.
Нетолерантний Евген Маланюк, безкомпромісний солдат Нації, найулюбленіший поет.
БІОГРАФІЯ
1.
Завжди заслуханий: музика, самота.
Так, без шляху, без батька, без предтечі.
Так — навпростець — де спалює мета.
Все чути. Всім палать. Єдиним болем бути,
Тим криком, що горить в кривавім стиску уст,
І знать, що випало — загаснути забутим,
І спомином кінця — кісток народних хруст.
2.
Так вийшовши з глухого степу,
З зідхань страждальної землі,
Вирізьблюю німий життєпис
На дикім камені століть.
Так конструюю вічний образ
На сірім цоколі часу,
І мудрість протина, як кобра,
Гадючим зоренням красу.
І розраховує, й шепоче,
І виміряє кожен крок.
Лиш електрично колють очі
Крізь все мереживо морок.
Заплутуюсь густіш і гірше
Під діямантовий гіпноз,
І тільки бачу — камні, вірші,
І тільки чую — гул погроз.
І все боюсь: скінчиться термін,
А я не скінчу завдання
І попливу один, без керми,
У тьму вмираючого дня.
3.
Мушу випити келих до краю —
Полиновий мед самоти,
Так нещадно, так яро згораю. —
Чи ж побачиш, почуєш ти?
Недорізаним звірем — вітер
Проридає в страшний простор.
(Там жито — надовго збите,
Там чорним повітрям — мор).
А я мушу незморено-просто —
Смолоскипом Тобі Одній,
Я — кривавих шляхів апостол
В голубі невечірні дні.
1924
З Варшавських зошитів
11. 06. 1941
Чому б не написати пригодницького роману? “На Сході — ми”* - річ наївна й безсила, але ДД [Дмитро Донцов] одразу і даремно накрив автора мокрим рядном (NB: раптовна глухота у ДД, що зрідка повторюється).
Цікавий сон — один з “тих” снів.
1. Чекається потягу — в останнім моменті — з валізкою, маю їхати з якимось польським “пресовим” діячем. Ніяк не можу нав’язати з ним [нрзб.] в потязі.
2. В пошукуванні його трапляю до... Москви. Якась не то “курсіха”, не то родичка, досить печального [нрзб.] виду. Водить по Москві. Йдемо до театру — ніби щоб “забити час”. З театру в ніч. Зорі над Москвою. Куранти. Але де перебути? Йдемо до був[шого] “Яру”. Там дешевий комфорт з червоним оксамитом і запорошеними пальмами. Публіка досить [нрзб.] з’европеїзована (обличчя в них — ці обличчя починаються вже в Польщі — безвиразна нудьга, повний брак характеру, нудота і покора з хитрости). Потім приснилися навіть азіятські морди [нрзб.]. Звичайна ситуація “еміґр[антського] сну” - я вже шукаю там переночувати, вже розмовляю з якоюсь кухаркою-українкою. Втім, з’являються якісь фіґури з ҐПУ - одесько-єлисавет[градського] типу і починають пізнавати. В цім моменті — без [нрзб.] раптом жіночий голос “Eponvantable!”** - [нрзб.] - вона в амер[иканській] амбасаді, порозуміваємося очима, вона улаштовує на ніч.
На цім обудився і подумав, що разом з Чирським*** треба написати авант[юрний] роман.
_____________________
* Іван Чернява, псевд. Еміля Кіцили, (1911, Львів — 1943, Вроцлавек, замордований фашистами) — письменник, член літературних груп “Листопад” і “Дванадцятка”.
“На Сході — ми! Фільм прийдешнього”, повість, 1932
** "Жахливо!" (фр.).
*** Микола Чирський (1903 — 1942) — поет, драматург, актор, хореограф, громадський діяч. Нар. в Кам’янці-Подільському. З 1920 на еміґрації в Польщі. Близький приятель Е. Маланюка. У 1941 разом з Похідними групами повернувся в Україну, де й помер.
* * *
Je suis un fils de cette race...
Е. Verhaeren*
Внук кремезного чумака,
Січовика блідий праправнук, —
Я закохавсь в гучних віках,
Я волю полюбив державну.
І крізь папери, крізь перо,
Крізь дні буденні — богоданно
Рокоче запорозька кров
Міцних поплечників Богдана —
Тих отаманів курінних,
Що, під гармати революцій.
Уміли кинуть п'яний сміх
В скривавлене обличчя — муці.
Чия залізна голова
І з-під катівської сокири
Жбурляла в чернь такі слова,
Що їй мороз ішов за шкіру.
Хто в дикий вихор гопака
Втіляв життя назустріч степу,
Й чия упевнена рука
Зміцняла сивого Мазепу.
Коли ж в батуринськім огні
Держава рухнула, тоді то
Вони взяли свячений ніж.
Залізняка майбутні діти!
Хай згинуло, хай загуло, —
Вони лишилися, як криця!
І жадний примус, жадне зло
їх не примусило скориться!
Херсонські прерії — мов Січ,
А кобзарем — херсонський вітер,
І рідним був одразу клич:
— Вставайте! Кайдани порвіте!
Бо ж там тече козацький Буг
Й — не раз червоная — Синюха,
А я там весен вербний пух
І дух землі — з дитинства нюхав.
Як не калічила Москва,
Не спокушав її розгон той, —
Та враз підвівсь і запалав,
І з серця кров'ю крикнув Ґонта.
... Даремно, вороже, радій, —
Не паралітик, і не лірник
Народ мій — в гураґан подій
Жбурне тобою ще, невірний!
Ще засилатимеш, на жаль,
До Києва послів московських, —
І по паркету наших заль
Ступати лаптю буде сковзько.
5.6.1924
___________________
* "Я - син цього племені..."
Е. Вергарн
