понеділок, 13 січня 2020 р.

"Я жив як міг, я не лукавив..." Борис Нечерда, "саміший із найсаміших"



БОРИСОВІ НЕЧЕРДІ

На захід ці птиці,
на захід, Борисе, летять.
Незатишні птиці, тривожні і темні ворони.
В Карпатах старих
їхні гнізда столітні стоять
Над світлі річки
і над чорні зруйновані схрони.
Зриваються з місця,
із міста, в якому вони
Всю зиму кричали
вночі на платанах лапатих.
Перезимували – і ось дочекались весни.
І ось відлітають. А нам іще довго чекати.
Ще поки проб’ється курортне світило між хмар,
Ще поки розквітнуть
у скверах сумних
абрикоси…
Прощайте птахи! Проведе у степу вас вівчар,
А інший зустріне
у хмарнім гірськім безголоссі.
Ви там закружляєте і заспіваєте там,
«Аркан» затанцюєте –
крила на крила –
по колу…
Над світлі річки, чорні схрони,
сільраду і поле…
Перезимували – і ось дочекались.
А нам…
Тарас Федюк


Борис Нечерда,
"саміший із найсаміших"
* 11 липня 1939, село Ярешки, Житомирщина — † 11 січня 1998, Одеса

* * *
Був чоловік… Ну й
що із його грищ?
Слава для нього — нуль.
Він уподобав гріш.
Доповнення до заповіту
Більшого сволочизму,
ніж той, що в мені, немає.
Я не потрібен вітчизні.
Був я потрібний мамі.
Три крапки по слові погань.
Три літа і більш, як агжо
мати говорить із Богом.
Бог не про все їй каже.
Ледь оббулася в сяйві,
навикла до співів у кущах,
то що дрянцею взайве
ятрить материнську душу?
Пощо їй знатись на втечах,
на зсохлу його семижил,
і як йому там ведеться,
самішому з найсаміших:
міняє миро на мило,
а журавля на жандарма,
і неба сягти наміривсь
не так, як вона жадала…
Все правильно в сумі чисел
і в крові з аорти чи пальця.
У мами вже інша вітчизна,
а я ще за цю чіпляюсь —
односердь, обіруч, усуціль!
Вітчизні те все настільки
до лямпи… — мов квітка сучці
в солодкий період тічки.
Більшого сволочизму!..


"Чи залежні ми від наших прізвищ? Чи присутній у них елемент метафізики, закодованости долі? “Ім’я — це знак” (І. Качуровський).
Як би там не було, між прізвищем і творчістю цього поета простежується певна схожість. Прізвище незвичне, це вже перший склад мовби вказує на заперечення, на (не)досконалість сущого, на (не)прийняття. Твердість приголосних “рд” тільки увиразнюють налаштованість на відсіч, опір.
Поезія Нечерди — незгода й опір навіть тоді, коли відсутні їх видимі ознаки. Йоржиста поезія як наслідок йоржистості характеру, завжди готового до відсічі. “Найоржені смалко” — це так він сказав про поетів у вірші “Солов’ї”:

СОЛОВ’Ї
Навіщо було підглядати
крізь просвіт плода і листка,
як брат упосліджує брата
в оркестровій ямі садка?
Навіщо жадливо взнаємо
(не тямлячи міри й межі)
основу не наших взаємин
і виміри — зовсім чужі…
Услід за полярним евенком,
що оленя в тундрі пасе,
гадав я, що наш соловейко —
це щось… не таке, як усе.
І вищий за смуток і чвари,
й гармонії символ ясний,
і навіть Сократова чаша
ніщо у порівнянні з ним.
Пригода чи доля — довідайсь! —
на розмисли скрушні мені
підсипала двох індивідів
із племені тих співунів.
Цікава невдача спіткала.
Я щебету марно чекав:
правничі нічного вокалу
забули про власне вокал.
Затяті, найоржені смалко,
тремтіли на кігтях міцних, —
таке відчуття, ніби сварка
точилася щойно між них.
Чого вони не поділили
на схресті мелодій своїх?
Невже — лиш душі і тіла
солодшої з-між солов’їх?
Не знаю. І знати не варто!
Я й так нерозважно чиню…
А сутичка їхня приватна
не скінчиться унічию.
Видовище це неприродне:
гартовані в інших ділах,
жаріють один перед одним —
мов кулі в рушничних стволах!
…Як виваляному в калюжі,
і стидко мені, і страх.
Чергову з священних ілюзій
співцями розвіяно в прах.
Відмию окрадену душу;
удамся до певних утіх;
забуду! — мов очі замружу…
А варто — щоб виколов їх!
Навіщо було підглядати
крізь просвіт плода і листка,
як брат упосліджує брата
в оркестровій ямі садка?!
Бо, крім аналогій п р и б л и з н и х,
нічого не дасть нам знаття
основ узаємин і пісні
та міри чужого буття.
І досить!
…А й досі тяжію
(як в поле якесь силове):
ворожо напружує шию
мій лагідний брат соловей.
1983 рік

ЗОДІАК
Не дивую з людських видозмін
ні високого духу, ні вбозтва.
Як одужуючому — вітамін,
дався к старості досвід абощо…
Телефон прослуховуйте мій!
Перлюстровуйте пошту.
Переслідує назирці хорт.
Тож і ви покладіться на чудо.
І чиніть, хто до чого охоч, —
хоч під ліжком у мене ночуйте.
Тільки спершу — для блага свого ж —
мені душу знечульте.
Небагато потрібно душі.
Забаганка вибачна й природна:
щоб умілець її потрошив
під наркозом… Але — принародно!
Хай душа відбува привселюд
в драгву неба. І світиться звідтам.
Того сяйва (а то ж не салют!)
не показуйте дітям.
Затуліть їхні очі зіркі!
Не давайте глядіть у безодню…
бо душа — не самі лиш зірки,
але й вигріб мерзотний…
Не пускайте малих у вертеп,
щоб до крові
завчас не
навиклись!
Не на вас, а на ваших дітей
уповаю,
невіглас…
Не соромтеся, нумо скоріш
призволяйтесь і пийте доладно,
вітчизняні мої комарі,
шанувальники мого таланту!
(Скільки масок довкруж, а не лиць.
Як смакують інтим, до холери…)
Я цікавості вашої — лиш! —
безстроковий галерник.
Хоч який улаштовуйте трус,
а зловмисля —
не маю віддавна!
Впізнаю тебе, споєна Русь,
і — склотарно вітаю.
Лисе полечко… ліс під дощем…
птаства сірого стереощебет…
Тут вічнавіч побути б іще
з ще
живою душею…
Замість певності — віра сліпа
(золоті обіцяльні обценьки),
що придатна й годиться хіба
не для цеху, а церкви.
Чи багато потрібно душі?
Тільки спасу! Котрогось із тисяч…
Там, де пиляно, тирса лежить.
І сталевія тирса.
Тож визбирую, мовби магніт,
співвітчизників спиляну щирість.
Святсвятсвят! Що за тінь у вікні?.
Хто в потилицю дише мені? …
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Знову… Здрастуйте, Штірліц!
1979


"Нечерда та художник Ігор Божко придумали нову рубрику [в одеській молодіжній газеті "Комсомольская іскра"] - "Ранковий смiх", і в кожному числі публікували якусь абсурдістську маячню, підписуючись "Я. €. Кiнь. А. Я. коняка". Якийсь час це їм сходило з рук, але жартівники розперезалися зовсім і почали в свої опуси вставляти імена та по батькові конкретних людей. В результаті вибухнув скандал, апофеозом якого стала замітка в обласній партійній газеті "Чорноморська комуна" під заголовком "Регiт? - Кiнській!". Так завершив своє недовге, але бурхливе життя "Ранковий смiх"."


S.N.P.
Через декілька літ закінчиться мій недоліт
до мети, до судьби і до N., що єдину й любив.
Слава віком накрилась і пахне, мов нафталін
в гробі, де вже гараздує міль і кам’яніє пил.
Тільки декілька літ, і гаплик, і затим одпуща
єша рабові гріхи незумисних провин,
і важкою совою зійде й підморгне з-над плеча
назавжди неживими очима хрещатий барвін.
Недоліт, недоплав, недолив, недопив, недолам,
недобір і, нарешті, розпука дзвінка, коли мруть,
бо в затоні по-царськи зужитий на прах криголам
багряницею ржі зацікавить хіба Камерун…
Та во врем’я безврем’я, затхле на пах і люте,
все одно незнищенна й така, що не прагне на торг,
залишається вдячність лихому життю. Та людям
(дуже небагатьом).

СНІГУРІ
(Білий естамп)
Серед зими дістати лижі,
морок позбутись взагалі
і натщесерце слухать в лісі
високу мову снігурів,
і вже не згадувать обідні
бучних чиїхось роковин,
аби лише дерева білі
сміялись в білі рукави,
аби лише не знаком дурня
різнилась тиша лісова,
і стовпчик світла на котурнах
стояв і лісом ласував!
І наодинці, по метілі,
зайтись нестидними слізьми
над півдитячим примітивом
малюнків матінки зими…
Дійти узлісся, як порога
у людний світ добра і зла,
і в глупім полі ненароком
вгадати контури села
і хутко братися за розум:
своє “добридень і щасти!”,
як оберемок дров з морозу,
до хати крайньої внести,
глядіти в стелю — в небо хати,
а бачить інші небеса,
коли й лишилось небагато:
сміятись, плакать і писать…
І беззахисним на ослоні
мовчати з думкою про хліб.
Зловить себе на чеснім слові,
як інших ловиш на брехні…
І все, і можна помирати!
Оскільки досі ти не встиг
гріхів одступництва набратись,
як твій кожух — ласкавих бліх!
…Вертаєш виспраглим додому
у снігопад, серед зими,
і снігурі летять додолу,
як з хору випалі псалми.




Джерела: