Павло Гірник
* * *
Ти думав, що вже сам.
Не пустять, не надійся.
Прийдуть і відберуть,
лишивши при столі
І гроші, і вино,
й позаторішнє листя,
Аби сидів і думав,
як жити на землі.
Їм легко. Вони тут.
Вони ще при роботі,
Допоти, поки є твоя сумна душа.
Тому і бережуть,
і наливають — потім
Без тебе
їм немає дороги до Коша.
А ти їх не ведеш —
проводиш над безодні,
А ти їм не говориш,
а зопалу кричиш.
І їхнє п'єш вино,
отруйне і холодне,
І знаєш, що не вб'ють, і знаєш,
що згориш.
Ти вірив, що добро
і правда є на світі,
Що є в тобі курви,
і є в тобі «курли»,
Що дихають в тобі слова,
а не покути, —
Не ті, яким віддався,
не ті, які втовкли.
Не вмів — але просив.
І намагався жити,
І бути, як усі, на людях і вітрах.
Якої ще війни,
аби вже відпочити,
Аби останнє жито
лягло у головах?
Пиши собі. Пиши.
Щоденники. Записки.
Римуй — чи не римуй.
Чого тобі до них?
Отак собі й тобі —
клени обтяті мізки,
З якими йдеш додому
сліпий серед сліпих.
Навіщо? Я вже сам.
Така була дорога.
І тої вже нема. Немає на землі.
А треба було йти,
аби прийти до Бога
У ще напівживому
подільському селі.
І прикрі ці шляхи,
і прикра ця освіта,
Але не озирайся
на спалені хрести.
Не я — моя земля
самісінька на світі.
І вже не осягнути,
і вже не зберегти.
1999
