Тарас Шевченко. Автопортрет. Папір, туш, перо. 23 - 26 вересня 1943
Тарас Шевченко
РОЗРИТА МОГИЛА
Світе тихий, краю милий,
Моя Україно,
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
Чи ти рано до схід сонця
Богу не молилась,
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?
«Молилася, турбувалась,
День і ніч не спала,
Малих діток доглядала,
Звичаю навчала.
Виростали мої квіти,
Мої добрі діти,
Панувала і я колись
На широкім світі,
Панувала... Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну,
Що, колишучи, співала
Про свою недолю,
Що, співаючи, ридала,
Виглядала волю.
Ой Богдане, Богданочку,
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала.
Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває...
Нехай риє, розкопує,
Не своє шукає,
А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку знімати.
Помагайте, недолюдки,
Матір катувати».
Начетверо розкопана,
Розрита могила.
Чого вони там шукали?
Що там схоронили
Старі батьки? Ех, якби-то,
Якби-то найшли те, що там схоронили,
Не плакали б діти, мати не журилась.
Тарас Шевченко. "Чумаки серед могил". Папір, Олівець, акварель. Квітень 1846
РОЗРИТА МОГИЛА
Джерела тексту:
чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа» (ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 10 — 11);
список І. М. Лазаревського кінця 50-х років XIX ст. з виправленнями Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 88, арк. 14 — 15).
Подається за збіркою «Три літа».
Автограф датований: «9 октября 1843, Березань».
Датується за автографом: 9 жовтня 1843 р., Березань.
Первісний автограф не відомий. У квітні — червні 1846 р., перебуваючи в Києві, Шевченко переписав вірш з невідомого автографа до рукописної збірки «Три літа» (під час переписування поправив 19, 43-й рядки). На початку 1847 р., найімовірніше, в лютому — березні, під час перебування у селі Седневі в А. І. Лизогуба, Шевченко зробив у збірці виправлення і переробки олівцем у рядках 1, 39, 43 і дописав назву «Розрита могила». Текст вірша набув остаточного вигляду.
У середині 1840-х років, до арешту Шевченка 5 квітня 1847 р., вірш поширюється в рукописних списках, зокрема, в колі кирило-мефодіївців та близьких до них осіб. Під час арешту кирило-мефодіївців список «Розритої могили» відібрано у В. М. Білозерського (ДАРФ, ф. 109, оп. 5, № 81, ч. 4, арк. 44 звор. — 45). Список, хоч і не безпосередньо, походить від рукописної збірки «Три літа» (див.: Бородін В. С. Твори Шевченка в архіві кирило-мефодіївців // Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. — К., 1966. — С. 114 — 126). Уривок початку (перший — восьмий рядки) В. М. Білозерський близько 18 липня 1846 р. переписав для свого брата М. М. Білозерського (на звороті аркуша, на якому записано уривок з «Чорної ради» П. О. Куліша і зроблено позначку рукою М. М. Білозерського: «Из „Чорной Рады“ брат Василий мне выписал»; ІР НБУВ, I, 28642, арк. 1). Текст цього уривка ідентичний рядкам 1 — 8 повного списку «Розритої могили», що належав В. М. Білозерському (звідки уривок, мабуть, і переписано).
Список О. М. Бодянського (ІЛ, ф. 99, № 138, арк. 311 — 312) датовано: «1845 декабря 25». Розходжень з автографом у збірці «Три літа» він не має. Список невідомою рукою, що належав М. О. Максимовичу (РДАЛМ, ф. 314, оп. 2, арк. 23 звор. — 25), близький до автографа у збірці «Три літа». Відміни іншого списку М. О. Максимовича подав В. М. Доманицький (див.: Доманицький В. Критичний розслід над текстом «Кобзаря». — К., 1907. — С. 58 — 62).
Наприкінці 50-х років XIX ст. вірш переписав до свого збірника І. М. Лазаревський (ІЛ, ф. 1, № 88, арк. 14 — 15). Список І. М. Лазаревського не відбивав тексту, створеного в рукописній збірці «Три літа», містив спотворення й викривлення. Особливо перекручено в ньому заключні рядки твору (47 — 53). Переглядаючи цей список після повернення із заслання, Шевченко зробив у ньому багато виправлень, усунув частину спотворень, частково відновив варіанти збірки «Три літа», подекуди створив нові варіанти. Заключні рядки (47 — 53) Шевченко закреслив, нічим їх не замінивши. Правку не доведено до кінця й облишено.
Список твору мав П. О. Куліш. Найімовірніше, за цим списком вірш уперше надруковано у збірнику «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» (Лейпциг, 1859. — С. 19 — 21).
Відомі також списки в рукописних збірках «Стихотворения Шевченка» (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 7, с. 97 — 99), «Сочинения Т. Г. Шевченка», 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 498 — 500), у рукописному «Кобзарі» 1863 р. (ІЛ, ф. 1, № 811), у рукописному «Кобзарі» 1866 р. (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 247 — 248), у примірнику «Кобзаря» 1860 р. з рукописними вставками, який належав Л. Г. Лопатинському (ІЛ, ф. 1, № 535, с. 1 — 2), список невідомою рукою (ІЛ, ф. 1, № 84, с. 82 — 85), список невідомою рукою (ДАРФ, ф. 112, оп. 2, № 471, арк. 38 — 39), список невідомою рукою (ЦДІА України у Львові, ф. 309, оп. 1, № 2092, арк. 7 звор. — 8 звор.).
Вперше введено до збірки творів у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 60 — 61 (подано за першодруком, здійсненим з багатьма друкарськими помилками).
Безпосереднім поштовхом до написання вірша стали розкопки археологічних пам’яток, зокрема могил (курганів), проведення яких в 30 — 40-х рр. пожвавилось в Україні. В Шевченкові часи могили були характерною рисою українського степового ландшафту, чимало їх зустрічалося й поблизу Березані. Поет, як і інші українські письменники, вважав могили пам’ятками епохи козаччини. Звідси — негативне ставлення до розкопок могил (воно виявлено вже у поемі «Гайдамаки»). Могили у Шевченка — не тільки типова деталь пейзажу України, а й символ її героїчного минулого. Поширений у фольклорі та творчості романтиків, образ могили — один із постійних у Шевченка. Як і в його сучасників, він має амбівалентний характер: могили — свідки слави і безслав’я, боротьби за свободу і пригноблення. Образ могили як уособлення духовної сили українського народу, його боротьби за волю постає в ранніх Шевченкових творах — поемі «Іван Підкова», вірші «Думи мої, думи мої...». Інше семантичне наповнення дістає образ могили в заголовному образі вірша «Розрита могила». Це — «узагальнений до символу образ України, пограбованої царизмом» (Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка: Поезії до заслання. — К., 1964. — С. 126).
Чи ти рано до схід сонця Богу не молилась... — ці й наступні рядки нагадують діалог з народної пісні «Ой чи ж бо я сама на світі одная...»:
— Чи ти мене, моя мати, в церкву не носила,
Чи ти мені, моя мати, долі не впросила?
«І в церкву тебе носила, Богу молилася,
Така тобі, моя доню, доля судилася».
(Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — С. 356).
Ой Богдане! Нерозумний сину! — В цих і наступних рядках вірша — зверненнях-докорах персоніфікованої матері-України до гетьмана Богдана Хмельницького, стилізованих під народні голосіння, Шевченко вперше називає винуватця і причину кризового становища України. Цю причину він бачить в історичній помилці Б. Хмельницького — підписаному ним 1654 р. у Переяславі акті приєднання України до Московської держави, що обернувся для українського народу ліквідацією його здобутків на шляху до створення власної держави, неволею (кріпацтвом), руїною.
Степи мої запродані Жидові, німоті... — Йдеться про передачу колоністам земель Запорозької Січі після її зруйнування 1775 р. військами Катерини II. Перші німецькі колонії були засновані 1789 р. на острові Хортиця та в Павлодарському і Новомосковському повітах Катеринославської губернії переселенцями з Пруссії (Багалей Д. И. Колонизация Новороссийского края и первые шаги его по пути культуры. — Киев, 1889. — С. 89 — 90). У 1845 р. на півдні України налічувалось вже близько ста тисяч німецьких колоністів. Єврейська колонізація причорноморських степів почалася пізніше — в 1807 р. засновано перші колонії на Херсонщині, однак через відсутність у переселенців досвіду ведення сільського господарства довго вони не протримались (Там само. — С. 95 — 96). Пишучи про колонізацію українських степів євреями, Шевченко міг мати на увазі родину баронів Штігліців — царських придворних банкірів, яким належали землі, де була колись Стара і Нова Січ (Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка: Поезії до заслання. — С. 131). У 1843 р. Шевченко побував на острові Хортиця й, можливо, у селі Покровському.
Сини мої на чужині, На чужій роботі. — Ймовірно, Шевченко пише про козаків, яких після поразки війська гетьмана І. Мазепи у Полтавській битві 1709 р. та падіння гетьманської столиці Батурина було заслано Петром I на північ до Фінської затоки копати в болотах канали й розчищати місце для розбудови Петербурга. Надзвичайно важкі умови роботи спричинили загибель десятків тисяч людей (див. коментар до поеми «Сон», 1844 р.).
І могили мої милі M..каль розриває... — Вбачаючи в розкопках курганів наругу над національними святощами, Шевченко протестував проти розкопок з позицій народної моралі: за нею, розривати могили — великий гріх. Могили не були пам’ятками козацької доби. Як встановлено пізніше, обряд поховання померлих під насипом зберігався на території України до початку другого тисячоліття н. е. (приблизно до XIII ст.).
А тим часом перевертні Нехай підростають... — Перевертнями Шевченко називає українців, які з корисливою метою нехтували національними та соціальними інтересами рідного народу. Асиміляцію української старшини, котрій для заохочення надавались у вічне володіння земля, села та кріпаки, російська влада почала проводити з початку XVIII ст. Особливо посилилася проімперська орієнтація української знаті після 1785 р., коли Катерина II зрівняла її з російським дворянством, що відкривало можливості зробити кар’єру й отримати адміністративну посаду на вищому державному щаблі. Типовий носій цієї набутої «малоросійської» ментальності виведений Шевченком в образі «землячка... з циновими гудзиками» у поемі «Сон».
Якби-то найшли те, що там схоронили... — тобто волю, яка «Лягла спочить... А тим часом Виросла могила» («Думи мої, думи мої...»).
"Ізборник"
"Розриту могилу" читає Михайло Мельник https://www.youtube.com/watch?v=o89kzQHqGeA
