Олександр Смик
* 26 жовтня 1957 - † 18 травня 2022
Пом'янімо...
ШЕВЧЕНКО В БАЛАКЛАВІ
Чомусь гірчить ранкова кава
Мені знайомий розповів
Тарас Шевченко в балаклаві
Мочив в сортирі москалів
За Симоненка і за Стуса
Мочив опричників Кремля
А ще не втримався спокуси
Обтріпав їхнього орла
Сосюру бачили й Тичину
Гончар стояв на блок-постах
Ходила Леся як причинна
Але з прокляттям на вустах
Франко гукав під гул гарматний
Це зло. Лупайте цю скалу
І ліг на дуло автомата
За цю Україну малу
А згодом тисячі вставали
Лупайте цю скалу
Це зло
Багато їх було чи мало
Лиш тебе кажуть
Не було…
Як нескошене жито моє покоління,
Мої друзі в граніті, але не на колінах,
Галасливі пророки з янголами на спинах
Проорали глибоко сірозем України.
А яри на долонях проорала їм доля,
Кому кулею в скроню чи петлею на волю.
Забуття чи безсмертя – не приходиш до тями,
Мабуть, легше померти, ніж ходити ярами.
На дев’ятому колі всі нарешті зустрілись,
У розмовах з собою ми не наговорились.
І в розплющені очі впало сяйво Дажбога,
Що яри й стежки Божі для людини – дорога.
Опускались на землю, задихались від пилу,
Віршували таємно, жити вголос навчились
І орали цю землю, хоть ставали волами
І дорогу шукали в повен зріст над ярами,
В повен зріст над ярами...
Як нескошене жито моє покоління,
Мої друзі в граніті, але не на колінах,
Але не на колінах...
Олександр Смик
РИМАРУК У КОЛІ САМОТНІХ МУЗ
Вони
і досі стоять поруч у стародавній шафі – ці два весільні келихи. Келих радости й келих смутку. Чомусь за весільним звичаєм не розбиті на щастя – нині вони просто до безмежности пусті…
Місце свого негучного весілля з Лесею Ігор обирав сам. У Будинку творчости з бурхливою назвою «Потік Ірва», що розташувався на надспокійному Затишші у Кременці, йому добре писалося. Можливо думав, що буде добре житися… Не знаю чому, але те, чого хотів він, важко було заперечити. Просто щирій людині завжди щиро йдуть назустріч.
Його чекали тут завжди. З першої яви на Затишші, коли він вималювався у своєму предовгому чорному пальті й широчезному чорному капелюсі, виснажені цікавістю сусіди одразу охрестили його – «наш рабе». Ким був насправді, у провінційному Кременці, певно, не знають і досі. Ходив повільно, говорив і жив – тихо. У Римаруковому розмірі. Тут він ніколи й нічого не планував. Ішов куди душа забажає: в галасливі каварні до незнайомих йому людей, чи до сповідей Миколаївського собору, чи розчинявся у глухих стінах Богоявленського монастиря. На початках він просив, щоб окрім його не було ніяких «гостей», згодом звикся і став відкритішим. Коли людину просто люблять і нічого від неї не хочуть – вона це відчуває. Всі слова і події для Ігоря мали значення. В кожній речі на Затишші знаходив для себе особливий зміст і символіку. Бувало, всядеться на гамак під музичним деревом і: «Я Байда, байдикую в гамаку, а не на отаманському гаку…». Ця легкість і точність Римарукових поетичних фраз мене іноді заворожувала, і я запропонував йому нотувати рукописну книгу, книгу віршів, які писались у Кременці. Вона так і лежить на своєму місці. На жаль, не дописана…
Після смерти Юрія Покальчука приїхав сам не свій. Повторював як мантру: «Після Покаля – я наступний». Гнівався, що «Сучасність» перетворюють на книгу спогадів. Він жив часописом. Вся відповідальність була на ньому. Навіть більшу частину так званого відпочинку завжди проводив у правках чи вичитці. А ще болючіше сприймав усі зміни в журналі. Щоб відволіктися, говорив про всякі життєві речі й тут найкраще він розумівся з Олею, вона замінила йому і сестру, і маму. Останнім часом давались взнаки його хвороби, і певно саме тому, як ніколи, Ігореві був потрібен її життєвий заряд нестримної галицької енергії. Відверто кажучи, я ніколи не чув, щоб Ігор сміявся й радів життю так, як у нас. На футболках будинку написано: «Музи чекають на вас, підхід індивідуальний» – це його дуже тішило. Він завжди повертався з міста з квітами і навіть в останній приїзд, певно відчуваючи наперед, хотів подарувати їй вишиту мамою ікону, яку завжди возив із собою. Вона його відмовила і переконала в тім, що ікона його збереже. Останній запис на відео, коли він читав власні вірші, зробила теж вона. Цей запис я передав у Львові Лесі. Перед від’їздом до Львова Ігор майже всю ніч палив багаття і спалював в ньому листи й папери, йому ніхто не заважав. Горіти і згорати – справа для поетів інтимна.
«Тепер він вільний», – згодом вимовить, як видихне, на прощальній тиші, Тарас Федюк. Тепер він вільний… Не знаю… Можливо…
Кременець – Тернопіль
2010
МИТЬ
Не долетить стріла, не долетить
І відчаю в очах не закарбує...
Навчися, чуєш, цінувати мить,
Якщо молитов Бог твоїх не чує.
Переболить, усе переболить,
Час наші рани, певно, залікує;
Навчися нині цінувати мить,
Коли молитов Бог твоїх не чує!
Все неповторне, навіть, ти і я,
Як неповторні миті в цьому світі;
Любов моя, любов твоя -
Яких ніхто не зможе повторити.
Твоя свіча іще палахкотить,
Хоча зозуля інше пророкує;
Навчися, чуєш, цінувати мить -
Тоді молитви Бог твої почує!
Не долетить стріла, не долетить
І відчаю в очах не закарбує...
Навчися, чуєш, цінувати мить -
Тоді молитви Бог твої почує...
ШАНУЙМОСЬ, ПАНОВЕ
Хоч пам’яті щирі, шануймось панове,
А пам’ять в народу іди відбери.
Ген жовто-блакитні, а ген малинові,
На ратушах наші, цвітуть прапори.
Здавалось не варто нам Бога гнівити,
Вже молодь поволі злітає у вир,
Шануймось панове, нам жити і жити,
Доки не зморила серця нам Сибір.
Ой де ви, ой де ви, літа молодії,
Ви десь розгубились в шаленій борні.
А хто вас не мріяв під дзвони Софії
В’їжджати у Київ на білім коні.
ЦЕ ВІЙНА
Можливо невчасно
Можливо нечесно
До мами принесли
Простріляний хрестик
І висохли сльози
І серце скоринка
І враз посивіла
Загорена жінка
Це війна
Тепер в Україні
Війна в кожній хаті
І мусимо знов
За Іуд помирати
Казали брати
Говорили слов’яни
А зараз крокуєм
До спільної ями
Це війна
Не хочеш вмирати
А хто ж цього хоче
А як же потому
Дивитись у очі
Тій мамі яка
Не роз’яснить малечі
Чому це пустуючі
Гнізда лелечі
Це війна
Ховати повістку
Втікати із дому
Шукати знайомих
До воєнкомів
Ховатись в стакані
Відсидітись тихо
Але ж це не вихід
Коли всюди лихо
Це війна
Усі тимчасові
На білому світі
І треба померти
Щоб жити і жити
Ідеш воювати
За власні родини
Це ж наша земля
І моя Україна
Це війна…
Не
плакав, не боявся, не просився,
Пусті патрони випали з руки.
Мені було шістнадцять, як з криївки
Мене тягли, виймали ястребки.
А далі – ешелони, чорні вежі,
Колючий дріт етапних таборів,
Ведмежий край, за небокрай – безмежжя,
Лиш мамин погляд свічкою горів...
Сніги, сніги... Червоне, чорне, біле...
Сибірських рік закуті береги...
Сніги, сніги мені ви присудили
За Україну сплачувать борги.
Мене стріляли, різали, душили
В Кингирі, Магадані, Воркуті,
Не знаю де взялись у мене сили,
Щоб пережить випробування ті.
Не плакав, не боявся, не просився,
Від тих часів студеної пори.
Старий я, щоб іти тепер в криївки,
Та мусить хтось здійняти прапори.
Сніги, сніги... Червоне, чорне, біле...
Сибірських рік закуті береги...
Сніги, сніги мене приговорили
За Україну сплачувать борги.
Його голос з нами.
***
Далеко сивий берег. Ще далі Україна,
Де соняхи і сонце, як батько з немовлям.
А ми – в далекий світ, мов покритка причинна,
Осміяна на людях в догоду москаля...
Прощай, любимий край, ридання мої тихі.
Одного лиш не дай: калині відцвісти!
Прощай, любимий край. Із тополиних віхол
До Тебе поверну – в любові присягти.
І навіть імена розгублені у кличках;
Ніхто не пам’ятає, чи справді був такий.
Безчестя в іменах... Безчестя чи величчя...
А нашим нареченим – червоні чобітки.
Зітхають океани, відлунюють їм трюми.
Одна відрада тільки: хтось пісню заспіва...
Який скорботний хор, коли живцем у трунах,
Коли за диригента – надія ледь жива.
***
Зима. У Кременці зима.
Як наречені вбрані гори.
Замалювали білим чорне,
Шукати чорного дарма.
Зима — пречистий дивосвіт
На
цих краях благословення
На першу стежку, перший лід
На тебе, на дітей, на мене.
Зима. У Кременці сніжить.
Лише на мить замовкли дзвони.
Камінна сваха сонна Бона
Над містом вкопана стоїть.
Кого сьогодні час зведе
На веселковім рушникові
І за кого замовить слово
Шукати білу душу де?
Олександр СМИК
Заворожений
Лютий… Лютня виспівує лють
Східні мотиви з азійськими градами
Мене сьогодні не вб’ють
Хоч би сьогодні…
Це радує
Лютий лютує дарма
Не замерзають крила
Тут на Донбасі зима
Чорна, червона, біла
Тут на Донбасі сніги
З багнюкою перемішані
Тут легко, бо є вороги
І прапори як повішені
Лютий виспівує лють
А я піднімаю знамено
Мене сьогодні не вб’ють
Вбивають навколо мене
Помста живе у мені
Обнулений і ототожнений
На цій шоколадній війні
Я заворожений
Я заворожений
Милістю Божою
Непереможений
Я заворожений
***
А що якщо закінчиться війна
І правду буде з кого запитати
На суд злетиться воїнство крилате
І нікого послати буде на…
Прийдуть мами, спитають за синів
Каліки за майбутнє розпитають
У цій неоголошеній війні
Де кожен другий був для брата Каїн
За Крим, за Ілловайськ і за Донбас
Так запитають, що спітніють пейси
І кожен цент зароблений на нас
Комусь як хрест судилося понести
Усе вали на Путіна вали
Нам для єднання спільний ворог треба
Але я знаю, що свої хохли
За цю війну не попадуть на небо
***
Місяць повісився – от новина
Гриміли салюти. Скінчилась війна
Скулили собаки на місяць в селі
І плакали в церкві ікони старі
За що будем пити? – коли ми ніхто
Шість соток-трьохсотим – героям АТО
Є право. Є привід. Повісився місяць
Відправим і його
Мабуть…грузом 200.
***
Не ходять за славою у балаклавах
Я слави такої собі не хочу
Могутній народ і міцна держава –
Просвітлені лиця… Відкриті очі
Кийки та шоломи – ознака страху
Безсилля – це автоматичні черги
Моя держава – суцільна плаха
Де затишно жити лише померлим
Для мене живого тепер однаково
Хто владу захопить з броні чи з бульдозера
Мене живого небо оплакало
Жити чи вмерти – потрібно дозволів?
І тебе зметуть як змітається порох
З дзеркальної шафи твоїх ілюзій
Влада це коло – замкнене коло
Там де немає постійних друзів
Підлість і жадібність – велелюдна
Чуда не буде – Знайдеться Іуда
***
Страшна ця зброя – честь
В країні божевільних
Запрошую на хрест
Там нині місце вільне
На кожного Пілат
І римляни на нервах
Євангелістів ряд
Шикується у чергах
Є вже гвіздки… і спис
А ще вінок терновий
Я навіть відмоливсь
За кожне ваше слово
Обабіч два хрести
Не будуть пустувати
Такої висоти
Ще треба пошукати
Сьогодні день чудес
Усім відкрите небо
Запрошую на хрест
Сьогодні замість себе
Межа
В задзеркаллі життя
Теж буває межа
За межею лише
Тільки бездна
Моя правда гніздилась
Десь на вістрі ножа
Коли доля ходила по лезу
Чорний птах залетів
У відкрите вікно
Зашарівся від сорому ранок
Пролилося вино
На моє знамено
На мої незагоєні рани
І молитва не та
І молюсь я не так
Між святими напевно не стану
Бо клює моє серце
Отой чорний птах
За чиїсь незагоєні рани
Якщо завтра війна
З ким ти будеш хто зна
Не ходіть за жидів брат за брата
Ось моя сторона
Ось твоя сторона
А по кому ж ця пісня крилата
***
Якою мовою говорять у раю
Спитав я серцевиночку свою
Питав того хто долю напророчив
І ту яка дивилась мені в очі
І відповідь була – це мова серця
Вона одна відлунням озоветься…
Якими б не були шалені дні
Час братися за справи неземні
***
П’ять хвилин до роботи
Десять додому
Жінка як музика
Не належить нікому
Жінка як небо
Жінка як простір
Все так нелегко
Все так непросто
Хтось здумає втиснуть
Її в партитури
Щоб переграти згодом по нотах
А потім здати в макулатуру…
Година від дому
Година з роботи
Міняються ритми
Тиснуть на вуха
Як будь-яке свято
Доводять до втоми
Знає один з ідеальним слухом
Жінка як музика
Не належить нікому
***
Ця жінка незавершена
В мені
Вологе полотно
Ще свіжі фарби
Цей силует
В зашторенім вікні
Неначе мапа
З невідомим
Скарбом
Тяжіють не відпущені
Слова
І звуки у мелодії
Не складені
За неї ще життя
Не віддавав
А вже на часі
Віддавати крадене
***
Набридло постійне
Роздвоєння
Зради і каяття
Давай поживем
В задоволення
Ну скільки того життя
Щоб кожен день
Як останній
Щоб серце відчуло
Мить
Я знаю таке кохання
Окрилює а не болить
У всьому свобода
Свобода
Щоденного відкриття
Свобода – твоя нагорода
Ну скільки того життя
***
Жінки як рослини
Заведені в тінь
Тьмяніють
Слабують
І гаснуть
Знайди в собі сили
Завчасно покинь
Бо всі мають право
На щастя
***
Любити як ходити по воді
Усе тримається вірі
А якщо сумніви
Зневіра
Ступи на воду – що тоді
Хай буде день
Хай буде рік
Хай буде скільки Бог відміряв
Не зупиняйте щастя лік
Усе тримається на вірі
Ах тільки не чіпайте скрипаля
Ах тільки не чіпайте скрипаля
Йому мій біль за ніч не переграти
Нехай співає всеношну крилата
В коханні кимось спалена зоря
Нехай її вогонь дійде до нас
Відбудеться у світлячках вертепу
І подорож в минуле недалеку
Освятить нам…
А ще зупинить час…
Ох тільки не чіпайте скрипаля
Йому і так без чарки дістається
Бо ж дека скрипки
Як відлуння серця
Хоч в кожнім серці істина своя
Чотири тятиви на кожен звук
На гами нервів відчаїв і зривів
Відплачешся і ти такий щасливий
З благословення скрипалевих рук
***
Вона як не приборкана ріка
Усе в одній і праведне і грішне
Є на весь світ лише одна така
Якої ти ніколи не полишиш
Коли в твоїй руці її рука
І серце замовляє голос тиші
Є на весь світ лише одна така
Якої ти ніколи не полишиш
Не обіцяй носити на руках
Співанками кохання заколишеш
Є на весь світ лише одна така
Якої ти ніколи не полишиш
Сірники
Душа розбита
Тіло кволе
Ворожко смертнице – радій
Упевнено пішли додолу
П’ять сірників у хрещеній воді
Зла кружляла на самому дні
І дні мої летіли шкереберть
Пороблено на мене і мені
Не на життя робили а на смерть
Як з хуртовини тріскала свіча
І виливав химери жовтий віск
І з кожним днем щезав в моїх очах
З лукавинкою
Життєдайний блиск
Носили воду з чорної ріки
І пеленали у обійми сни
І візерунки плели павуки
До осені від ранньої весни
Я вже не вірив мамі і сестрі
Розчарувався в тих кого любив
І ледь не запалали сірники
Гріхом і себе ледь не загубив
З дитинства білі плями Отченашу
І похрест різаний в щоденній суєті
Я з Богом розмовляв
Але не завчено
І мене вів він завжди по житті
Чому тепер не відчуваю світла
Не чую життєдайної руки
У душу сум
У вікна подих вітру
Задмухали останні сірники
***
Коли всі пристрасті надмірні
І ти стаєш ні тим ні сим
Час повертатися до віри
У свій малий Єрусалим
Де верби розплітають коси
Де на хрестах язичницькі свічки
Де кожна вулиця як Віа де ла Роса
Як на гробки запалюють свічки
Де кожен закуток знайомий
Де кожен вітерець з крильми
А так буває тільки вдома
Де кимось лиш стаємо ми
З добірки в "Українській літературній газеті", 11.02.2017 https://litgazeta.com.ua/poetry/strashna-tsya-zbroya-chest/
