Опанас Заливаха. "Визволителі прийшли"
17. вересня 1939 року в Дубні
К. Сурмач
Краківські вісті, числа з 17 і 18 вересня 1942
В соняшній задумі золотий вересень 1939 року бродив усіми шляхами й полями Волині. Вступав у кожну хату, здержував очайдушний гнів волинського господаря, заспокоював там старих батьків, тут стривожену дружину чи сестру-голубку, що оплакували своїх рідних. Одні змобілізованих до волоської армії, другі закатованих, закованих у кайдани або інтернованих зненавидженим докраю поліцаєм й осадником. У проміннях лагідного вересневого сонця швидко перестав бути страшний револьвер поліцая й осадника, а діявольський наказ "цивільного комісара" Костка Бернацького про те, що кожного, хто проявляє спротив владі, або тільки викликає підозріння, що може супротивлятись, того треба на місці ліквідувати зброєю — став швидше ніж його встигли скрізь розліпити звичайним клаптем паперу, який уже не викликав більшого вражіння як афіш про театральну виставу, що вже відбулась... Пройшло декілька днів. "Патріотична публика прорвала в той час, при допомозі французів лінію Зіґфрида, як ходили сплетні, збомбардувала Берлін і зробила англійський десант у Данціґу. Тимчасом польська кавалерія пройшла цілу Східну Прусію та зайнявши Кеніґсберґ дійшла до моря, при чому особливо відзначився лубенський 33 полк леґіонів байончиків, якому з цієї нагоди вислано від громадян Дубна привітальну телеграму та відслужено в костелі благодарственне богослуження". Та минуло декілька днів і ціла верхівка обезголовлення, всіла на авта та в смертельному жаху всіма шляхами на південь.
А в серці Волині розвітали чарівні надії, такі буйні й химерні, що важко їх уже було затаїти під стурбовано-спочутливою маскою обличчя населення. Волиняк спокійно дивився на шляхи, якими безконечними вужами з шумом і галасом відходила така ще недавно бундючна Польща, і жмурив очі, щоб ворог не побачив передчасно, як вони спалахують вогнями радости й надії. Жах, що його сіяв навколо в перших днях війни поліцай і осадник, нараз загніздився в їх власних заячих душах. І вони починають відшукувати серед українських свідомих громадян "добрих знайомих" та поручати їм своїх жінок і дітей під опіку...
А з уст до уст пливе стоголоса поголоска. Німці коло Берестя... Бої за Львів... Швидкі загони під Бродами... Совіти мобілізуються...
— Чому нас так ненавидить "місцеве" населення? — запитує стурбовано один високий військовий достойник, якому призначили в мене нічліг.
Пояснюю просто, відкрито.
— А що буде, як сюди прийдуть большевики?
Мій співрозмовник явно збентежений цим питанням.
— Цього ніколи не буде! Для них вигідніше не мати з німцями спільної границі. — І старшина генерального штабу далі говорив про єдиний фронт у майбутньому під проводом Польщі.
Рівно в тиждень після цієї розмови прийшов день 17. вересня. Раннім-ранком Дубно розплющило стривожено очі. З-поза серпанку імли знад Ікви розцвітала у блискучому діядемі велетенська троянда червоно-золотого сонця, прикрашуючи місто, наповнене окремими частинами, призначеними до оборони лінії Ікви. Ця лінія Ікви мала малощо не спасти цілу Польщу. Велетенські непрохідні болота... Нечисленні шляхи-греблі перекопають, замінують... В тому, що місто буде боронене і кожний новий день може привести страшну боротьбу, ніхто не сумнівався. Про це від кількох днів говорили пошепки і голосно, цивільні і військові. Військові авторитети вияснювали, що внаслідок артилерійського вогню з міста не залишиться каміня на камені, поширююся цим невимовну паніку, особливо серед жінок. Навіть самі дораджували всім, хто тільки має змогу, залишити місто. І темними вечорами виїзджали в поблизькі села і ліси цілі родини з усім добром, яке тільки могли примістити на возі. Населення потроху вилазило з очеретів над Іквою, у яких крилось кожного дня перед летунськими налетами, і кожний оглядався куди б краще вимандрувати з міста.
Всі очікували на щось незвичайне. Уява малювала страхіття боєвого фронту, який міг настигнути кожної хвилини. Від двох днів, літаки хоч і появлялись і перелітали в сторону Кремянця але бомб не скидали. Десь коло год. 10 ранку по місті розійшлась блискавицею поголоска, що большевицька армія йде Польщі на "допомогу". Я почув це один з перших від якогось вояка, який з великим ентузіязмом розповідав про це та снував фантастичні пляни.
В тому було щось неймовірного! Хіба це можливе? А договір! На яких основах? В який спосіб?
— В який спосіб? Дуже просто. Ми їм визначимо смугу для перемаршу військ, дамо їм окремий відтинок фронту і будуть битись. Вже переступили кордон. Наша поліція вказує їм дорогу...
Я побіг у місто розвідати щось ближче, чи радше перевірити правдивість цієї поголоски і тих, що мають радіо. В місті ще малохто знає про "совітську допомогу". Знайомий учитель-поляк інформує, що через радіо щойно надавали з Москви заклик Молотова. Чула на власні вуха сусідка, що мав радіоапарат.
— Невже дійсно ідуть з допомогою!
Співрозмовник скептично всміхається.
— Ні. Ідуть "визволяти Західну Україну і Білорусь". Польського посла не прийняли... Все пропало... Вас визволяють...
Я біжу перевіряти. Господар "русскій", має дещо притуплений слух, а може тільки не хоче передчасно виявляти незнайомому таємниць, але його жінка таки твердить, що ручать за те, що почула... Треба вірити. Вістка ця діє як параліж. Те, чого ми не хотіли допустити до свідомости, що поборювали всякими можливими арґументами, і чого найбільше боялись — сталось. Червоний чортополох, кривавий молох, що двадцять років пожирав український народний організм, приходив по свою останню жертву. Душу огортає безнадія і жахливе почуття безрадности перед діями історії. На очі виступають сльози люті. Мене огортає почуття людини, що її живцем кладуть до домовини. Зніяковілий вертаюсь додому. Командант летючого відділу поліції, який у мене примістився зі своїм "штабом" піниться в безсильній розпуці.
— Радили! "Сильні, моцні, готові!" Треба їм було за той Данціґ вести спори...
Такі ще недавно строгі порційні старшини, прощаючись зі сльозами в очах, відходять у напрямі на Броди. Ще того самого дня втік з Дубня повітовий староста з референтом безпеки Л-ким та виїхали всі військові частини. Всі уряди разом з своїми урядовцями залишились на місці.
Я тимчасом побіг ще до д-ра Івана Кліпка, місцевого лікаря, колишнього УСС-а та сотника УГА. Його застав за радієвим апаратом. Ми з ним не бачились здається від самого початку війни. Лубенські українці тримались такої тактики, щоб з собою в часі війни можливо не зустрічатись, щоб цим не стягати на себе зайвого підозріння. Тим більше на це я не міг собі дозволити, бо мене, хоч і звільнили на інтервенцію таки самих поляків, з групи інтернованих, мої зустрічі з українцями могли бути і для них і для мене небезпечні. Д-р Кліпко був доволі спокійний. Він слухаючи особисто радіозвідомлень, про все був краще поінформований і, здається, не був такий заскочений подіями.
— Головне не тратити панування над собою, — говорив він. Большевики йдуть сюди під гаслом нашого визволення. Що це значить, вже знаю, бо один большевицький концентраційний табор уже пережив на власній скірі. Одначе всі мусять залишитись на своїх місцях, утікати нема куди, ні нема глузду, а коли буде треба, ще встигне. За всяку ціну не можна допустити до того, щоб управління взяли в свої руки чужинці, бо тоді ми пропали. Скоріше нас винищать... Ідіть і всім про це кажіть.
Вертаючи від д-ра Кліпка, я пригадав собі, що мені потрібні скарпетки, про які особливо нагадувала дружина, виїжджаючи попереднього вечора з дитиною до недалекої лісничівки. Щоб сповнити дане їй слово я вступив до помешкання знайомого крамара, але як я не просив його, він збував мене тим, що не має вже ні одної пари. Розмовляючи з ним я пізнав, що він ще нічого про останні події не знає. Я тоді пішов на хитрощі і жартом пообіцяв йому указати цікаву новину, якщо продасть скарпетки. Жид байдуже махнув рукою.
— Ну, що за новина? Я і сам знаю, що скоро німці прийдуть!
А коли довідався про дійсну правду, знайшлись скарпетки, звичайні і зимові, з тих, що відложив тільки для себе під тою умовою, "щоб це була тільки дійсна правда". Так я вперше в житті заробив на "політиці".
Десь коло 5 год. пополудні відбулось коротке засідання здекомплетованої міської ради, на яке і я прийшов з цікавости, хоч і не належав до "батьків міста". Нараду відкрив у свому просторому кабінеті інж. Н. К-ий, заявляючи спокійно в кількох словах, що в місто, як усім уже певно відомо, за декілька годин увійдуть большевицькі війська. До часу приходу нової влади треба втримати в місті спокій, лад і порядок. З дією метою вже доручено адв. М-ому зорганізувати добровільну міліцію, яка вже перебрала охорону міста від польської державної поліції. А тому, що невідомо в котрій порі прибуде червона армія (говорили, що панцирні відділи були вжe в Вербі...), бурмістр запропонував установити з-поміж приявних чергових на вечір та цілу ніч, які мали б обовязок у випадку прибуття червоної армії репрезентувати управу міста. Список чергових швидко був виготовлений — усі зголошувались добровільно, бо кожний був цікавий, як дальше розгорнуться події, а особливо цікавила всіх перша зустріч з армією незнаного світа, відгородженого від цілої Европи китайським муром і впродовж чверть століття, що збиралась утопити старий світ у морі людської крови, цієї великої невідомої, що тривожила і зацікавлювала аж до втоми. Я також зголосився чергувати, мабуть від 9—11 год. вечора. Після розподілу чергових установлено, що місто вночі треба освітити, щоб не створювати сприятливих умовин для грабунків, а вкінці "війна для нас уже була скінчена", і не було потреби далі притримуватись приписів про світломаскування. Хтось запобігливий заговорив ще про форму привітання, ключі міста, хліб-сіль... Але його швидко збули, що не треба, мовляв, невідомо докладно в якому характері приходять та чи це відповідає їхнім звичаям... На цьому закінчилось останнє засідання міської ради.
Вулиці міста, на яких від початку війни роїлось від війська, нараз залюднились цивільним населенням. Одні стурбовано поспішаючи, майже пробігали вулицями, другі здебільшого жиди, йшли гуртами, голосно розмовляючи, тут, то там зявлялися на вулиці бундючно озброєні міліціянти — переважно жиди та частина міського шумовиння. Денеде ще можна було побачити місцевих резервістів польської поліції, які не встигли ще скинути свого однострою. Обличчя вулиці грало всіма відтинками тривоги і жаху, зрезиґнованого отупіння, то знову трепетної, розперезаної радости шумовиння... До мене підбігає якась жінка і розповідає, що в тюрмі повно інтернованих, а між ними її син єдиний... Чую знайоме прізвище... Звертаюсь до прохожого міліціонера... Ще того вечора всіх випустили.
Сонце закривавило захід. Тихо підкрався вечір, а за ним нечутно прилинула чарівниця ночі і важким оксамітом накрила місто. Негайно місто бризнуло ярким світлом. І стало врочисто і святково. По темно-синьому небу, що знялось велетенською копулою над містом, пропливають темні хмаринки, заслонюючи зірки, що дрижать в молитовному зворушенні. В природі відбувається таємна містерія. Вітрець здалеку приносить тихий шелест. Доля відкриває у книгах буття нову карту історії, а зорі трепетно заглядають, у призначення душі кожної людини... Очі блукають навколо і ловлять усе те, що відпливає безупинно мов річка у безвість історії...
Ось вулицею проїжджають підводи. Виїжджають ті, що хочуть утекти від неминучого. Шляхами на Рівне, Луцьк, Кремянець, Броди щоразу проїжджають нові авта, поодиноко, валками. Задержуються біля управи міста. Одні питають за дорогу, — а за нею тоді питали всі військові на кожному закруті, в кожному місті і селі! — другі дивувались чому місто яскраво палає електричними світлами... Проїжджаючі війська здебільшого ще нічого не знають, не вірять, не хочуть вірити! Не може бути! Вони ж мають наказ... Підходять міліціонери... Ні, правди таки не закриєш!
— А де Ридз-Сміґли? Де президент?!
І в одних очах зявляються сльози, інші вянуть y безнадії. За кожним майже разом справа закінчується прокльонами і лайкою. Дехто завертає в противний бік, а дехто вирушав далі у безнадійний шлях, бо... був такий наказ... Бо невідомо що ж діяти... Дивлюсь, слухаю і відчуваю, як розсипаються в румовища останні стовпи будівлі, якої господарі самі не поправді жили й інших кривдили, а зокрема міліони українського населення, і яка тепер завалилась.
З листка на листок, з травини на травину скочуються великі росяні перли, що блистять мов самоцвіти в електричному світлі, а телеграфні стовпи гомонять похоронний псалом...
В міській управі збираються щораз нові чергові, але додому не розходяться, здебільшого жиди завели принципіяльні дискусії на тему змін, які "напевно" зайшли в Совітському Союзі, його мілітарної сили та можливого розвитку німецько-совітських взаємин тощо. Дискусія дуже обережна. Про Польщу з чемности мовчать, ніби її й не було. Журба за завтрішній день підказує думки про охорону перед можливими репресіями. Як домінанта звучить одна теза — ми так мусіли жити, ми інакше не могли, але ми готові і з вами льояльно співпрацювати, чому ні... Ми ще кілька днів тому виступали з патріотичними промовами на демонстрації з приводу вступу Англії і Франції у війну, ми були в бе-бе, ми давали гроші на озброєння, але це не заваджає стати нам тепер патріотами нової країни...
Шумовиння тимчасом розбило в місті склади з горілкою та цукром і почався грабунок. Десь пролунав один-другий крісовий вистріл, але на це ніхто не звертав більшої уваги.
Мені остогидло слухати цинічних міркувань оцих безсоромних торговців, що заздалегідь уже мріяли про нове, краще життя, коштом безконечних злиднів міліонових мас, і я втікав на вулицю оглянути останки минулого, що безповоротно відходило в чорну ніч. Пізно вночі, десь коло год. 1 я пішов додому. Не роздягаючись з верхнього одягу я поклався передріматись.
На світанку 18. вересня мене збудило пронизливе клацання і дзвякання гусениць повзів. Доходила мабуть пята. Я вибіг якстій на вулицю. Місто було окутане хмарою сивої імли, на сході невидима рука підпалювала небесну ватру, від якої спалахувало червоно-бліде небо. По дорозі я побачив у бічній вулиці їдучий повз. Він мене наздогнав і оминув. Зпереду і позаду цупко тримались його два жидівські хлопці з китицями квітів у руках. А у відкритій вежі стояв на ввесь зріст кремезний мужчина середнього росту, в шкураній куртці, з темним смаглявим зосередженим обличчям витязя. Ми зустрілись своїми поглядами. Я відчував, що він вимагає покори-привіту, на який я не мав права... Розгублено виминувши його погляд я поспішав з усіх сил до міської управи. Ще кільканадцять кроків і я вже на місці. Повз уже затримався і з нього вийшов знайомий уже вoяк та ще один, дещо вищий за нього. В брамі стояло вже декількох радних та ще дехто. Большевики привітались коротким загальним "здраствуйтє" і відразу нижчий, який мабуть був тут найстарший ступенем, запитав за головою мiста, а коли довідався, що голови ще нема, але є делеґати міської ради, які репрезентують управу міста, запропонував усім перейти до приміщення міської управи. При цій нагоді не обійшлось без комічного. Радні з куртуазії хотіли впустити першими представників червоної армії і розкланялись по лакейськи, запрошуючи їх усіма мовами. Вояки на це не погоджувались, а коли припрошування задовго тривали, це видалось підозрілим для гостей, і вони твердо завили, що вимагають негайно ввійти по одному до середини. Аж тоді наші дипломати зрозуміли, що це не був пpояв сальонового виховання, а військовий наказ. За хвилину всі були в кабінеті голови міста. Обидва представники червоної армії станули за бюрком і щойно тоді загально представилися.
— Я комбриґ Боґомолов, ето по вашому генерал, — говорив чистою московською мовою. — А ето комісар, — тут назвав прізвище, — мой помощнік по політіческой части.
А далі коротко пояснив, що вони з наказу большевицької влади перебирають військову владу в Західній Україні і Білорусі. Цивільне управління прибуде пізніше. В звязку з цим вимагає повного підпорядковання, а всякі спроби спротиву будуть здавлені силою. Після того почав розпитувати про становище в місті, організацію охорони міста, про те куди відійшли польські військові частини, чи немає в місті польських старшин, складів зброї, особливо широко інформувався про форти, які залишилися біля Дубна ще з часів світової війни і т. п. З-поміж радних не всі знали російську мову, тому комбриґ не зовсім добре усе розумів, що не викликало з його боку вдоволення. Та в міжчасі зявився якийсь молодий жид, як пізніше виявилось — місцевий комуніст, який станувши нахабно біля самого комбриґа, як добрий його знайомий, чистою московською мовою здав йому про все докладний звіт. За деякий час прибув також голова міста. Комбриґ подиктував нашвидку наказ про охорону майна, здачу зброї, вдержання ладу та нормальну дію всіх установ і підприємств і т. п. Наказ доручив видрукувати і розліпити по місті. При цьому виринуло питання, якою мовою друкувати наказ. Хтось запропонував — російську, польську, жидівську та українську.
— Довольно на русском, — заявив Боґомолов.
Але виявилось, що не всі розуміють цю мову. Тоді комбриґ погодився ще на польську мову, як усім зрозумілу... Ця традиція двомовних, російсько-польських наказів залишилась була пізніше на досить довгий час. Годиться ще згадати, що всі перші заклики до населення були підписaні також к. польським головою міста.
На цьому перша зустріч представників міста з представниками нової влади, яка м. ін. відбулась ціла стоячи, закінчилась.
Цілий день містом проїжджали і проходили безконечною чергою в гострому поготівлі, добре озброєні частини червоної армії. Робили приголомшуюче вражіння. Сірі, запорошені люди, нужденно одягнені, втомлені, численні монгольські обличчя. Здавалось, що натягнули на себе якісь строго-насторожені маски. Це йшла безособова орда, мовчазна, сувора, безконечно нам чужа. Від неї віяло жорстоким духом Азії, який мучив і пригнічував душу.
В містi зявився біля pинку на всю широчінь вулиці великий транспарент з привітальним написом у московській мові. Люди спочатку крадьки, а пізніше щораз відважніше виходили на вулиці. Ще того самого дня відкрилась на декілька годин польська крамниця одягів. Між іншим товари продавали ще по давніх цінах. З цього користали в першу чергу жиди, які щодня масово, цілими родинами, облягали крамниці християн, зате своїх крамниць спочатку зовсім не відкривали, а пізніше, як уже мусіли відкрити, то продавали в першу чергу червоноармійцям і червоним командирам. Місцеві жиди почали виловлювати червоноармійців-жидів і інформуватись про що їм було треба. По місту почали крутитись аґітатори-червоноармійці, які шукали жертв для обманних оповідань про червоний рай...
Вночі на 19 вересня большевики вчинили в місті страшну стрілянину, вдирались до окремих мешкань під приводом, що звідтам хтось стрілив, або там сховались польські старшини, — і розстрілювали невинних громадян. Ранком заарештували декількох визначніших урядовців, між тим начальника скарбового уряду. Під впливом цієї ночі дехто, особливо з поляків, подався на захід.
Ця нічна дика розправа з безборонним населенням дорешти зтероризувала населення, розсіваючи навколо смертельний жах.
Між 20—23 вересня зявились представники цивільної влади. Це були чекісти Лєсков, Винокур і ін. До них почало напливати з міста і особливо з поблизьких сіл, безліч людей у різних справах. Десь у тому часі затримався в Дубні молодий лікар з Кремянця, д-р В. К., який щойно вернувся з Берези. Ми зустрілись з ним у д-ра Кліпка. Він турбувався тоді дуже своїм минулим, боявся, щоб воно йому не пошкодило. Потішав себе тим, що йому вдасться переконати большевиків, що із Польщі в іншому напрямі не міг працювати як працював, з уваги на національну польську політику. Зате тепер він віддасть до диспозиції нової влади всі свої сили як лікар, письменник і журналіст.
Мабуть на другий день, після цієї розмови утворено "Тимчасове управління м. Дубна", яке в практиці охоплювало також цілий дубенський посвіт. До цього управління, крім чекістів Винокура, Лєскова і ще якогось третього, покликано одного місцевого шофера-поляка і на превелике диво, зовсім несподівано для всіх — д-ра Івана Кліпка*).
Так Дубно вступило на новий шлях своєї іcтoрії.
*) Д-ра Івана Кліпка ті самі большевики замордували разом з його братом, також лікарем, 25 червня 1941 р. у Комарні к. Львова.
