Андрій Малишко
ПОБРАТИМИ
Як жовті лисиці-красуні,
проміння упало по полю,
Орда відступала па південь,
шуміла півколом крутим.
Сірко Никодим засмутився,
попавши у смертну неволю.
Грицька Сагайдака єдиний
і вірний в житті побратим.
Закручено руки в ремені
і ноги в колодки забиті,
Червона китайка прим'ята,
біда за плечима стоїть.
І хоче козак заспівати,
знайшлися слова сумовиті,
Та коні іржуть за лиманню,
літаврів потріскує мідь.
Земля українська весела
за полем багровим лежала,
Орли клекотіли в низов’ї,
палали в диму комиші.
Нехай приставляють до горла
обточені вістря, мов жала,
Сірко ще почує, як стогнуть
чорти по козацькій душі.
А поминки будуть хороші,
збираються ж хлопці у гості.
Запалять люльки в пожарищі —
далекого завіту знак.
І може в степу при дорозі
знайдуть Никодимові кості.
І гірко на чорній руїні
заплаче по нім Сагайдак!
Цього Малишкового вірша надрукував український щоденник "Свобода" 20 вересня 1958 року.
З віршів "У шухляду":
* * *
Я б вивів на шпиль Говерли,
Щоб люди їх в пилюку стерли,
Немов гадюки труйний слід,
Тирано-деспотів умілих,
Диктаторів осатанілих,
Їх чорне кодло, плід і рід.
Отих, що крові каламуть
Кладуть на душу й спопеляють,
Отих, що мову розпинають
І серцю кайдани кують.
* * *
Мертвые сраму не имут…
Це так. Це правда. Сорому не ма’,
Отой, кого хльостала ніч німа
Пожарами та кулями до смерті,
Ятрила болем і в тяжкій сльозі
Лице вмивала, била у грозі,
А він підводив очі щиро-вперті,
І відступали горе і зима.
Це справді так. Той сорому не ма’.
Той сорому не має у житті,
Хто у тяжкі, в часи лихі оті
Із голоду опухши в чорну днину,
Шкуринки чорної трагічний дар
Ділив на батька й на малу дитину,
А сам вмирав, великий хлібодар
Кістлявими руками обома
Обнявши землю. Сорому не ма’…
Того болючий сором не опік,
Хто в лиховісний тридцять сьомий рік
Конав у тюрмах за єдине слово,
Проказане у чесній гіркоті,
За колосок узятий випадково,
Чи за один буряк — на Воркуті,
Чи за огнистий спів — німа тюрма,
Ні, ні, це так!
Той сорому не ма’!
Але хто жив на злобній клеветі,
В доносиках кривавих мив долоні,
Хто жертви, будучи на смертнім сконі,
Нові шукав і розпинав в житті, —
Того нащадки вивергнуть із гробу,
І той язик, затруєний в злобі,
І кров його собачу, і подобу,
І прах, і попіл в соромі й ганьбі.
Хто владу мав і в муках тішив зір,
Як Бог решотками кував Сибір,
Засланців слав і слідкував за ними
Очима хижими і кам’яними,
І кров точив, як воду, задарма,
Серця палив з фальшивого завзяття,
Тому не обібратись сорома,
І смерть — прокляття,
Й вічна ніч — прокляття!
ПОВЕРНЕННЯ
Повернулися ті, що роками були
без домівки,
За снігами і дротом верстали нужденні
мандрівки.
За оглухлими зойками болю, за Воркутою,
Несучи свої рани з доносами і клеветою.
Повернулися ті, що писали поеми і книги,
І на орному полі колосся ростили
з-під криги,
Не доспали ночей, не жаліли життя серед бою,
А жорстоко покарані, не похилились собою.
Мовчазні і суворі випростують струджені плечі,
Половина їх серця залишилась десь
у хуртечі.
Повернулись живі, у надії ховаючи втому,
А вже мертві — ім’ям прилетіли до отчого дому.
Познімали ті ватянки снігом і вітром
покриті,
Повідаючи сни, що юрмилися несамовиті.
І виходять на вулиці, тихо любуються
з хмарок
Без етапів тяжких, без дротів,
матюків і овчарок.
Їхні жони давно повиходили заміж з роками,
Їхні діти женились і граються в ніч
з малюками.
А вже ті, що вернулись, оправдані всі,
без описок,
Припадають сивинами біля внучат
і колисок.
Та в хвилини задуми, підводячи очі помалу,
Проклинають убивць, що безслідно пішли
з трибуналу.
«Якось до Малишка на дачу в Кончу-Озерну приїхав художник Арутюнянц малювати портрет поета. Малишко сидів у кріслі – позував. Під час невимушеної розмови в Андрія Самійловича виникло запитання: якої національности Арутюнянц?
– Росіянин, – відповів художник.
– А батько ваш? – поцікавився здивований Малишко.
– Вірменин.
Малишко задумався.
– А мати? – запитав після хвилини мовчання.
– Українка, – не без гордости відповів Арутюнянц.
Тоді Андрій Самійлович схопився з крісла, дістав з полиці пляшку коньяку, налив чарочку художникові, потім собі і, поцокавшись, проголосив тост.
– Дорогий Арутюнянце, хочу випити за тебе, за те, що ти
врешті розрішив велику загадку, яка весь час не давала мені спокою – звідки взялася російська нація!»
НЕВІДОМИЙ МАЛИШКО
ПЕРШЕ КОХАННЯ. АПОКРИФИ
Андрій Малишко – це знакова постать в українській літературі
і, безсумнівно, знакова для нас, обухівців. Ще залишилися люди, які добре знали
поета за життя, які згадують і його виступи з високих трибун, і веселі застілля
в родинному обійсті і, звичайно ж, задушевні пісні, що линули вечорами з
Малишкового двору.
Все це було ніби недавно, а вже ось минає цілий вік. Вже
маємо пам’ятник і музей-садибу Андрія Малишка в Обухові, маємо назви вулиць в
багатьох містах України, його іменем названі школи, бібліотеки, палаци
культури, про нього зняті фільми, записані диски з піснями, багатотисячними
тиражами видані книги. Про Малишка уже писано-переписано, казано-переказано,
вивчено-перевивчено і, здавалося б, що ми уже знаємо геть усе, не лишилося вже
білих плям ні в біографії, ні в творчості поета.
Та, хоч як дивно, проходить час і знову відкриваються
незнані епізоди із його життя, знаходимо забуті листи, чорновики невиголошених
промов, піднімаємо архіви і знайомимося з невідомими сторінками біографії,
забороненими віршами, записуємо згадки людей… І знову Малишко оживає, струшує
із себе позолоту, якою покрили його радянські учені-літературознавці й стає
близьким і рідним.
2005 року, готуючи до друку видання «Антологія літераторів
Обухівщини», я віднайшов у Обухівському крає¬знавчому музеї теку з рукописами
та машинописними текстами зовсім невідомих віршів Андрія Малишка. На тій
благенькій, геть зжовклій теці було написано “З неопублікованого”. Затамувавши
подих, розв’язував шнурочки, до кінця ще не вірячи, що знайду там справді щось
невідоме з творчої спадщини великого земляка. Але знайшов! Там лежали
машинописи десятка полум’яних, огнистих, відчайдушно-хоробрих віршів. То
справді був “ревний біль” поета, який гнітив його все життя.
Я б вивів на шпиль Говерли,
Щоб люди їх в пилюку стерли,
Немов гадюки труйний слід,
Тирано-деспотів умілих,
Диктаторів осатанілих,
Їх чорне кодло, плід і рід.
Отих, що крові каламуть
Кладуть на душу й спопеляють,
Отих, що мову розпинають
І серцю кайдани кують.
Звісно, що опублікувати такі твори Малишко не міг навіть в
період хрущовської відлиги, не говорячи вже про сталінські часи, а тому багато
віршів писав «у шухляду». Або ж езоповою мовою, поміж рядків.
І якщо сьогодні під таким кутом зору розглядати твори
Малишка хоча б про того ж Леніна, то можна, не дуже напружуючись, побачити оті
підтексти, натяки, алегорії, ту іронію, яку ховав поет за високими фразами.
Наприклад, коли зараз читаєш, що очі Леніна «вічно в душу дивляться мені», то
закрадається зовсім інша думка, думка про те, що від очей тих просто ніде було
подітися, вони були всевидячі, вони бачили не лише те, що пишеш, а й що думаєш.
У той час оті ленінські «добрі і мудрі» очі у вигляді багатоокого ГПУ і справді
зазирали прямо в душу кожній людині…
Тож не дуже віриш словам Дмитра Павличка, які він 1987 року
писав у передмові до десятитомника поета про те, що: «Думка про Леніна, віра в
комуністичний ідеал були для Малишкової душі твердими берегами…».
Або: «В душі Малишко і справді носив разом з материнським
поглядом відсвіт ленінських очей… Малишко, як ніхто інший з українських поетів,
сказав інтимне і воістину народне слово про Леніна:
Матері моєї темна ніченька
Світиться у Ленінських очах.»
Не знаю, про яку там «ніченьку» думав Андрій Самійлович,
коли писав цього вірша, але мені чомусь здається, що закладена в цих словах велика
іронія. То темна ніченька життя Малишкової матері відбилася, немов у дзеркалі,
ув очах того, хто створив ту «темінь» для всіх українських матерів. Хтозна,
може, саме це й мав на увазі Малишко, сховавши свої справжні почуття у
двозначних поетичних рядках? Він умів це робити, як і багато хто з митців тієї
казуїстичної, жахливої епохи.
Романку мій! Рум’янку мій! – Розлука
Несе Вкраїною своє дитя,
Де вже ні мови рідної, ні звуку,
Ні школочки. Ні лиштвочки
життя,
Лиш – Дойчланд юбер алес!
– більш нічого.
Певно ж, не про німців писав поет. «Лиш – Росія! – більш
нічого» – мабуть, так треба було розуміти останній рядок вірша, який писався
після хрущовської відлиги, коли знову почали давити українську мову й культуру.
І як же злободенно читаються вони сьогодні!
Але давайте не будемо приховувати правди – були в Малишка і
відверто хвалебні твори про вождів. І їх треба теж вивчати, щоб показувати
поета не вирваним з тієї страшної епохи, а таким, яким тоді змушували бути
кожного. Але поряд з тими віршами й поемами про партію й Леніна треба подавати
й свідчення самого Малишка, як писалися ті твори.
Ось що про це розповідає у своїй книзі «Подарок ценою в
жизнь» колишній працівник Політвидату України, журналіст Семен Вігучін. Він
зустрічався з Андрієм Малишком у Феофанії, за кілька тижнів перед смертю поета.
«У ті останні тижні його життя я узнав зовсім іншого
Малишка. Ми багато говорили на різні теми. Відчувалося, що всі розповіді Андрія
Самійловича то не якесь «лікарняне бахвальство», а своєрідна сповідь. Так,
нібито поет надіявся, що хтось розповість колись про нього те, що свого часу
сам розповісти не наважувався, а тепер ось і часу вже не лишилося.
Якось розмова зайшла про війну і я напам’ять заходився
читати його поему «Прометей».
– Так, свою першу Сталінську премію я отримав саме за
«Прометея», – мовив Малишко. Потім трохи помовчав і, усміхнувшись, додав. – А
от другу – за «Подарунки вождю».
Я не знав жодного рядка з названої поеми.
– Та я й сам нічого не пам’ятаю, – відказав Малишко. – А
знаєте, як писалася книжка?.. Зразу після Сталінського ювілею приїхали люди із
ЦК, забрали мене, посадили в окремому кабінеті з диваном, письмовим столом,
друкарською машинкою та купою газет зі статтями про відзначення 70-річчя
Сталіна… і замкнули. Так-так, замкнули на ключ! Я провів там три доби, за які
і написав ту поему, зарані знаючи, що орден чи премія мені забезпечені. Так і
сталося – у списку лауреатів було і моє прізвище.
Малишко помовчав трохи, ніби роздумуючи, чи говорити далі, а потім зважився і продовжив:
– Ще до війни те було. Отримав я, молодий поет, свій перший
орден – «Знак почёта». Причепив його прямо на сорочку-вишиванку і поїхав у
рідний Обухів похвастатися перед земляками.
Їхав не без лукавої думки. Батько ніяк не схвалював моїх
літературних занять, вимагав, щоб працював «по-справжньому». От я й вирішив
довести, що не порожніми справами займаюся, якщо так високо відзначили.
Після перших обіймів батько став уважно розглядати орден.
Серце моє приємно завмерло.
– За що ж, сину, честь така?
– За роботу, за вірші, тату! – гордо і не без єхидства
відповів я.
Але очі батька якось відразу померкли. Він роззирнувся з
боку в бік, схилився до мого вуха і прошептав:
«Дурний ти, Андрію! Ніколи за справжні вірші орденів не
давали. Каторгу – да. Солдатчину, як Шевченку нашому, – було. І кулю – теж.
Тільки не бляшанки ці, не цяцьки».
Не таким простачком був мій батько, простий сільський
чоботар. Дещо розумів у житті, чого мені в ту пору і багато пізніше було ще не
дано. Але слова його я запам’ятав назавжди.
… Коли я виписувався з лікарні, Малишко раптом присів до
столу, узяв аркуш паперу і швидко накидав чотири поетичні рядки:
«Та сказати б усе по щирості,
Що у кривді, а що в огні,
Та іще б на вершечок вирости,
Щоб ходити з людьми врівні!»
Це було в Малишка, як продовження розмови з батьком, зі
мною, із самим собою. Своєрідний підсумок роздумів про прожиті роки.
Невдовзі почалася агонія, і поета не стало. Так що ці чотири
рядки виявилися одними із останніх у творчому спадку одного з найбільших
українських поетів, чиє велике дарування було геть знівечене системою. До цього часу, на жаль, не знають численні
читачі і шанувальники Андрія Малишка, про що боліла до останнього часу сум’ятна
душа поета».
Постать Малишка не є однозначною. Він жив в епоху поламаних
доль і загублених талантів. Він, як і кожна смертна людина, не був безгрішним,
а тому не завжди писав те, про що думав, і за що боліла душа. Були в житті й
жахливі помилки, і компроміси, і вчинки, за які потім ставало соромно… Але він
був людиною совісною і, безперечно, знав, де кривив душею. І щиро каявся.
Розказують, що у колі вірних друзів у хвилини відчаю й
безвиході, в яку його частенько заганяли високі партійні чиновники, Малишко
шкодував, що свого часу славив партію та Леніна, шкодував, що був змушений не
завжди правдиво писати про своїх товаришів по перу. Згадаймо хоча б його виступ
на похороні Володимира Сосюри в січні 1965-го. Ту промову вперше повністю
надрукували лише через 40 років. Такі виступи тоді узгоджувалися наперед у
партійних інстанціях, і Малишко мав у кишені два варіанти: один для партійних
чиновників, якщо ті захочуть перевірити, що він говоритиме, а інший для себе.
Коли ж почав читати з того другого аркуша, то йому вимкнули мікрофона. Але
Малишко договорив до кінця. Тоді це були надзвичайно ризиковані слова:
«Холодно тобі зараз, поете?! І сніг над тобою іде дуже
холодний. Над твоєю труною, у цей холодний зимовий день, ми клянемось, що
будемо любити свою мову, свій кароокий народ, як ти заповідав у своєму вірші
«Любіть Україну!»… І хай дурість кретинів і невігласів, прелатів і єзуїтів, яка
вкоротила тобі життя після написання цього вірша, зів’яне над могилою великого
українського поета!»
Це було своєрідне каяття. 14 років перед тим, улітку
1951-го, Сосюру чотири дні поспіль засуджували на письменницькому пленумі за
нібито націоналістичний вірш «Любіть Україну!». Малишко також змушений був
виступити з осудом «ідеологічних збочень» Сосюри – колишнього петлюрівця.
Сьогодні ця Малишкова промова звучить як пересторога усім
нам нинішнім – не прогинаймося перед
сильними світу цього, не продаваймося, не спокушаймося на ті блага, які вони
нам обіцяють, бо блага ті ніщо проти людської пам’яті, проти вічності, в якій залишаться наші душі.
Якось запросили мене в одну із шкіл на літературні читання,
присвячені Андрію Малишку. Шукаючи клас, в якому мав виступати, я мимоволі
підслухав розмову двох дівчаток-десятикласниць, в якій одна жалілася другій, що
їх уже так «задовбали» у школі отими «Шевченками та Малишками», що від самих їхніх прізвищ у неї оскома.
І подумалося мені тоді, що в такому ставленні отих юних
школярок до українських класиків є і наша вина: письменників,
літературознавців, критиків і, безперечно, вчителів. Бо якби, складаючи
підручники і розповідаючи на уроках чи творчих вечорах про визначних людей, ми
менше канонізували їх, не робили із них «святих», не відшліфовували до лакового
блиску їхні біографії, а подавали дітям такими, якими вони були насправді, то,
мабуть, ще з юного віку вони бачили б у портретах наших письменників не
боголикі ікони з німбами над головами, а схожих на себе людей, і тоді б
творчість наших геніїв не викликала б у них «оскому».
Бо, щоб полюбити по-справжньому поета, треба знати про нього все – і святе, і грішне. А біографія
Андрія Малишка, його творчість, його особисте життя ще приховує багато таїн.
До недавнього часу усі ми думали, що першим коханням юного
Андрія була його однокласниця Катруся Самофал. Цей факт не викликав ніяких
сумнівів. Не раз писали про це в книгах і не раз друкували світлину, на якій
Андрій сфотографований поряд із дівчиною. І підписували те фото: «Андрій
Малишко зі своїм першим коханням – Катрусею Самофал».
Аж раптом 2010 року, на 40-річчя від дня смерті поета, до
Малишкової школи в Обухові приїхала співробітник музею літератури Галина
Михайлівна Немирович, яка упізнала на тій світлині свою тітку Катрусю Пелих.
Виявляється, що таки Катрусю любив у шкільні роки юний Малишко, але не Самофал,
а Пелих. І саме їй присвячував свої вірші:
Перша любов моя, перше кохання,
Стежка стоптана в білій росі,
Тихе зітхання, дальнє світання,
Може його і не бачили всі.
Там щебетала в яру криниця,
Там, у бузках, за вікном отим,
Миле обличчя і досі сниться
Мрією, спогадом, сном золотим.
Малишко й Катруся Пелих справді були закохані ще з юних
років. Поет у своєму вірші згадує про явора, якого вони садили в дитинстві:
Ми його посадовили в лузі
Біля Стугни, тихої ріки.
І, маленькі піонери-друзі,
Ми клялись – йому рости віки.
Про цей явір поет згадуватиме й пізніше, коли вони
розлучаться з Катрею, і вже по її смерті.
Після школи Малишко навчався у технікумі на лікаря, а
Катруся здобувала професію вчителя. Вони продовжували зустрічатися. Закінчивши
навчання, дівчина повернулася додому і вчителювала на три села в Обухівському
районі. Щоб встигати на уроки, їй дали коня і вона верхи їздила з однієї школи
в іншу. Малишко ж навчався в Київському інституті народної освіти.
Батькові Катерини не дуже подобалося, що його донька так
довго не виходить заміж – молодість дівоча швидко минає, хто тоді її візьме. А
Малишко… Малишко женитися не поспішав. Та й поет – не дуже надійний жених.
А тут в район приїхав молодий агроном, який став залицятися
до Катерини. Батько з матір’ю почали умовляти дочку вийти заміж за агронома.
Катруся відмовлялася, аж поки не помітила, що Малишко став віддалятися від неї,
жити своїм життям.
Гаї шумлять біля потока –
Так, як шуміли нам завжди.
Прощай, хороша, кароока,
Прощай, кохана, і не жди.
Мені насняться карі очі,
І голуба небесна вись,
І тихі ночі, темні ночі,
Де ми любилися колись.
Тепер лягли дороги сині,
І знов шумить осінній гай.
І я скажу слова єдині:
– Прощай, кохана, прощавай!
І Катруся вийшла за агронома. І читаємо у Малишка такі рядки:
Що було, не згадуй непривітом,
Що минуло, хай горить, як жар.
Я лише хотів гречковим цвітом
Напоїти кіс твоїх янтар.
Але, видно, не могло його серце так швидко забути своє перше
кохання, і він знову й знову повертається до Катрусі у своїх віршах:
…Прийди тепер! І хоч словечко мов
Від тих палких незраджених розмов,
І посміхнись, і дай смагляву руку
На добре щастя, не на злу розлуку.
А я тобі віддам і шум дібров,
І літ моїх витку недовгу стежку,
І все, що маю, все, що мати міг,
Небес весняних золоту мережку
Встелю тобі, кохана, біля ніг.
Прийди тепер! Пізнаєм дочиста
Все, що було і з радістю й журбою,
Прийди, я жду. Наш явір вироста,
Отой, що вдвох садили ми з тобою.
Кажуть, Катрусі непогано жилося з тим агрономом. Він любив
її. Вже й дитя його носила… Та одного разу їхала вона верхи на коні в
Германівку уже бувши на дев’ятому місяці вагітності. У полі зустрілася із своїм
чоловіком, який оглядав посіви, поговорили і вона поїхала собі далі. Чоловік
проводжав її поглядом, аж поки кінь не став спускатися у виярок… там
спіткнувся, і вагітна Катря випала із сідла. Чоловік побіг на допомогу, прийняв
у дружини передчасні пологи, а Катря померла у нього на руках.
Ця несподівана, нагла смерть коханої позначилася на всій
подальшій творчості поета. Читаючи його вірші, ні-ні та й натрапиш на згадку
про Катрусю. Йому протягом усього життя не вистачало отого чистого, ніжного першого кохання:
У дні весняні, дні осінні
Ти серце бідне не смутись.
Отут, в низенькій цій хатині,
Моя любов жила колись.
Як проводжала, виглядала,
Як ми журилися в дворі,
Крізь сльози очі твої сяли,
Як день весняний на зорі.
Як подавала воду пити,
Немов би серце віддала.
І знову бачу теплі віти,
І рідний сум твого чола.
І сняться очі ті дівочі,
Хай спогад милий промайне.
І все здається: в темні ночі
Ти ждеш мене, ти ждеш мене.
Якби хтось по-справжньому узявся б досліджувати спадщину
поета, якби підняв його рукописи, зіставив би роки написання віршів з життєвими
колізіями, скільки цікавого ми б дізналися і про його коханих, і про його
коханих дружин, і про друзів, і про недругів, дізналися б, кому присвячувався
той чи інший вірш, коли і за яких обставин був написаний. Хоча б оцей:
Цвітуть осінні тихі небеса,
Де ти стоїш
блакитна, як роса.
В очах засмуток
темний, мов ожина.
Моя кохана, мріялось
– дружина.
Що дало поштовх поетові написати ці знамениті рядки? Кажуть,
що вірш присвячений зовсім іншій жінці, а не Катрусі Пелих. Може бути, адже
поет далі говорить з нею, як із живою. Але здається мені, що наведена вище
перша строфа була навіяна все ж таки згадкою про Катрусю, якої вже немає на
землі, і яка видиться поетові в небі блакитною, як роса. Можливо, Малишко
написав це давніше, а потім уже доточив закінчення. Хтозна… Так нерідко роблять
поети при написанні віршів.
Або ж, чи може
сьогодні хоч якийсь знавець української літератури сказати, до кого звертався
поет: «Полюбила мене, не питала», чи «Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу»?
Або ж кому
присвячений вірш «Ти моя порада і відрада» – першій дружині Дарині Лівшиць? Чи
другій Майї Федоровій? Чи третій Любові Забашті? Чи комусь іншому, досі не
відомому нам?
Чи багато хто з
учителів літератури знає, що друга дружина Малишка Майя стрілялася з поетового
пістолета, коли він її покинув? Просто куля не влучила в серце і вона
залишилася живою. І до кінця свого життя любила Малишка, хоч і вийшла потім
заміж за іншого.
Ось бачите, скільки запитань?
Незважаючи на те, що Андрій Малишко нібито уже
вивчений-пере¬вивчений, ми дуже мало знаємо про нього справжнього. Не
дослідили, не відкрили, не оприлюднили ще всієї спадщини великого українського
поета.
З одного боку це, звичайно ж, погано. А з іншого… в цій
таїні і в цій непізнаності, недоговореності є щось магічне, загадкове. З кожним
знайденим невідомим твором чи розповіддю про життя поета ти розумієш – Малишко неосяжний! Він
прожив бурхливе, насичене буремними подіями життя, як особисте так і творче, а
тому ще довго будемо дивуватися новими й новими відкриттями та знахідками.
А про Андрія Малишка, як і про інших відомих, уславлених
митців, існує безліч згадок, переказів, оповідок, вигадок, легенд і навіть
анекдотів. Думаю, що якби усе те зібрати докупи, то вийшла б дуже цікава й
корисна книжка. Мається на увазі не ті традиційно-класичні, відредаговані КДБ і
видані ще за часів соціалізму спогади друзів-письменників, в яких поет постає
геть безгрішним, а оті живі, нехай
навіть не завжди достовірні, смішні, трохи анекдотичні згадки про Малишка, які
передаються з вуст в уста, які розповідаються в колах друзів, на кухнях, за
чаркою доброї горілки. У них справжній Малишко: живий, об’ємний, багатогранний,
жартівливий, рвучкий, загонистий, смішний, гарячий, гнівний, іноді гоноровий,
іноді ніжний, розчулений до сліз…
Тож хочеться доповнити мій виступ деякими з тих апокрифів.
Ось що згадував про Малишка письменник, критик, літературознавець Володимир П’янов:
«Якось до Малишка на
дачу в Кончу-Озерну приїхав художник Арутюнянц малювати портрет поета. Малишко
сидів у кріслі – позував. Під час невимушеної розмови у Андрія Самійловича
виникло запитання: якої національності Арутюнянц?
– Росіянин, –
відповів художник.
– А батько ваш? –
поцікавився здивований Малишко.
– Вірменин.
Малишко задумався.
– А мати? – запитав після хвилини мовчання.
– Українка, – не без
гордості відповів Арутюнянц.
Тоді Андрій
Самійлович схопився з крісла, дістав з полиці пляшку коньяку, налив чарочку
художникові, потім собі і, поцокавшись, проголосив тост.
– Дорогий Арутюнянце, хочу випити за тебе, за те, що ти
врешті розрішив велику загадку, яка весь час не давала мені спокою – звідки
взялася російська нація!»
А це розповідає поет Петро Засенко. Як яскраво ця історія
підтверджує самоповагу, гідність, негнучкість Андрія Самійловича перед
авторитетами:
«На якісь свята до
нас в Україну мала прибути велика, поважна письменницька делегація з Москви на
чолі із самим Твардовським. Прилітали вони літаком до аеропорту Жуляни.
Зустріти їх виїхала не менш поважна делегація українських письменників на чолі
із Андрієм Малишком.
Після спекотного дня
збиралося на грозу. Наші письменники стояли під накриттям біля виходу на злітні
смуги і очікували посадки літака. Коли той приземлився і заглушив мотори – з
неба, як із відра, вперіщила злива. Московська делегація, прикрившись
парасольками, які вітер мало не виривав із рук, зійшла з трапу. В цей час один
із наших письменників, на якого авторитет московських гостей на чолі з самим
Твардовським тиснув так, що він від хвилювання аж тупотів на місці, не втерпів
і торкнув Малишка за плече.
– Чого ж ми стоїмо,
Андрію Самійловичу? Треба ж іти до них, зустрічати!
Андрій Самійлович
подивився своїми розкосими очима на товариша і усміхнувся.
– Та чорт із ними…
Хай самі до нас ідуть».
А ось які дотепні
історії про поета записав письменник Богдан Жолдак, син Олеся Жолдака, одного з
найщиріших друзів Андрія Самійловича, єдиного редактора, якому Малишко беззастережно
довіряв правити свої вірші. Записав, як стверджує Богдан, – із народних вуст.
* * *
Незважаючи на те, що першою дружиною Андрія Малишка була
єврейка за національністю Дарина Лівшиць, в літературному середовищі ходили
чутки, що він не дуже шанує євреїв.
І от одного разу в
палкій суперечці один поет закинув Малишкові:
– Ти антисеміт!
– Ну що ти? –
усміхнувся на те Малишко. – У мене навіть дружина єврейка.
Якусь мить
звинувачував стояв розгублений. Потім опанував себе:
– От ти й одружився з
нею, щоб мучити. Антисеміт!
* * *
У Спілці письменників
був вечір поезії початкуючої Любові Забашти, на якому головував Андрій Малишко.
Він був вражений вродою молодої поетеси і дуже хвалив її вірші. А потім,
вийшовши в коридор покурити, бовкнув колегам:
– Господи, якби ж її
вірші були такі гарні, як вона сама!
А Забашта випадково
почула крізь двері ці слова, та в сльози.
Довелося Малишкові
довго заспокоювати її. Аж поки не женився.
* * *
Андрій Малишко
написав поему «Полководці» і, звісна річ, очікував на третю Сталінську премію.
А вона чомусь не поспішала. І треба ж так статися, що він у цей час посварився
зі своїми друзями Платоном Майбородою та Олесем Жолдаком. Невідомо вже, що
послужило причиною їхньої сварки, але у стосунках із гарячим і непередбачуваним
Малишком таке траплялося нерідко.
От вийшли з квартири
поета ображені Майборода з Жолдаком – що робити? Треба якось миритися. Пішли в магазин купити пляшку та якоїсь
закуски, а там, звісно, на харчі чи горілку – порожнісінько. В продуктовій
крамниці продавалася лише «Автобиография И.Сталина» в шкіряній із золотом
палітурці, а ціна – сміховинно мізерна.
Взяли вони тих книжок
і вирішили розіграти Малишка. А Олесь Жолдак крім того, що був пародистом, ще
й умів добре підроблювати різні почерки.
То він на тій
«Автобиографии» почерком Сталіна й назнаменував:
«Талантливому украинскому
поету А.Малышко, автору поемы «Полководцы». С комприветом – И.Сталин, Москва,
Кремль».
І підпис Сталіна
поставив.
Зайшли на пошту,
попросили загорнути книгу й заліпити її сургучевою печаткою. Написали зверху
адресу Малишка й сунули до поштової скриньки поета.
Наступного дня купили
таки пляшчину і заходять до нього миритися, а він стоїть в урочистому костюмі
біля телефону й очікує дзвінка.
– Прийшли миритися, –
каже Майборода і дістає пляшку.
– Ні, хлопці, ані краплі. Не можу, –
категорично відповів Малишко.
– А що сталося? –
питають друзі.
– Чекаю на дзвінок. Мають викликати, повідомити
про присудження третьої Сталінської премії.
– А звідки ти знаєш?
– «дивуються» ті.
– А он, подивіться,
– киває Малишко на стіл, де лежить «Автобиография И. Сталина» , розкрита на
першій сторінці з автографом вождя.
Друзі підійшли до
столу, прочитали, але не пройнялися ніяк.
– Ну й що тут такого?
– каже Платон Майборода. – У мене теж така є! – і дістає таку ж книгу, дає Малишкові. Той
читає:
«Платону Майбороде,
другу таланливого украинского поета А. Малышко, автора поемы «Полководцы». С
комприветом – И.Сталин, Москва, Кремль».
Прочитавши, Малишко
затамував подих. Однак ще не збагнув правди.
Тоді Олесь Жолдак
виймає ще одну таку ж само книжку і показує в ній автограф:
«Олесю Жолдаку, другу
композитора П. Майбороды, который дружит с А.Малышко, талантливым украинским
поетом, автором поемы «Полководцы». С комприветом – И.Сталин, Москва, Кремль».
Пауза була знаменита.
Місяців зо три друзі не могли поткнутися до Малишка на поріг…
Але дружба між цими
людьми була значно сильнішою за будь-які сварки, адже рідко хто в ті страшні
сталінські часи міг так безбоязко жартувати між собою іменем великого тирана.
По тому Сталін хутко помер, і Малишко третьої премії так і не отримав.
* * *
Малишко написав вірша «Як на дальнім небосхилі» і тут же
його привітали з ювілеєм, надрукувавши поезію в газеті, але при цьому змінивши
«їдуть хлопці-українці», як було в нього, на «їдуть хлопці-комсомольці».
Це не означало, що спрацювала цензура, ні, часто
редакторська братія діяла так, щоби убезпечити поета, аби йому якийсь спритний
критик за таке словосполучення не пришив націоналізм. Бо ж вірш весь хороший,
то одне виправлення його не убавить.
Ювілейне застілля уже було в розпалі й Малишко вирішив
промовити саме про те, як поетичне слово, навіть спотворене, а все ж робить
свою справу. До того ж разом із віршем постала у його душі чудова мелодія, яку
він уже кілька разів встиг проспівати у тісному колі перед застіллям,
переконавшись, що не помилився з музикою.
Малишко звівся, підняв чергову чарку, відкашлявся, набрав у
легені повітря, і зала завмерла, очікуючи на слово.
– Я хочу сказати, –
несподівано почув він і здивувався, що слова йшли не з власних вуст. Бо це
навпроти піднявся з чаркою Платон Майборода. – В такий день хочеться підняти
келиха, – продовжив композитор, обвів поглядом залу і зупинив очі на ювілярові.
– Ні, не про ювіляра. Ні! Бо хочеться уже сказати за сільських вчителів. А
також за тих, хто там лікує простих людей – за сільських лікарів. Ще за
сільських бібліотекарів я піднімаю цю урочисту чарку. А також я б випив охоче
за сільських агрономів. Я…
Малишко рвучко
увірвав тоста:
– Агрономів у задницю!
Запанувала мовчанка.
Скориставшись з неї, композитор продовжив:
– Так отож, я хочу піднести цього урочистого келиха за тих,
хто несе на село високу культуру. А саме за простого сільського вчителя. А
також за того, хто часом і в біду, і в негоду, але дбає таки про здоров’я селян
– за простого сільського лікаря. А також за того, хто несе вогник просвіти у
найвіддаленіші куточки нашої країни – за сільського бібліотекаря я хочу. Не
можу не назвати й того, хто плекає цю рідну землю – за сільського агронома ця
чарка. Бо…
– Агронома, я
сказав: у задницю! – підскочив ювілянт.
Тут уже не було
паузи – Малишко потягнувся до промовця через стіл, перекидаючи наїдки. Дехто
кинувся притримувати поета, але він таки устиг кілька разів зачепити
самозванця-промовця.
Присутні були
подивовані тим, що Малишко так негативно зреагував на агронома, але не
Майборода. Той добре знав, що дівчина, перше кохання Малишка, вийшла заміж за
агронома, і з тих пір у поета була алергія на людей цієї професії. Тож після
якоїсь там чарки Майборода вирішив підколоти друга.
Дехто із гостей,
подалі від гріха, посунув було тихцем одягатися, але стола швидко відновили,
заставивши прогалини тацями із фруктами.
– На десерт, на
десерт, любі гості! – стала закликати господиня.
Чекали слова від
ювіляра.
– Я хотів би піднести цей тост, – просунув з коридору в
двері чарку Майборода, хоча його з іншого кінця вже одягали, – за цей чудовий
стіл! Ви погляньте, як щедро його накрили, і все, що на нім є – вирощено на
ланах нашої держави. Отож за сільських
агрономів, без яких би…
– Агрономів, я
сказав!.. – вигукнув Малишко і тут його вже не зупинили – він випорснув із
піджака, за який намагалися втримати, й кинувся у передпокій, де гість,
заплутавшись одною рукою в пальті, не зміг одразу відбитись. Пальто,
клубочачись між перебійниками, пом’якшувало удари з обох боків.
Молодші поети, які
кинулися їх рознімати, самі потрапляли між удари, дехто й стусанів зазнав, не
без гордості згадуючи їх потім у своїх мемуарах.
Тим часом застілля не
стало чекати. Почаркувавшись без передмов, заходилися закушувати.
А за дверима то
влягалася колотнеча, то знову спалахувала.
– За лікарів! За
агрономів!..
– … у задницю!..
Якби хто й хотів
тепер дременути, не зміг би прослизнути проз цю веремію. Тому потроху
поверталися до столу. І сама по собі
межи гостей без ювіляра злетіла пісня, яка вже давно була у всіх на вустах:
Як на дальнім
небосхилі,
Де громи ревуть,
Їдуть хлопці-українці
У далеку путь.
Гей, Гей, гей, дорога
дальня,
Гей, гей, гей, сльоза
прощальна
Покотилась дівчині з
очей.
А цю анекдотичну історію про Малишка полюбляють розповідати
письменники в Ірпінському будинку творчості, коли показують молодим колегам
хатинку, у якій працював і відпочивав поет. Колись вона була гарненька,
оздоблена в національному стилі, а тепер мало не валиться. Музей би з тієї
хатини зробити, та, видно, нікому воно тепер уже не треба.
Звісно, перебуваючи в Ірпені, письменники не лише працювали,
а знаходили час і для відпочинку: купалися, ловили рибу, блукали навколишніми
лісами, грали на більярді, а вечорами частенько збиралися в когось у кімнаті і
розписували преферанс. З коньячком, звичайно, з дотепними анекдотами та
розіграшами. Любили «підколоти» один одного, посміятися, але все те робилося
по-доброму, не злобливо, а тому ніхто дуже не ображався.
Так ото одного
вечора, під час гри в преферанс, Малишко категорично відмовився від коньяку.
– Хлопці, – каже,
– все, не можу… уже допився до «білочки», чортики перед очима скачуть.
– Та ну, що ти,
Андрію – чортики, то ще не «білка», – відповів хтось із товаришів. – «Білка» – це коли зебра приходить. От як
прийде зебра – то вже кранти. То Глеваха!
Отак пошуткували,
посміялися, допили пляшку та й розійшлися.
А на господарстві у
будинку творчості був кінь. Білої масті. Підвозили ним то продукти, то меблі
якісь чи ще щось. Ручний такий, плохенький коник, вільно ходив по території,
пасся собі… Сєрьожою звали. Письменники його підгодовували з долоні: хто
скориночку хліба дасть, хто грудочку цукру.
От якось після
чергового преферансу з коньяком Малишко подався спати до своєї маленької
хатинки. Всі інші письменники жили в корпусах по кілька чоловік, а Малишкові –
на той час уже класикові – були надані окремі апартаменти.
Ну от, пішов Малишко
спати. А рано-вранці друзі-письменники, купивши заздалегідь кілька пляшок
чорної туші, розфарбували білого коня у зебру. Привели його під двері хати і
постукали у вікно. Самі сховалися у кущах.
За хвилину двері
відчинилися і на порозі оніміло закляк Андрій Самійлович. Коли ж оціпеніння
минуло, він поволі назадгузь почав відходити у хату… Привчена до подарунків
«зебра» рушила слідом, подумала, що поет забув просто взяти для неї шматочок
хліба.
Малишко зайшов у кімнату.
Зебра за ним.
Малишко обійшов круг столу.
Зебра за ним.
Малишко задубів на місті і вже не міг рушити й кроку.
Тоді зебра, мабуть,
зрозумівши, що цього разу подарунка не отримає, випорожнилася прямо на підлогу і спокійно вийшла на вулицю.
За нею вмить зачинилися двері.
Зрадівши, що розіграш
вдався, друзі поета зробили кількахвилинну витримку, щоб товариш устиг
отямитися, і постукали у двері.
– Андрію, ходімо
снідати!
Тиша.
– Андрію! Скільки
можна спати, чай схолоне!
– Ні, хлопці, ідіть
без мене, – почулося за дверима. – Чогось погано себе почуваю після
вчорашнього.
– Андрію! Не дурій.
Усі ми себе погано почуваємо, а снідати треба.
Тоді двері
відчинилися і вийшов переляканий, блідий, як крейда, Малишко.
– Хлопці, мені
кінець… зебра приходила…
– Та ну тебе, яка зебра?..
– Приходила,
хлопці… навіть у хату зайшла… Я кругом столу – і вона за мною…
– Та не придурюйся,
розігруєш нас, пішли снідати.
– Я розігрую? Це я
розігрую?! – не на жарт розхвилювався
Малишко. Він, нагнувся, згріб у пригорщі кінські кізяки і тицьнув їх
жартівникам під самого носа. – А оце ось, бачили? Це я теж розігрую?!»
З роками ця історія обросла різними варіаціями й іноді
головним героєм в ній виступає не
Малишко, а Остап Вишня чи ще хтось із письменників. Тепер уже важко знайти
правду.
Ще одну смішну придибенцію розповів поет Петро Осадчук:
«Якось прийшли ми провідувати Малишка у Феофанію, де він
лікувався. Малишко відчинив двері й постав перед нами неголений… Та раптом
угледів, що серед нас присутня жінка, і миттю зачинився. Гукнув, щоб зачекали
хвилину. Потім запросив у палату – у свіжій сорочці стояв, при краватці, чисто
поголений, напахчений. Довго ми потім сиділи жартували, розповідали смішні
історії, пов’язані із стосунками між чоловіками й жінками. Андрій Самійлович
теж згадав цікавий випадок зі своєї молодості, як він вперше проводжав додому
дівчину.
«От я провів її додому, сіли під високим ґанком і тихенько,
щоби не розбудити родичів, обнімаємося собі.
Аж раптом посеред ночі двері – скрип! – виходить із хати
батько тієї дівчини. Покашляв на ґанку й затих. Я притис до себе подружку,
зачаїлися обоє, як миші, не дихнемо… Коли це раптом чую, щось тепленьке мені за
комір – сюрррр. І смішно, і стидно, і боязко себе видати. На жаль, отак прозаїчно закінчилося моє перше
проводжання дівчини. Перше і останнє, бо після того випадку більше я з нею не
зустрічався».
Можна було б ще і ще наводити тут смішні, веселі,
напівправдиві історії із життя нашого земляка, видатного українського
поета-пісняра Андрія Самійловича Малишка, бо їх безліч. Але залишимо це для
молодих дослідників творчості поета. Сподіваємося, що рано чи пізно знайдеться
молода людина, закохана в поезію
Малишка, повизбирує ці зернини народної творчості, запише їх і видасть
окремою книгою.
с. Халеп’я на Київщині
""Українська літературна газета", січень 2013 р.
Могила Андрія Малишка на Байковім цвинтарі у Києві