Ярослав Дашкевич
ЕВГЕН МАЛАНЮК
Зі спогадів
Твори Маланюка читав я ще на гімназійній лавці (незважаючи на війну - а може, якраз тому - ми все ж таки читали, а до невеличкої бібліотечки нашого класу, шостого-сьомого, Академічної гімназії у Львові, хтось пожертвував також томик Маланюка), але я тоді й не думав, що з поетом зустрінуся віч-на-віч.
Літо 1943 р. було у Львові важке і тривожне. Моїй мамі вдалося роздобути дві, кажучи пізнішою мовою, путівки до пансіонату «Аріядна» в Заліщиках. Ми, тобто Аня, дочка письменника Юліяна Опільського (Юрія Рудницького) і його дружини, приятельки мами з львівської учительської семінарії, Марусі, та я пробиралися туди не легко. Зважаючи на окупаційний режим, треба було роздобути офіційні відрядження (такі отримали від Українського краєвого комітету). Поїзд відходив рано, а зобов’язувала поліційна година, тому треба було ночувати десь поблизу головного вокзалу, щоб потрапити вчасно до поїзда. Документи перевіряв нахмурений польовий жандарм у сталевому шоломі; потім продавали квитки.
Пляж "Сонячний" у Заліщиках на Дністрі, на "польській Рів'єрі", 1930-ті роки.
Так ми потрапили до Заліщиків, у трохи нібито інший, веселіший і безтурботний світ. Двоповерхова вілла Українського центрального комітету «Аріядна» стояла недалеко від низького лівого берега Дністра. Директорував у ній колишній офіцер Української галицької армії, якого всі титулували «пане сотнику». Чисто, просторо, великі вікна, велика їдальня і, відносно непогана, як на воєнний час, кухня. Кімнати на першому і другому поверхах. Несподівано опинився я в одній кімнаті разом з моїм двоюрідним братом, Борисом Сабатом, юристом, референтом - тоді - львівського УКК. Мешкали ми на другому поверсі справа; на цьому ж поверсі зліва був Евген Маланюк з дружиною та сином, що приїхали з Варшави.
Виявилося, що у віллі взагалі чимало цікавих людей. Письменник Юрій Косач з черговою секретаркою. Співачка Лідія Черниш, альт, співак Вільховий (Ольховий), що зранку виходив на берег ріки і співав. Акторка Зоня Стадник. Моя родичка (тітка) Ірина Лежогубська, тоді викладач торговельної школи (пізніше доцент Львівського медінституту). Студентка Наталка Павлюченко, що незабаром у Львові стала Ліфіною.
Час від часу до Заліщиків також доходили подихи війни. На пляжі я знайшов листівку з описом Ковпака і з сумою нагороди за його голову. Заліщики на німецькому («генерал-губернаторському») і румунському кордоні, що проходить по середині Дністра. Тому купатися можна лише біля лівого берега ріки. По ріці зрідка прошмигують німецькі прикордонники на моторному човні. Заходять до «Аріядни», беруть дівчат прогулятися в човні - зрештою, цілком коректно. На другому боці, на дорозі, часом з’являються румунські прикордонники. Гаряче, це липень, а, крім цього, шкода чобіт - і вони їх носять за плечима, прив’язаними до карабіна. Зранку і звечора з високого правого берега (буковинського) долітають звуки дзвона і побожні співи - там буквально причеплений до стрімкого схилу невеличкий монастир.
Гарний, з сірувато-білим піском, пляж. Недалеко високі дерева, що кидають обмежену тінь. Глибше - поле кукурудзи, в якому можна переодягатися. Містечко тут кінчається, трохи далі берег заріс високими лозами - для інтимнішого засмагання і для вечірніх розмов.
Маланюк - веселий, радісний, усміхнений - царює цілий день на пляжі. Високий, кремезний, смаглявий, волохатий, життєрадісний. Дружина маленька, кругленька блондинка з рудуватим відтінком; син - веснянкуватий хлопчик з таким же волоссям. На сонці їм погано, горять. Тому на пляжі далі царює Маланюк, йому 46 років, він повний чоловічої сили. Довкола нього в’ються жінки, бо він не лише відомий поет. Маланюк сміється, сипле анекдотами. Обурюється: жінки приховують на пляжі те, що мають найкращого. Серед пляжників висока, гарна, чорнява - і з полум’ям в очах - смаглява гуцулка, вільний чорний купальник якої більше показує, як приховує. Коли схрещуються їхні погляди, немов крешуться іскри.
Косач явно не здатний протистояти. Блідий, худий, тендітний, хирлявий інтеліґенток ховається з своєю секретаркою і з друкарською машинкою в тіні дерев. Він диктує, вітерець приносить цокотіння клавішів. Хоча він також чи не в апогеї слави. Недавно львівський театр ставив його «Облогу», і він має право на увагу публіки. Але не виходить. Обидва - поет і письменник-драматург - якось не дуже спілкуються між собою. Радше не добачають один одного.
Маланюк був душею товариства. Заліщики він знав. Він був там у серпні 1936 p., залишив поетичний слід - невеликий триптих «Над Дністром»* («Дністер тече прудкий, Яри стрімкіш, ніж наші»). Тепер він водить - до недалеких Добрівлян, де ми фотографувалися на дерев’яній дзвіниці; до містечка, над висаджений у повітря міст, що проваллям розрізав шосе Галичина - Буковина. Ще фотографувалися, і ще, і ще. Може, десь збереглися ці світлини? Ті, що були у мене, пропали після арешту.
Десь під кінець перебування в Заліщиках був вечір поета в «Аріядні», в їдальні на першому поверсі. Маланюк читав свої вірші, також написану там «Присвяту» («Пам’ятаєш, як певно, як владно/ Ти вела лабіринтом любові/ Аріядно моя, Аріядно,/ Сонця й літа нестримана повінь»). Ніхто не шукав очима цю справжню, незаміфологізовану Аріядну, але дехто, здається, знав, хто вона... (До речі, в збірці «Проща», 1954, та в передруках з цієї збірки, наприклад, «Поезії», Львів, 1992 - вірш «Присвята» датовано «1944. Вілла Аріядна», «Заліщики». Ця дата неправильна, по-перше, бо Ковпак здійснював свій карпатський рейд у липні - на початку серпня 1943 р. - 16 липня він перейшов Дністер; по-друге, совєтські війська захопили Заліщики 24 березня 1944 p., так що влітку 1944 р. Маланюка у Заліщиках не могло бути).
Від’їзд із Заліщиків був сумним - це було прощання з безжурним все ж таки літом. Львів’яни зайняли кілька купе вагона, але Маланюків між нами не було. 1951 року, лежачи на нарах у київській пересильній в’язниці, я розговорився з сусідом. Він був із Заліщиків. Сотника з «Аріядни» заарештували весною 1944 p., і він пропав; мого сусіда, що колись працював робітником у «Аріядні», забрали в 1950 р. і дали двадцять п’ять років за підпілля.
Мабуть, у 1961 р. я знову поїхав до Заліщиків. Був на тому самому пляжі, входив у цю саму ріку, тепер вже не поділену навпіл. У маленькому монастирі не дзвонили, бо його вже не було. «Аріядна» стояла обдряпана, занедбана і сумна. Сонячні й погідні дні липня 1943 р. відійшли кудись далеко в минуле.
* Евген Маланюк
НАД ДНІСТРОМ
1.
Дністер тече прудкіш. Яри стрімкіш, ніж наші,
Мов круча — річище. Та щось дихне — і враз:
Південне небо — лазурова чаша,
І вічність — час.
І все стирається — розлука, зморшки, роки.
І все вертається — дідизна. юність, даль.
Знов простір виника безмежний і високий,
Дзвінкий, як синь, прозорий, як кришталь.
2.
Високий правий берег. Голоси
Доносяться над срібним плесом лунко.
При березі — дорога. І мажара
Порожняком потойбіч торохтить.
На дущогубках пропливли рибалки,
Мов кришталева тиша над Дністром.
Замкнути очі — і на мить немає
Цих двадцяти важких чужинних літ,
Що проорали чоло і поклали
На плечі труд безкрилий, що навік,
Навік пожерли в серці порожнечу.
...Замкнути очі — і зника Дністер,
І замість нього котиться Синюха...
Поцейбік — наш город (ті самі верби,
І баклажани, й дині, й кукурудза),
А по тім боці — в тій ото хатині —
Живе Карайгуз, славний і страшний.
Рибалка — в літі, у зимі — мисливий,
А цілий рік — п’яниця. Недарма
Його дружина все, було, виводить.
Що «тяжко жити за п’яницею»,
Хоча й не знать, для кого було важче?
Він із корчми додому припливав
Вночі човном і, боячися жінки,
Всю ніч сидів на камні прибережнім,
Співаючи сумних пісень всю ніч.
Вночі, було, прокинешся — і чуєш
Глухий, далекий голос самоти
І безнадії — то співав Карайгуз.
В тім співі був і спогад про минуле,
І давня спрага волі степової,
І темний гнів нащадка, й виклик долі,
Й терпка нудьга. і запорозька лють.
І страшно було. І кричать хотілось.
Із уст сухих само зривалось: «Мамо!»
І мама тінню легкою з’являлась,
Казала «спи», хрестила і зникала,
І медом зліплював повіки сон.
3.
Шумить серпневий вітер, майже
Херсонський, майже степовий.
Мій вітре простору, заграй же
Про молодість і даль! Повій,
Повій на чорну Україну,
Де вод і зор давно чортма,
Де кожен рік, де кожну днину
Бездонна поглина тюрма.
Повій і голос, що не стих ще,
І той вогонь. що ще не згас.
...О, ще самотніше, ще тихше
Молімось про вогненний час!
(Заліщики, VІІІ.1936)
"Елегії", написані к 1943-1944 рр., напевне, відбивають стан поетової душі у той важкий, дуже непевний час...
Евген Маланюк
ЕЛЕГІЇ
1.
Ти була Еспанія, Еллада...
Все летить нестримно, як стріла.
Розпадається остання влада
В пазурях голодного орла.
Майже вчора ще гули гармати,
Переходили тугі полки.
Древня, підмогильна Вічна Мати
Усміхалась крізь віки.
І розтанула під вий номада
Ніби привид сивоголубий.
Де пливли Еллада і Гренада —
Знов кістки, руїни і горби.
03.02.1943
2.
Персеполіс у бурі і огні
І Олександра божеська десниця.
О. Ольжич.
О, серце крихке, душе кам'яна й окаянна,
Чи чуєш, чи бачиш — кінчається згаслий ваш світ!
Епоха, епоха відходить від вас невблаганно -—
І де ж ваш притулок? І хто ж залишив заповіт?
Осіннім дощем вижирає проржавлені барви
І все розпливається, все заникає в імлі.
Лишається тільки в залізо зокований варвар
Та гнані у безвість, відірвані діти землі.
Ні краю нема, ні кінця пророкованим мандрам
Пустелями нив, цвинтарищем осель і дібров,
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Де ж Персеполіс твій, тьмянозорий і злий
Олександре,
Сонце битв духотворчих і яра на лезах любов?
24.02.1943
3.
От і йде
Шепчучи „засни”,
Білий день Чорної весни.
Занімій
Зв'ялена рука —
Цвіт німий.
Прозелень гірка.
Дощ — і той
Старчими слізьми...
Самото,
Одури і візьми
Без пісень
Сонця й далини —
В білий день
Чорної весни.
18.06.1944
