Улас Самчук
* 20 лютого 1905, Дермань - † 9 липня 1987, Торонто
* 20 лютого 1905, Дермань - † 9 липня 1987, Торонто
Записник 1945 року
1 березня. Тільки що вернувся з Ваймару. Мешкаємо ми на селі. Потяги йдуть, але лихо. Спізняються, а інколи і зовсім не йдуть. Сьогодня рано чекав на потяг майже дві години. У Ваймарі зустрів знайомих […]. Пообідали разом у Ratskeller. По обіді пішли оглядати місця, зв’язані з Ґете і Шіллером. Я вже занадто часто їх оглядаю. Ходили в парк. Там бомби наробили шелесту, покопали, порили... Одна з бомб мала зухвальство впасти в садок Ґете. Розуміється — наслідки великі. Але сам будиночок цілий. Біля станцій рівно ж багато пошкоджено і знищено. Я був в комітеті. Мене обдарували там папером для писання, але як його тепер писати. Зробили мене зв’язковим між комітетом і тутешніми сільськими владами. Одну цікаву річ я помітив... На будинку Ґете у Ваймарі стоїть число 67. А ми зараз мешкаємо під числом 76.
2 березня. Березень не приніс нам нічого березневого. Учора перед десятою налет, гуки, бомби, страх. За селом на берег впали бомби, а в селі висипалось чимало вікон. Не маємо ми спокійного місця на цій землі. Куди не прийдемо — знаходимо війну і смерть. Рано були у нас гості — Городовенко і ще двоє. Гуторили, а після пішли шукати мешкання. Поки що маємо тільки надію. Зараз у кімнаті холоднувато. За вікном свистить вітер. Беруся читати книжку Арнольда Гольріґеля “Барабан дервішів”*. Досить далека від настрою і часу лектура... Але іншого поки що нічого не маю. Збираюся писати спомини. Війна сильніша за нас, а написати щось треба — будемо жити, чи не будемо.
У цій околиці скупчено чимало ріжних наших людей. Є тут гетьман Скоропадський, десь є Андрій Левицький, десь Мельник і Бандера. Я ще тільки не мав нагоди з ними зустрітися. Пробував це зробити, але якось невдачно.
3 березня. Знов вернувся з Ваймару. Знов алярми і безцільне ходження, бо нічого не можна полагодити. Довідався, що ніби Український Комітет вже “признаний”, що дуже поважно організується Українська армія**. Ніби Гітлер підписав згоду на все це... Можливо, але мені все то не віриться. Довідався також, ніби помер Аркадій Любченко. Коли це правда, то дуже для мене сумна... Перебував він останніми часами у Бад Кісінґені. Шкода і однозначно думаєш, що ми маємо так мало літераторів, а він був одним з небагатьох ліпших. Хворів він весь час на шлунок.
У Ваймарі майже три години просидів під землею у т. зв. клясичному місці... проти садового будинку Ґете.
4 березня. Холодний непривітний день. Може то зватися місяць березень, але минулий лютень попередив його у всіх відношеннях. Але менше з тим... Мене хвилюють інші речі і справи. Всі дні і ночі година в годину не покидає мене одна думка: що буде? З нами, з іншим світом... Ми, українці, вигнані з краю і переслідувані найсуворішими карами, які тільки життя може видумати, ми тримаємося поверхні землі з останніх сил. Ми ще інколи гадаємо щось виграти, щось здобути. Дехто з нас, як ось ген. Шандрук організує ще якусь силу, яка б могла, як не обстояти нас, то бодай вписати до наших скупих історичних літописів ще одну кріваво-героїчну сторінку. Ще може повстануть якісь Крути, чи Базар. Ще будуть з останніх сил змагатися наші лицарі абсурду за те, що нам найдорожче, але чого ми ніяк і ніяк досягти не можемо.
Я читаю про дервішів, слухаю звідомлення верховного командування, слідкую по карті становище на фронтах, думаю щось писати, міркую про те саме — що буде з нами. Нам загрожує голод. Тепер проголошено порядне скорочення рації хліба і всіх інших продуктів. Зараз я ось сиджу в кухні селянина Тюрінґії. Він добродушно сидить на канапі, читає книжку “Орґії золота”, час від часу встає, щоб підкинути дров до грубки. І мене дивує, чому я, український письменник, мушу тут ось сидіти і бути свідком цього життя. Воно, розуміється, само по собі солодке і цікаве, але направду треба великого призначення, щоб конечно мені його з такої близькости спостерігати. Невже для мене так і не буде місця на своїй землі хоча б у своїх селян? Дивно. Ну, але добре, що є як є […]
13 березня. Ці дні виповнені турботами про мешкання для наших втікачів. Писав також реферат, який маю завтра зачитати у Ваймарі, якщо ніщо не перешкодить. Учора у мене було повно людей. Всі хотіли мешкання. Ми з учительом намагалися дещо знайти, але поки безуспішно. Ті “недалеко скинути бомби”, про які я згадував минулого разу, впали у Ваймарі і то біля школи Ґердера, де саме знаходяться наші втікачі. Школа була порядно ушкождена з недавнього великого нальоту, зараз ще поправили... Я пробую дещо читати... Про Ґете, Шілера... […]
Сьогодні рано ходив до Мелінґена. Хотів дещо купити і все даремно. По дорозі зустрів наших людей. Стоїмо, розмовляємо... Побіч на полі якийсь чолов’яга розкидає гній. Коли ми розходимось, він насмішливо звертається до нас по-польськи: “Панове добре розмовляють по-німецьки”. Тим він хотів сказати, що тепер тут більше чужої мови ніж німецької […]
15 березня. До сліз зворушила мене маленька книжечка про життя одного з дійсних геніїв Фрідріха Шілера. Щойно на його батьківщині, у стін його пам’ятника, недалеко його гробу довелось мені блище пізнати цю велику постать у минулому і сучасному. Фрідріх Шілер! Колись ще малим хлопчиком я читав його баляди в перекладі Жуковського. Я читав його драми, але я не досить добре розумів його. Тепер щойно я бачу це велике буття побіч Шекспіра і щось каже мені, що на землі не було чогось величнійшого в людській подобі, як ці двоє: Шекспір і Шілер. Розуміється, також Ґете. Ґете, але це інший, трохи засмічений людськими слабостями геній. Гордість, ця страшна кара німецької людини, не була йому чужою і то в найгіршому її чисто німецькому прояві. Шілер стояв вище цього. Він був людиною земної кулі і його патріотизм звучав дійсно гордо і непідроблено. У ньому не було штучної пози.
Тепер я ходжу стежками, яких доторкались стопи цих великих людей. Тепер я бачу ті самі гори, простори, що їх бачили ті генії. Але що діється навколо цього всього. Що твориться в небі і на землі. Немає досить виразного слова і немає пера, яке могло б це висловити і записати. Я абсолютно переконаний, що зараз світ в руках божевільних. Я дуже боюся, що колись знайдуться і такі, які це божевілля назвуть великістю. Такі дурні завжди були і завжди будуть. Але, про Бога живого, яка велич є в знищенню того найціннішого, що створив людський дух. І яка велич у дурному самознищенню в ім’я ніби якогось добробуту колись. Яка велич в ідеологіях, які в ґрунті мають намір створити знов “панів” і знов рабів, які копали скрізь по світі ями, щоб у них поховати цілі народи, а щоб інші могли на їх костях жирувати життям насильників-ласожерів.
Я розумію... Я багато розумію... Я дійсно знаю, що ані демократія, ані гешефтярство не може бути ідеалом. Але не може бути ним і насильство капраля, чи різника... Я не люблю революції і революціонерів, бо вони початок, а не кінець всіх зол. Але зараз якась революція була б потрібна. Змести з поверхні землі ідеології. Встановити право і порядок. Дати живій людині з живою душею і розумом кермо до рук. Трохи менше “геніїв” в політиці. Бо ті дуже підмочені генії, це ніщо інше, як розлютовані бики на арені, які кидаються на все, що тільки дратує їх засліплену людську фізіономію. Те, що знищили такі генії за ось цю війну, не буде вже ніколи повернуто до скарбниці надбань людського Духу. Те, що сьогодні белькочеться про відбудову, це сміхотворні кпини з людей […]
16 березня. Коли читаєш спомини з минулого, відчуваєш, що в старі добрі часи люди були більш вражливі на велике чи страшне. Зміна місця, розлука чи смерть — це були справжні катастрофи. Зараз ми не міняємо місця, ми літаємо, мов Летючий Голяндець над світом, і не можемо знайти якогось місця.
Я стратив безліч такого, що могло потрясти душу наших прадідів, але за всім, що зараз діється, моя душа тупіє і перестає бути вражливою. Ось загинула в казематах Києва незамінима приятелька О. Теліга. Ось загинув знов таки в казематах, але Берліну, мій чудовий друг і побратим О. Ольжич. Ось недавно помер у Кісінсбаді внаслідок львівських казематів, мій побратим і кум А. Любченко.
Ось недавно в часописах пройшла вістка про “смерть Дрездена”... багато і багато великого, цінного, чудового і дорогого згинуло за цей час, і душа моя вже наситилась цими вражіннями, мов губка водою. Я вже не плачу і навіть не дивуюся. Я тільки нотую це, можливо, колись це вийде з небуття і у всій своїй трагічності повстане перед обличчям людства […]
3 квітня. Я оце скінчив укладання речей. Чекаємо фронту, тому вкладаємо свої мізерні рештки так, щоб можна було кожної хвилини кудись тащити. Взагалі мені ті речі стільки коштують, що цінити їх можна на вагу золота. Минула ніч пройшла більш-менш спокійно. Летіли якісь літаки, але тепер вони літають повсякчасно.
Учора ми з Таньою відвідали гетьмана П. Скоропадського***. Це вперше ми з ним познайомилися. Вражіння світської людини. Не дивлячись на його роки, виглядає ще зовсім добре. Розмовляли про ситуацію, що тепер є, про большевизм, революцію, кайзера Вільгельма, окремих наших людей.
Того самого дня надвечір: події швидко розвиваються. Уже чути канонаду з фронту. Айзенах вже відданий. Йдуть на Ґоту. По обіді я ходив до Ваймару. Як тільки увійшов до міста — сполох. Я вернувся, нічого не полагодивши. Йшло та бігло з міста багато людей. Я зустрів по дорозі гетьмана і ще кількох земляків. Вернувся у товаристві знайомих. По дорозі весь час ховалися. Десь побіч пролітали низьколеті літаки. Я думаю, що за пару днів треба сподіватись американців.
Неймовірні речі творяться на наших очах. Пригадую собі німців, їх вождів, їх армію перед роками. Пригадую переможні походи, зруйновані чужі міста, вигнані або полонені влади. Пригадую всі ті події, коли німці тріюмфально йшли вперед, коли з ними не можна було навіть говорити. Особливо у нас на Україні вони виявили свою пиху, ароґанцію. Не раз і не два приходилось зносити все те з болем серця. Наші бідні, гнані люди, спалені села, заложники, що сотнями розстрілювались... І от... Що бачу. Ті самі певні в себе горді люди на наших очах мечуться і не знають, що їм робити, куди кинутись, де подітись. Уявляю собі положення Гітлера. Від початку його кар’єри до наших днів він не знав, що то значить невдача. Він заповів Райх на дві тисячі років, і от він... Це речі виняткові […]
14 квітня. На свойому життю я бачив Німеччину в ріжних положеннях. Але оце вперше бачу Німеччину зруйновану, потоптану, опльовану і всіма жорстоко зненавиджену. Ось я вернувся з Ваймара. Місто Ґете, Шілера. Колись гордість німецького народу. Зараз — Вавилон. І не дивно. Німецькі запізнені Наполеони, німецькі мудрогалі від політики, плянуючи свої нечемні, негідні і кари гідні пляни проти решти світу, привезли в свою землю міліони чужих людей, яких цілі роки тримали на становищі середньовічних рабів. І сьогодні дістають відплату. Всі ті ображені люди масово піднялись, накинулись на що попало німецьке і намагаються вилити свій гнів і свої болі. Де ті, що їх сюди привезли? Де ті, що виловлювали їх по містах і селах, як дичину, як золуських муринів, які били їх по обличчях і які дали на ласку і не на ласку часто немилосердних і грубих своїх горожан. Де вони? Їх немає, але їх знайдуть...
Сьогодні, йдучи з Ваймару, я зустрів жінку з відзнакою “Ost”. Я заговорив з нею. Вона оповіла мені речі, які навіть не вкладаються в льогіку. Її змушували тяжко працювати, її називали свинею і кормили, як свиню, тільки не ту, яку мають забити, а ту, з якої мають тягнути тільки користь […]
5 травня. Завтра наш Христос Воскрес! Зустрінемо його так, як диктують обставини... На чужині, одиноко, в нужді. І хай це запишеться у спалах вічности.
Пригадую ось недавні роки на своїй землі. Провів я там три Великодні. Один у Рівненській в’язниці, один у Дермані, один в Городку б. Львова. У Дермані це той найкращий, у Львові все ще між своїми і найблизчий часово, бо було то ще рік назад. У Дермані то було винятково. Село тероризоване німцями за повстанський рух. Люди бояться збиратися у церкві, щоб “не прийшли і не окружили”. Але все таки були де треба, виконали приписаний віками ритуал і провели час, як каже стара традиція. І я щасливий, що хоч раз прожив цей день так, як цього вимагає моя душа.
Пригадую ось недавні роки на своїй землі. Провів я там три Великодні. Один у Рівненській в’язниці, один у Дермані, один в Городку б. Львова. У Дермані це той найкращий, у Львові все ще між своїми і найблизчий часово, бо було то ще рік назад. У Дермані то було винятково. Село тероризоване німцями за повстанський рух. Люди бояться збиратися у церкві, щоб “не прийшли і не окружили”. Але все таки були де треба, виконали приписаний віками ритуал і провели час, як каже стара традиція. І я щасливий, що хоч раз прожив цей день так, як цього вимагає моя душа.
9 травня. […] І ось вже мир. Довга, вперта, жорстока війна закінчилася о півночі вчора і сьогодні, скінчилася небувалою поразкою Німеччини. Гітлер мертвий, його люди мертві або полонені. Його наміри розбиті до щенту. Його “двохтисячний” Райх в руїнах. Його народ в біді та зневірі. Його противники вчора і сьогодні святкують перемогу […]
Що ж ми? Німці зробили нам безліч незабутніх кривд і нанесли безліч невилічимих ран. Тисячі і тисячі розстріляних або спалених, міліони обездолених, вигнаних, зруйнованих. Скільки впало від них мені близьких людей. Згадую тільки тих найблизчих і найдорожчих. Олена Теліга з чоловіком. Олег Ольжич. Іван Рогач, подружжя Рощенських, пані Харитя Конопенко. І безліч, безліч тих, що їх імена будуть для нашого народу незабутніми. Сам я був арештовуваний, ображуваний. На рідній землі пережив під постійним страхом арешту і смерти. Рідне моє село частично спалено і безліч людей знищено. Я не можу на цьому місці ані приблизно перерахувати нанесених нам ними кривд. Міліони і міліони таких людей. Всіх тих кривд не перечислиш...
Що ж ми? Німці зробили нам безліч незабутніх кривд і нанесли безліч невилічимих ран. Тисячі і тисячі розстріляних або спалених, міліони обездолених, вигнаних, зруйнованих. Скільки впало від них мені близьких людей. Згадую тільки тих найблизчих і найдорожчих. Олена Теліга з чоловіком. Олег Ольжич. Іван Рогач, подружжя Рощенських, пані Харитя Конопенко. І безліч, безліч тих, що їх імена будуть для нашого народу незабутніми. Сам я був арештовуваний, ображуваний. На рідній землі пережив під постійним страхом арешту і смерти. Рідне моє село частично спалено і безліч людей знищено. Я не можу на цьому місці ані приблизно перерахувати нанесених нам ними кривд. Міліони і міліони таких людей. Всіх тих кривд не перечислиш...
Але і це ще не кінець. Ми знов еміґранти, вигнанці і переслідувані. Ще пройдуть довгі роки і як ми їх переживемо, поки ми знайдемо для себе якийсь притулок. Нас будуть гнати за те тільки, що ми безборонні і що були ми під час цього змагу по боці німців. Німців, які нас гнобили в першу чергу […]
Зараз ми ось тут, на чужому, в чужій хаті, без певності і права. Ми не знаємо, що принесе нам завтра. Не знаємо, як і де улаштуємо наше життя. Наші рідні і близькі там, за межами, далеко. Не знаємо, чи будемо ще їх бачити, чи будемо мати від них бодай яку вістку. Там дорогі могили батьків, там наше все.
Зараз ми ось тут, на чужому, в чужій хаті, без певності і права. Ми не знаємо, що принесе нам завтра. Не знаємо, як і де улаштуємо наше життя. Наші рідні і близькі там, за межами, далеко. Не знаємо, чи будемо ще їх бачити, чи будемо мати від них бодай яку вістку. Там дорогі могили батьків, там наше все.
Сьогодня ми з Танею йшли понад річкою Ульм і міркували як нам улаштувати нашу будуччину. Міркували, що треба поїхати до Америки, видавати книжки, робити те, до чого маємо покликання. А як дозволять обставини, вернутись пізніше назад до Европи і тут десь знайти собі місце відпочинку.
Пережили ми сьогодня перший день миру. Хоч гарний, хоч теплий, квітучий і соняшний, але радості цього дня не бачили. Живемо в країні, де на кожному кроці горе... Думаю, що у всіх близьких до нас країнах те саме […]
_______________
* Richard Arnold Bermann (1883, Відень - 1939, Saratoga Springs, США), краще відомий під псевдонімом Arnold Höllriegel, австрійський журналіст, мандрівник і письменник https://de.wikipedia.org/wiki/Richard_Arnold_Bermann.
* Richard Arnold Bermann (1883, Відень - 1939, Saratoga Springs, США), краще відомий під псевдонімом Arnold Höllriegel, австрійський журналіст, мандрівник і письменник https://de.wikipedia.org/wiki/Richard_Arnold_Bermann.
** Про ці події (лютий 1945 р.) - у спогадах генерал-хорунжого Павла Шандрука
https://lesinadumka.blogspot.com/2020/02/75.html
https://lesinadumka.blogspot.com/2020/02/75.html
*** Гетьманові Павлові Скоропадському залишалося жити 23 дні. 16 квітня він буде смертельно поранений під час бомбардування англо-американською авіяцією станції Платлінґу, що поблизу Мюнхена в Баварії, і помре 26 квітня у лічниці монастиря баварського містечка Меттена.
У Рівному зустріч з групою Київської кіностудії. Від ліва: Таня Прахова-Чорна, Улас Самчук, Віра Шеккер, Іван Кавалеридзе та Іван Шеккер. Серпень 1941 р. Саме тоді, у Рівному Улас Самчук познайомився зі своєю майбутньою дружиною Тетяною Праховою.
Улас та Тетяна Самчуки
