А ВЖЕ СМЕРТЬ
Пісня, записана Миколою Леонтовичем у селі Стражгороді Гайсинського повіту на Поділлі на початкові квітня (на Великдень) 1920 р., записуючи яку, Леонтович визначив: «Смертенна».
Пророча пісня...
А вже смерть та по дворі ходить,
Та все потихеньку, та все помаленьку
До мене приходить.
Діти мої, квіти мої, не пустіте смерти,
Та не дайте мені вмерти.
А вже смерть та по сінях ходить,
А вже потихеньку до мене приходить,
Та все потихеньку, та все помаленьку
До мене приходить.
Діти мої, квіти мої, не пустіте смерти,
Та не дайте нені вмерти,
А вже смерть та по хаті ходить,
А вже потихеньку до мене приходить,
Та все потихеньку, та все помаленьку
До мене приходить.
Діти мої, квіти мої, не пустіте смерти,
Не дайте мені вмерти.
Осип Залеський*
МИКОЛА ЛЕОНТОВИЧ
У 80-ті роковини з дня народження
Український щоденник "Свобода" у числі 233 від 4 грудня 1957 року писав:
До великих втрат, яких зазнала українська культура від комуністичного режиму в Україні, треба зарахувати і смерть двох визначних українських композиторів в Україні, які в розквіті творчих сил загинули на початку большевицького панування в Україні, а саме: Миколу Леонтовича і Кирила Стеценка. Миколі Леонтовичеві, у вісімдесятріччя з дня народження, присвячена ця згадка .
Народився Микола Леонтович 1 грудня (ст. ст.) 1877 року в селі Монастирок на Брацлавщині, в сім'ї священика. Батько, Дмитро, був музикально обдарованою людиною, грав на кількох інструментах, а під час своїх студій був дириґентом семінарського хору. Мати, Марія, любила співати і знала багато народних пісень. В такій родинній атмосфері розвивався музичний талан молодого Миколи. По закінченні початкової школи, перейшов Mикола у духовну семінарію в м. Шаргороді на Поділлі, де вже виявився його музичний талан, бо тут провадив він семінарську оркестру, яку сам заклав, а також був дириґентом хору. По закінченні семінарії пішов учителювати на село, працюючи далі самотужки над своєю музичною освітою, яку доповнив в Петроґраді. Згодом був учителем музики в гімназії в Тулчині, а з вибухом революції у 1917 році працював спершу у „Музичному Відділі", а з 1919 року в Музично-Драматичному Інституті ім. М. Лисенка в Києві.
Під час большевицької окупації України скривався в домі свого батька в селі Марківці, Гайсинського повіту, де й згинув з руки ворога. Як розповідають його батьки, 22-го січня 1921 р. попросився переночувати у них незнайомий подорожній на прізвище Грищенко, як це видно було з показаного ним документу. Після вечері подорожнього поклали спати в кімнаті разом із Миколою — за браком іншого місця в хаті. Між „Грищенком" і композитором точилась допізна мирна розмова, а пізно вночі батько почув постріл, і, коли вбіг у кімнату сина, побачив його тяжко пораненого в живіт. „Грищенко" десь зник. Помучившись до ранку 23-го січня, Микола Леонтович помер. Ніяких речей Грищенко не пограбував.
Справа ясна, що вбивство було ділом большевиків, які не могли дивитися на зріст популярности Миколи Леонтовича, тоді вже видатного українського композитора, твори якого були виконувані кращими хорами України і всюди викликали захоплення слухачів. Леонтовича зустріла доля численних українських письменників і культурних діячів, які для большевиків були небажаним елементом. Щоб відвернути увагу від цієї злочинної роботи, зpoблено з убивства Леонтовича грабункове вбивство, хоч ніяких доказів для цього не було, і влада не вживала ніяких заходів, щоб злочинця виявити.
Микола Леонтович з молодих літ невтомно записував народні пісні і опрацьовував їх для хору. Хоровій творчості присвятив усе своє коротке життя. В опрацьовуванні народних пісень дійшов він до вершин мистецтва, мавши свій питомий спосіб підходу до мелодії, і в цьому його ніхто не перевершив. Леонтович орудує голосами хору немов музичними інструментами, кожний голос провадить самостійно свою мелодію, а в цілому усі голоси хору дають чудову поліфонію. Прикладом, з якою майстерністю опрацьовував він найпростіші народні мелодії, може бути „Щедрик", мелодія якого складена лише з трьох тонів (б, а, ґ). „Щедрик" Леонтовича давно вже вийшов поза межі України і його можна почути у різдвяний час не тільки в Західній Европі, але й тут, за океаном, у виконанні різних хорів. Спопуляризувала його Капеля Кошиця у своїй мистецькій подорожі в 1919-му і наступних роках. Подібно до „Щедрика" onpaцьована й друга пісня, складена також з двох тонів, а саме „Дударик". Загальнознані й виконувані нашими хорами є ще такі пісні як „Пісня про Почаївську Матір Божу", „Ой, пряду, пряду", „Чорнушко, душко” та інші. Всіх народних пісень опрацював Леонтович понад сотку [понад 150]. Коли говоримо про обробку народної пісні Леонтовичем, то цей термін не завсіди дає відповідне означення, бо часто брав він мотив чи тему народної мелодії (як у „Дударику " чи “Щедрику" ) і з цього будував цілий твір, у противенстві до інших композиторів, які мелодію пісні гармонізували на свій лад, себто додавали їй різні голоси хорової фактури.
Ориґінальних композицій залишив Леонтович небагато: дві пісні для тенора і хору з фортепіяном („Моя пісня" до слів К. Білиловського і „Леґенда" до слів Вороного), декілька хорових пісень до поезій Шевченка, Грінченка і Чупринки, з яких друком появилися дві перлини: „Льодолом" [до слів В. Сосюри] і „Літні тони" (до слів Чупринки). Колискова пісня для скрипки з фортепіяном, декілька менших творів для фортепіяна, мелодеклямації і незакінчена опера „Русалчин Великдень" [за казкою Б. Грінченка, 1919; 1975 М. Скорик завершив, відредагував та інструментував для сучасного складу симфонічного оркестру].
Якби вибір з хорових творів Леонтовича видати з перекладом текстів на інші мови, це був би великий вклад у світову хорову літературу, а разом з цим свідоцтво про багатство української хорової літератури з народною тематикою.
Хор Київської державної консерваторії. Дир. Павло Муравський:
1.За городом качки пливуть
2.Женчичок-бренчичок
3.Моя пісня
“На Русалчин Великдень”
"Отче наш", "Єдин Свят", "Вірую" з літургії Іоана Златоустого
«А вже смерть»
Є дещо інша версія обставин загибелі Миколи Леонтовича:
З дружиною і донькою
Микола Леонтович і фатальне пророцтво його "музи"
Каємося, але навіть ми шаблонно асоціюємо Леонтовича передусім зі славнозвісною різдвяною колядкою. І на превеликий жаль, лише завдяки цій колядці ім’я видатного композитора повернулося в сучасну історію. Хоча «Щедрик» – один з півтори сотні талановитих обробок Леонтовича, які заслуговують не меншої уваги. Широкому загалові лише відкривається величезний творчий здобуток і непростий життєвий шлях Миколи Дмитровича. Не всі навіть знають, що він – Дмитрович, а це – далеко не останнє, що варто запам’ятати про цього видатного українця…
Син священика
І саме батько, який попри сільську освіту і життя вмів грати на віолончелі, скрипці, гітарі та керував хором семінаристів, навчив Миколу музиці.
Він теж мав стати священиком, але відмовися від сану. Батько через брак коштів віддав його до Шаргородського початкового духовного училища, де учням забезпечували повний пансіон, а потім вже юний Микола сам вступив до Подільської духовної семінарії в Кам’янці-Подільському. Тут він освоїв скрипку, фортепіяно, духові інструменти, навчився по нотах читати складні партії церковних хорів, вперше почав обробляти народні мелодії і після закінчення семінарії обрав роботу сільського вчителя. Сам організував в селі Чуків, де вчителював перші роки, самодіяльний симфонічний оркестр. На Донбасі, куди Леонтович переїхав 1905 року, зібрав хор робітників.
«Фанат» Миколи Лисенка
Вивчав його твори ще в семінарії, адаптував чужі мелодії за зразком Лисенкових і одну зі свої збірок пісень присвятив улюбленому композиторові.
Сам Леонтович написав загалом понад 150 музичних творів. Серед них такі відомі, як «Дударик», «Пряля», «Козака несуть». Особливо діяльним для композитора видався післяреволюційний час і час встановлення Української Народної Республіки. Він викладав в різних містах, «мотався» між Києвом та Москвою, де займався з відомим теоретиком музики Болеславом Яворським, співпрацював з поважним у той час композитором Кирилом Стеценком. Саме в цей час він написав «Леґенду» за мотивами твору Миколи Вороного.
Чотири редакції «Щедрика»
І саме четверта версія, виконана у 1916 році хором Київського університету в Київському купецькому зібранні (нині – Національна філармонія), принесла композиторові величезний успіх, ставши основною – тим самим «Щедриком», яким його знає сучасна Україна і весь світ.
Працював у музичному комітеті при Народному комісаріяті освіти після приходу в Київ большевиків. Викладав у Музично-драматичному інституті імені Лисенка, працював разом з Григорієм Верьовкою у Народній консерваторії
Музична наука
Микола Леонтович придумав і першим застосував різні хорові звукові ефекти, один з найвідоміших – спів із закритим ротом, своєрідне переосмислення мелодики народного плачу. Ще Леонтович розробив темброву варіянтність виконання народних рапсодів, створював оригінальні хорові композиції, відтворив і ввів в свої твори забуту в той час імпровізаційну творчість українських кобзарів.
Першим в історії української освіти склав підручник з нотної грамоти для школи. Але жоден екземпляр, на жаль, не дійшов до нашого часу.
Між двох вогнів: дружиною і музою
Леонтович «розривався» між двома жінками – дружиною і «музою». Ще у 25 років він одружився з Клавдією Ферапонтівною Жовткевич, яка вірно супроводжувала його в усі міста й села, куди композитор вирушав працювати. У подружжя народилася донька Галинка. У 31 Леонтович влаштувався викладати спів у жіноче єпархіяльне училище в Тульчині і десять років керував там жіночим хором. Там же згодом познайомився з Надією Танашевич – молоденькою лібретисткою, вихованкою училища. З нею він почав працювати над хоровою оперою “На русалчин Великдень” за однойменною казкою Бориса Грінченка. Надія писала текст лібрето, до неї Микола Дмитрович їздив (ще й разом з донькою) аж у село під Гайсином задля музичних доопрацювань. Композитор запевняв, що з лібретисткою його пов’язує лише музика, але дружина Клавдія страшенно ревнувала чоловіка до молоденької Надії. Подейкують, саме ця вихованка напророчила Леонтовичу ранню смерть. Начебто він жартома розповідав, що Надія якось глянула на його долоню, побачила коротку лінію життя і розплакалася
Дорога до смерти
Леонтович пройшов 270 км пішки з Києва до рідного Тульчина, куди змушений був тікати після того, як столицю взяли денікінці у серпні 1919 року. Тут Леонтович заснував першу в місті музичну школу, викладав у церковному училищі. Але ця робота не давала заробітку, і від страшенних злиднів Микола Дмитрович спершу відпровадив свою доньку, а потім вирушив сам – іще 80 кілометрів пішки – до села Марківки, до свого батька-священика.
Прожив лише 43 роки – дуже мало навіть за тодішніми мірками. Про смерть Леонтовича упродовж 80 років лунали різні версії, а правда стала відома лише у 2000-х роках, коли розсекретили чекістські архіви.
Загадкове вбивство
Був убитий 23 січня 1921 року, хоча офіційно про смерть Леонтовича газета «Вісті» сповістила аж 2 березня. За дослідженням видання WAS, 22 січня до хати батька Леонтовича, де вже були і Микола, і його донька, під’їхала підвода. «Федір Грабчак з сусіднього села керує кіньми, невідомий молодик – за пасажира. Інтеліґентне обличчя, пристойне пальто, на голові легкий кашкет не за погодою. Представляється Афанасієм Грищенком, уповноваженим ЧК з боротьби проти бандитизму в селах, і проситься переночувати.
Родина та гості разом вечеряють і йдуть спати. Хата в отця Дмитра мала – на дві кімнати. В одній лягає він з онукою та донькою, в іншій стелять Леонтовичеві та гостеві. Щоб Грищенко не змерз, батько накриває його своєю шубою.
На світанку родина прокидається від гучного звуку. Батько забігає до сусідньої кімнати. Микола Леонтович напівсидить на ліжку, з правого боку стікає кров. Навпроти – Грищенко з гвинтівкою. Стрілець наказує Грабчаку зв’язати рушниками руки сестрі та доньці. Священик має показати, де золото. Золота нема.
Грищенко забирає шубу, білизну, ложки, годинник Леонтовича, взуття. Композитора доводиться ховати босим...
Чекістська змова
У розсекреченому рапорті начальника Гайсинської повітової міліції йдеться: «В ночь на 23-е января агент уездчека Грищенко выстрелом из винтовки убил сына священика с. Марковки, Кубличской волости Николая Леонтовича 43-х лет, у которого Грищенко ночевал, и 26-го января Грищенко, скрывавшийся в м. Теплике, при преследовании его чинами милиции, выстрелом из винтовки ранил в живот милиционера Твердохлеба».
Діяв чекіст з власної ініціятиви чи за наказом, невідомо. В архівах є дані про виплату йому 5000 рублів «на секретные расходы». Якщо Грищенко справді, як він казав, їхав з Кіблича до Теплика через Карабелівку, то Марківка була не по дорозі.
Що сталося з Грищенком, достеменно не відомо. Є непідтверджені відомості, ніби згодом сусід Леонтовичів зарубав убивцю лопатою».
Вічна пам’ять про композитора
Справу «Композитора Леонтовича» вів особисто майбутній міністр внутрішніх справ УССР Іван Головченко, який навмисне перекручував зафіксовані свідками дані, приписував родичам фальшиві слова і виставив вбивство композитора як «петлюрівсько-розбійницький» напад. Така фальсифікація була зроблена навмисне, аби придушити розмови про утиски Леонтовича за його «націоналістичні музичні вподобання», за просвітництво і розвиток церковного хорового співу, а також аби приборкати гнів селян, обурених чекістським вбивством сина священика.
Відзначити дев’ять днів по смерті композитора зібралася в Київському музично-драматичному інституті вся професура, студентство, діячі культури, і це попри ризик переслідування з боку ЧК. На цій зустрічі створено Комітет пам’яті Миколи Леонтовича, який згодом став Музичним товариством його імені. До нього входили Борис Лятошинський, Павло Тичина, Лесь Курбас, Гнат Хоткевич.
Ім’я Леонтовича залишалося під негласною забороною до «хрущовської відлиги» 1960-х
«Щедрик» назавжди
За три місяці до вбивства Леонтовича, 5 жовтня 1921 року, «Щедрик» вперше пролунав у США – діяспорний хор Олександра Кошиця виконав пісню в нью-йоркському «Карнеґі Хол». А в 1936 році Пітер Вільховський, який працював на радіо NBC, записав англійську версію слів до «Щедрика» і назвав пісню Carol of the Bells.
Майже 140 мільйонів переглядів в середньому мають найпопулярніші переспіви Carol of the Bells на ютубі. А незавершену Леонтовичем оперу “На русалчин Великдень” дописав і відредагував Мирослав Скорик, назвавши твір «Русалчині луки». У 1977 році її поставили в Київському театрі опери та балету.
Отак, щороку слухаємо-співаємо «Щедрика» й навіть не замислюємося, яка непроста людська доля «стоїть» за його піднесеною життєствердною мелодією…
Пам'ятник Миколі Леонтовичеві у Тульчині
______________
* Осип Степанович Залеський (* 16 квітня 1892, c. Тростянець Малий, тепер Золочівський район, Львівська область — † 13 березня 1984, Баффало, США) — український галицький педагог, композитор, диригент, літературознавець, автор пісень, наукових праць, видавець.
