Василь Махно у 1990-ті
Інтерв'ю з паном Василем, записане у жовтні 2017 року:
� Чи можливо свою біографію втиснути у 5-6 речень?
– Та звичайно, що можна. Але за кожим з із цих 5-6 речень десятки років. Від кількості речень, поданих у енциклопедії чи якомусь довіднику, не зменшується реальний зміст біографії. Гадаю, що це радше питання для укладачів довідкових матеріялів, тобто яким принципом вони користуватимуться. Але сама ідея – цікава!
� Що ви хотіли б змінити у вашій біографії?
– Єдине, що змінив би у своєу житті – щоби мої батьки не розлучилися 1968 року.
� Де було ваше дитинство? Воно було щасливим?
– Моє дитинство минуло у селі Базар Чортківського району. У родині мого діда і бабці. Нас було четверо – дідо, бабця, вуйко Федір (мамин брат) і я. До часу мого переїзду до Кривого Рогу 1973 року – це був найбезтурботніший час мого життя. У Кривому Розі я бував раніше, бо їздив з бабцею до діда, який працював там шахтарем. Я багато про це писав. Цьому періодові присвятив «Кури не літають». Як тільки буваю в Україні, то при першій нагоді намагаюся приїхати до Базару. Навіть цього року, у травні, там побував. Ми їхали братовим джипом і я попросив зупитись на дорозі за кілька сот метрів перед селом, біля Джуринки. Цвіли польові квіти, синів полин.
� Ким працювали батьки?
– Моя мама вчителька, батько – шофер. Здається, що він, навіть працював завідуючим гаражем, але автодорожній технікум у Рівному не закінчив – кинув.
� Чи часто повертаєтеся в кадри з дитинства? Чому?
– Доволі часто. Можливо тому, що дитинство – це мозаїка, яку в дорослому віці ми уже склали в одне ціле. І бачимо: як все від всього залежить.
� Чи часто в дитинстві плакали? Коли плакали в дорослому віці?
– У дорослому? Ні, не пригадую. У дитинстві – так, як і всі діти.
� Билися з ровесниками? Через що? Вам доводилося нападати чи захищатися?
– Наскільки я пригадую – не так часто. Радше захищався. У мене ніколи не було аґресії, щоби завдати фізичного болю іншим. У совєтському війську – доводилося. Але це було виживання.
� Чи крали щось у когось в дитинстві? Іграшку, наприклад?
- Ні, цим не займався. У мене були добрі вчителі – дідо і бабця. Вони багато мене навчили.
� То ви, мабуть, і нецензурну лексику не вживали в юності?
– Ну чому ж – вживав. У криворізький період вулиця мене навчила такого багатства лексики, що цей арсенал, як розумієте, зі мною. У будь-якому випадку «жива» мова супроводжує людину, відколи вона починає усвідомлювати себе. Ти ж не живеш у вакуумі. Інша справа, що існують певні табу в соціумі: коли, де і як цим послуговуватися. У військовому середовищі, до прикладу, така мовна поведінка не викликає жодних спротивів. В якомусь іншому – це уважатиметься переступом правил доброго виховання.
1990-ті
� Який ваш улюблений анекдот тепер?
– Я не запам’ятовую анекдотів. Колись у Драча був такий рядок: «Маю предивну пам’ять – не пам’ятаю жодного анекдота».
� Які спогади з дитинства не дають вам спокою? Чому?
– Навіть, щасливе дитинство у дідовій родині ніколи не приглушувало в мені дитячої образи на батьків. Мама навчалася в Івано-Франківську – я її бачив наїздами. З батьком – не спілкувався взагалі. Мабуть, ця дитяча «травма» і не дає спокою.
� Які переваги вашого дитинства і юності від умов теперішнього покоління? А недоліки? Які переваги теперішні діти мають?
– Життя – взагалі непроста штука. Це тільки Кундера з усіх нас покепкував, назваши свій роман «Нестерпна легкість буття». Коли я думаю, чим моя юність відрізнялася від юності моєї мами та її повоєнного покоління, то намагаюся знайти для себе якісь переваги. Але в маминих розповідях про її шістдесяті багато цікавих і світлих моментів, не дивлячись на важкі обставини побуту, безгрошів’я тощо. Моя юність припала на вісімдесяті роки. У нас були свої виклики, наївні мрії, розчарування.
Тепер – інший час. Час постісторії, як назвав це філософ Фукуяма. Завдяки новітнім технологіям, нове покоління виросло і виростає в іншій рельності. Їм інколи важко повірити, що можна було жити без комп’ютера і мобільного телефона. Я виростав, коли у квартирах не було телефонів, тільки у окремих громадян. І ми бігали телефонувати до телефонних будок. Але виклики одні і ті ж самі: бо природа людини залишається незмінною. У цьому полягає увесь прикол.
� Чи є якесь повідомлення, яке б вам хотілося донести до молоді і дітей? Що ви їм хочете сказати?
– Я не хочу нікого повчати. Навіть, мої дочки кажуть мені, що інколи я їм щось тлумачу як представник своєї генерації , а що ж казати про чужих? Жартую. А якщо серйозно, то ось таке: у житті є багато спокус – деякі варто оминути.
� Що вам говорить своєю суттю сучасна молодь і сучасні діти?
– Вони прекрасні, що тут можна сказати. Молодь – це вектор усього. Шкода, що вона така короткотривала, але це вони зрозуміють згодом.
� Чи маєте збережені вірші з дитинства чи юності? Про що вони?
– З юності, особливо студентської, є багато віршів. Усі вони припадають пилом в паперовій коробці в одній із квартир у Тернополі. Про що? Про кохання, звичайно. Ну, переважна більшість, мабуть.
Джерело:
Василь Махно
ФОТОГРАФІЯ БАТЬКА
Is there anybody going to listen to my story
All about the girl who came to stay?
Хто-небудь вислухає мою розповідь?
У Чорткові несподівано мелодія пронизливої пісні Beatles про кохання переслідувала мене, не даючи можливості зосередитись. Я уявляв їх двох на цих вузьких вуличках старого міста. Так. Їх двох – маму і тата. У шістдесятих вони зустрічалися тут. Можливо, навіть на цій вуличці, де я саме й стою. І якщо я навіть щось прикрашу, бо не знаю усіх деталей історії їхнього кохання, то мені допоможе ця пісня. Голос Джона Леннона – прості й зрозумілі слова. Зрозумілі й прості для всіх, хто свій перестук серця хоче налаштувати на перестук іншого серця. Так налаштовують струни гітари або скрипки. Я переконаний, що мій батько міг бути тоді у Чорткові бітлом і бітником одночасно. Він же ровесник Леннона. Здається, що у Чорткові мої батьки й познайомилися: студентка місцевого педучилища і молодий водій третього класу. Діти війни. Повоєнне покоління у шевйотових плащах. Не для них були тодішні парижі і нью-йорки. Я не можу нічого сказати їм, окрім вдячності за можливість свого народження. Ні більше, ні менше.
То хто-небудь слухає мою історію?
Потім вони розлучилися. І як траплялося в таких випадках – я залишився з мамою. А мамина родина викреслила батька – так, наче його у нас й не було. Його фотографії порвали і викинули. А його весільне ýбрання, якого він чомусь не забрав, було перешито. Згодом матерією з костюма церували старі куртки і навіть мої хатні штани. Пам’ять про батька розпорювали, а потім її зашивали. Звідси починається найбільш втаємничене життя мого батька. Воно залишилося для мене закритим, його голос – невпізнаваним, а колір очей – не знаним. Ми прожили з ним паралельно, ніколи не подавши один одному руки і не проронивши один до одного й слова. Як так могло статися? Сталося.
На його смерть я написав вірш:
Я називатиму кожну пучку світла Іваном
я згадуватиму дрібниці яких – на жаль – не багато
Сян біжить за тобою – ти втікаєш від Сяну
Дубно летить наді мною – і я його не дістану
хоч намагаюся підстрибнути і дістати
Потім історія про батька з’явилася в есеях «Дубно, біля Лежайська» і «Чортків». А тоді – в оповіданні «Польський ровер, руска рама». Я просто придумав наше життя у Чорткові на початку сімдесятих. Нічого такого не було. Ніколи ми разом – тато, мама і я – не мешкали в Чорткові. Я зробив літературою те, чого не було. І батько став літературою. Таким було моє бажання – щоби ми побули разом, втрійку, хоча б на сторінках оповідання. І ще у мене було питання до нього. Ні, не про стосунки з мамою чи зі мною. А про Beatles. Про те, чи слухав він цю групу тоді у свої двадцять? Мені чомусь здається, я майже переконаний, що – ні. І ще я переконаний: якби він їх слухав, то, може, й у нашій з ним родині усе склалося б по-інакшому. Може, ще й тому ця пісенька переслідувала мене. Інколи пісні змінюють життя людини, а інколи й цілого покоління.
Тепер мені переслали батькові фотографії.
Чи міг би я запитати мовою, якої мій батько не знав, і піснею Леонарда Коена, якої він ніколи, мабуть, також не чув, про страх і бруд, боягузтво і сором?
I asked my father
I said, "Father change my name"
The one I'm using now it's covered up
With fear and filth and cowardice and shame
Чи міг би я запитати про речі, що наповнюють наше життя особливим змістом?
Тож хто слухає мою історію і хто за неї відповідає?
Цей ледь усміхнений чоловік на фотографії, вбраний в білу сорочку із сонцезахисними окулярами, зачепленими за борт светра? Чи я?
У нас все-таки була одна зустріч, якої я не можу забути. Я був студентом другого курсу. Ми зустрілися в чайній, куди я прийшов купувати помідори, бо базарські майстри тинькували дідову хату. Коли я підійшов до скляної вітрини, батько замовляв собі сиґарети і буфетчиця обслуговувала його. Я упізнав батька. І став поруч, чекаючи поки він замовить і піде. Буфетчиця була дідовою сусідкою і добре знала нашу родинну історію, тому вона з відкритим ротом дивилася на нас обидвох. І тоді батько повернув голову у мій бік. Він також мене упізнав. Ми дивилися один на одного і мовчали.
Нарешті він забрав свої сиґарети і пішов до свого столика.
Я купив помідори і вийшов з чайної.
І скільки б разів я не повертався до цієї нашої зустрічі, я досі не розумію, чому ми не кинулися в обійми? Або чому не проронили ані слова? Або не потиснули один одному руки?
Він узяв пачку сиґарет і пішов до свого столика. Я не бачив, як він припалив сірником сиґарету, але він припалив і закурив. Про що він тоді думав?
Після цієї випадкової зустрічі ми більше ніколи уже й не бачилися.
І коли я показав фотографію батька молодшій дочці, вона сказала: «He’s a handsom guy», що означає «класний фацет».
І я усміхнувся, тому що приходить час, коли ти повинен знати про свого батька усе.
