні (під командою Євгена Коновальця) інформація про наближення перевороту в Австрії — розглянути становище у Києві, здержати українських соціялістів від якого-будь активного виступу, а Гетьмана схилити до порозуміння з проф. Грушевським та соціялістичною інтеліґенцією, провідниками бувшої Центральної Ради.
Я прибув до Києва, десь коло 15 вересня і негайно почав свою акцію: бачив Гетьмана Павла, Винниченка, Петлюру, Коновальця, Чималенка, Махновського, Шемета, п-ні Старицьку-Черняхівську, п-ні Вольську і чимало інших лідерів революційної інтеліґенції. Не бачив проф. Грушевського, він десь "ховався", хоч певно знаю, йому тоді нічого не грозило.
Дня 20 або 21 вересня 1918 мене запрошено на таємну нараду "Українського Національного Союзу" (так звалося об'єднання соціялістичних протигетьманських груп революційної української інтеліґенції), що відбулось під проводом Володимира Винниченка. Секретарював д-р Дмитро Левицький, галичанин (опісля голова української репрезентації у Варшаві). Було яких 20 осіб, самі молоді люди (нижче 30 літ віку), деякі типові, московського жанру революціонери-бунтарі. Мене перед тим зв'язано "словом чести", що задержу в тайні все, що там довідаюся та що там рішать. Я так і додержав слова, за що до сьогодні каюся. Але тоді я ще був наївним "патріотом" та не розумів ще того, що краще зломити слово чести і казати замкнути, під ключ 20 чи 50 маніяків, чим дозволити оцим "ідейним українцям" кинути країну в хаос і анархію та привести страшне нещастя на неї, що зона його від часів директорії переживає.
І ось, на цій нараді, відбутій в другій половині вересня 1918 р., отже задовго перед названою федераційною заявою Гетьмана Павла, рішено остаточно зробити повстання проти Гетьмана, а властиво рішено ще попереду, а тут тільки ще раз рішення повторено.
Усі мої арґументи, котрі я підкреслював, були однодушним поглядом Українських парляментарних послів, були горохом киданим об стіну. Я виговорював душу і промовляв — тямлю це — з усією силою глибокого переконання, що ось тут рішається доля Української Держави.
Я остерігав, що повалення Гетьмана буде початком кінця і звертав увагу їх, що Німеччина і Австрія, самі стоять перед крахом, та що їх армії підуть з України; а тоді "Український Революційний уряд" одного місяця не продержиться в Києві, бо большевики москалі заберуть його (я помилився на 14 днів, бо Директорія просиділа опісля в Києві від 18 грудня до 31 січня 1919 р.).
Я питав: де їх армія, де фабрики зброї, де союзники, які б порятували? Все те одначе було даремне. Вони горїли якоюсь божевільною жадобою революції, на мене гляділи деякі понуро, з-під лоба, фанатичними очима, з очевидною ненавистю до галицького "контр-революціонера". Якби не мій старий знайомий (ще із студентських часів) Винниченко, добрий приятель д-р Дмитро Левицький, та ще два-три інші знайомі, і я справді почувався б моторошно на цім совєті фанатиків.
Я покинув "нараду" з тяжкою душею, з безнадійністю. Ідучи в темну ніч, я роздумував, що велика Україна оце пропала, а Галичина мусить дбати сама за себе.
Я рішив ще раз бачити Гетьмана і не ламаючи "слова чести" і не зраджуючи таємної наради (о свята примітивносте), наклонювати його до безпроволочних переговорів з Винниченком і видання універсалу, заповідаючого скликання парляменту та загальну земельну реформу.
Я так і зробив ще цьогож дня. Я остеріг Гетьмана, що в "повітрі чути повстанням" і що конче треба заспокоїти опозицію згаданими державними актами. Жалую, що вночі, просто з наради, я не пішов до недалекого Гетьманського двірця, та не дав знати, що там коїться в Українському Клюбі на Пушкінській, щоб негайно наказав позамикати для прохолоди оцих неодвічальних та небезпечних шибайголів.
Та видно інакше судилося. Шибайголови виконали своє, хоч Гетьман і заповів скликання конституанти та земельну реформу. Гетьманував ще несповна два місяці, потім повалено. Німці й австрійці покинули Україну, а натомість зайняли її "червоноармійці", що легенько викинули Директорію з Винниченком на чолі з Києва та з цілої Великої України. Коли я повернувся з кінцем вересня до Відня і здав звіт з моїх заходів та з положення в Києві (а подібний звіт зложив і посол Колесса), наші парламентарні провідники утвердилися в переконанні, що їх курс політики, — старатися задержати Австрію, а в ній запевнити автономію нашому народові — цілком правильний.
Без довших дебат, бо всі наші посли знали погляди другого, і так льояльно довіряли собі посполу, що згода осяглася миттю — прийнято за аксіому, що нам треба творити державу у федеративній Австрії, без огляду на те, що діється над Дніпром".
("Той хто очолив листопадове діло", часопис "Америка" ч. ч. 213-218).

З праці Петра Солухи (Petro Soluha) "Договір з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського"