Тарас Федюк
* * *
Увійдеш
в білу воду
що місяць гойднув
і над берегом вистелив,
Скрикне риба
і в лісі
любов’ю поранений звір.
І в розіпнутім
серці моєму
кохання
воскресло воістину,
Але ти
ні словам, ні рядкам,
ані навіть мовчанню моєму
не вір.
Бо душа
відходила своє,
відпросила, відмала
й відплакала,
І тепер
вона вся, як вода поміж пальці,
а, може, пісок, або ні.
Вдалині
у зруйнованій церкві
п’янички склянками
калатають
По душі моїй, мабуть,
та й, зрештою, впевнений,
і по мені.
Відпливи
на той берег
шепнувши у хвилю
терпке й нерозтрачене,
До побачення, мила, прощай,
нам не варто
лишатися вдвох.
Я себе
у твоєму обличчі,
як в люстрі,
ніколи не зможу побачити,
А тобі
у моєму обличчі, як в люстрі,
побачить себе
не дай Бог.
2017
