"...Про своє ув’язнення Степан Бандера в автобіографії згадував: “Після того [Варшавського і Львівського процесів] я сидів у в’язницях “Свєнти Кшиж” коло Кельц, у Вронках коло Познаня і в Берестю над Бугом до половини вересня 1939 р. П’ять і чверть року я просидів у найтяжчих в’язницях Польщі, з того більшу частину в суворій ізоляції. За той час провів я 3 голодівки по 9, 13 і 16 днів, одну з них спільно з іншими українськими політичними в’язнями, а дві – індивідуально, у Львові й Бересті [Бресті]”.
Про перебування С. Бандери в тюрмі розповідає в спогадах Микола Климишин: “Досі ми звичайно боролися за права політичних в’язнів при кожній нагоді. Тому я, заки мене зачали стригти (а вже було виразно видно, про що йдеться), пробував протестувати. Та Бандера дав мені знак, з якого я зрозумів, що тут мусимо прийняти все, чим нас “погостять”, без спротиву. Після обстриження дістав я страшно подерту білизну та в’язничну уніформу. До того дістав я дерев’яні черевики. З тим усім у руках за наказом зійшов я босо до пивниці стрімкими сходами та став розглядатися.
Портрет видано з нагоди Варшавського процесу та засудження С.Бандери на довічне ув'язнення в 1936 р.
Високо в стелі за ґратами світилася жарівка, яка тьмяно освітлювала всю пивницю, але було видно, що вікон не було. Був тільки отвір у стіні дуже високо, заґратований грубими залізними ґратами, який виходив на той коридор, звідки я прийшов. Між тим отвором і дверима була округла висока піч, що могла б зовсім добре бути прототипом теперішньої космічної ракети. Отвору не мала. Потім показалося, що в ній палиться з коридору. Обійшовши піч, побачив я характеристичний для тюрми на “Святім Хресті” кібель (парашу). Це був великий, проміром на дві треті метра, валець, високий на три чверті метра. Тому що був з грубого металу, був сильний і тяжкий. Зверху мав менший отвір зі щільною накривкою, який був у більшій на цілий промір накривці, що відкривався при випорожнюванні кібля. Це була вся обстановка нашої келії, яка була біля п’ять метрів довга й так само широка [...] Та найгірше був скривджений Бандера. Він увійшов до келії останній. Він найдовше начекався, щоб “оформили”, й дуже змерз, чекаючи на свою чергу. Йому дали широкі штани й дуже велику блюзу, а все таке страшно подерте і подірявлене, що годі було на нього дивитися. А ще обстригли!... Відколи його пам’ятаю, він все мав гарно зачесане на бік темно-бльондволосся. А тепер – це ж був один глум над людиною! Його страшно опоганили. Це був вид страшного пониження людини. Але ми це прийняли по-своєму, з гумором. Коли він ступив на сходи, його “черевики” поскакали вниз по сходах, як і кожному іншому. Він станув, усміхнувся й подивився на кожного з нас. Напевно, у нього було таке саме враження, як і в кожного з нас, але він не виявив того. Жартуючи, зійшов вниз, підніс свої капці, й ми зачали заміну своїх лахів, щоб хоч дібрати до величини. Так-то ми стали в’язнями “Святого Хреста”.
Після 10 денного карантину Бандеру разом з Лебедем було відправлено в камеру № 14, згодом в № 21. Спільно з Бандерою сиділи: Карпинець, Підгайний, Качмарський, Григорій Перегійняк, Юрій Батіг, Луциняк. Про це Климишин згадує: “По переході в іншу келію в нас почалася нова сторінка нашого життя. Досі жили ми більш індивідуально, а від того часу зачали ми жити групою. На тому ми скористали дуже багато, бо кожний з нас мав свої приватні книжки, а Бандера й Лебедь мали дозвіл на українські газети й могли собі лишати по одній картці на папір, якого нам усе було замало. Найбільшим для мене здобутком була тритомова “Українська загальна енциклопедія”, яку мав Бандера. З неї міг я робити такі комплекти, як історія України, географія України, історія української літератури, мистецтва й інші. Всі харчі давали ми до спільної торби, якою завідував спочатку Лебедь, і їли ми спільно, ділячи по рівній пайці кожному без огляду на те, що він діставав з дому. Це були ще добрі часи, коли можна було діставати стільки харчів, скільки приходило, а також можна було собі виписувати з тюремної кантини, скільки хто хотів і скільки мав грошей. Ми діставали великі посилки від Комітету допомоги українським політичним в’язням, а крім того, від батьків і знайомих”.
Перед Різдвом 1937 року С. Бандера організував хор для підготовки співаної Служби Божої перед приїздом капелана українських політичних в’язнів о. Йосипа Кладочного. Через нього Бандера підтримував постійний зв’язок з зовнішнім світом й Проводом ОУН за допомогою ґрипсів, які заклеювали в олівці та розмов під час сповіді. Отець Кладочний сповідав С. Бандеру тричі на рік. За спогадами о. Кладочного Бандера: “був побожний, релігійний, сповідався, приступав до святого Причастя все, коли я був у в’язниці, і хоч ми були під сильною обсервацією, – він сим не зраджувався і змушував надзирателів в часі сповіді бути на приличній віддалі […] Від него била сила волі і стремління поставити на свойому. Якщо є іберменш (надлюдина), то він власне був такої рідкісної породи – іберменш, і він був тим, який ставив Україну понад усе”.
В тюрмі Бандера з іншими членами ОУН організував 16-денну голодівку на знак протесту проти утисків в’язничної адміністрації. Про останню голодівку Микола Климишин пише: “Восьмого дня нас почали кормити примусово: водили до адміністраційного будинку й там намагалися влити в нас корм в рідкому стані. Я протестував, і тому мене прив’язали до крісла шнуром за руки й ноги, й тоді, як я не хотів відчинити уст, принесли вузьку рурку й крізь дірку в носі вцідили мені пляшку рідкого корму. Першого й другого дня мені вдалося корм вернути, але в дальших днях шлунок збунтувався й уже не хотів віддавати того, що захопив. Нас водили поодинці, щоб ми не могли стрінутися. Попри мою келію ходив Бандера і, здається, Лебедь. Бандера був дуже зісох. Він під кінець голодівки ходив попри стіну, щоб мати за що держатися. Карпинець і Качмарський сиділи в таких келіях, що попри мою келію їх на годування не водили. Нам позволяли не ходити на прохід і залишатися в келії. На апелі я стояв, але мені дуже темніло в очах. Загалом кожний рух дуже багато коштував. Тому я все сидів, як тільки було можна”. Після неї адміністрація пішла на поступки політичним в’язням.
Коли в 1938 році С. Бандеру перевели в тюрму у Вронках і за ініціативою З. Коссака, І. Равлика, Р. Шухевича Михайлу Куспісю – “Терену” запропонували організувати втечу. Він підкупив в’язничних сторожів Петра Заборовського, Яна Йозьвіка, Віцента Куявського, але з низки причин та арешту в’язничних сторожів втечу відмінили. Тодішній провідник КЕ ОУН на ЗУЗ Л. Ребет у своїх споминах писав, що оточенню полковника Андрія Мельника Бандера був небажаний, тому припускалося, що це може бути польською провокацією, щоб його вбити.
Після цих подій Бандеру було переправлено в тюрму м. Бреста (тепер Білорусія)."
Одна з останніх знимок Провідника
Зі спогадів Петра Мірчука:
“Після війни довелось мені співпрацювати зі Степаном Бандерою зразу на пості члена теренового проводу ОУН Німеччини, а опісля – як член Проводу ОУН, очоленого Степаном Бандерою. При цій нагоді я мав змогу пізнати з безпосередньої обсервації й інші позитивні прикмети Бандери. Перша з них – це його абсолютна діловитість. На всіх засіданнях Проводу Бандера звертав увагу на діловитість, не любив загальникових риторичних промов, сам ніколи не вживав пописового промовництва (пишномовства) й інших здержував від відходження від теми й закінчував кожну точку прийняттям остаточного рішення в даній справі і дорученням, хто відповідає за виконання даного рішення. Свій погляд висловлював накінці, після того як висловилися всі інші члени Проводу, і перед дискусією. Свій погляд у дискусії завзято обороняв, але по закінченні дискусії ставив внесок оформленого рішення на голосування, і коли траплялося, що його було переголосовано, він з респектом приймав рішення до відома як обов’язуюче його й ніколи самовільно його не міняв [...] Він кожну важнішу проблему ставив на обговорення Проводу, вимагав остаточної постанови Проводу і кожну постанову цілого Проводу респектував незалежно від того, чи вона була по лінії його погляду чи, навпаки, була переголосованням його думки. Другою додатньою прикметою Бандери був його щирий респект до кожного позитивного критика і нехіть до кожного, хто підлабузнювався. Він радо слухав критичні думки і ніколи й тіні ворожості не виявляв проти того, хто хоч би й найгостріше, але строго ділово критикував його погляд чи його поставу в даному питанні. В 1957 році мені довелося полетіти з США до Німеччини у справах відшкодувань для українських “кацетників” і, як виявилось, задержатись там на сім місяців для проведення справи через три інстанції німецького судівництва. Вже першого тижня Бандера запросив мене на обід у неділю до себе і постійно рішуче пригадував: “Пам’ятай, що на слідуючу неділю ти запрошений на обід до мене”. Після обіду ми грали в шахи і дискутували, не раз дуже гарячо, якщо я мав інший погляд, як він, і ніколи не трапилось, щоб він обурювався чи ображувався і перестав після такої гарячої виміни думок пригадувати: “Не забудь, що на слідуючу неділю ти запрошений на обід до мене!”. Навпаки, він погірдливо ставився до кожного, хто підлабузнювався йому. “Чогось він від мене хоче”, – казав він про такого, хто став перед ним вихвалювати його. “Я хочу знати правду про кожну справу, а її найкраще подає відважний критик”, – пояснював Бандера [...] Врешті, і як Крайовий Провідник ОУН під польською окупацією, і як Провідник ОУН на еміґрації Степан Бандера різко підкреслював конечність розрізнення: внутрі ОУН, підпільної організації на військовий лад, – військова побудова й дисципліна, а в громадській праці – щире шанування принципів демократичної побудови й праці”.
Джерело:
Микола Посівнич. "Степан Бандера – життя, присвячене свободі". Літопис УПА. Торонто, 2008
http://diasporiana.org.ua/ukrainica/12925-posivnich-m-stepan-bandera-zhittya-prisvyachene-svobodi/
Микола Посівнич. "Степан Бандера – життя, присвячене свободі". Літопис УПА. Торонто, 2008
http://diasporiana.org.ua/ukrainica/12925-posivnich-m-stepan-bandera-zhittya-prisvyachene-svobodi/
Мюнхен, трагічний день 15 жовтня 1959-го, останній день Провідника
Шістдесяті роковини за Провідником Степаном Бандерою
