Отець Михайло Левенець,
священик УГКЦ, капелян, дивізійний духовник (головний капелян Дивізії «Галичина» після о. Василя Лаби); єдиний капелян у Дивізії «Галичина», нагороджений Залізним хрестом II класу.
* 26 вересня 1911, Броди, Львівщина — † 12 лютого 1991, Париж
З АРХІВУ 1 УД
Нижче містимо звіт польового духовника 29. полка о. М. Левенця про бої і прорив з Брідського кітла. Звіт написаний для воєнного архіву дивізії зараз же по прориві в серпні 1944 р.
Михайло Левенець
ПІД БРОДАМИ
Звіт
Я приїхав на фронт як полковий духовник 29 полка біля 23 червня 1944 року. Весь час я був приділений до штабу 29 полка, що стояв у селі Ясеневі коло Бродів. Місця постою куренів були: 1/29 під командою сотн. Бриґідера — в селі Дуб'є, 11/29, що ним командував сотн. Аллеркомпф, у присілку Гаї Дубецькі.
Цілий полк стояв у другій фронтовій лінії, обабіч шосе Олесько — Броди, третій курінь ще залишився на вишколі в Нойгамері. Полк одержав приказ розбудувати оборонні становища, що їх було названо «лінією Зіґфріда». Заставши лише плиткі стрілецькі шанці, наші вояки вкоротці вибудували міцні оборонні становища, що їх зміцнено грубими бальками. Два дні перед початком большевицького наступу, 16 липня 1944 р., курені 29 полка одержали наказ полишити розбудовані становища і пересунутись дальше праворуч у район Жаркова, де ще не були розбудовані становища. Ще заки наші частини встигли окопатися, почався большевицький наступ. Запевнення, що перед нами є ще частини Вермахту виявилися неправдивими.
Наступ большевики вели піхотою, при сильній підтримці ґранатометів і артилерії, він тривав цілий день і ніч з 17 на 18 липня. Всі наступи наші частини відбили і становища втримали. Запримічено, що майже кожний большевицький вояк був озброєний автоматом, т. зв. «фінкою».
Ввечері, 17 липня прийшов приказ для обидвох куренів покинути становища і відступати на лінію Підгірці-Загірці. Перший курінь мав вийти зі становищ о год. 24.00, другий о год. 4.00 рано.
Ще попереднього дня, в часі боїв, я відвідав обидва курені, разом з ад’ютантом полка, поручником Діце. Повернувшись уночі до Ясенева, я зайшов на квартиру д-ра Любинецького, що був полковим лікарем. Перед шостою годиною ранку виїхав із села командир полка, а за ним його ад’ютант. Я покинув село в той момент, коли воно було під ворожим обстрілом. Опинившись на шосе в напрямі Олеська, я наздігнав другий курінь, що марширував у напрямі на Загірці. На роздоріжжі Олесько-Підгірці я зустрів командира штабової сотні, німця, і разом з ним ми подались у напрямі Підгірці. З нами була теж кінна чота полка. Проїхавши яких 200 м., нас сильно обстріляли зі сторони щойно покиненого Ясенева. Ми мали багато втрат убитими і раненими. Моєї пропозиції, затягнути оборонну лінію, командир сотні не прийняв і чимскорше поїхав у напрямі Підгірець. За ним подалася ціла сотня. У певній віддалі за ним посувався я з кінною чотою.
Доїжджаючи до Підгорецької гори, я стрінув важку сотню, зараз не пригадую, якого полка. Тим часом большевики наступали щораз сильніше. Мені не лишалось нічого іншого, як, зібрати кулеметників, затягнути провізоричні становища і відкрити вогонь. Невдовзі прилучився до нас відступаючий з напряму села Ясенева, відділ протипанцерної зброї, «Пак», якому відразу вдалося знищити два большевицькі танки, що появилися не більше 300 метрів від нас.
У між часі почали надходити й інші старшини і розбитки від сторони Ясенева. Тоді я покинув моє становище і поїхав з кінною чотою до штабу дивізії, що перебувала в ліску недалеко Олеська. щоб довідатися, де збирається наш 29 полк. Хочу відмітити, що від несподіваного большевицького наступу наш другий курінь, як також і інші частини дивізії, мали великі втрати. Це було між 6 — 8 год. ранку 18 липня.
Доїжджаючи до команди дивізії, я зустрів по дорозі нашого командира полка підп. Дерна, який сказав мені, що саме вертає з Загірець і що там збирається наш полк.
Полковник від’їхав до штабу дивізії, а я залишився при кінній чоті, чекаючи на його поворот. У тому ж часі проходила попри мене 7 сотня ІІ куреня, пор. Данилишина. Після повороту зі штабу дивізії, командир полка доручив мені перейняти команду над 7 сотнею і чотою кінноти, повести іх до села Затірці і там заняти становище на горбі, в напрямі села Ясенева. Приказ було скоро виконано.
Большевики підсунулися на тисячу метрів і з трьох сторін почали обстрілювати наші становища. Нам було видно, що село Підгірці, а принайменше його східня частина, вже зайняті большевиками. Щоб урятувати важку зброю, командир полка доручив сотням негайно відступати в напрямі села Олеська. Самі ж, тобто командир полка, ад'ютант, командир 2 куреня сотн. Аллеркампф, його ад'ютант, командир штабової сотні пор. Вайс, хор. Л. Ортинський, старшина для доручень 29 полка, хор. Чучкевич і я залишилися на старих становищах, вичікуючи на рештки наших частин. Скоро наше положення дуже погіршало. Спереду від Ясенева підходили большевицькі танки, а за ними піхота; в Підгірцях були вже большевики, а єдина дорога, ще не занята большевиками, була під сильним ворожим обстрілом.
Тому, що не було іншого виходу, ми рішили пробиватися дорогою. При допомозі трьох авт, з яких одне було ушкоджене обстрілом, ми під сильним ворожим вогнем ворога проскочили критичний відтинок шляху і під'їхали до села Хватова. В Хватові ми долучились до наших сотень і зараз же почали встановляти нову оборонну лінію обабіч шосе.
В цих становищах ми залишилися до 19 липня, 12.00 год. полудня.
Цілий день 18 і вночі на 19 липня відбивали наші сотні большевицькі наступи зі сторони Ясенева. Наступала большевицька піхота при підтримці танків Т-34.
Згідно з наказом з дивізії, ми мали втримати ці становища до 17. 7. 12.00 год., щоб таким чином уможливити протинаступ наших танків, що за завдання розбити оточення і пробити нам вихід на захід. Незважаючм на безперервні большевицькі наступи і великі втрати раненими і вбитими, наказ був належно виконаний і становище залишено щойно о год. 11.15. 19 липня.
Разом з командиром 2 куреня, сотн. Аллеркампфом я провів ніч з 18 на 19, на обсерваційному пункті. Між 6-7 год. ранку. 19. 7., був поранений командир полка. Його відвезено на головний перев'язувальний пункт у Підлиссі, а команду над рештами полка перейняв сотн. Аллеркамиф, залишаючи мене біля себе для допомоги.
Тому, що ворожий обстріл щораз дужчав, а большевицькі панцери під'їжджали на віддаль не більше 800 м., сотн. Аллеркампф і поруч. Діце рішили перенести командне місце полка, яких півтора кілометра взад. На старому місці залишилися хор. Чучкевич. хор. Рудакевич і я. Біля 10.00 год. стрільно розбило нашу телефонічну станцію, і я з двома раненими стрільцями поїхав автом до Підлисся, до головного перев'язувального пункта. По дорозі кількакратно був під вогнем. і щойно коло 11.30 зміг повернутися назад. Одначе, на старе становище не довелося повернути, бо вже під Олеськом польова жандармерія завернула нас, інформуючи, що східнью частину села вже зайняли большевицькі танки.
Вертаємось, отже до Підлисся і зголошуємося в нашого раненого полковника о год. 12.45. Від нього дістаємо доручення: збирати рештки нашого полка і розбудувати оборону села Підлисся. В цей час село Підлисся, що лежить на рівнині, було заповнене всякого рода поїздами і вояцтвом. Це запримітило вороже летунство, і цілий день безперервно бомбило село й околицю. Теж дорога Підлисся-Почапи-Білий Камінь, якою відступали рештки чотирьох дивізій, була цілий день під обстрілом ворожого летунства.
Разом з ад'ютантом Діце приїхали ми до Почап, а під вечір 19, осягнули село Хильчичі, що горіло після летунського налету. Невдовзі прибув туди наш полковник з українськими і німецькими старшинами. На годину 2.30 наказано було почати прорив у напрямі Золочів-Красне. Назначеного часу виїжджаємо з Хильчич і їдемо в напрямі шосе Золочів- Красне. Нас зустрічав шалений вогонь всіх родів зброї ворога, що обсадив верхи Гологорів зараз же за залізничним шляхом. На короткий час постає деяке замішання, що його вдається швидко опанувати. Я з хор. Чучкевичем збираємо нашвидку пробоєву групу і, після короткого слова до хлопців, кидаємось проривати кільце большевицького оточення. Ми мали багато втрат, але все ж таки вигнали большевиків із їхніх становищ. Давши воякам короткий відпочинок, ми пробивалися далі в напрямі, де сподівалися зустріти німецький фронт. Прорив з кільця не означав, що ми вийшли на територію вільну від большевиків. З моєю групою, що складалася з 30 людей і мала 4 кулемети, ми пробивалися далі, а дорогу вказували нам німецькі літаки, що кружляли над нами. Вже за горою на широкій поляні, ми зустріли другу групу, що саме прорвалася з кітла. Зі знайомих стрінули там раненого хор. Л. Ортинського, майора Ціглера, хор. Фесселя. З ними тривав далі наш марш на захід.
Пополудні, о 14.00 год., осягнули ми село Жуків. де лишились на кількагодинний відпочинок. О год. 19.00 відмарширували в напрямі на Дунаїв.
Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА, число 7(9), липень 1951
Народився Михайло Левенець 26 березня 1911 у Малих Фільварках (передмістя Бродів) у сім’ї Степана Левенця та Анни з роду Червінських. 1929 закінчив Бродівську гімназію. Навчався на філософському факультеті Львівського університету, однак 1930 заарештований польською владою за націоналістичну діяльність.
Служив у польському війську, закінчив старшинську летунську школу в Познані. Однак військова кар’єра припинилася після катеґоричної відмови змінити метрику з греко-католицької на римо-католицьку. Повернувшись додому, бере дієву участь у суспільно-політичному та культурно-освітньому життя краю.
Закінчив Львівську богословську академію, 12 червня 1938 прийняв тайну священства з рук митрополита Андрея Шептицького.
Був священиком у Гаях Дітковецьких та Великому Любіні. (В однім із джерел є згадка, що у 1939–41 о. Левенець був секретарем архієпископа Йосифа Сліпого). За перших совєтів переходить до німецької зони окупованої Польщі і поселяється в м. Сянок.
З початком німецько-совєтської війни переїхав до Львова і став настоятелем Малої духовної семінарії.
1943-го, коли проголошено про створення Дивізії «Галичина», о. Михайло Левенець добровільно зголошується до її лав. Був серед перших 12 священиків Львівської архиєпархії УГКЦ, спрямованих до таборів вишколу добровольців Дивізії. Військовий вишкіл для капелянів проходив від 20 серпня до 3 жовтня 1943 у м. Зеннґаймі в Ельзасі, Франція. За дорученням капеляна Василя Лаби він склав статутні вказівки для польових духовників Дивізії. Ці вказівки зобов'язували капелянів щонайменше двічі на тиждень проводити з дивізійними вояками бесіди, що виробляли б у них характер, підтримували дух, виховували чесноти побратимського спільного життя, готовність жертвувати власним життям на благо інших, бути охайними й зберігати військову таємницю, застерігати від саботування обов'язків й утримуватися від невиконання наказів їхніх старшин тощо.
Під час розгортання дивізії під Бродами о. Михайло Левенець був капеляном 29-го ґренадерського полку. 23 червня 1944 він прибув у 29-й полк, що стояв у селі Ясенів коло Бродів. У німецьких документах про Дивізію, датованих 28.06.1944, про капеляна М. Левенця зазначено, що він у ранзі хорунжого (ваффен–унтерштурмфюрера) служить при штабі 29 полку Дивізії. 16 липня 1944 рушає на нову дислокацію підрозділу у село Жарків коло Бродів.
Під час боїв під Бродами не тільки ніс душпастирську опіку, але й виявив вояцький хист, багато українців врятував від смерти чи большевицького полону, допомігши вирватися з оточення. За мужність у боях під Бродами відзначений Залізним Хрестом ІІ класу.
У відновленій Дивізії О. Левенець, поряд із о. Л.Сивеньким, служив у дивізійному штабі. В іменному покажчику значиться як головний капелян Дивізії (при цьому о. В.Лаба залишився керівником Відділу духовної опіки Військової Управи і по лінії духовної опіки був головніший за о. Левенця). У німецьких документах штабу Дивізії, датованих зимою 1944-1945, про капеляна М. Левенця зазначено, що він входить до складу VI відділу (займався психологічною службою) штабу Дивізії з посадою капеляна,
25 квітня 1945 у присутності генерала Павла Шандрука капелян Левенець прийняв присягу вояків 1-ї Української дивізії Української Національної Армії.
Разом із сот. Любомиром Макарушкою, проф. д-ром Фріцом Арльтом* та ген. Павлом Шандруком він намагався поінформувати командування союзників про характер УНА і зокрема 1 УД.
Після війни потрапив до табору військовополонених в Австрії, відтак до табору в Ріміні (Італія), де й далі ніс духовну опіку українським воякам. По звільненні з полону був призначений церковною владою канцлером Апостольської Візитатури в Мюнхені. 1952-го за дорученням Кир Івана Бучка о. М.Левенець переїжджає до Парижа на становище канцлера, радника Апостольської Візитатури і члена Церковного Суду. Майже 40 років пов’язують о. Михайла з Францією. Він був духовним опікуном Спілки української молоді (СУМ) та Організації українських робітників у Франції (ОУРФ). Згодом став Генеральним капеляном СУМ у діяспорі. Разом із Преподобними Сестрами Служебницями опікувався Українською Четверговою школою. Також був обраний членом Управи Наукового Товариства ім. Т.Шевченка в Сарселі, став членом Комісії допомоги українському студентству (КоДУСу).
У 1961 він був призначений парохом кафедрального храму св. Володимира в Парижі. В 1962 іменований протопресвітером, а в 1963 Папа надав о. Михайлові Левенцю звання Монсеньойора-Шамбеляна.
Помер отець Михайло Левенець після довготривалої хвороби 12 лютого 1991 року, похований на цвинтарі Монпарнас.
_____________________
* Штандартенфюрер д-р Фріц Рудольф Арльт. Був керівником бюра добровольців Сходу при Головному управлінні військ СС. Він разом з генералом Отто Вехтером був основою творення УНА. Вони супроводжували ген. Шандрука в нарадах з німцями, а згодом були на фронті. Взяли участь у присязі Дивізії українському народові. Арльт взяв участь з поручником Любомиром Макарушкою в переговорах з англійською армією щодо капітуляції Дивізії як перекладач.
Джерела:
