пʼятниця, 24 липня 2020 р.

Нескорений. Світлій пам'яті Богдана Климчака, останнього українського політв'язня совєтських часів






Богдан Климчак між ув’язненнями

"Так шкода, що їх стає все менше й менше, а ми не можемо навіть забезпечити їм нормальні умови життя, бо вони, як правило, не жаліються і нічого не вимагають для себе... Хай Господь милосерний прийме їх у своїх оселях."
З коментарів



"На його долю випали дві депортації, 17 років у таборів і в’язниць, а ще 7 років спецпоселення на Далекому Сході. Проте він залишився нескореним. Він був останнім українським політв’язнем, хто залишив стіни таборів ҐУЛАҐу. Це було 11 листопада 1990 року."*
22 липня панові Богданові Климчакові мало би сповнитися 83 роки. Він упокоївся вранці 22 червня 2018 року у Львові. Пом'янімо...


Богдан Климчак (верхній ряд, другий праворуч) серед учнів 6-А класу на спецпоселенні, станція «Дурмін», район Лазо, Хабаровський край, 1952


Студент Маґаданського технікуму, 1954 рік


На перевалі у Карпатах, між тимчасовою волею

Богдан Климчак народився в селі Себечеві на Львівщині.
Упродовж двох років навчався у місцевій початковій школі. 20 травня 1946 був вивезений разом із родиною в Тернопільську область (рідне село Богдана та інші села, що належали до Забузького (тепер Сокальського) району відійшли до Польщі, а мешканці були вивезені у «вагонах-телятниках» і розселені в сусідній області). Родина оселилася у селі Гримайлові. Восени 1946 Богдан знову пішов до 2 класу початкової школи, позаяк не встиг отримати табелю про закінчення у Себечеві.
1949 року Богдан разом із матір’ю та двома сестрами як родина члена ОУН (старший брат Мирон був засуджений до 25 років концтаборів за співпрацю з ОУН) упродовж місяця перебували в нелюдських умовах у пересильній тюрмі у Копичинцях. Із пересильної тюрми сім’ю разом із сотнями инших сімей етаповано, за словами пок. пана Богдана, "у телятниках, натовпом" на спецпоселення до Хабаровського краю («посьолок Ударний», р-н ім. Лазо). У 1950 з дозволу спецкомендатури родина переїхала на станцію «64 км» того ж району, де хлопець продовжив навчання у місцевій школі до 5-го класу; в 1952 – на станцію «Дурмін» («61 км»), де Богдан закінчив 7 класів. У 1953–1957 навчався в гірничому технікумі у Маґадані. 1957 брат Богдана був звільнений, родині скасували режим спецпоселення. Проте Богдан додому не повернувся. Наступного дня після закінчення навчання він був заарештований і засуджений за «антисовєтську аґітацію» до 5 років позбавлення волі. Йому було тоді 20 років... Покарання відбував у Маґаданській області, на Тайшетській трасі в Іркутській області, в Мордовії. 15 червня 1962 був звільнений. З 1962 до 1978 перебував на волі, проте під постійним наглядом КҐБ. Спробував був втекти через територію Ірану на Захід з метою просити політичного притулку. Перейшов совєтсько-іранський кордон у районі ст. Такир (Туркменістан), однак через 9 днів, 1 жовтня 1978, унаслідок домовленостей між Іраном та СССР, його примусово повернули до Совєтського Союзу. 18 червня 1979 був засуджений Львівським обласним судом за «антисовєтську агітацію та пропаґанду» і «зраду Батьківщини» до 15 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. Покарання відбував у Пєрмських таборах. За 12 років ув’язнення провів 590 діб у штрафному ізоляторі, 10 місяців у ПКТ (табірна тюрма). У 1981–1984 перебував у спецв’язниці м. Чістополі (Татарстан).
У 1987 катеґорично відмовився підписувати будь-який документ, що став би умовою звільнення. 11 листопада 1990 був звільнений: постановою пленуму Верховного Суду УССР засудження Климчака за політичними статтями визнали безпідставним, а його дії перекваліфікували у незаконний перехід кордону без антисовєтської мети, за який передбачено три роки позбавлення волі.
Загалом пок. п. Богдан Климчак відбув за ґратами 17 років і 40 днів і ще вісім років — на спецпоселенні. У числі його співв’язнів були, зокрема, ідеолог ОУН Петро Дужий, Герой України Степан Хмара, відомий російський демократ Сєрґєй Ковальов. Під час ув’язнення у Мордовії у сусідній з ним “зоні” карався Василь Стус.
Отримавши свободу, пан Богдан демонстративно відмовився від совєтського паспорта. Не реабілітований: коли у прокуратурі йому запропонували подати заяву на реабілітацію, не зробив того, пояснивши відмову так: “Я не хочу отримувати подачку з рук тих, хто мене позбавляв волі за мою любов до України”.
Після звільнення деякий час мешкав у Києві, Тернополі, згодом оселився у Львові. Самотньо виживав на свою мінімальну пенсію: станом на 2000 рік вона становила 46 гривень...
Він звик до дуже скромних умов. У невеликій кімнаті було багато вазонів із рослинами, за якими він любив доглядати, і книжок, серед них і видані його спогади про минуле життя за колючим дротом.
Не шанував він і сучасної політичної еліти, а нинішні націоналістичні партії України називав “коляборантами злочинної влади”. У 1999 році Богдан Климчак вийшов із Товариства політв’язнів та репресованих — саме через співпрацю з владою.
Письменник, автор книжок «Оаза-гора», «Оновлений Декалог поневоленого Українця».
В останні роки пок. п. Богданом Климчаком опікувалися члени релігійної організації “Берегиня-1” Рідної української віри, він був їхнім одновірцем.

На пароплаві до Маґадана. Богдан Климчак - праворуч


Студенти технікуму. Богдан Климчак у капелюсі. Маґадан. (Так написано в матеріялі https://www.radiosvoboda.org/a/29194089.html, проте, як на мене, Богдан Климчак — перший ліворуч)


НЕ ПОБОЮСЯ ЗЛА
Натан Щаранський
Державний і політичний діяч Ізраїлю, дисидент і колишній політв’язень згадує про Богдана Климчака, з яким вони разом сиділи в камері спецв’язниці у Чістополі (Татарстан) на початку 1980-х:
«Богдан Климчак зненавидів совєтську владу ще в ранньому дитинстві. Для цього у нього були вагомі причини. Народився Богдан на Західній Україні. До війни їхнє село належало Польщі, а незабаром після війни стало совєтським. Це й визначило долю Климчака: західній кордон він вже не зміг перейти.
Українські націоналісти виявляли шалений опір совєтській владі. Проте поступово, крок за кроком, відступали під натиском армії та військ НКВД. Богдан тоді був дитиною і в цій боротьбі не брав участи. Але коли в найближчому районному містечку підірвали пам’ятник котромусь із вождів, то в числі підозрюваних був заарештований і його старший брат Мирон, внаслідок чого всю сім’ю «ворога народу» виселили на Сибір. Як найбільший жах дитинства згадував Климчак цей переїзд: переповнений людьми та закритий ззовні вагон, де одні люди випорожнювались перед іншими; де трупи померлих відтягували в куток і складали щаблями; де жінки народжували дітей на обгидженій підлозі…
Їх привезли в тайґу й викинули в сніг.
- Ось бачите бараки? – сказали їм. – Там пили та сокири. Рубайте ліс, здавайте державі – боріться за життя.
Багато хто не витримував і помирав, але сім’я Климчаків вижила. Через декілька років, у хрущовську «відлигу», був звільнений з табору брат: виявилось, що його заарештували помилково. Очевидно, його родина також постраждала безпричинно. Тепер вони могли повернутися додому. Вся сім'я зібралася їхати в рідне село, лише Богдан, який навчався на геолога в якомусь сибірському технікумі, затримався з від'їздом. Богдан, в чому після знайомства з ним я переконався, був людиною орґанічно не здатною до фальшування, він не вмів приховувати своїх почуттів. Тому в технікумі незабаром стало відомо про його антисовєтські настрої. В результаті він був вже «законно» заарештований і відсидів 6 років у політичних таборах за звинуваченням в антисовєтській аґітації та пропаґанді.
У шістдесяті роки Климчак врешті повернувся до рідних країв, мріючи осісти на землі, завести господарство. Проте фермерів в Україні до того часу вже знищили. Вже сама думка про совєтські колгоспи була ненависною Богданові. Російська мова, що все більше витісняла українську, викликала у нього напади люті. Виникло бажання втікати якнайдалі звідси – в Америку, Канаду, куди завгодно, де він зможе вирощувати овочі, розводити худобу і… писати. Так, цей селянський син, який не отримав систематичної освіти, багато читав і сам писав фантастико-політичні новелі українською мовою.
Багато років виношував Богдан план утечі, їздив на розвідку до кордонів совєтської імперії, вивчав карти, розклад поїздів, хронометражував рух патрулів у прикордонних районах і, нарешті, наважився. На котрійсь Богом забутій середньоазійській станції він зістрибнув з підніжки вагона і протягом двох днів ішов пустинею до іранського кордону. Точніше: дві ночі. Вдень він заривався, як ящірка, в пісок, аби його не побачили з повітря. Дійшовши до першого ряду загороджень, Климчак просто підняв дріт і проліз під ним. Шаленець! Він не знав, що електричний сигнал миттєво полетів до найближчої прикордонної застави. Зараз там заведуть машини й перехоплять його на п’ять кілометрів південніше, біля другого ряду перегороджень. Він не знав цього, він робив дикі вчинки – і тому йому щастило.
«Знову лисиця прошмигнула», - сказав на заставі черговий офіцер і байдуже вимкнув сигнал тривоги (про це Климчак дізнався пізніше, під час суду).
Пройшовши ці п’ять кілометрів, Богдан кусачками перекусив дріт і опинився в Ірані. Нарешті! Сорок років він прожив у рабстві – і ось вона, свобода! Він вже не переховувався; прийшов у найближче село, сказав відвести його в міліцію і там заявив:
- Я втік з СССР через політичні мотиви. Допоможіть мені потрапити в Тегеран, в американське консульство.
Климчака привезли в Тебриз, посадили в тюрму; харчування було нормальним, умови – чудовими. З ним почав розмовляти офіцер шахської міліції, якому Богдан відверто розповів про всі свої митарства. Тим часом совєтські прикордонники дізналися від своїх іранських інформаторів про те, що хтось перейшов кордон. Вони надіслали в Тегеран телеграму: «До вас втік небезпечний злочинець. Вимагаємо його повернення». «Нам нічого не відомо. Повідомте точно, хто перебіжчик і який злочин він вчинив в СССР», – відповіли іранці. Але совєти й самі не знали, хто це, лише повторили вимогу (все це Климчак прочитав пізніше у своїй справі). Все ж таки псувати стосунки з СССР шах не захотів. Врешті ввічливі поліцейські посадили Богдана в машину, відвезли до кордону й передали своїм грізним сусідам. Коли Климчакові сказали, що його повертають до СРСР, він не повірив: адже Іран – друг Америки! Вільний світ зраджує його?! Простий селянський розум не міг зрозуміти хитрої азійської політики. Проте коли Богдана повели через кордон до каґебістів, що посміхалися, він повернувся до іранського офіцера, який супроводжував його, плюнув йому в обличчя і сказав по-українськи:
- Будьте прокляті ви, ваша земля і ваша країна!
Климчакові дали максимальну після смертної кару – термін за статтею «зрада Батьківщини»: 15 років ув’язнення і 5 років заслання.
Коли ми сиділи разом у камері Чістопольської в’язниці і слухали по радіо нове повідомлення про масові розправи хомейністів над лівими і правими, над мусульманами і атеїстами, над військовими й політиками, Богдан підкидався і говорив зловтішно:
- Ось, діє моє прокляття, діє!
Проте взагалі-то радіо йому остогидло. Слухаючи російську мову, слова совєтської пропаґанди, він корчився, наче від болю.
Понад усе йому подобалося малювати селянську хатину зі всім господарством: корівником, свинарником, городом… Те, що йому не вдалося побудувати в житті, він створював на папері. Богдан те й робив, що щось змінював в цьому плані, постійно «перебудовував» свою ферму. Іншим його заняттям було створення словника синонімів української мови. Цей безцінний для нього рукопис пізніше конфіскували в зоні як такий, що «не підлягає зберіганню».
Коли я приїхав до табору, Климчак працював там днювальним у майстернях: збирав відходи металу навколо станків, підвозив деталі… Він розлючено врізався гострою лопатою в купу стружки й довбав її так, ніби уявляв собі замість неї чи то совєтських чекістів, чи іранських поліцейських…»


Богдан Климчак у центрі Маґадана, 1950-ті


Політв’язні Богдан Климчак і Павло Терпак за читанням "Кобзаря". Маґаданська область


Родина Климчаків із сусідами на спецпоселенні , станція Дурмін, р-н Лазо, Хабаровський край, 1952-1956 рр.


Вигляд на виправно-трудовий табір “Вєтрєний”, Маґаданська обл.,1950-ті рр. На передньому плані — русло річки Колими


Весілля Мирона, старшого брата, і Марії Климчаків, 24 лютого 1957


На спецпоселенні. Богдан Климчак - четвертий праворуч, в першому ряді. 1956 р.


Богдан Климчак згадує... Авдіозаписи : https://www.pametnaroda.cz/en/klimchak-bogdan-1937

Інтерв'ю з Богданом Климчаком, записане Василем Овсієнком 2000 року: http://museum.khpg.org/index.php?id=1203669813

Джерела:
* Процитовано статтю Галини Терещук "Богдан Климчак – останній український політв’язень ҐУЛАҐу", опубліковану ще за життя пана Богдана https://www.radiosvoboda.org/a/29194089.html

Світлини з архіву пана Богдана опублікували Галина Терещук і сайт "Територія терору".


Опубліковано о
Мітки: , , , , , ,