Василь Симоненко
* 8 січня 1935 - † 13 грудня 1963
* * *
Берези, в снігу занімілі,
Про що ви мрієте, білі?
– Про сонце мріємо ми…
Дуби в крижаній кольчузі,
Одягнуті в сиві шовки,
Про що замислились, друзі?
– Про сонце наші думки…
Вітри із морозяним шпаром,
Куди вас несуть чорти,
Чого галасуєте даром?
– Хочемо сонце знайти…
Очі, наповнені горем,
Очі сумні мої,
Чому ви блукаєте зором?
– Хочем побачить її…
Серце, недавно кволе,
Муко моя мала,
Чому щемиш, як ніколи?
– Хочу її тепла…
Розуме мій байдужий,
Вируч мене хоч ти –
Над чим ти думаєш, друже?
– Хочу надію знайти…
* * *
Минуле не вернуть,
не виправить минуле,
Вчорашне — ніби сон,
що випурхнув з очей.
Як луки навесні
ховаються під мулом,
Так вкриється воно
пластами днів, ночей.
Але воно живе —
забуте й незабуте,
А час не зупиняється,
а молодість біжить,
І миті жодної
не можна повернути,
Щоб заново,
по-іншому прожить.
Василь Симоненко
Читати без дозволу чужі щоденники —
Еверест підлости.
Невідомий афоризм простака Вілсона
18.09.1962
Зачинаю цей щоденник не тому, що хочеться побавитися у великого. Мені потрібен друг, з яким я міг би поділитися геть усіма своїми сумнівами. Вірнішого і серйознішого побратима, ніж папір, я не знаю.
Земля вже двадцять восьмий раз несе мене навколо Сонця. Мало встиг я зробити за цей час гарного і доброго. Зате навчився я пити горілку, смердіти тютюном, навчився мовчати і бути обережним, коли слід кричати. І найстрашніше – навчитися бути нещирим. Брехня – мабуть, моя професія. Талант брехуна у мене вроджений. Є три категорії брехунів: одні брешуть, щоб мати з цього моральну чи матеріальну вигоду, другі брешуть, аби брехати, а треті служать брехні, як мистецтву. Вони, власне, вигадують або домислюлють логічні кінцівки до правди. Ці брехуни, з моєї брехунської купини, видаються мені благородними. Вони – художники. Вони – резерв літератури. Без них нудно було б жити, без них і правда стала б куцою та побутовою, нудотною і дріб’язковою. Благородна брехня возвеличує правду. Керуючись цим, я частіше всього вдавався до третьої брехні.
Я розумію, що поет з мене такий собі. Але бувають і гірші. Такі, як я, теж необхідні для літератури. Ми своїми кволими думками угноїмо грунт, на якому виросте гігант. Прийдешній Тарас або Франко. Жду його, як віруючий пришестя Христового. Вірю, що мені пощастить почути радісну осанну на честь його приходу. Хай тільки не зважає він на нас, маленьких чорноробів поезії. Він виросте з нас.
Я міг би прислужитися літературі більше, якби природа обділила мене слухом і очима. Я не бачу всіх відтінків і не чую всіх звуків. Музика – моя мука. Ніколи не доросту до того, щоб глибинно розуміти її. Ніколи я не побуваю на такому святі барв, з якого не повертається щасливий Сар’ян. Я не можу навіть по-справжньому заздрити Сар’янам і Шостаковичам, бо ж неписьменний не може заздрити Льву Толстому. Він заздрить сусідові, який уміє розписатися.
21.10.1962. До безтями ненавиджу казенну, патентовану, відгодовану мудрість. Якими б цитатами бездари не підпирали свою розумову стелю, вона, однак, занизька для нормальної людини. Як простір немислимий без руху, так поезія немислима без думки. Що то за простір, коли в ньому не можна рухатися? Яка то поезія, коли вона не мислить? Поезія — це прекрасна мудрість.
6.07.1963. Не знаю, чи це кожному властиве, чи тільки зі мною таке буває. Часто сумніви нищать будь-яку впевненість в своїй мужності. Я не знаю, як триматимуся, коли посиплються на мою голову справжні випробування. Чи лишуся людиною, чи жах засліпить не лише очі, а й розум? Втрата мужности — це втрата людської гідности, котру я ставлю над усе. Навіть над самим життям. Але скільки людей — розумних і талановитих — рятували своє життя, поступаючись гідністю, і, власне, перетворювали його в нікому не потрібне животіння. Це найстрашніше. Душа прагне потрясінь, а розум боїться їх...
Прощай, мій зошите!
Спасибі тобі, друже,
Що ти думок моїх
Не відцуравсь,
Що ти свої клітини
Тепло мружив,
Коли над римами
Я потом обливавсь.
Ти їх сприйняв
Без жодної огуди,
Єдиний мій читач
І шанувальник мій.
Чи сприймуть їх колись
І прочитають люди —
Побачимо.
Прощай, товариш мій.
Грудень 1963
Євген Сверстюк
Василь Симоненко народився в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Одна з найяскравіших і найзначніших фіґур в українській поезії початку 60-х рр. Пішов із життя на 29-му році, та справив величезний вплив на пробудження національно-демократичних настроїв в Україні.
Син селянки. Навчався на факультеті журналістики Київського університету в 1952-1957 - у роки ідеологічних потрясінь і падіння рівня страху. Керував літературною студією. Цікавився американською літературою. Відрізнявся щирістю й відвертістю. З 1957 був літпрацівником відділу культури ґазети „Черкаська правда“, з 1960 - завідував відділом пропаганди ґазети „Молодь Черкащини“.
Дебютував книжкою віршів „Тиша і грім“ (1962), що засвідчила появу яскравого таланту в плеяді молодих поетів. Літературне оточення Симоненка - поети М.Вінграновський, І.Драч, Л.Костенко, літературні критики І.Дзюба, І.Світличний, Є.Сверстюк. Йому залишалося рік життя (пізніше лікарі визнали рак нирок). Саме в 1962-63, у тривожному передчутті смерти, він створює свою другу книгу - „Земне тяжіння“ (1964). Її цитували, переписували (додаючи цензурні пропуски), заучували напам'ять і порівнювали за глибиною страждання та щирості з поезією Т.Шевченка.
Зухвало відвертий вірш Симоненка викликав на двобій усю систему неправди й офіційного фарисейства. Читач оцінив не тільки щирість, але насамперед поетичну енерґію вірша і чистий голос, позбавлений половинчатости й напівправди, що культивувалися в літературі соцреалізму. Офіційне видання книги ніби як леґалізувало цей стиль. Поет учив своїх сучасників розкріпачуватися і чесно писати правду, чого б це не коштувало. Український народ, його лик перед загрозою нівеляції, правда у зашморзі узаконеної брехні й казенної гордині, любов, загнана в підпілля, і краса під маскою квітучого благополуччя - усе це звучить у поезії Симоненка як крик і заклинання зберегти обличчя і живий дух, відстояти право жити.
Найповніше видання Симоненка з передмовою І.Кошелівця вийшло за кордоном під назвою „Берег чекань“ (Мюнхен, 1963). Російською мовою видавництво „Молодая гвардия“ в „Библиотеке избранной лирики“ видало книжку „Василь Симоненко“ у перекладах Лева Смирнова (1968). 1964 окремо вийшли книжки для дітей „Цар Плаксій та Лоскотон“, „Подорож у країну Навпаки“ і збірка оповідань „Вино з троянд“. Раритетом стала його найповніша підцензурна книжка „Поезії“ (1966), де низка віршів фальсифікована. Після цього творчість Симоненка замовчувалося як „перекручений прояв національних почуттів“.
У самвидаві ходили щоденникові записи Симоненка останнього року життя „Окрайці думок“ і добірка його позацензурних віршів з передмовою І.Світличного.
Під час репресій 1972 влада належно „оцінила“ Симоненка: проти померлого поета, за словами І.Світличного, „теж порушили справу“.
