Тихше, музико, — грає вино...

Анатолій Кичинський

Тихше, музико, — грає вино!
Ні, не грає — нівроку співає.
Молоде і веселе, воно
степове моє сонце спиває.

І горить моє сонце у нім,
і тече моє сонце у чару,
чия срібная креш — ніби німб —
над ковтком прохолодного жару,

від якого з вином заодно,
кришталевим осяяна світлом,
грає кров і співа, як вино.
То чого б це нам нудити світом?

Гей ви, друзі мої, що в біді
не минули моєї оселі!
Ви такі ж, як вино, молоді.
То чому ж ви такі невеселі?

Посідаймо на ряст кружкома.
Буде чара по колу кружити!
Ні безсмертя, ні смерті — нема.
Є життя, що судилось прожити.

Є земля, на якій ми живем,
та у плоті душа безпорадна,
що заплуталась в ній межи вен,
як в промінні лоза виноградна, —

аж несила повірити в те,
що схололої крові ніколи
не зігріє вино золоте
в чарі сонця, що ходить по колу.

Як вино пам’ятає лозу,
а бджолу мою — цвинтарні квіти,
як щока пам’ятає сльозу,
спом’янімо себе в цьому світі.

Спом’янімо цей світ у собі,
що віддав нам і всесвіт охоче,
і піщинки свої часові,
що до сліз нарізають нам очі.

Спом’янімо кожнісіньку мить,
що творила і час наш на совість,
й нашу кров, що по венах спішить,
зрозумівши свою тимчасовість.