***
Я ліплена з доброї
Бориславської глини.
Куди не поніс би мене буревій,
Темні ялиці шумлять у мені,
Струмить у жилах.
Моя душа стане дзвоном
Старої бойківської дзвіниці,
Щоб голосити за мертвими
І будити живих.
Віра Вовк,
поетка, прозаїк, драматург, літературознавець, перекладачка, науковець
* 2 січня 1926 - † 16 липня 2022
Згадаймо...
Віра Вовк
ГОРІВ ДРЕЗДЕН
Я кладу едельвайс перед твій портрет, Бо ти піднявся в висоту з призмового світла. Вже не маю твоїх долонь, і тільки шепіт кедрини Гладить моє сумне обличчя.
Я виходила з дому при зорях і приходила назад зі зорями. Та все ж таки я була близько родинного тепла, близько добрих друзів: проф. Ріделя, пані фон Абекен, Ути. Мені вдавалося вшахрувати часом до фабрики Рільке, Гобіно або навіть історію філософії. Але на книги не було більш часу, як півгодини в обідову пору, бо день був виповнений стукотом молота по залізі. Тому то було таке неймовірне, як на мої дев’ятнадцяті народини батько приніс ввечорі, цілий засніжений, щось велике, загорнене в рушники і лікарський плащ перед морозом. Ми порозвивали і аж ахнули: перед нами стояло розкішне деревце камелії, обсипане чудом рожевих пуп’янків.
— Камелієвій дамі в вісімнадцятиріччя літературної творчости,— сказав батько.
Я, фабрична робітниця, переживала епоху внутрішньої динаміки. Хотілось чогось безмежного, душа рвалася, щоб вихваляти Оріон.
Раз батько вже збирався виходити, з сірим капелюхом на сірих кучерях, але я ще затримала його, щоб заграти йому «Papillons» Шумана. Батько слухав з ледви помітним усміхом і пішов нечутно, заки я скінчила.
Вечір був ще довгий. Я замкнула рояль, вдягла пальто і побігла до Ути, щоб показати їй різне залізне знаряддя, яке я викувала в фабриці.
— Я вже не що-будь, Уто, а справжній шлюсар. Дивися на ці шруби, на це льотування. Потрапила б ти?
— Таки ні, Віро. Певно, тебе твої нові товаришки подивляють.
— Ні — вони не люблять мене, Уто. Я винна, бо так боялася фабричного товариства, що замкнулася зовсім від них у собі. Вони приносили до фабрики прібки дешевих перфум, знімки фільмових артистів, позолочені брошки і коралі з колірового скла. Я не звертала на всі ці «скарби» ніякої уваги, і вони прозвали мене гордою.
— Так тебе й у школі називали,— всміхнулася Ута.
— Але вони бідні, знаєш,— продовжувала я.— Ними ніхто не цікавиться. Вони не знають нічого іншого, як своє брудне середовище; ніхто не сказав ще їм ніколи ніжного слова, тільки грубощі. Мені здається, що вони навіть не відчувають своєї трагіки, так як це відчувають, наприклад, ті білоруські дівчата, про які я тобі розказувала.
— Ті, що з тобою працюють?
— Еге ж…
Ми говорили ще про те, що в південній Німеччині і в Австрії (так писала Зоя) сподівалися наступу англійців через Боденське озеро. Кількох товаришок покликано до протилетунської оборони.
— Хто знає, чи наше зелене місто врятується,— промовила Ута сумно. Я взяла її за руку:
— Вчора я була в парку на горі й дивилася на полум’яні хмари, що нагадували пожари й руїну. Мене болів докір до себе самої, що я ще нічого великого не зробила.
На небі зарисувався із хмар ангел, суворий, апокаліптичний ангел, немов хотів заслонити небо червоною завісою. Мені здавалося, що він кличе мене за собою, але одночасно я була певна, що я ще не зріла, щоб вмерти.
Над нами сяли червоні зорі: великі, гарячі, якось дуже низько над землею, начеб хотіли її придушити.
Як тільки я прийшла додому, почався наліт. Ми скри-лися в льоху і чули, як під нами коливалася земля. Мама затикала мені вуха, щоб я не чула свисту бомб, і накривала мене своїм плащем, щоб повітряний тиск не зірвав мені голови. Так неначе той плащ міг би мене охоронити… А потім ми бігли, шалені, з палаючого дому в парк і закривалися від іскристих головень, що падали через вулицю, мокрими рантухами. Горіли дерева по обох боках вулиці, ті прекрасні ґінґо-дерева, які оспівав старіючий Гете. В нашім домі осталася моя скрипка-чародійка, мій рояль, моє деревце камелії… Перед нами, за нами вибухали «часові бомби», валилися кам’яниці, а ми тяглися, як марива, через згарища, попалені трупи, новий апокаліпсис. Пригадувалися його жахливі сцени, але дійсність була живіша: всіми нервами, аж до болю, я відчувала, що діється, і проклинала свою свідомість. Дим жер немилосердно очі, давив у грудях, і я заздрила тим нелюдяно-апатичним жінкам, які дрімали, опоєні страхіттям, в челюстях півзавалених домів, дивлячись без реакції з півзакритих зіниць на вогонь, що лизав довгими язиками землю і повз щораз ближче і ближче…
А над нами розкидався усіма барвами експресіоністичної налети найкращий феєрверк мого життя, що ніс смерть мистецькому місту. Страшний Твій гнів, Єгово! Страшна краса і могутність смерти! Я глянула вперше їй у розпалені згарищами очі, неситі, як в опириці, пристрасні, зловіщі…
Мої ноги несли мене в шпиталь. Я ледве віднайшла частину, яка належала чужинцям. Ми ждемо завжди на відомі ознаки: вуголь, дерево чи камінь, який нам ідентифікує місце. Коли їх нема, приходиться довго шукати. Не було вже для мене ознак у батьковому шпиталі. Осталася тільки висока тополя серед безладу з людських тіл і руїн, тополя, що показувала, як дороговказ на вітровій фані…
Нарешті — дім число 8. Тут батькова кімната. В коридорі я наступила в темноті на трупа людини, що лежала лицем до землі. Зі страхом, обернувшися, я надибала обличчя знайомої сестри.
— Де д-р Вовк, сестро? — спитала я її живо.
— Д-р Вовк? — Вона підвела здивовано брови. — Д-р Вовк вже не живе.
* * *
В Пасії за святим евангелистом Матвієм Йогана Себастіяна Баха, в хоровій частині «Sind Blitze, sind Donner, sind Wolken verschwunden»*, є один продовжений ферматою такт: павза через цілу партитуру.
* * *
Що було потім? Я бігала довкола тополі, потім шукала його — і не найшла… Не зважала на те, що валилися кам’яниці і могли мене завалити. Аж коли я станула свідомо перед зламаною мамою, я відчула, що мені треба було бути сильною і провадити її.
Так думала я далі над підальпейськими ставками, що виблискували в голубінь — спокійну, неначе нічого не змінилося. Так думала я вечорами, коли золотий Оріон сходив надо мною, як колись — давно-давно… перед трьома тижнями, коли я ще була фабричною робітницею і шукала між зорями доріг. Я була тепер прибита горем до землі між матір’ю і Орисею, сивоволоса на скронях, з попаленими бровами, але повна свідомости, що треба бути сильною, тримати двох слабших. Я довго не плакала.
* * *
Трьох осиротілих жінок, маму, Орисю і мене, прийняла графська палата, де колись ми з батьком проводили ферії. Тоді Октавія розказувала легенди про чудотворні каплички і статуї, про Покров Мадонни в Равенсбургу, про святу Бету з Ройте. Одна статуя Матері Божої на вальдзейськім горбі врятувала містечко перед турецькою пожежею… Давніше батько брав нас на прохід до лісу, збирати ягоди. Він косичив нам волосся сойчиними голубими перами і ловив скакунчиків у траві, щоб погріти в долоні і пустити на волю.
Тоді нас шанували, як дорогих гостей. Тепер настрій почав ставати нагнічений, бо графи не пережили війни на власній шкурі.
Орися не витримала довго. Вона найнялася в сусіднім хуторі за робітницю й ходила працювати на ріллі. Часом її посилали за орудками. Тоді вона відживала: свіжий вітер дув з Альп, і сині дзвоники нагадували радше пізню осінь, ніж весну. Раз одна старенька бабуся всміхнулася до неї і почала розмову: вона несла два вінці власної роботи на кладовище для доньки, що вмерла тому тридцять літ.
…— Але як я собі подумаю, що це війна й хтозна, як їй було б тепер на землі, краще хай вона спочиває в спокою недалеко від нас. — І нараз бабуся усміхнулася: — Ви інші, як дівчата з хутора. Ви подібні до моєї доньки.
Орися йшла за орудками, і сонце виблискувало на останнім льоді, на калабанях, які кришили її тяжкі черевики.
Мама не пускала мене від себе. Вона гойдалася в ілюзіях, що батько ще, може, живе, бо я не найшла його тіла. Вечорами ціла графська рідня клала кабалу, і мама почала вірити в ворожки і карти.
Я вже не сподівалася батька, я знала правду. Сумнів розпік мене до такої міри, що я з роздертою душею кинулася в рамена Бога і просила чуда: хай Бог сам навчить_ мене, яку молитву маю молитися за батька, я хочу бути Його сліпим інструментом, хай Він зітре мене за те, що зухвало хочу правди для себе, спокою душі, хоч би гіркого спокою…
І сталося чудо: повна віри і ласки, я розгорнула свій стародавній молитовник і найшла там на розкритій сторінці тропарі за померших…
Дні плили. Мені було давно дивним ще, що графи вважали студії для дівчат люксусом і силували Октавію пекти солодкі коржики з порічок і ждати на жениха, мовляв: так певніше, як на студіях. Октавія терпіла, але не вміла протиставитися. Давніше я любила більше її рідню і замок; я чула тільки антипатію до молодого графа Максима, що був на фронті, бо він нашпилив цілу скриньку чудових метеликів над моїм ліжком.
Тепер я відчувала, що мене не любили, і почала сама не любити. Нам припадала вся домашня праця, але все ж таки графині здавалося, що дві чужі жінки в замку роблять «свинство». Я здобулася на відвагу сказати, що «свинство» скінчиться, як тільки ми розглянемося за вигідним приміщенням. Графиня зрозуміла, що я не жартувала, і зразу змінила тон, але не з інших причин, тільки зі страху, що на місце двох жінок дістане рідню втікачів з цілою фірою дітей.
Графиню кололо в очі, що я читала або писала. На її думку, я повинна була пороти свій старий светер і плести новий або ходити по селах і міняти речі на харчі, бо зі стільки читання можна здуріти, і подібне. Але все ж таки я читала в своїй дотопленій кімнаті на горищі, писала закостенілими від холоду пальцями свою першу новелю і збирала зарошені пахучі фіялки в саду, щоб класти їх у фля-кон перед батьковим фотом. Часом разом з мамою ми втікали з замку й блукали понад озерами,- доки нам не перемокли черевики, бо в замку графиня дрімала по обіді, і кожний скрипіт будив її і настроював досить негармонійно.
Граф не мішався до жінок. Він цікавився тільки рільництвом і худобою, хоч у його добрах находилися середньовічні пергамени з квадратною нотацією і коліровими візерунками до пісень міннезінгерів.
Поволі почала приходити давно ожидана пошта. Ми довідалися, що бабусенька, яку ми так зовсім просто загубили в бомбардуванні, взяла свій топірець і потьопала пішки кудись до Тюдова, як сказала тим, які її стрічали:
— Іду на мої зелені гори.
Це була наша остання вістка про неї.
Пізніше написала Ута. Мабуть, затратилося кілька листів від неї, але дорога дівчина не кидала думки писати навпростець за мною.
…Вже знаєш, що Бог посилає свої роси й блискавиці на сухі й зелені дерева. У славнім налеті пропала рідня проф. Ріделя і д-р Ерек, якого ти ще пригадуєш.
Твій батько згинув майже добровільно, бо не хотів перервати початої операції і схоронитися в підземних коридорах. Не можу віднайти його могили, бо військо (червоне!) столочило танками кладовище і зрівняло всі могили з землею…
…— І я маю свою могилу там, на Україні…— пригадалися мені батькові слова. Тоді я записала дуже дитинно в дневнику:
«Я знаю, що не зможу вже ніколи бігати за тобою по лісі й збирати сойчині голубі пера, ні ловити скакунців у траві, ні співати тобі веселих пісень. Але чи зможу коли ще покласти гаряче лице на ту холодну чорну землю і ті білі сторчики, за які ти радше дав би своє молоде життя? Чи поблагословлять мене ще коли руки доброї бабуні і старенького діда?
Якби я вмерла, я просила б Бога, щоб Ти, моя далека, безмежна, недосяжна Країно, була мені небом. Там я ходила б з батеньком по нагрітих зрубах і збирала суниці або сироїжки або, заквітчані вінками вільшини, ми ждали б на всіх серцю любих, щоб творити Вічну Красу…»
______________
* Чи зчезли блискавиці, громи і хмари? (нім.)
Її справжнє прізвище — Селянська. Народилася вона в Бориславі, в родині лікаря та учительки. Дитинство провела в гуцульському містечку Кутах і середню освіту почала у Львові (один рік ґімназії). За большевицької окупації вона опинилася з родиною в Дрездені, де закінчила середню школу. Після війни Віра Вовк вступила до університету в Тюбінґені, де вивчала германістику, музикольоґію та славістику. Продовжувала студії в Мюнхені, а згодом переїхала через Францію до Бразилії. Спершу працювала гімназійною вчителькою, а відтак стала студенткою Державного Університету в Ріо-де-Жанейро. Здобула науковий ступінь доктора фільософії і стала професором, а від 1957 року головою катедри германістики в цьому університеті.
З членами Нью-Йоркської Групи Віра Вовк познайомилася наприкінці 1959 року, коли приїхала на рік до Нью-Йорку. Від того часу вона в постійному контакті з поетами Групи.
Творчий доробок Віри Вовк — широкий і багатогранний. На еміґрації (Мюнхен, Ріо-де-Жанейро, Нью-Йорк) і в Україні (Київ) авторка видала чималу кількість книг поезій, як також і прози, театральних п’єс та перекладів (з португальської, німецької, французької мов на українську, та з української на португальську і німецьку). Її творча діяльність була нагороджена многими визначними преміями. Між иншими, Віра Вовк отримала літературні премії імені Івана Франка в Чикаґо (1957, 1979, 1982) і Києві (1990), як також премію Благовість (2000).
Віра Вовк була членкинею Національної Спілки Письменників України.
Померла в Ріо-де-Жанейро.
Віра Вовк
МЕРЕЖА
Спогади (уривок)
ЗАМІСТЬ ВСТУПНОГО СЛОВА
Німецький середньовічний семінар у Тюбінґені часто мав свої зібрання в домі нашого професора Гуґо Куна. Він, дотепно приговорюючи, розміщував своїх студентів по різних кріслах
і дзиґликах.
– Und Fräulein S. – звернувся до мене – aus ornamentalen Gründen wollen wir auf diesen Stuhl setzen.*
Тоді я подумала, що бажаю бути суттю, не орнаментом.
* А панну С., з орнаментальних причин, посадимо в це крісло.
НА СТАНЦІЇ В РАКОВСЬКИХ
38-го року я склала іспит до дівочої гімназії Рідної Школи УПТ ім. Кокорудзів у Львові. Батьки примістили мене “на станції” в домі професора Івана Раковського, де я мала status доньки родини. Мені не відомо, які були взаємини між батьками й сім’єю Раковських. Правдоподібно, вони дружили ще з тих років, коли наша родина мешкала у Львові, і батько піклувався здоров’ям митрополита Шептицького, але тоді я була малою дитиною. Опісля батьки перенеслися до містечка Кути в Косівському районі, близько дому моєї бабуні, що стояв на горі в Тюдеві над Черемошем. До того часу я ходила до польської школи, бо української в Кутах не було.
В домі Раковських мешкало ще й молоде подружжя: їхній син – Вуна із дружиною Галюсею, і стара тітка, з якою я ділила кімнату. Дивлячись із відстані часу, виглядає, що Раковські жили дуже скромно. Пригадую собі тільки досить обширну вітальню з великим столом, де я робила свої шкільні задачі, і шафи, переповнені книжками, де я нишпорила, бо вже тоді був із мене справжній книгоїд. Професор Раковський, мимо своїх пильних занять, завжди знаходив час, щоб перевірити мої задачі, піклувався також моєю надпрограмовою лектурою, ховаючи часом якусь книжку за спиною, щоб я її не помітила, або бігаючи за мною довкола столу, сміючись відбирав якийсь роман, на його думку невідповідний для тринадцятилітнього підлітка.
В нього був завжди доброзичливий гумор. Розказували, що якось Раковські були запрошені в дім приятелів на іменини. При тій нагоді професор познайомився з онуком родини, який ходив до другої чи третьої кляси.
– Чи ти знаєш, котре українське слово має чотири “и”? – поважно спитав він хлопця, а коли той заперечив головою, жартома сказав: –и–ми–ни–ни.
Минуло літо, хлопчина пішов до школи, а там довелося писати задачу про якусь особливу подію під час вакацій. Він вибрав як тему оті цікаві “иминини”, де було багато “имининових” гостей, що принесли “имининові” дарунки, де діти гарно бавилися й смакували “имининового” торта, і тим подібне.
Учитель похвалив хлопчину за гарну задачу, але дивувався, звідки в нього таке смішне написання слова “іменини”.
– То сам пан професор Раковський мене навчив, – гордо відповів хлопець. І додав: – Він же найкраще знає український правопис!
Час затирає багато спогадів, але також витворює міти, і, може, цей тут пришили як латку на одяг достойного вченого, голови Наукового Товариства Шевченка, професора Івана Раковського.
МАДЖОКО
З початком сорокових років моя родина опинилася в Дрездені, де посестра Зоя Лісовська, що перебувала з нами, і я ходили до гімназії Кляри Шуманн. Тоді батько зв’язався з Робертом Лісовським, який жив у Празі, і запросив його до Дрездена. І він, і Зоя були щасливі з тієї зустрічі, бо донька не бачила батька ще з дитинства.
Професор Лісовський зараз став моїм “вуйчиком Робертом”, а батько, познайомившись ближче з його музично-малярським виміром, назвав його “Маджоко”, що звучало мистецько-італійським тембром. Ми обі були захоплені подарунками від нього: нашими першими пудерничками в червоних коробочках із наче б то крокодилячої шкіри, що замикалися на зіпер. Зараз почали придумувати різні дійства для нашого гостя, і виконали перед домашніми глядачами “танок одалісок”, розкинувши з його закінченням на килим долівки пригорщу кольорових кульок.
За такі й подібні представлення нас, вправді, хвалили, але Робертові Лісовському здавалися вони, мабуть, надто дитячими, тому він вирішив дати нам виклад про творчість Юрія Нарбута та показати зразки його графіки. До сьогодні пригадую, що то були проєкти на різні літери для букваря, а також українські паперові гроші.
Ми спілкувалися з Маджоко вже й після його від’їзду, і він відписував нам листи з дотепними малюнками.
За якийсь час ми обі, у товаристві моєї матері, відвідали його в Празі. Роберт Лісовський і там опікувався нашою культурою: намагався показати нам історичні й мистецькі пам’ятки міста; возив нас до замку Градшіна, до старої церкви із гробом Віта Ствоша, показав нам годинник Орлой, де позначені не тільки години, але й місяці та роки; ратушу, звідки скидали радників у Тридцятирічній війні, міст над Велтавою й Карловий Університет, де студіювали мої батьки... Він був чудовий розповідач, особливо, коли згадував свою молодість у Запоріжжі, Дніпро й старі надбережні дуби, свою дорогу Україну, за якою тужив.
Довгі роки я не спілкувалася з Маджоко; розділила нас війна й воєнні трагедії. Аж у 1956 році, коли я перебувала на постґрадуаційних студіях у Мюнхені, вирішила відвідати його в Лондоні, куди він переїхав після різних страхітливих переживань.
Він жив у малій квартирі в дільниці Ноттінґгем, поблизу професора Вадима Щербаківського. Вечорами оба мельомани зустрічалися, щоб послухати при старім патефоні голосів Шаляпіна й Карузо.
Залишилася така світлина в альбомі: я між ними двома на тлі килима проєкту Роберта Лісовського.
Будучи людиною радше непрактичною, він не міг надивуватися, що я одна давала собі раду у великому Лондоні, відвідувала музеї й ґалерії. Часом ми разом ходили по місту, і оглядали вітрини з різним жіночим крамом, яким він не менше цікавився, любуючись зіставленням красок рукавичок із парасольками, або робив коментарі, якого типу жінці відповідала б якась особлива сукня, чи якийсь капелюх. Він любив гарних жінок із плеканою красою, нагадуючи, що навіть грецькі мармурові богині мали мальовані очі й губи. Сам, одначе, не носив ніяких “артистичних” костюмів, ні прикрас.
Останнього разу я зустрічала Маджоко в Женеві, на весіллі доньки власників замку Кран, приятелів його доньки, тоді вже Зої Нижанківської. Він був уже похилого віку, але завжди ще з гідною поставою, бездоганно вдягнений пан професор Лісовський. До кінця життя відносився до мене з ніжністю, і завжди залишиться в моїй пам’яті як дорогий, рідний вуйчик Маджоко.
1989 року, учасницею святкувань Шевченка, я коротко відвідала Запоріжжя, і забрала пригорщу землі – на його могилу в Женеві.
ЗНАКИ
Мене з матір’ю вивезли колективним транспортом із палаючого Дрездена. Цілий тиждень ми товклися в голоді й холоді різними дорогами, аж добилися до малого швабського містечка Вальдзе, де давніше перебували з батьком на відпустці й купалися в озері. Коротко після нашого прибуття, чужоземний леґіон де Ґоля зайняв місто, яке беззбройно здалося. Почалося свавілля першої лявіни окупантів: грабунки й ґвалтування. Мені довелося пити вино між двома пістолетами при голові, і врятувала мене від ґвалту підсвідома вигадка, бо мене першою, “той італійський тип”, тягнули із собою солдати.
Я трималася за живіт, мов у корчах, і вдавала нудоту.
– Що з тобою? – запитав один із них.
– Не знаю, маю підозру, що це тиф, – тут була епідемія, – відповіла я ломаною французькою мовою.
– То забирайся геть разом зі своєю мамою! – перелякані відправили мене. І так ми врятувалися, перебравшись одразу з багатої, гостинної вілли меценаса Вебера до скромної садиби пані Йозефи Тір, зараз біля костела. Чужоземний леґіон, що знущався над мирним населенням, посунувся далі, до Вальдзе прибуло французьке військо, і обставини стали нормальнішими.
Те, що знаю із власного досвіду, притаманне першому причалові будь-якого окупанта. Подібно поводилося совєтське військо у Відні, де також чудом урятувалася від ґвалтів посестра Зоя Лісовська.
З кінцем війни, протягом цілої години дзвонили всі ще існуючі дзвони в Німеччині. Люди раділи й плакали, і я ридала, бо ми не були певні, що сталося з батьком у Дрездені; тієї горезвісної ночі він мав дижур у шпиталі. Коли, перебродивши по руїнах і трупах ціле місто, я врешті добилася тоді до розбитого корпусу лічниці, одна принагідно надибана медсестра пізнала мене, і в поспіху сказала, що батько загинув.
Я шукала його довго з роздертим серцем серед диму й хаосу, але не знайшла.
Сумнів почав мене мучити: я могла дістати помилкову вість, батько міг бути десь живий, але важко ранений, або хворий, без опіки, відірваний від нас, бо Дрезден зайняла вже совєтська армія, а ми були у французькій зоні...
Думка про нещасного, покинутого батька так мене гнітила, що здавалося розірве серце. Мені треба було знати, чи він живий, чи мертвий.
Я взяла свій молитовник і пішла до костела. То була дообідня пора, але брама стояла відкрита, і нікого не було всередині. Я клякнула перед самим вівтарем і сказала:
– Господи, Ти знаєш, що довго не витримаю такої непевности. Змилосердься наді мною: дай мені знак, як маю молитися за батька!
З вірою я розгорнула свій молитвеник і перечитала: “Молитва за усопших”.
Мене огорнула хвиля миру. Тепер я знала.
Це одне з тих таємних знаків мого життя, який тримає мене у вірі. Іншими були переживання в Тюбінґені: ненадійне помешкання в домі ректора університету, професора Теодора Штайнбюхеля, і його передчуття смерти. Все своє життя я відчувала Господню руку над собою, навіть тоді, коли її не заслуговувала.
2011
* * *
Стоїш у водоспаді шат
під хрестом,
чорна колоно болю.
А Син твій
скорчений, як в утробі,
скапує кров’ю.
Останній крик,
і тяжко впало на груди
чоло в тернині.
Не бачиш неба в крепі,
не чуєш землетрусу,
що вивертає могили,
не відаєш
про завісу святині,
роздерту навпіл,
не знаєш,
що ластівка звила гніздо
у складках твоїх шат,
що висиділа
***
між мною і тобою
лежить пів світу
але у снах
вирійним птахом
серед гвоздик
де дві черешні у сережках
і де старий колодязь
досі береже в люстрі
юне моє обличчя
Marko Robert Stech
КОНТУР І СЛОВО — ВІРА ВОВК
У новелі Юрія Косача „Вулиця D, помешкання 22”, українські еміґранти в задимленому індустріяльному виселку у Франції мріяли про екзотичну „Бразилію – дивне заморське слово, подібне до красноперого птаха”. У тих часах, в Бразилії жили вже тисячі їхніх земляків. В рр. 1895–87, у час т. зв. „бразилійської гарячки”, до убогих поселень провінції Парана приїхало понад 20 000 українських хліборобів, а до 1914 щороку приєднувалися до них тисячі співвідчизників. (Оці ще й сьогодні бідні українські села в Парані часто зберегли українську мову і звичаї і є чи не найбільшими компактно-україномовними поселеннями за межами України.) Віра Вовк (справжнє прізвище Віра Селянська, нар. 1926 р. у Бориславі) прибула до Бразилії у третій хвилі українських еміґрантів, наприкінці 1940х. Здобувши ступінь доктора філософії, вона незабаром стала професором, а згодом і головою катедри ґерманістики на університеті в Ріо де Жанейро. Хоч формально її вважають членом первісної сімки Нью-Йоркської Групи поетів, Вовк грайливо назвала себе єдиним представником групи Ріо де Жанейро.
Відома, в першу чергу, як поетка, авторка віршів, у яких екзотичні бразилійські мотиви гармонійно поєднані з не менш екзотичними українськими (особливо гуцульськими) та класично-европейськими (італійськими, еспанськими, німецькими), – елегійних мініятур, своєрідного типу балад і довгих поем (приміром, „Любовні листи княжни Вероніки до кардинала Джованнібаттісти”), – вона також і майстерний драматург, прозаїк та перекладачка. На тлі творчости її друзів із первісної Нью-Йоркської Групи, вірші, оповідання й драми Вовк відзначаються чи не найтрадиційнішими формою й світобаченням; вони повні релігійних мотивів, іноді ніби по-латиноамериканському яскравих і відвертих; часто містять ноти носталгії за втраченою батьківщиною (яку, на відміну від своїх колєґ, Вовк відвідала утричі в 1960х), хоча водночас носталгія нерозривно пов’язана з зачаруванням та любов’ю до Бразилії, її тропічної природи, а то й карнавального духу Ріо.
У 1980х Вовк видала цілу серію ошатно оформлених збірок (поезії, прози й драми) із текстами безпосередньо або ж опосередковано навіяними мистецькою творчістю декого з її друзів, українських митців в еміґрації. Одна з цих книжок, „Святий гай” (1983), містить новелі написані під враженням від скульптур Михайла Дзиндри, що народився 1921 в Галичині, а з 1944 жив на Заході: спершу в Німеччині, а згодом в США. Контури цих скульптур, створених під могутнім впливом творів Олександра Архипенка, трансформувалися у словах Віри Вовк у новелі дуже інтимного змісту: медитації про жіночу ідентичність, морально-релігійні, а то й містичні дилеми, про самотність, відчуженість, та водночас зрозуміння й примиреність з „химерністю” її особистої долі, бо врешті-решт „все має так бути: цей тропічний вечір, ця втома, ці нерозв’язані вузли...”
Віра Вовк
АНГЕЛ
Ангел сидить на поруччі фотеля й облизаним пальцем гортає том поезій.
– Уважай, ти обслинив мені всі книжки! Дивися, які вони замурзані! І не сідай на поруччя, ти надто тяжкий. Це мій єдиний фотель.
В ангела заокруглюються очі, і він сповзає з фотеля. Я вдаю, що не дивлюся в його бік, і натикаю левкої в вазу. Коли я обертаюся, він хоче пролізти між столом і етажеркою, зачіпає крилом об торочки хустки і тягне її разом з вазою і левкоями. Черепки темносинього скла розлітаються по кімнаті, й квіти падають на килим.
– Амінь вазі моєї прабаби. Ну й неповоротний ти! Не можеш бути хоч трошки обережніший?
Я стаю навколішки визбирувати скалки, а ангел опускає зір і рюмсає, але незабаром він знов – ніби нічого не сталося – мугикає якусь свою небесну мелодію на три ноти. Я прислухаюся якийсь час, але скоро вона мені знуджується. Все ж таки, я нічого йому не скажу, бо то не його вина, що в нас інший музичний смак. Я волію, коли він гpає на лютні. Він сідає на шафу – чомусь ангели люблять найвищі сидження в кімнаті – і перебирає пальцями струни, заплющуючи очі. Мені пригадується півень на щаблі і дуже збирає на сміх. Ангел це помічає, перериває гру і ховається від мене. Я шукаю його по всьому домі.
– Не треба зараз гніватися за кожну дрібницю.
Знаходжу його, скуленого під віком піяніна, зовсім нещасного. Починаю лоскотати його голу п’яту, і, накінець, він не може вгамуватися і регочеться, аж дзвенять шиби.
– Ну, досить уже, досить. Що подумають собі сусіди?
Іду на базар купити сливок і залишаю ангела, щоб спарив молоко. Повертаюся з поганим передчуттям. Ну і справді: молоко перекипіло, а ангел чистить піч, зовсім обмазаний сажею. Виявляється, що він тільки на мить віддалився, щоб прогнати осу з арона. Доводиться запхати його до ванни, випрати, а потім посадити на підвіконня, щоб висох на сонці.
Під вечір сідаю за стіл класти пассіянса. Якщо він вийде, то в нас з ангелом буде спільна мова. Тим часом він лузає насіння соняшника на шафі. Справді, як їх виховують у небі? То плете теревені, то дмухає соломкою миляні баньки на папороті біля вікна, зовсім без почуття будь-якої відповідальности! Міг би, принаймні, обрубити свою сорочку, щоб не торочилася.
Від якогось часу помічаю, що в нього синці під очима. Очі щодня стають старші. Невже цей ангел таки колись стане дорослий? У нього бліде обличчя; може, треба йому купити травневого меду і повести до мандрівного цирку, хай би забавився між каруселями, сміхунами й жонґлерами.
Справді, він виявляє деяке зацікавлення гімнасткою, яка легкою пушиною літає з гойдалки на гойдалку високих хистких риштунків, але зовсім байдужий до штукаря, що витрясає з рукавів і нагавиць бенґальські вогні. В менажереї з трудом тягнеться від клітки до клітки. Шкода було витрачати час на прогулянку! Я нічого не скажу, але він це вичитає з мого обличчя, як повернемося додому.
Втомлена лягаю до ліжка і роздумую, як мені з ним поводитися. Співжиття могло б бути приємне, але чомусь цей ангел має таку трудну вдачу. Обдумую довгу, вирішальну розмову з ним і засинаю із спокійною совістю.
Прокидаюся вранці і йду його збудити. Вікно широко відкрите і його вже нема. Тільки перо з крила на килимі. Я знаю, що він не повернеться, бо повітря пахне свіжими форзиціями і вологою землею.
Сідаю на долівку і плачу, плачу, плачу.
РОДИНА
Холодний вітер ріже й іде за шкіру. Навіть світла ліхтарів померзли й зіщу лилися.
Між автами, на широкому тротуарі, їх четверо: чоловік, жінка з дитиною на руках і хлопчик. Розгублено розглядаються довкола.
– Ви, може, шукаєте якоїсь адреси? Звідки ви?
– Ми із Спіріто Санто... Приїхали відвідати племінницю, але не застали її дома. Сусіди сказали, що вона в шпиталі. Хата зачинена.
Жінка, молода й худенька, в чистому квітчастому платті в дрібний узір, труситься з холоду. В руках торба, повна мокрих пелюшок. Хлопчик сонно тулиться до її колін, переступає з ноги на ногу.
– Що будете тепер робити?
Чоловік приступає крок ближче.
– Доно, я шукаю праці. Може, садівником. Тут багато домів у садах...
– Як вам шукати праці серед ночі?
– Щоб тільки переночувати...
– Ніхто не дасть праці незнайомим, ні притулку в своєму домі. Ніхто вас тут не знає.
– Доно, я не розбійник, подивіться на мої руки. Бачите мозолі? Я працюю на полі.
Дивлюся на чисті долоні з твердими знаками від рискаля і рала, в добрі лагідні очі. Немовля поплакує, а хлопчик: Мамо, ходім геть... Жінка: Цить, дитино, цить...
Якби я не була така втомлена сьогодні. Якби завтра досвіта не мусіла знов забиратися з дому. Якби я не боялася взяти людей з вулиці до себе...
Біжу додому, дзвоню до різних знайомих, шукаю нічлігу для родини, що чекає на вітрі. Притулок? Ніде. Серед ночі? Гуртожитки приймають до восьмої. Суспільна опіка не чинна. Завідувачка відсутня. Ніхто не хоче перейняти від мене хреста з невідомою родиною. Наче він тільки для мене призначений.
Уявляю собі, що напускаю до ванни теплої води для купелі дітям і кладу їх у чисте ліжко. Жінка пере пелюшки і розвішує їх на бальконі. Родина вечеряє зі мною, потім іде спочити біля дітей.
Але бо в нашому будинку не вільно приймати бездомних. Хібащо нишком, чорним ходом... А як позбутися напохваті вранці неповоротних селюхів? Адже не можу їх залишити самих у мешканні. Висітимуть мені на шиї тяжелезним ланцюгом.
Хтось подає думку, щоб післати їх до телевізійної станції, хай би надала заклик до населення, певно, хтось зголоситься. Хапаюся цієї рятівної дошки, на бігу стягаю з себе нагортку.
– Вдягніться, вам холодно... і їдьте до станції телевізії... Може, вдасться знайти вам нічліг.
Родина дякує, жінка до чоловіка з ніжністю: Дала мені свій власний светер...
Веду їх до автобуса, бачу, як розгортають з платочка гроші, щоб заплатити за подорож. Автобус зникає за закрутом.
Сьогодні сором обливає мені обличчя.
І як я їх тоді не пізнала? Тільки тому, що в їхніх долонях не світився лотос, не блищала авреоля над чолами?
В годину моєї смерти стоятимуть мені в головах і судитимуть моє тверде, боязливе серце.
КОЛЯДНИКИ
Заглядаю крізь дірку від ключа, що робить Сфінкс. Він лежить на катедрі, мружить очі, дивиться в вікно на гори.
Натискаю клямку і тихо заходжу. Сідаю напроти нього в лавку, як учениця. Він навіть не повертає голови, але я знаю, що він мене добре помічає. Подобає на скаменіле гірське пасмо, але його вуха ловлять найкволіший звук на вулиці.
– Скажи мені, що це все означає, як пов’язати всі ці кришини? Який зміст у цьому?
Він мовчить, очі – два димні топази, що ховають за своєю наявною сліпотою глибокі тайни.
– Я пішла на базар – у таку спеку краще харчуватися салатою, ніж повним обідом, який для себе самої не варта варити. Надворі пекельне сонце, віяла пальм не ворушаться, ніби пов’яли. Треба вважати, щоб не ступити на сонних жебраків по тротуарах. Розболіла голова, я ледве добилася до кіоску, і кава смакувала, як луг з цигаркового попелу. Місто крикливе, неохайне. В автобусі хтось хитро вкрав мій гаманець, розрізав унизу торбину. Добре хоч, що не порізав мене саму бритвою і що ключі впали за підшивку.
Знову збирається на дощ. Телефон нечинний ще від останньої бурі. Хмари висять над головами, море згусло на оливо. На розі вулиці авто переїхало людину: її накрили смугастим обрусом з ресторану і позасвічували свічки кругом тіла.
За день я сходила закаблуки, треба віднести завтра черевики до шевця. Відбула вже свою хресну дорогу від довгої черги на пошті, з тяжелезними пакунками в руках, до секретаріяту, куди треба було занести програму на новий піврік. Знову був зачинений, довелося сісти на сходах серед паперових кубків та порожніх пляшок з ґварани і чекати. Але секретарка таки не прийшла, отже я вирішила тебе відвідати... Знаю, що вдома не чекає на мене лист від Вадима, тільки рахунки, що їх слід позаплачувати.
Скажи, навіщо воно?
Чуєш як тлумляться діти на сусіднім бальконі? Галасують, видирають одні одним іграшки з рук, а як затихнуть, нашпилюють метелики з крильцями синьої емалі, що залітають крізь вікна. Вони цього не робили б, якби були мої. Але ці тут певно будуть щасливіші. Мої діти ходили б із звіздою.
Несподівано Сфінкс відзивається:
– Вони до тебе прийдуть у сутінку.
Майже відрухово, я кидаюcя на вулицю, до метро, влітаю до хати. Мию обличчя, чешу розбурене волосся, наливаю собі склянку цитринади з льодом і сідаю в глиб канапи.
Темніє. Велетенські ліхтарі з кольорової бібули піднімаються над містом у розжарене вечірнім сонцем небо.
Тоді вони напливають з темних кутків: у кептарях, постолах, замотані в квітчасті хусти, рум’янощокі від морозу, із звіздою в руках. Стають серед світлиці і починають своїми терпкими голосами: „Нова радість стала”... Я бачу їх так чітко, треба тільки простягнути руку, щоб відчути шорстку вовну дзьобенок. Їх віддих малюється білою парою в синій теміні кімнати.
І раптом усе стає на своє місце. Все має так бути: цей тропічний вечір, ця втома, ці нерозв’язані вузли. Все закономірне, здалека намічене, предвічне, премудре.
Крешу сірник і спокійно засвічую свій різдвяний свічник.
