Борис Бобинський невдовзі після звільнення з концтаборів
«В мансардах Харкова, в Калінінськім смороді,
На ринках Курська і Караґанди,
На півдні й півночі, на заході й сході —
Залишив я свої дитинячі сліди.
Мирослав КАЛЬБА*
БОРИС БОБИНСЬКИЙ (БОБО)
«Бобо» — так прозвали свого першого і одинокого сина Бориса Василь Бобинський і його дружина Омеляна (Міля) Пастушенко, і так усі його кликали і в пізнішому часі. Борис Бобинський народився 3-го вересня 1929 року в Галичині у Львові.
Батько його, Василь Бобинський, був надзвичайно освіченою і глибоко інтеліґентною людиною. Був він полум’яним поетом. Досконало знав західньоевропейські літератури, повністю опанував французьку, німецьку, польську і російську мови та дав чимало поетичних перекладів з них. Після програної Першої світової війни багато наших ітеліґентів було без праці, бо така була політика польського уряду, а в Україні в той час було проголошено НЕП та українізацію, тож не диво, що очі багатьох галичан були звернені на переміни, які відбувалися в Україні. Тож Василь Бобинський думав, що ідеї перебудови соціяльного ладу, що їх голосили большевики, дадуться погодити з українською національною ідеєю. Переходить він в КПЗУ, у Львові редагує «Світло» і від 1928 року — комуністичні «Вікна». Переслідуваний і кількакратно ув’язнюваний поляками, він виїхав 1930 року з родиною в УССР до тодішньої столиці Харкова. На руках у нього був однорічний син Борис.
Василь Бобинський, 1929
Василь Бобинський з дружиною Омеляною (Мілею) та маленьким Борисом, 1930
У Харкові Василь Бобинський розвиває свою літературну творчість на повний ріст. Організує літературну організацію із галичан «Західна Україна». За чотири роки свого побуту в Харкові видає три книжки своїх поезій, був він тоді одним із найбільш продуктивних поетів України. Це були часи застою в літературі, часи колективізації, часи мітли Сталіна, Каґановича, Постишева.
Та трагічною іронією пожартувала собі доля з поетом. У цей час розправи не лише з українським селянином, але з мозком нації, в першу чергу з письменниками, для Москви навіть комуніст українець був «неблагонадійним», малоросом-розкольником, якому місце там, де спорохніли кості Полуботка. Коротко кажучи, ліквідовано, нищено все, що мало українське національне обличчя, що вирізнялося своїм окремішнім характером, що могло так чи інакше збагатити українську літературу й у дальшому українську культуру, все, що орієнтувалося чи й тільки могло потенційно орієнтуватися на західні зразки, напрямки чи ідеї. І в тому жахливому 1934 році першими до винищення підпали письменники з-поза границь совєтської України. Ця чистка не оминула і Василя Бобинського.
У своїй поемі «Кайданницький аркан», що описує польський гніт на ЗУЗ, він писав:
«В ґратах вікна тюрем, вся країна в ґратах,
Ґрати нам ножами розсікають зір,
Але ми юрбою вільних птах крилатих
Геть за мури-ґрати летимо в простір!»
Кожний читач того часу міг мимоволі знайти яскравий образ тодішнього «Радсоюзу». Здається, що за ці і подібні рядки у своїй творчості карався і загинув Василь Бобинський на Соловках. Звинувачують його у всіх можливих тодішніх антинародніх проступках; зразу його ще не арештують, лише звільняють з партії, виключають із Спілки письменників і переводять у 1934 р. на підрядну адміністраційну працю поза терени України в місто Калінін.
В 1935 році Василя Бобинського арештують і засилають на Соловки. Його звинуватили в приналежності до вигаданої терористично-диверсійної організації, як і Л. Курбаса, М. Ірчана, А. Павлюка та багатьох інших. Понад три роки знущались над письменником під час його побуту в соловецькому концтаборі, а останній рік — на будівництві каналу Москва-Волга. Пропонували написати вірш про «великого вождя» — він написав скаргу в ҐУЛАҐ НКВД. Знову ув’язнення. Імітували розстріл, але він не покорився. Судили вдруге і. . . розстріляли вранці 2-го січня 1938 року.
Дружину Омеляну (Мілю) як «члена сім’ї ізмєнніка родіни», за відповідною статтею ЧСІР карного кодексу в тому часі, засуджують 1936 року на 10 років концтаборів, висилають її в табори ҐУЛАҐу в Казахстан, а сина, як малолітнього (6 років), забирають від неї і відсилають в дитячі табори. Почерез дитбудинки в Калініні і Харкові попадає він до дитячого притулку в місті Курську.
Дітей безпритульних, безбатченків, було в тому часі дуже багато, і побут їх там був опосліджений. Рівень культури чи виховання були в них низькі. Там Борис навчився красти, курити, грати в карти та набув інших негативних звичок. Там Борис загубив свою українську мову, але душі не загубив.
Мати за цей час розшукувала сина по всіх дитячих притулках — розсилала листи і таки віднайшла його. Довідалася, що її Бобик у дитячому притулку в місті Курську. Пише йому багато, але віл листів не одержує. Нарешті, один з листів потрапляє в його руки, і він довідується, що його мати жива. З тою хвилиною зароджується в нього непереможне бажання побачити маму та з’єднатися з нею, щоб зазнати хоч трішки того материнського тепла, якого за час свого дитинства не зазнав.
Мати, за цей час запроторена в Караґанду (Казахстан), відому найбільше з вугільного басейну, незвична до посушливого континентального клімату, виснажувана тяжкою фізичною працею в копальнях, на підприємствах і будівництвах, делікатної фізичної будови, підупадає на здоров’ю. Але сила духу, бажання побачити ще свою одиноку дитину додає їй снаги і сили перебороти ці всі нелюдські невигоди і страждання.
Борис в диттаборах закінчив сьому клясу школи для дітей «ворогів народу»; користаючи з нагоди, він вирушає в дорогу розшукувати матір. Знаючи, що мама перебуває в одному із таборів Караганди, з непереможним бажанням її віднайти, без грошей, вирушає у невідому дорогу в Казахстан. Загартований твердим життям таборів для дітей «ворогів народу», він не побоявся далекої невідомої дороги, і після багатьох місяців таки віднайшов свою матір і прийшов до неї, не пам’ятаючи навіть її вигляду.
Одиноке бажання матері сповнилося. Вона, скоро відбувши свій присуд, була звільнена, і разом зі сином вирушила на рідну їм Тернопільщину, де сподівались на підтримку родини, а для Бориса й на можливість дальшого навчання. Дорога поїздом, яка в цей час була надзвичайно утяжлива, щоб дістатись в рідну Україну, забрала повних два місяці.
У цей час на Східній Україні був великий післявоєнний голод, і всі поїзди, які їхали на захід, були переповнені народом. Люди з клунками обліплювали поїзди, включно зі сходами і дахами. У більшості це були звільнені з армії військовики, між ними багато старшин вищих ранг. Військовики, які приїхали з Німеччини чи з інших країн Західньої Европи, бачили там розкішне багате життя, інше від життя своїх громадян, а, повернувшись додому, застали своїх рідних опухлих з голоду, обдертих, тож дарунки, які привезли були зі собою рідним, брали зразу у мішки на плечі й їхали в західні області чи в Галичину, щоб виміняти їх на харчі, крупу чи бараболю. У той час називали їх популярно «американами». Між ними тих два місяці їздив і Борис. Для нього така їзда була звичною з часів таборового життя, тож давав він собі раду в дорозі краще інших. На станціях організовував він чи то кип’ятку на чай, чи дещо їстивного, чим помагав у дорозі не лише собі, але й своїй матері, від якої не відступав ні на мить.
Вони таки добились до рідного краю. Заїхали в Мозолівку на хутір «Весела Гора», до матірного родинного гнізда. Здавалося, що після тих страшних страждань, тих страшних ударів, нарешті, Пан Біг нагородить їх за їхні терпіння, і спокійно-безжурно заживуть мати зі сином. Та химерна доля і тим разом пожартувала собі з них. Не заставши нікого з родини на батьківському дворі, зі зруйнованим каторжною працею здоров’ям, хоч ще в так молодому віці, не сповнивши свого обов’язку відносно сина, після піврічного перебування вдома, на сам Свят-Вечір 1946 року Міля закінчує свій тернистий життєвий шлях. Поховав її Борис на цвинтарі в Мозолівці побіч її батька, дідів і вуйка. І Борис знову остався сам. Як батько, так і мати залишили його, мавши по сорок років. Батька він майже не пам’ятав, а материного серця зазнав так коротко.
* * *
Будучи в таборах для безпритульних, Борис забув свою рідну мову, бо всі користувались там лише російською. Одержавши по батькові здібності поетичні, а по матері серце, повне любови до людей, він уже в таборі пробує свої поетичні здібності, а при тому, граючи на гітарі, уже там творив пісні, які співали безбатченки не лише в його таборі, але і в сусідніх.
Тепер, по смерті матері, Борис увійшов у гурт однолітків, які мешкали в сусідстві, скоро опанував знову материнську мову, писав вірші та укладав до них музику. На Різдвяні Свята укладав коляди, пригравав їх на гітарі і з такими однолітками, як сам, ходив з колядами. Ще донедавна колядували коляд його укладу на Веселій Горі.
І Борис залишився надалі круглим сиротою, бо не судилось довше прожити з матір’ю, а щоб залишитись на Веселій Горі, не було умов дістати там прожиток, виховання та освіту. Тому залишає він Веселу Гору і йде в світ шукати своєї долі. Про своє невольниче дитинство писав він:
«В мансардах Харкова, в Калінінськім смороді,
На ринках Курська і Караґанди,
На півдні й півночі, на заході й сході —
Залишив я свої дитинячі сліди.
. . . воші, бруд перону,
Ось в чому виростаючи я зріс,
Моє дитинство — в тамбурі вагону,
В залізному перестуці коліс».
В 1947 році переїжджає Борис до своєї тітки-бабці двоюрідної Ярини Таращук, в Збаращину. Записується до 8-ої кляси на навчання. Але умови не дуже там йому сприяли і він переїжджає в село Гаї Великі біля Тернополя до своєї другої двоюрідної тітки-бабці Юстини Дячун. Ця бабця прийняла Бориса надзвичайно щиро, з відкритим серцем і руками, і вони одне одного до кінця свого життя дуже любили й одне одному помагали. У тієї бабці був внук Роман Борисового віку, і там Борис познайомився і здружився з передовою молоддю, а також в його серці розгорілась перша любов до дівчини з Гаїв Великих — Чернявської Гані.
Борис був дуже обдарованою людиною — від батька успадкував непересічний літературний талант, а від матері добре серце. Тож не дивно, що всі його дуже там полюбили. Щоб забезпечити собі майбутнє, Борис перейшов з 8-річної школи в селі Гаї Великі на курси «фізруків» в педінституті в Кремянцю.
В цей час в Галичині йшла затяжна визвольна боротьба, що майже поголовно захопила всю свідомішу молодь села. Захопила вона і Бориса. Укладає він антисовєтські пісні для молоді і музику, яку молодь підхоплює, співає і скоро поширює їх по країні. Ходив він з товаришами колядувати з вертепом власного укладу, а зібрані гроші вони віддавали на потреби боротьби в ОУН.
Та не довго втішався він свободою, бо 28 квітня 1950 року його групу в числі 5 хлопців «накривають». Спочатку держать його в Тернополі, а відтак відправляють на слідство в тюрму у пересильному пункті Львова, де судили велику групу молодих із села Гаїв Великих. Основним звинуваченням Бориса було «роспєваніє антисовєтських пєсень», «пістоль на вооруженії» і участь у Гаївському «вертепі».
З часів перебування у Гаях запам’яталась одна із пісень авторства Бориса, яку подаю:
Україно моя, наша мати рідна,
Ми для Тебе життя не шкодуєм,
На руїнах в вогні, у кривавії дні
Ми державу нову побудуєм!
А Бандера Степан,
Він усіх нас, партизан,
В бій кривавий за волю поведе,
Нас не спинить ніхто:
Ні кати — ґестапо,
Ні жорстоке — червоне. . .
Ми ідемо у бій,
Проти сотні один рій,
Проти танків — ручную гранату,
Скорострілом МГ ми б’ємо. . .
Добре пражем голоту прокляту!
Перебуваючи в тюрмі, він залишив вірш:
Чорні хмари над тюрмою,
Вітер жалібно свистить,
Розлягалися луною
То журба у світ летить.
Батька, матері не знаю,
Нема брата ні сестри,
Лиш сиджу і дожидаю
Або правди, або мсти.
Хоч тюремник я нещасний,
Хоч в тюрмі я вже давно,
Ще загляне промінь ясний
В заґратоване вікно!
Присуд Бориса прозвучав: 15 років концтаборів. Відбувати заслання Бориса направляють в Речлаґі на ОЛП чл. 62, шахти чл. 29, де Борис пробув до весни 1954 р. По смерті Сталіна в багатьох Ґулаґах були організовані страйки, які відбувались також і на Воркуті, де перебував Борис. Страйкувало там декілька шахт, де здебільшого виходили на роботу, але не видавали вугілля.
Страйк на шахті чл. 29 був дуже добре зорганізований. Одного гарного дня об’явили по внутрішньому радіо, щоб на роботу не виходити. Керівники страйку назвали себе «Комітет Дій», до якого входили по одному представникові від кожної національности.
На прохідній поставили пікети, на роботу нікого не випускали, бараки поділили на сотні і мітингували на площі.
Вимоги зводили до того, що політичні в’язні повинні мати нормальні соціяльні і побутові умовини, якщо ж їх використовується на важких підземних роботах, то потрібно їх забезпечити нормальними умовинами праці — харчуванням, спецодягом, спецзнаряддям тощо.
Керівництво табору два дні ходило повз дротяні загорожі і просило в’язнів виходити на роботу. Страйкуючі вимагали виконання своїх вимог.
На третій день до табору приїхав генеральний прокурор СССР Руденко з карними відділами. Табір оточили кулеметними гніздами, і він дав наказ закінчити страйк й виходити на роботу. На вимоги страйкуючих прокурор нічого не сказав, а лише повідомив, що їхні домагання доставить в Москву і там «розберуться». Страйкарі на це не погодилися. Тоді Руденко дав ультиматум, що якщо до 10 хвилин страйкарі не піддадуться, він зломить їх силою. І так сталося. Після 10 хвилин він дав наказ стріляти по в’язнях, які в цей час находилися на майдані. У висліді того було около 200 в’язнів убитими, а понад 300 раненими.
Зразу після пострілів «Комітет Дій» здався владі, бо не припускав, що Руденко допуститься морду над безборонними людьми, та не хотів брати на себе відповідальности за жертви.
Тоді запрацювала провокаторська машина, якої не бракувало в тому часі в концтабор. На прохідній був поставлений стіл, накритий зверху, спереду і з боків покривалом. Під цим столом умістились провокатори, а за столом сіло таборове керівництво. Політв’язнів викликали за списком, а провокатори давали їм свою характеристику. їх ділили на 3 групи: 1-ша група — «Комітет Дій» і найбільше свідомі й активні, яких відправляли в центральну Володимирську тюрму та в інші тюрми, 2-га група — відправлялась в штрафні табори, а 3-тя група — на роботи в інші табори. Борис попав у «штрафну» підкомандировку на 11-ту шахту, а згодом перейшов на ОЛП шахти 9-10.
Борис, зі своєю веселою вдачею та переживаннями в таборах для безпритульних, попавши в цей табір — попав немов у свою стихію. Табір для нього був його домом від п’яти років його життя, тож тепер у ньому він почувався як у рідній хаті. Не було тут для нього нічого нового чи невідомого. Як він казав про себе: «Для мене це продовження тих гуртожитків, в яких я прожив коло двадцяти років, а вихователі, замість цивільної одежі, вдягнуті у військову, а догани не пишуть в «личное дело» і не вивішують в коридорах, просто переводять в БУР! Більше відвертости — тільки й усього». На плечах у нього невідлучна гітара, співав дуже багато пісень, які сам творив і які згодом поширилися по інших концтаборах та приймалися як таборові пісні. Ось одна з таких його популярних пісень.
Пісня про Оксану
Я чую, Оксано, Твій голос тужливий,
То вітер його з України приніс.
Я чую, як б’ється в нім серце бурхливе,
Я бачу Твій погляд туманний від сліз.
Оксано моя, нас давно розлучили,
Повік будеш жити у серці моїм,
Твій погляд далекий, коханий і милий,
Несу я в житті ідеалом своїм.
Я знаю, не раз Ти мене споминаєш
І часто виходиш на беріг Збруча,
І дивишся в даль, де зоря догоряє,
Оксано, Оксано, Ти мріє моя.
Можливо, що Борис, перебуваючи у Збаращині, запізнав Оксану, яку полюбив тою святою-чистою любов’ю, виідеалізував собі її у своїх мріях, бож вона перша, може, зрушила його серце і збудила до любови, та тодішня страшна ворожа система розлучила його із нею. А, може, взагалі такої Оксани й не було, може, була лиш мрія про кохану дівчину, дівчину, яка зігріла б його теплом свого серця, брак чого усі молоді таборяни так боляче відчували, і тому, може, такого змісту пісні так скоро у таборах приймалися.
За його щиру й веселу вдачу, за його пісні, за його приятельське відношення до всіх, Борис був люблений всіма, включно навіть з наглядачами та КҐБ-істами. Табори тоді були переповнені українською молоддю, головно сільською, якій із засади присуджували не менше десяти років, навіть за такі провини, що дали їсти українським повстанцям. Було багато учнів вищих кляс середніх шкіл чи студентів університетів. З інших національностей це була переважно інтелігенція — дисиденти, які не погоджувалися з тодішньою системою та її критикували. Борис, який був жадний освіти і знання, часто з ними дружив. І для таких, як Борис, табори ставали університетами, де набирались всестороннього знання чи вдосконалювались у певних спеціяльностях. Наприклад, Борис дружив з євреєм Едельманом з Росії, високоосвіченою людиною — театральним критиком, в чому Борис теж мав великі зацікавлення, чи з капітаном морської фльоти Владиславом Новаком (з Ленінграду), який пізніше був на дипломатичній службі в Англії, чи з російським поетом з Брянщини Еміліем Башликовим, який до війни був комсомольським активістом, але на війні попав в оточення і був засуджений, мабуть, на 25 років, та з багатьма їм подібними. Дружив він з багатьма хлопцями з України, такими як: Роман Писарчук, Омелян Олексюк із Золочівщини, студент політехніки і племінник Степана Тудора, Ігор Олещук, Андрій Патрус-Карпатський, що був головою Закарпатської Спілки Письменників України, і з іншими.
З часом Бориса перенесено з шахти 9-10 етапами на ОЛП 40-ої шахти, де він включився і брав участь в художній самодіяльності.
У таборах Борис писав багато віршів, хоч, може, вони не найбільшої вартости, та шкода, що так мало вдалось перевезти їх його приятелями. При звільненнях в етапних дорогах стільки разів їх перевіряли, що не вдалось перевезти найменшого папірчика. Друзі перевезли лиш те, що вивчили напам’ять. Та всього вивчити не вдалось. Більшість його творів замерзли там, на північній вічній мерзлоті, та й не знаємо чи колинебудь вони до нас дійдуть. Можливо, що дехто з його товаришів запам’ятав дещо більше та доложить до поданого тут мною.
* * *
Борис багато переживав у споминах події з минулих юних літ. Відгомоном подій визвольної боротьби 1940-50 років повстав його
Марш Сіроманців
Ми йшли вперед, а клятий день згасав,
Останній день осіннього сезону,
Кривавив очі дим жевріючих заграв
І різав слух ревучий відгук дзвону. . .
Нам разом з дзвоном в вуха заповзав
Знайомий з смутного дитинства диму запах,
Ми залишили його тому, хто не знав,
Що людська кров тече і в наших «лапах». . .
І над таврованим від кульових пісень,
Над царством Мефістофеля і Вія
Встава сріблистим палахтінням день,
Просурмлений девізом Буревія.
Вже знову тіні руки простягли,
Ховаючись в безмежно-степовім просторі.
Горів в пожежах оковид, і ми все йшли,
а день згасав і сіяв з неба зорі. . .
Нехай це все, що покривало даль,
Живе й мертве, руїна й невідоме,
Ми йшли вперед, нас колисала сталь,
У спалахах і блискавицях грому.
Бо там позаду, в синіх смугах мряк,
Лежали попіл і каміння, стріхи дому,
Ми чули в стогоні й музиці атак
їх плач й хлипання, зідхання і утому. . .
Як була уже згадка повище, Бориса в таборах усі любили, усі його шанували і цінили. Мав він багато приятелів, яким помагав та ділився, як у нас казали, останнім куском хліба. І болів він утратою кожного з них. Ще в Казахстані, в руднику Борис Бобинський в перші роки табірного життя похоронив свого найближчого 18-річного друга Сеника, на згадку якого склав понижчого вірша:
Могила Друга
Де вітер вирує у хвилях бурана,
Де мліє під сонцем земля,
В сипучих пісках степового кургана
Похована тайна моя.
І поруч все тихо і пусто довкола,
Лиш неба синіє туман,
Де крила орлині викреслюють кола
І мріє міраж-караван.
Міняється в барвах пустиня безлюдна,
Дріма, не стуливши повік,
І будить лиш тишу квиління верблюда,
Жахливий, шаліючий рик.
І гордою шапкою над оковидом
Встає непохитний курган,
Де друг мій витає наземним привидом,
Де вічний знайшов він пристан.
Ніхто не згадає, ніхто не побачить
Забутий, занедбаний прах,
Ніхто не почує, як дух його плаче
Годинами в мертвих степах.
У відповідь лише земля обнімає,
Устами торкається ран,
І, чуючи стогін, ридання здригає
Жагучий, піщаний курган.
Як уже нам відомо, Борис, який не зазнав у молодості кохання, був чулий на жіночу красу чи дружнє ставлення до нього. Такою він захоплювався та віддячувався своїми найніжнішими почуваннями. Та, однак, дуже рідко можна було стрічатись із жінками в концтаборах. Тому і не дивно буде, що Борис закохався був під час свого побуту в лікарні в медсестру-росіянку, яка приходила на працю в кожушку.
Туга за людським серцем і теплом, за ніжним словом і дівочим поцілунком пробивається крізь його табірну романтику. У своїх віршах леліє він навіть незнайомих чи взглядно знайомих лиш із фотографій, от як, наприклад, його знайомство з Лідою Д., якій присвячує своїх три листи.
А було це так. Друзі познайомили його з фотографією односельчанки, яка відбувала покарання і звільнилася раніш Бориса. Це було в період, коли «режим» з охорони таборів був уже знятий, і Ліда повинна була підійти під огорожу або в табірну зону і там вони мали познайомитись та поговорити. Але щось перешкодило тому і їхнє знайомство не відбулося.
ЛИСТ Ч. 1.
Я не знаю, які у вас очі,
Може, карі, а може, і сині?
Може, вечір у них палахкоче,
Або море завмерло в піні?
Я не знаю, та й що ж тут гадати,
В різних барвах є тайники долі,
До одних душа, мов заклята,
А до других лежить мимоволі.
От сьогодні й мені хтось кинув
Ранком в душу сонячну пляму,
Наче друга зустрів, що загинув,
Або ще когось з ближчих — маму.
Особливо щось рідне, знайоме,
В оченятах засмучено-щирих.
Жаль, що фото німе, нерухоме,
А то прикладів було б без міри.
І, можливо, під сверта розписом
Мужньо, буряно, ласкаво б’ється
Те, що створене Богом чи Бісом,
А в людей просто серцем зоветься.
А бодай тебе «збавив» поетику,
Словом, встромленим нерелігійно,
Ні, напевне моралі етика
Залишила мене безнадійно.
Але «ніц», лиш не знаю, чи згідні
Ви зі мною, цинічним і грубим,
Ось у Вас вже не те, Ви лагідні,
Тільки трішки з усмішкою губи.
Лист Ч. 2. (До Ліди Д.)
І так, Ви не прийшли, чому, яка причина?
Чому, куди не глянь, чужих облич туман?
Чому не виринув, невідома дівчино,
Ваш Граціозний, як казати, стан?
Я зранку був, і знов, і знов в якійсь годині,
І аж до вечора, до сьомої я ждав,
Але даремно плащик темно-синій,
Даремно між червоними шукав.
І тільки раз один, о Мати Божа, мамо,
Не хмурте брови, «місс», я ім’я назвав,
Вона щось буркнула на моє привітання,
А я, Ви уявляєте, яким я виглядав?
То не «Вона» була, цебто не Ви, небого,
Хоч симпатична дама, та не та,
Я подививсь за нею на дорогу,
І знову в душу влізла пустота.
І потім довго ще розгублено, з докором
Дивився вслід за нею, то ж не гріх,
Хіба пропустить хто байдуже карим зором
Чоколадову тінь капронових панчіх?
Ви десь подумаєте, що у моїй натурі
Рожевих окулярів вабна грань,
Ні, «місс», я не хлопчах, мені відомі бурі,
Я знаю смак сльози і хворий сміх ридань.
Але кому, нащо мій плач німий потрібний?
Хто хоче бачити губ конвульсійний біль?
Дзвени, мій голос саксофонно-срібний,
Тугою втраченої й втрачених неділь.
Забудемось, душе, в акорді струн гітарних,
В чаду димів, у гуркоті машин,
Пріч мрії снів, казок ілюзій гарних,
Задуманих кохань, пустих причин.
І завтра знову в довгу далечінь дороги,
Під понеділка тягарем не вглядуйся, поет,
Не треба, не шукай з надією тривоги
Побачити той синій силюет.
Як яскраво в тому листі пробивається Борисова «пустота». «І знову в душу влізла пустота», не маючи біля себе людини із серцем, від якої почув би тепле слово чи хоч би побачив ласкаву усмішку. Тому і не дивниця, що залюблювався він в уявних, невідомих навіть дівчатах, уважаючи їх сотвореними з найніжнішими серцями, здібними обдарувати не лиш горячими поцілунками, але й огріти зболіле усамітнене серце таборовика. Тому Борис так залюбки грав на гітарі, яка була його одинокою розрадницею і другом, уважаючи, що в акордах струн і за гуркотом машин забудеться про ілюзії задуманих кохань, які так дразнили його душу.
ЛИСТ Ч. 3. (До Ліди Д.)
Я вам пишу вже третій раз
Листа на скору руку,
Але даремно, бо від Вас
Ні відгуку, ні звуку.
Напевно, мій поето-шал,
Вам не до серця, Лідо.
Але я не чіпав Урал,
Ні зір, ні гір Бескиду.
Не квітів ніжних пелюстки,
Нарцизів, айстр, півоній,
Моя поезія — рядки
Цинізму та іроній.
Гірких при тому. Але ніц,
Така моя вже вдача. . .
Моє життя — суцільний «віц»,
Вважаю регіт — плачу.
Я спеціяльно вибрав стиль
Римовано — крилатий,
Щоби пізніше в час дозвіль
Без втоми прочитати.
Ви не прийшли, ну і не «тре»,
Це Ваші давні звички,
Нехай хтось інший Вам натре
І бороду, і щічки.
Слова ці зсунуть складку брів,
Мені все видно збоку.
Бігме, «пануньцю», не хотів,
Я ще «пацан» нівроку.
Нехай я батяр, хуліган,
Без педантизму й хисту, —
Та у відношенні до «панн» —
То маю душу чисту.
А поки що скажім «бувай!»
Одне одному, феє,
Ну «до побачення», «ґут бай»
І «Авфвідерзеєн»! . .
Перебуваючи в Збаращині у своїх родичів, він симпатизував, а може й залюбився у свою троюрідну сестру. У Воркуті, де в той час перебував її брат, довідався Борис від нього, що вона виходить заміж. І написав він отого листа — листа, який є рівночасно історією життя Бориса.
ЛИСТ З ПІВНОЧІ ЛЮБІ
Коли одержиш лист і пам’ятливість зору
Потоне спогадом в глибінь минулих літ,
Я би просив Тебе без крихточки докору
Зустрінути мого листа привіт.
Забувши ритміку і занехавши прозу,
До першої звернувсь я залюбки,
Суди, як хочеш, Ти поета розум,
Для Тебе посвятившого рядки.
І не дивись на вірш, як на якусь прикрасу,
Не в формі суть, не в чергуванні рим,
Моя мета — прокласти правди прощу,
Створити дійсність споминам старим.
Бо не героєм — красунем на полі герцю,
Не на естраду я виношу голос свій,
І не в альбомний пам’ятник, а в вуха серцю
Я хочу вкласти слова буревій.
Нехай же пам’ять наступившим болем
Розірве років смутну пелену,
І встануть над життя мінливим зором
Картини, вирвані із забуття і сну.
Околиця села, квадратна площа хати,
Широкий двір без паркану і брам,
І лип окрадених руками вітру шати,
Простерті на землі, мов здешевілий крам.
А поруч стайня, льох, стодола і комора,
Гноївки калабаня, голий тік,
Юрба дітей, їх біганина скора
І всім вже надоївший Мартин крик.
Висока постать тітки біля сходів,
І інші враження (з мого вікна),
Що, словом, для вуйків Павлів і Бодів
Колиска, спадщина, Батьківщина.
Ти пам’ятаєш, Любо, пам’ятаєш,
Це було майже десять літ назад,
І, може, згадуєш, а може і забула
У тіснім колі хлопців та дівчат.
Я не виню Тебе, причин на це немає,
Мені ж приємно нагадати дні
Тієї осени, коли над злотом гаю
Бреніли в небі струни голосні.
Отак було тоді у сорок шостім році,
Коли уперше в надвечірній час
Зустрілись ми в великій хаті «цьоці»,
Школяр до восьмого й школярка в п’ятий клас.
Вже меркло світло дня, в кімнаті я один,
Ще, правда, в кутику вишивана ікона —
Пренепорочна Мати, Божий Син,
У Сина хрест, у Матері корона.
Я щось писав, чи готував уроки,
Вже не пригадую, та саме Ти ввійшла,
Ще й дотепер я чую тихі кроки
І бачу стан юнкий коло стола.
Несмілий потиск рук і з усмішкою губи
І чорних оченят, і брів невинна гра, —
Таким я пам’ятаю образ Люби,
Що в поколінні третьому сестра.
Сестра! Яке пестливо-ніжне слово!
Який коханий звук, — лише дарма:
Воно мені чуже, ніщо! Моя основа —
Вокзали, дитбудинки і тюрма.
Яким я вбогим був! Пробачити не смію.
Що ж до пояснень, відповідь одна:
То був стражденний шлях, в якім зоріє
Майбутня й невідома далина.
А хто дає той напрямок — дорогу,
Чого не мав, без чого я тинявсь,
Хто вчить дітей ходить, молитись Богу, —
Одна відозва є на це — сім’я! . .
Її не мав я. Воші, бруд перону, —
Ось в чому виростаючи я зріс,
Моє дитинство — в тамбурі вагону,
В залізному перестуці коліс.
В мансардах Харкова, в Калінінськім смороді,
На ринках Курська і Караганди,
На півдні й півночі, на заході й сході —
Залишив я свої дитинячі сліди.
І ось, коли пройшов такі жахливі «всюди»
І сперся на чужий родинний тіш, —
То чень же, не за тим, щоб злі та добрі люди
Казали «ледац», «волоцюга», «сукин син». . .
А я, не знаючи, де дітись, що казати,
Звертався думкою до свіжозритих брил,
На цвинтар линув, там, де бідна мати
За мною плакала в одній з могил.
Не раз кусок черствіш насущний хліба,
Сльозою змочений, мов камінь, в горло ліз,
І замість «дякую» я вимовив «спасибо»,
І всі сміялись: «Ти москаль, Борис!». . .
І тінню мерехтять, як на екрані,
Часи шукань, блукань в хаосі днів,
Проходять Збаража церковні бані
І Чернихівський хат колядний спів.
Гаї, Тернопіль, села з-понад Стрипи,
Ще й в писарщину чорт мене поніс,
І може лиш тих три високі липи
Бували свідками і сподівань, і сліз.
Пройшли літа, немов жорстока казка,
І я вже став не той, та й всі ми вже не ті.
І от сиджу й сную нескладну в’язку
Таких же довгих фраз, як журний шмат путі.
Нехай навіяна вона сумним мотивом,
Нехай не все сказав, що мав і міг. . .
Прийми ж мою печаль з жалем і гнівом,
Прийми таку, як є — на свій поріг. . .
Ти вже доросла, Ти вже не школярка,
Ти розумієш вир моїх пісень,
Пробач лише, що кращого подарку
Не можу принести на цей великий день.
На день, що є кінцем дівочих сумів,
В якому молодости поїзд під укіс,
На день, коли в дубовім буйнім шумі
Усмішкою здригнеться Чорний Ліс.
Я знаю, там у жовтні цього року
Застогнуть скрипки — загудуть баси,
Сміятись буде хтось, а дехто плакать збоку,
Побачивши красу розпущену коси.
І бувший морячок Плавуцький Славко Любу,
Прикриту снігом вельону в той час,
Візьме та й повезе крізь плач і сміх до шлюбу
Під лагідний старий іконостас.
А після Служби, після церемоній,
Вквітчають ружами ремінь потертих шлей,
Позичивши в колгоспі пару коней,
Хтось до району повезе гостей.
І дружба з дружкою, поправивши барвінок
На місці комсомольського значка,
Одне одному сядуть на коліна
І залуна «Ой гиля» гомінка.
О, як би я хотів, хоч за велику таксу
Принести в дар належану Вам дань,
І постояти хвильку коло ЗАГСУ
З букетом квітів і палких бажань.
Лиш, видно, не судилося богами
Це свято стрінуть Ігорю й мені.
Напевно, то за гріх, що смалець з пирогами
Колись у тітки їв в пісні великі дні.
Та, може, Ера, Бог чи хтонебудь живий
Дасть змогу нам зустрінутися знову,
Тоді в компанії веселій, гомінкій
Продовжимо, сестричко, нашу мову.
А покищо бажаю вічних прав
Голубити красу коханих рис,
Ну, от і все. Бувайте! Написав
В родстві до куба зведений Борис. . .
І лист цей був доручений адресарці у сам день її вінчання. Як бачимо, Борис жив споминами молодечих літ і тут, в тому листі, передав усе на папері. З тих часів таборових, друзям вдалося перевезти і відтворити ще один вірш під назвою:
СПОГАД
Коли я згадую про власні дні урочі,
Дні юности, до шалу чарівні,
Пригадуючи їх, я бачу карі очі,
Задумані, замріяні, сумні. . .
А складка брів неначе хоче
Сказати недомовлені слова,
Але мовчать прекрасні карі очі,
Неначе болем міцно стиснуті уста.
З них лиш німим докором палахкоче
Забута ласка і безсилий гнів,
Спадає тінь на ясні карі очі,
Спадає тінь на чорну складку брів.
А спомин ріже тьму солодку ночі,
Вертає образ чарівний й живий,
Верта, та не пускає карі очі
У світ, у тінь, в маріючий вирій. . .
І на закінчення Борисової поетичної творчости на Воркуті подаємо вірш «ЧОГО ЩЕ ЖДАТИ?», надрукований у «Вільній Україні» 14-01-89 р.
(Реставрація вірша)
Обмолотили, як сніп. . .
А зерно ж недолуге, раннє.
І прийде залізний піп
Висповідати востаннє.
«Не знаєш, за що! . . . — спита —
Тепер вже й не будеш знати. . .» —
А потім подасть хреста —
Поцілувати. . .
* * *
Після смерти Сталіна, в 1955 році до концтаборів Воркути приїхала з Москви комісія для поновного перегляду справ засуджених та перевірки їхніх присудів. Звільнювано тоді усіх тих, які відбули х/3 свого присуду та не були поновно карані ще додатково в таборах. Родича Бориса звільнили скоріше, ніж його. Відбував він свій 25-тирічний присуд. До часу приїзду комісії він відсидів уже 6 років. Комісія зняла з нього 2/3 присуду, та йому до звільнення потрібно було ще відсидіти 2 роки і 4 місяці. Він, щоби приспішити час свого звільнення, самовільно пішов працювати на сам низ копальні до найважчої праці, бо там зачисляли один день праці за півтора. Таким способом закінчив він свій строк за півтора року. Його звільнено.
Зразу після нього почали звільняти і Бориса Бобинського. Суд його відбувався у Воркуті. Повезли його туди на суд, і дехто з його товаришів, які були уже звільнені, з любови до Бориса пождали ще, щоб довідатись, який вимір кари йому признають. Вони поїхали у Воркуту, а з ними і Борисів родич.
При перегляді Борисової справи судді запитували його про «распєваніє антисовєтських пєсєнь». Борис їм відповів, що «це була романтика молодости», а на запитання про «пістоль на вооруженіі», відповів, що це був «символ романтики». На закінчення спитали його: «Яке у Вас, Бобинський, було б бажання?» Він їм відповів: «Немає у мене нікого в живих, є одинока у мене бабця, яку я дуже любив і яку ще дуже хотів би побачити».
Після закінчення його переслухань Борис вийшов зі залі, тоді приступив до нього один із трійки суддів і сказав йому тихо до вуха, бо вислід присуду подавався судженому доперва після двох місяців: «Вас освободілі». Тою вісткою врадувався не лише Борис, а й усі його друзі, які в цей час були з ним.
Родич Бориса зразу виїхав додому, в Україну, а Борис приїхав приблизно за рік часу. Після звільнення і одержання паспорту Борис залишився працювати уже як вільний на півночі, не маючи прямо до кого повертатися в Україну. Працював він там зпівроку, заробив на вбрання і валізу, але туга за рідним краєм взяла верх, і він приїхав до Гаїв Великих до своєї улюбленої баби-тітки.
Там завідуючий школи, в якій Борис працював фізруком, сказав йому: «Чи ти знаєш, Борисе, що твого батька регабілітували?» Вістка ця надзвичайно врадувала його, хоч він майже не пам’ятав свого батька, але був він йому взором до наслідування.
Максим Рильський допоміг багатьох ліквідованих поетів в сталінські часи реабілітувати, а між ними і Василя Бобинського, батька Бориса. Видавав Рильський в тому часі 4-томну «Антологію української поезії» і просто не мав чим її заповнити. В 1930- 1940 роках залякані терором письменники майже нічого не писали, між ними такі, як Павло Тичина, Володимир Сосюра й інші, а такий, як батько Бориса — Василь в тих літах був дуже продуктивним, головно з львівських часів, тож Рильський міг користати з його багатющої скарбниці.
Після регабілітації Василя Бобинського наслідником його творчости рахувався одинокий його син Борис. Ірина Вільде, як і тодішній голова Спілки Письменників у Львові Петро Козланюк, дали Борисові рекомендаційні папери на прийняття до Миколи Бажана в Києві, який добре знав батька Бориса ще з часів його побуту в Харкові.
Невдовзі в Києві відбувся суд, на якому свідчили і І. Вільде, і П. Козланюк, та після їхніх зізнань видали Борисові документ, що він є сином Василя Бобинського та наслідником його творів. За декілька видань творів батька Борис одержав гонорар. Поїхав він тоді на північ, де залишив працю, розрахувався з працедавцем, і весною 1957 р. повернувся назавжди в Україну, де влаштувався директором клюбу Спілки Письменників України у Львові. Не хотіли його там зразу приписати, доперва на листи М. Бажана у відповідні інституції, щоб «Бориса Бобинського, сина відомого письменника Василя Бобинського — реабілітованого — приписати», вдалося йому залишитись у Львові. На тій своїй праці Борис дуже багато скористав, бо попав у круг передових українських письменників, тим більше, що це був уже час певної полегші шістдесятих років. Згодом Борис перейшов на працю до академічної бібліотеки ім. Стефаника, де мав нагоду поширити своє знання з української літератури, культури та історії. Тут він мав можливість запізнатися з довоєнною літературою, а також виданнями «совєтської України періоду українізації». Поступає він заочно в Театральний Інститут (одинокий в тому часі в Україні) ім. Карпенка-Карого в Києві, в якому після п’яти років закінчує режисерський факультет.
В тому часі у Львові зав’язалась Студія телебачення, яка дуже захоплювала Бориса. Її створення народ дуже прихильно прийняв тому, що вона відрізнялася своєю мовою, культурою, обрядом чи навіть нашими вечорницями. Не легко прийшлось Борисові туди дістатися. Два роки старався Борис всіма можливими дорогами пролізти до неї. Мав він і рекомендації від Спілки Письменників України, але, накінець, вдалось йому туди попасти завдяки допомозі сина Василя Стефаника.
Після трьох років навчання закінчив він Театральний Інститут, у спеціялізації режисерського відділу, і один рік працював на Львівській студії телебачення. Працював він там у відділі хроніки, їздив по колгоспах, де знімав колгоспні господарства, знімав свиней, корів, курей, навіть пшеничку. Пізніше, однак, він добився до вимріяного літературного відділу. Тут себе Борис віднайшов. Пірнув він увесь у свою улюблену працю. Тут він відчув себе на висоті свого призначення. При його допомозі виходили цікаві літературно-художні передачі, а особливого авторитету набули львівські «Вечорниці», де в основному використовувався фолкльор, елементи народних звичаїв і обрядів. Тим він засвідчив свої здібності як добрий, талановитий режисер, який усіма був дуже люблений.
Заохочений цією працею (бо це було ще щось нове на Україні), написав Борис біографічний сценарій — історію свого батька п.н. «Екслібрис Поета». Поставили цю річ артисти львівського театру ім. Заньковецької для Львівської студії телебачення, під режисурою В. Робочек. Ролю його батька Василя виконував арт. Ф. Стригун, а матері — арт. Т. Литвиненко. Постановка була надзвичайно вдалою і здійснена вперше на Львівській телестудії в травні 1968 року. Публіка прийняла її з захопленням, здобула вона популярність, так що студія повторяла її часто й пізніше, та й зараз можна її ще деколи побачити в телепередачах.
Борис Бобинський на зйомках телепередачі про батька, 1966
Цим драматичним твором Борис Бобинський виніс себе на вершини тодішніх здібніших драматургів. В ньому він прекрасно представив польські часи та життя своїх родичів. Надзвичайно реалістично представлена там тюрма, можливо, ще ніхто дотепер краще за нього не представив. Цей сценарій, чи, як зазначено, телеповість, був поміщений разом із знімками в літературно-мистецькому журналі «Жовтень», ч. 4 1971 року. Окрилений позитивними відгуками і вдячністю публіки, Борис леліяв багато творчих задумів — він мріяв написати другу частину п’єси про життя своїх батьків, для чого уже зібрав був поважний матеріял.
І здавалось би, що Борис взнісся уже на вершини, розпростер крила до повного лету і буде збагачувати своїм талантом українську культуру, та трагічний випадок обірвав його життя на сорок першому році (між іншим — стільки прожили його батько і мати). Поїхав він відпочивати з групою своїх співпрацівників до Хотина. Купались вони в ріці. Борис скочив у воду, натрапив на камінь, проломив череп, зломив хребет, а через день помер у лікарні. Так закінчилося життя цієї молодої, надійної і надзвичайно здібної та обдарованої людини-мистця 4-го вересня 1970 року. Похоронено його на львівському цвинтарі.
Микола Петренко у своєму спогаді про Бориса Бобинського у «Вільній Україні» з січня 1989 року так характеризує Бориса: «Охайний, ввічливий і на додаток — наділений якоюсь магічною притягальною силою самозречливості, доброзичливості. Туга за спілкуванням, за людським теплом, віра в незнищимість світлого виявилася сильнішою від північних холодів, життєвої неласки».
Борис радів приверненням доброго імени його батькові, непересічному поетові, та мріяв про залишення якоїсь тривалої пам’ятки по ньому. І такою пам’яткою було відкриття у вересні 1988 року скульптури — погруддя в родинному містечку Кристонопіль, тепер Червоноград. Під час святкового відкриття з родини Василя Бобинського була лише його внучка Ярина, одинока дочка Бориса, який був жонатий із уродженкою з Миколаївщини, яка була йому доброю дружиною, господинею і мамою їхньої донечки. І та донька у своєму слові під час відкриття погруддя Василя Бобинського сказала: «Пам’ять про діда і батька для мене святиня. Хочу щиро подякувати землякам-червоноградцям, Товариству книголюбів за увіковічнення пам’яті дорогого Василя Петровича. . .»
Ще мріяв Борис про видання своєї поетичної збірки. Та, на жаль, передчасно обірвана нитка його життя не дозволила зреалізувати це бажання. Тож хай ця скромна неповна збірка буде хоч частиною виповнення його мрії.
Поміщені тут поезії Бориса перевезли його друзі-засланці, які виучували їх напам’ять. При їх відтворенню могли постати малі неточності. Та все ж таки вони дають нам можливість пізнати Бориса Бобинського як поета і людину.
“Визвольний шлях”
1990
Числа 11, 12
Юрій Винничук:
Оксана Забужко у радіодиктанті згадала легендарну українську співачку Оксану Петрусенко (1900 – 1940). І відразу на багатьох сайтах всі кинулися публікувати відомості про неї.
На думку авторки саме їй була присвячена популярна пісня «Оксано, Оксано, я чую твій голос».
Коли цю пісню заґуґлите, то довідаєтеся, що і слова, і музика народні. Але це не так. Автором слів і музики був поет Борис Бобинський (1929 – 1970), син розстріляного поета і січового стрільця Василя Бобинського (1898 – 1938) з Христинополя.
Коли арештували його батька, а матір вислали в Караганду, Бориса забрали в дитячий будинок у Курську, де він навчився красти, курити, грати в карти. Мати його розшукувала по всіх-усюдах, писала листи, але тільки один лист знайшов його, якраз, коли закінчив сьомий клас. Тепер знаючи, що його мама жива, він утік і без копійки в кишені розпочав мандри, які тривали кілька місяців. Він таки знайшов її в лагері в Казахстані неймовірно виснажену тяжкою працею в копальнях.
Улітку 1945 року вони повернулися на Тернопільщину, а на Свят вечір 1946-го мати померла. Борис оселився у тіток. Писав патріотичні вірші, помагав упівцям. У 1950-му його арештували, вірші конфіскували, і до 1955-го він перебував на Воркуті.
Саме там він і написав цю пісню. Однак, вона не має жодного стосунку до Оксани Петрусенко.
Бо не міг він звертатися на «ти» до незнайомої людини, старшої від нього майже на 30 літ, та ще й померлої понад 10 років тому. Далі цитую авторський текст:
Я чую, Оксано, Твій голос тужливий,
То вітер його з України приніс.
Я чую, як б’ється в нім серце бурхливе,
Я бачу Твій пог
ляд туманний від сліз.
Крім того, наступні слова доволі інтимні і свідчать про особисте знайомство з дівчиною.
Оксано моя, нас давно розлучили,
Повік будеш жити у серці моїм,
Твій погляд далекий, коханий і милий,
Несу я в житті ідеалом своїм.
Я знаю, не раз Ти мене споминаєш
І часто виходиш на беріг Збруча,
І дивишся в даль, де зоря догоряє,
Оксано, Оксано, Ти мріє моя.
Уявити, як покійна Оксана Петрусенко виходить на берег Збруча, можна. Але навіщо?
Оксана, до якої звертався Борис – дівчина з Тернопільщини, яка в час написання пісні вже вийшла заміж.
Доля для Бориса не була милосердною. В Хотині він скочив з берега в річку, вдарився головою в камінь, зламав карк і наступного дня помер, проживши стільки ж, як і його батьки.
Ростислав Загорулько
ВАСИЛЬ БОБИНСЬКИЙ (1898 - 1938)
Нарис
_____________
* Мирослав Кальба (* 1 лютого 1916, с. Мозолівка, нині Підгаєцька міська громада, Тернопільщина — † 21 січня 2013, Детройт, США) — четар леґіону «Нахтіґаль», вояк УПА, псевдо «Яструб», активний діяч українських ветеранських організацій, автор та упорядник спогадів про Дружини українських націоналістів. За фахом — інженер-агроном. Земляк родини Бобинських.
