Михайло Бойчук
* 30 жовтня 1882, село Романівка, Теребовлянський повіт — † 13 липня 1937, Київ
"Вже при кінці мойого побуту в Кракові вступив до Академії малярської Михайло Бойчук, просто з села від роботи, з мозолями на руках, з румяними лицями, побачив я його в своїй хаті. Всі знають, що це тепер великий маляр, один з основників ренесансу староруського малярства."
Василь Стефаник
Михайло Бойчук. Автопортрет
Його біографія схожа на казку. Шкільний учитель Михайла Бойчука написав у газету, що талановитий сільський хлопець потребує кваліфікованого наставника. Відгукнувся львівський художник Юліян Панкевич. Він заопікувався самородком, півроку провів із ним у Відні, знайомлячи з музеями. На стипендію від Наукового товариства ім. Т. Шевченка Михайло Бойчук навчається у Краківській академії мистецтв, а митрополит Андрей Шептицький допомагає йому побувати в Парижі та продовжити навчання у Мюнхені.
1909 року на виставці у Салоні незалежних у Парижі було представлено 18 робіт очолюваної Бойчуком групи під назвою "Відроджена Візантія". Ці перші "бойчукісти" прагнули вдихнути сучасне життя у спадщину великих майстрів Середньовіччя. Молодий лідер угруповання так захопився візантійським мистецтвом, що відтоді майже 10 років реставрує ікони Львівського національного музею, розмальовує храми у Львові та інших містах і селах. Мандруючи просторами Російської імперії, разом із учнями реставрує іконостас у храмі села Лемеші під Козельцем на Чернігівщині — де поховано Наталію Розумиху, матір гетьмана Кирила Розумовського.
Михайло Бойчук перед своєю фрескою у Харківськім театрі
Михайло Бойчук та його учні малюють фрески у Київськім університеті
1917 року він був серед засновників Української академії мистецтв у Києві, очолює у ній "реформаторський" табір. Бойчук, якому щойно минуло 35, прагнув бути в аванґарді нового "пролетарського мистецтва". В учні брав собі майже виключно сільських парубків і дівчат, іще не "заражених" академічною освітою та міськими впливами. Студенти майстерні Бойчука посіли в українському совєтському мистецтві ключові позиції, керували Київським художнім інститутом, іншими навчальними закладами. Але наприкінці 1920-х большевики почали підтримувати гнаних перед тим традиціоналістів. А ті звинувачували своїх учорашніх гонителів-формалістів у націоналізмі, схилянні перед Заходом, антисовєтчині тощо.
Михайло Бойчук мав велику слабкість до ніжної статі. Деякі студентки скаржилися на образливе ставлення шефа до них "яко до жінок". Не допомагали навіть забарикадовані меблями двері кімнат у гуртожитку. На цьому делікатному аспекті слідчі намагалися "розколоти" арештовану слідом за Бойчуком дружину Софію Налепинську-Бойчук. Але та не видала компромату на чоловіка, й на відміну від нього, не визнавала своєї вини.
54-річного Михайла Бойчука засудили до розстрілу 13 липня 1937-го. Стратили того ж дня. Переслідувань зазнали майже всі учні митця. В історії України немає іншого прикладу винищення цілого художнього напряму. Згадувати про Михайла Бойчука та представників його школи забороняли майже піввіку.
1882, 30 жовтня — Михайло Бойчук народився у селі Романівка, нині Теребовлянського р-ну Тернопільської обл.
1898–1905 — навчається у Львові, Відні, Кракові та Мюнхені
1905–1906 — служить в австрійській армії (в Далмації, сучасна Хорватія)
1907–1910 — живе й виставляється у Парижі, подорожує Італією
1910–1914 — працює реставратором у Національному музеї у Львові, подорожі до Петербурґа, Новгорода, Москви
1914–1917 — висилають на Урал — як австрійського підданого
1917–1930 — професор Української академії мистецтв у Києві, створює низку монументальних стінописів
1930–1931 — викладач Інституту пролетарського мистецтва в Лєнінґраді
1936, 25 жовтня–1937, 13 липня — ув"язнення, слідство, вирок і страта
"Бойчукізм" є органічною складовою европейського мистецтва межі ХІХ–ХХ століть. Такі ж художні проблеми розв"язували прерафаеліти в Англії, французькі синтетисти та набіди, мексиканські монументалісти. Їхні твори мають тепер світову славу та варті грубих грошей. А спадщина нашого майстра збереглася переважно у репродукціях.
(с) Мефодій Салівоненко
Низка репродукцій творів Михайла Бойчука тут: https://art.lviv-online.com/myhajlo-bojchuk/
Бойчук поділяв людство на дві катеґорії: бойчукістів і небойчукістів. Ті, що небойчукісти, – воно так, «остальниє подождут», а от свої…
...Навіть в розстрільні 1930-і у виступах чесних художників відчувається приховане почуття гідности. Наприкінці 1933 року влада зібрала «Пленум Оргбюра Спілки совєтських художників і скульпторів УССР». (Зауважу, що Спілку утворили лише 1938, чотири роки пішло на розстріли і приручення). Кожний мав картати себе або своїх товаришів за помилки, вказані партійним функціонером. Бойчук мав засуджувати бойчукізм, колишні футуристи – футуризм. Доповідач дав орієнтири, чого не можна робити в живописі і показав репродукції «буржуазного Пікассо» і місцевих художників-натуралістів, бо «повзучий натуралізм» не міг за своєю сутністю видавати бажане щасливе життя за вже існуюче. І от Петрицький, великий прихильник Пікассо і своєї вчительки Екстер, приятельки Пікассо, дозволяє собі ризиковане: «Коли товариш Хвиля показав Пікассо, то зал серйозно дивився на всі деформації художника, а коли говорилося про ту або іншу роботу натуралістів, в залі був підленький глузливий смішок. Тоді я звернувся до тов. Ганса (а то був функціонер невисокого розряду) з запитанням: чим він пояснює те, що зал серйозно сприймає Пікассо і що тільки кілька старих або усім відомих своєю некультурністю художників засміялися, та й то дуже боязко, незграбно.» Але ж виявляється, продовжував Петрицький, Пікассо буржуазний, чого ми не знали. Партія розкрила нам очі, і нам тепер з Пікассо не по дорозі. Своє спасибі компартії висловив і бойчукіст Падалка: вона розкрила нам очі на те, як ми неправильно малювали 1919 року. Але ж, обережно додав Падалка, як ми могли 1919 року знати, які вимоги до нас висунуть 1933? На тому пленумі Бойчук змушений був викривати свого благодійника і великого мецената української культури митрополита Шептицького (адже саме завдяки Шептицькому Бойчук мав змогу вчитися закордоном і подорожувати Европою). Компартієць Затонський з поблажливою зверхністю похвалив Бойчука за те, що він «дав ляпаса» Шептицькому. Невдовзі Бойчук зрозумів, що самовикриття не убезпечує його від цькування. Художник Сергій Григор’єв мені розповідав: незадовго перед арештом Бойчука знову викликали на трибуну для самобичування. Він вийшов і не промовив жодного слова. Спантеличена президія оголосила перерву, по якій знов надали йому слово. Бойчук знову понуро мовчав, тим самим кажучи велике «ні» шкуродерній системі.
(с) Дмитро Горбачов
Софія Налепинська - художниця-графік, представниця Розстріляного Відродження, учасниця міжнародних виставок у Відні, Лондоні, Берліні, Стокгольмі, Венеції, Цюриху.
Народилася в Лодзі 30 липня 1884. Батько її, Александер Налепінський, був поляк, мати - французка. Мистецьку освіту здобула в художній школі Я. Ціонґлінського у Петербурзі і в студії Ш. Холоші в Мюнхені (1908). Потім навчалась в Академії Рансона в Парижі (1909, викладачі Ф. Валлотон і М. Дені).
У Парижі одружилася з Михайлом Бойчуком.
Згодом разом із М. Бойчуком та М. Касперовичем повернулася в Україну. 1918 – в подружжя народився син Петрусь.
Освоювала основи темперного живопису та фрески, з 1917—18 у майстерні монументального малярства М. Бойчука в УАМ у Києві. Потім улаштувалася на роботу в Національний музей у Львові.
1919 викладала в Миргородській художній школі, з 1922 очолювала ксилографічну майстерню Київського інституту пластичних мистецтв. У 1925—1929 викладала у Київському художньому інституті. Серед учнів — К. Гаккебуш, В. Гнивенко, О. Рубан.
З 1925 — членкиня Асоціяції революційного мистецтва України.
У 1937 році за справою М. Бойчука її засуджено до смертної кари і 11 грудня розстріляно.
* * * * *
Пам’яті Ганни Бойчук-Щепко
Ця історія почалася року 1934-го, коли один з найвидатніших художників тодішньої совєтської України, маляр-монументаліст Михайло Бойчук переїхав до Харкова. Там на нього чекали робота – фресковий розпис Червонозаводського театру – та ще одне кохання. Власне, він був вже 25 років одружений із Софією Налепинською – теж знаною художницею – і 1918 року в подружжя народився син Петро. Але противитися новому почуттю Михайло не зміг.
Майк Йогансен
Алла Гербурт-Йогансен з донькою Ганною (пізніше Ганна Бойчук-Щепко)
Її звали Алла Гербурт, і була вона – не дивно, правда ж? – художницею та письменницею. А ще – дружиною одного з найбільш екстраваґантних українських літераторів Майка Йогансена. У пари теж був син, Гай, 1929 року народження. Жили вони в леґендарному харківському будинку «Слово».Михайло побачив в Аллі прекрасну жінку та великий талант. Почуття були взаємними – і 1935 року Гербурт та Йогансен розлучилися. Бойчук офіційно шлюбу не розривав і продовжував жити у Києві, періодично навідуючись до Харкова – можливо, саме це і врятувало Аллу. 25 листопада 1936 року він був заарештований (а незадовго до цього, 18 серпня, тієї ж недолі зазнав і Йогансен).
Донька Михайла Бойчука та Алли Гербурт, Ганна, народилася 10 грудня 1936 року. Вона ніколи не бачила батька, а той турбувався про неї навіть з ув’язнення. В листі від 21 квітня 1937 року він писав: «Як тобі з дитиною трудно раду собі давати, то звернися до Софії Олександрівни, щоб вона на утримання дитини прислала грошей. Вона сама мені в останньому листі писала про це, запитуючи: «Як мається сестричка Петруся (маючи на увазі нашу донечку) чи не треба єї допомагати?»
Однак Софія Налепинська-Бойчук сама невдовзі опинилася за ґратами у справі «бойчукістів». Михайла Бойчука розстріляли 13 липня, її – 11 грудня 1937 року. У цей же час – 27 жовтня – був розстріляний і Майк Йогансен.
Аллу Гербурт не заарештували, але залишатися в Харкові одній з 8-річним Гаєм і кількамісячною Ганною вона не могла. Її виселили з будинку «Слово» і звільнили з роботи у видавництві. Тоді, залишивши ненадовго дітей на давню сільську знайому, Алла того ж року виїхала до Москви, а потім завдяки друзям – до підмосковного селища Дровніно. Там вона влаштувалася вчителькою каліграфії та малювання у педучилищі, а також шила костюми і оформлювала декорації для місцевого театру. Гая та Ганну вона забрала до себе.
Там родина пережила німецький наступ та окупацію, причому Алла мала якийсь зв’язок із совєтськими партизанами, і їй навіть погрожував розстрілом есесівський офіцер. Однак коли в середині січня німці почали відступ (Дровніно було звільнене в ніч проти 25 січня 1942 року), родина Гербуртів виїхала із ними – до Житомира. І коли я питаю Галину Щепко, онуку Алли і доньку Ганни, навіщо її бабця так вчинила, та відповідає:
– Вона дуже боялася большевиків, бо знала, що вони би могли і її знищити, і дітей. Вона боялася їх більше, ніж німців.
У Житомирі друг її колишнього чоловіка допоміг Аллі отримати статус фольскдойче та роботу. Ганна пізніше згадувала, як вона їла комбікорм, а мама, яка охороняла склад із ним, варила «зупу з горобців», що залітали у складське приміщення поживитись.
13 листопада 1943 року совєтські війська вперше (ненадовго) вибили німців із Житомира. А перед тим Алла, Ганна та Гай переїхали до польської Лодзі, де прожили деякий час, доки матір родини не направили на завод у Цвікау в Саксонії. 1944 року документи на прізвище Гербуртів (яке, можливо, і врятувало їх від розстрілу) загубилися, тож Алла і Ганна почали писатися Йогансенами. В Саксонії вони й зустріли кінець війни.
Родина Йогансенів оселилася у таборі для переміщених осіб у Галлендорфі, і саме це місце стало для маленької Ганни «Великою Україною». Будучи від народження російськомовною, вона українізувалася тут. Втікачі організувалися та самостійно облаштували у таборі театр, друкарню, гімназію, народну школу і церкву. Як згадувала пізніше Ганна, їх оточували люди з відповідним складом розуму, належною освітою – вони прагнули таку саму добру освіту дати своїм дітям, майбутнім поколінням свідомих українців.
Однак західна частина Саксонії, зайнята під час війни американцями, мала увійти до совєтської зони окупації, тож у липні 1945 року янкі виїхали на захід, а їхнє місце посіли совєти. Восьмирічна Ганна добре запам’ятала різницю між двома режимами: першим – з джипами та шоколадками для дітей, і другим – з конями та пограбуваннями місцевих.
Десять місяців родина провела під «червоними», аж допоки не перейшли нелеґально лінію розмежування з британцями. Ганна згадувала, як чужі черевики на ній застрягали у багнюці рівчака, по якому вони йшли, а потім, вже в англійській зоні, у якомусь хліві мама гріла за пазухою її мокрі ноги.
1947 року родина зупинилася поблизу Ганновера, в якому діти ходили до школи. У 1951 році Алла отримала роботу вчительки в українській гімназії в Мюнхені. Наступного року поблизу цього міста на базі ще одного табору переміщених осіб почалося будівництво поселення Людвіґсфельд на майже 4000 осіб, серед яких була і родина Йогансенів (там проживало безліч українських остарбайтерів, функціонували церкви. 2007 року містечко відвідав Віктор Ющенко).
Ганна Йогансен пішла до однієї з мюнхенських гімназій, яка стоїть й досі. Викладали там професори, тож рівень навчання був відповідний. З тих часів, каже мені Галина Щепко, в матері збереглися найтепліші спогади. Спеціяльної вищої журналістської освіти у Ганни не було, але кілька років вона відвідувала училище для перекладачів. Під час студій вона підробляла на городах та в ресторанах.
1959 року радіо «Визволення», яке вже шість років мовило з Мюнхена на Совєтський Союз, змінило назву на Радіо Свобода. І саме того року на свою першу справжню роботу прийшла Ганна Йогансен.
Спершу Радіо Свобода мало назву радіо «Визволення».
– Як взагалі вашій мамі спало на думку прийти на Радіо Свобода?, – запитую я.
– Я не знаю точно, як то вийшло, – сміється Галина. – Але я знаю, що для неї то було дуже важливо. Вона до самого кінця розповідала, як любила ту роботу. На початку їй навіть не вповні платили за той час, що вона працювала. Але вона бачила в цьому свій обов’язок перед Україною.
З 1959-го по 1966 рік Ганна щодень виходила у прямий ефір. Вона була ведучою та редакторкою власної авторської програми: новини українського життя, інтерв’ю з цікавими людьми, задля яких вона ходила з мікрофоном по всім Мюнхені, і культура, особливо музика – вона грала на бандурі в студії. І майже одразу взяла собі творчий псевдонім на честь свого батька – Ганна Бойчук.
У середині 60-х років Ганна Йогансен познайомилася із Томою Щепком – сином давніх еміґрантів з Америки, і представив їх одне одному, до речі, ще один співробітник Радіо Свобода – Мирослав Дяковський. У 1966 році Ганна переїхала до Томи у США і вийшла за нього заміж. Наступного року народилася їхня донька Галина – моя теперішня співрозмовниця.
Тома Щепко був митцем – рекламником, а також музикантом. Він жив в Нью-Йорку, на 7-й вулиці, де оселялися переважно українці, від чого те місце звалося «українське село». Ганна Бойчук-Щепко продовжувала працювати на Радіо Свобода, але тепер виходила в ефір приблизно раз на тиждень. А 1969 року в неї народився син Максим.
1979 року родина знову переїхала, і знову – до Мюнхена. Там Ганна повернулася до щоденної роботи на Радіо Свобода і стала укладачем рубрики огляду совєтського самвидаву.
Також вона підтримувала українців не лише словом, а й ділом: готувала та передавала пакунки з потрібними речами до совєтської України, завжди надавала оселю для ночівлі приїжджих звідти.
1982 року помер Тома Щепко. З цього періоду у Ганни залишилася чи не єдина претензія до її улюбленої роботи (та й, за великим рахунком, до устрою всього тогочасного суспільства).
– Одне їй боліло, – каже Галина, – що як жінка вона не діставала ту саму платню [що й чоловіки]. Бо вона в той час була вдова з двома дітьми, і казала – «чому я не можу мати ту саму платню, як чоловік?». А їй пояснювали, що чоловік мусить мати когось, хто б йому варив, хто б прибирав, а вона може то все робити сама. І вона до самої своєї смерти говорила про це як про несправедливість.
А ще Ганна із сумом спостерігала, як на роботу приходили ті, в кого, на її думку, не було такого сильного почуття до України, як у неї. Однак продовжувала віддавати своїй професії все.
– Я думаю, їй приємно було діставати листи, які писали слухачі, – ділиться Галина. – Це для неї дуже багато значило – що вона не просто говорила в повітря, що там були люди і вони слухали. І вона бачила, як це важливо – передавати людям правильну інформацію, бути чесною, працьовитою, любити Україну.
В позаробочий час Ганна співала в народному хорі.
Діти виросли й роз’їхалися, Галина повернулася на навчання до Америки, а Ганна продовжували жити і працювати в Мюнхені.
1992 року вона побувала в незалежній Україні, зокрема відвідала урочистості з нагоди 110-ліття її батька.
27 квітня 1993 року не стало Алли Гербурт-Йогансен, яка майже весь той час прожила в Мюнхені. А за два роки було ухвалене рішення перенести штаб-квартиру Радіо Свобода з Мюнхена до Праги – «залізна завіса» впала і свобода слова почала стрімко поширюватися на схід.
Однак Ганна Бойчук-Щепко переїжджати не захотіла і 1995-го звільнилася з Радіо Свобода після 36 років безперервної праці.
1998 року вона вирушила до Америки – поближче до родини доньки. Там співала і навіть керувала церковним хором у парафії у Керґоксоні (штат Нью-Йорк), навчала дітей мови в українських суботніх школах, фінансово підтримувала журнал «Наше життя».
А ще Ганна успадкувала, зберегла та почала упорядковувати багатющий архів своєї матері. Чимало речей загубилися у воєнній негоді, але безцінне листування з Михайлом Бойчуком, Майком Йогансеном та іншими цікавими людьми дожило до наших днів. Можливо, цей фонд займе почесне місце у зборах бібліотеки Колумбійського університету й чимало прислужиться справі відновлення історичної пам’яті про Україну та Розстріляне відродження.
– Просто вони [Алла і Ганна] не розповідали нам багато про ті часи, – згадує Галина. – Баба називала то отрутою, боялася, щоб та отрута до наступних поколінь не перейшла. І майже соромно мені казати, що я тільки дорослою пізнала їхню історію. І вже нема баби, з якою могла б поговорити.
Ганна надзвичайно близько до серця прийняла початок повномасштабного російського вторгнення.
– Вона казала, – переповідає Галина, – що у її 85 років вона й уявити не могла, що зараз побачить дітей, які так нагадуватимуть її саму, коли вона тікала від війни.
Ганна Бойчук-Щепко відійшла у засвіти 20 серпня 2022 року.
– Дуже важливо, що мама часто згадувала про дитинство, як вона крихту хліба знайшла і яка то радість була. Часто люди, які переживають тяжкі часи, стають дуже згірченими, мають отруту проти інших людей. А мама навпаки – якраз через те, що вона пережила, завжди серце мала відкрите і завжди вірила у добро в людях. Вона тут так нас вчила, щоб люди не губили надію і далі помагали один одному.
Сергій Громенко
https://www.radiosvoboda.org/a/hanna-boychuk-shchepko-radio-svoboda/32066327.html
