"Напиши, які тут завжди задума і тиша,
Ні слів, ні шептань, ні молитви до Бога —
Журавлями летять хрести, що й нишком
Не проказують більше нічого. . ."
Ярослав Курдидик
Генерал Павло Шандрук і полковник Євген Побігущий
У СОРОКОВУ РІЧНИЦЮ ПОСТАННЯ ДУН
Полк. Євген Рен (Побігущий)
Йдемо далі шляхом нашого тривалого етапу. На цьому шляху, на жаль, рідіють уже наші комбатантські ряди. Щораз більше наших побратимів відходять туди у вічність, до Великої Армії Безсмертних. Можуть мінятися теж прийоми нашої праці. Але незмінною залишається наша головна ціль, яка й кріпитиме нас духовно в дальшому поході на шляху нашого тривалого вояцького етапу.
Цього року сповняється сорокріччя з часу виступу Дружин Українських Націоналістів у другій світовій війні.
Дружини Українських Націоналістів були навіть за часів свого існування маловідомі. Хто б міг вірити, що тоді, коли німці готувалися захопити Україну, щоб зробити її своїм «життєвим простором«, горстка українців, 300 вояків, візьмуть зброю в руки з надією, що їхній курінь, а згодом два курені можуть стати основою української армії. Так не сталося, бо Гітлер готував похід на Схід не в тій цілі, щоб принести волю поневоленим Москвою народам, а лише, щоб здобути там »лєбенсравм« для німецької нації. Німецькі військові кола розуміли, що треба мати спільників у війні з московсько-комуністичною імперією, а такими надійними союзниками можуть бути лише поневолені Москвою народи. Інакше зовсім думала нацистська партія. Військові німецькі кола вважали, що з куренів Дружин Українських Націоналістів може розбудуватися українська армія, а такий факт матиме належний вплив на німецьку політику.
Організувала Дружини Українських Націоналістів військова референтура Організації Українських Націоналістів, а завданням ДУН була боротьба за самостійну українську державу. Тому Дружини Українських Націоналістів не складали присяги на вірність Німеччині. Військова референтура надавала теж добровольцям військові ранґи.
Вишкіл відбувся в найбільшій таємниці. На півночі в Німеччині вишколювався курінь під командою сотника Романа Шухевича. Цей курінь мав назву »Нахтіґаль«, а в Австрії вишколювався другий курінь під командою автора цих рядків. Курінь мав назву »Ролянд«. Курінь »Нахтіґаль« організувався на початку 1941 року, а »Ролянд« від травня 1941 року в місцевості Завберсдорфі, Австрія.
В »Нахтіґаль« були з німецької сторони кілька поручників і підпоручників та підстаршин. Найстаршим зв’язковим старшиною був д-р пop. Т. Оберлендер, а з української сторони сот. Роман Шухевич та кілька старшин. вишколені на різних військових курсах, що їх організувала ОУН.
Цей курінь пішов з вибухом війни зразу на фронт, зі Львова на Київ. Дійшов до Вінниці і, тоді його стягнули знову до Франкфурту над Одрою. Брав участь у кількох боях.
Курінь »Ролянд« вишколювався в Австрії в неймовірно важких обставинах, бо не вільно було аж до 22 червня виходити на вправи поза огорожу замку. Можна собі уявити труднощі, як можливо школити вояків у наступі чи обороні на подвір’ю замку.
Писав бл. пам. д-р Євген Ортинський у «Вістях Братства Кол. Вояків І УД УНА« ч. 6-7 червень-липень 1952 р., про ДУН »Ролянд«: «Незабаром там уже були дві сотні, що під суворим наглядом май. Побігушого і його штабу (сот. Б-p., пор. Герман Орлик і ін.) проходили дуже основний піхотинський вишкіл. Ніколи перед тим ані опісля не довелося мені бачити більш здисциплінованого суворого вишколу, як саме тоді в замку. Майор старався зробити з підпорядкованих його команді людей зразок українського вояка, ставлячи при тому високі вимоги до себе, своїх старшин і стрільців. З другої сторони стрілецтво виказувало стільки ентузіязму і бажання якнайбільше навчитися, що цілість робила якнайкраще враження«.
Мушу тут додати від себе тепер, що за 25 літ моєї військової служби в різних арміях своїх і чужих, також ніколи в часі вишколу і в боях, я не бачив так добірного війська.
Вже від 22 червня можна було виходити на вправи поза мури замку. Досвід 11-літнього інструкторства в підстаршинських і старшинських школах використав командир куреня так, що всі польові вправи були рівночасно добре замаскованою політичною гутіркою. Це добре розуміли деякі вояки і наприклад, хор. Крочак, про це згадує в своїх споминах-деннику — »Дружини Українських Націоналістів в 1941-1942 роках«, стор. 47: «Україна не потребує, щоб ми героїчно вмирали, але щоб ми героїчно боролись і помагали їй, а тому треба належного фахового вишколу...«.
Вишкіл у »Ролянд« здали німці цілковито українським старшинам і підстаршинам. Також мали ми українські відзнаки.
Дня 6 липня 1941 року вирушив курінь »Ролянд« на фронт. Отже це були два тижні з часу, коли-то можна було виходити на польові вправи. Принагідно ми мали дошколювати курінь ще в запіллі фронту. Дивним був для всіх такий великий поспіх з висилкою куреня на Схід. Це, думаю, щоб забрати його з догляду партії та з її спротиву.
А вже 25.7.1941 року »Ролянд« підтягнули під самий фронт із завданням вишукувати розбитки большевиків і так забезпечувати запілля. Напевно ніколи і ніде не було такого поспіху із завданням для куреня. Хтось однак (а ним був німецький сотник Новак) мусів зголосити настрій і вишкіл того куреня, якщо його вище командування німців вирішило вислати хоч би в запілля фронту. Ніде не було скарг на наш курінь. Наші вояки показалися справжніми лицарями в багатьох випадках, і рятували наших селян від грабунків. Про вишкіл свідчить ще цікаве явище. Маршерували ми понад тиждень на Бесарабії і в полудневій Україні аж під Балту в напрямку на Одесу, і це в найгарячіший час літа, польовими дорогами. Тоді вояки виказали таку витривалість, якої я не сподівався. Також у поході була незвичайна карність. Всі рвалися бути якнайскоріше в Україні. Бачили, що не лиш москалі наш ворог, але й інші вже уважають Україну своєю колонією.
Дня 27 серпня 1941 року дістали ми наказ вертати до кадри до Австрії. Отже цілковита зміна політики, і навіть куріневі невільно воювати в Україні. Після довгих переговорів з ОКВ, найвища команда німецького війська, злучила 21 жовтня 1941 року обидва курені в одну цілість — курінь 201, а для доповнення вишколу дали його до Франкфурту над Одрою. Командиром був тепер майор Є. Побігущий, а сот. Роман Шухевич — його заступником, і лише втаємничені знали, що Шухевич і далі є військовим референтом ОУН. Сотенні були: 1 сотні — сот. Роман Шухевич, 2 сотні — сот. Михайло Бриґідер, 3 сотні — пор. Василь Сидор, 4 сотні — пор. Павлик. Ад'ютантом був пор. Герман-Орлик, шеф штабу — канц. чот. Роман Бойцун. Наш вишкіл тепер був з поміччю сотника поліції Мохи, що більше нам шкодив ніж помагав. Він дуже добре говорив по-польському, і спочатку давав вільну руку командирові у вишколі.
Дня 19.3.1942 року виїхав знову курінь на Схід, на Білорусь, до охорони так зв. запілля фронту від партизанів. Ніякого вишколу проти партизан ми не переходили ні теоретично, ані практично, і приходилося тепер боротися проти них, здобувати досвід, важкими часом, втратами. Коли б ми знали, що курінь буде вжитий колись до боротьби з партизанами, тоді шукали б ми джерел у літературі, і бодай хоч трохи вишколили б вояків до таких завдань. Чейже початки такої боротьби були вже за першої світової війни.
Курінь виконав добре своє завдання, як це говорив фон Бах, ствердивши, що з усіх 9 куренів, що охороняли середнє запілля східнього фронту, — наш курінь виконав найкраще завдання. В основі, він мав охороняти більші мости на ріках та маґазини постачання. Ніде за весь час, по грудень 1941 р., не вдалося партизанам висадити такого хороненого моста. Безумовно, що були часті бої проти партизан, перешукування лісів, напади на їх місця постою (хоч майже все вони бували в русі).
Тут усі рядові вояки набрали незвичайного досвіду в такій боротьбі, що його опісля використали в І Українській Дивізії, а особливо в Українській Повстанській Армії. Однак такий практичний вишкіл давав спершу незвичайні труднощі, у висліді яких були втрати в людях, і це часто вимагало безупинної служби, маршів, боїв і т. д., аж до перевтоми. Але це також гартувало і виробляло ще кращі характери вояків. Найголовніше це те, що вояки здобували великий досвід.
Треба згадати, що були більші партизанські напади на наші охоронні пункти, т. зв. »штіцпункти«, де переважно були чоти (около 40 вояків). Відтинок, що його ми охороняли мав 60 км. довжини і 40 км. ширини. На такі чоти нападали переважно вночі більші партизанські з ’єднання, але ми їх відбивали.
Труднощі були не лише внаслідок ворожих нападів, але теж через зарозумілі вимоги так зв. «зв’язкового старшини« Мохи (німецького сотника). Моха уважав себе не за зв’язкового старшину, а за командира куреня. Скоро постав спротив до дійсного командира полку, відтак це дійшло до командуючого східнього запілля, ген. фон Баха. Він прилетів літаком до команди і переслухав усі спори чи труднощі і вирішив, що Моха є лише зв’язковим старшиною, а команда залишається в руках українських старшин. Генерал відлетів, а на другий день прислав листа зовсім іншого змісту, — що як ще раз буде в нас спротив супроти Мохи, тоді обсадить курінь німецькими старшинами. Треба було мовчати і хитрощами заспокоювати Моху, щоб не робив забагато помилок.
Крім Мохи були всі зв’язкові німецькі старшини в »Нахтіґалі« спершу і в »Ролянді« незвичайно вирозумілі на наші потреби, на наше командування, погоджувалися на нашу тактику, пропозиції поборювання партизан. Дуже добрий був майор Шредер, спершу командир відтинку полку, але не відомо з якої причини його скоро перенесли.
При кінці 1942 року прибув до нас ком. дивізії та звернувся зі запитом до зібраного куреня, чи вояки погоджуються продовжувати далі добровольчу службу в курені. На 600 не погодився ні один! Командир вельми розсердився і викликав до себе командира куреня з ад’ютантом. У часі зустрічі розпитував про причини і ми сказали йому все, чого може він і не знав, що діється на окупаційних землях України, чи може в тих відносинах наш вояк, що згодився боротися в Україні і за вільну Україну, скитатися на Білорусі? Ніщо не помогло. Він у це і так не хотів повірити, і курінь розв’язали німці і розіслали малими групами додому, але всіх старшин арештували і держали в тюрмі на Лонцкого у Львові від Різдва 1943 року по Великдень, колито почала творитися І УД і треба було їх звільнити на вимогу нашої Військової Управи. Не попав тоді до в’язниці лише сот. Шухевич, який зі ще одним старшиною втік на залізничній станції у Львові.
Треба тут згадати про населення на Білорусі.
Дуже скоро ми нав’язали приязні відносини з білорусами. Вони помагали нам у поборюванні партизан, і ми, як лише могли, де був на це час, оповідали собі про визвольні змагання наших народів. З Білорусі їздили зв’язкові від сот. Шухевича в справі організування УПА.
Курінь міг відразу перейти в підпілля. Однак і команда і вояки були також лицарями. Ми не могли несподівано залишити боротьби проти большевиків без службової дороги, щоб не передати того простору на дію партизан і безборонного населення.
Служба нашого вояцтва в ДУН дала йому дуже добрий вишкіл і це видно з того як багато опісля знайшлося вояків ДУН у командних ранґах і в І УД УНА і в УПА. Сотник Шухевич це — генерал Тарас Чупринка, майор Євген Побігущий — командир полку в Дивізії, пор. Сидор — командир відтинка Північ в УПА, пор. Ортинський і Герман-Орлик — ад’ютанти в полках у Дивізії, Бриґідер закінчив курс командирів полку в Антверпі з »добрим« успіхом, хоч добре по-німецькому не говорив.
В 40-ліття постання Дружин Українських Націоналістів клонимо наші голови в пошану всім тим воїнам ДУН, що поклали своє життя в рядах ДУН, в УПА, І УД УНА, в боротьбі за волю України, хоч часто й не на рідній землі. Бо вони віддали своє життя за найвищий ідеал — вільну українську державу.
["Сурмач", журнал Об’єднання був. Вояків Українців у В. Британії, 1981]
Ярослав Курдидик*
НАПИШИ
Напиши, які тут завжди задума і тиша,
Ні слів, ні шептань, ні молитви до Бога —
Журавлями летять хрести, що й нишком
Не проказують більше нічого. . .
Напиши чимскоріш решткою олівця. . .
Не маєш, мій друже? — то пиши кров’ю:
Тут лежать ті — ні початку їм, ні кінця —
Безіменні вояки людського безголов’я;
Тут лежать вояки, що любили степи,
Що ганяли дітьми босоніж по городах,
На хрещатій леваді, звідки видко хати
І покруччя лози, і замислені води. . .
Простягнути б веселкою руку в мету,
Просто в ліс, що росте, як свідок,
Коли вийшла нота на дорогу круту,
Просто в налет — в п’янкий пообідень...
Розкажи, білий дне, не зривайся увиш! —
Як від болю заплакав могутній Славута,
Розкажи, як чота залягла у комиш,
Як у зелень хотіла вона обернутись;
Як підвівсь командир, як сурміли вітри,
І як смерти промчала скривавлена тінь. .
Напиши, друже мій: «Тут вони полягли,
Щоби жити навіки. Амінь.»
* Ярослав Курдидик (1907, Підгайці, Тернопільщина - 1990, Торонто) - письменник, журналіст, дивізійник, член НТШ.
