Василь Стус* * *
Так, ми відходимо, як тіні,
і мов колосся з-під коси,
в однім єднаєм голосінні
свої самотні голоси.
Не
розвиднялося й не дніло,
а тільки в пору половінь
завирувало, задудніло,
як грім волання і велінь.
Та вилягаючи в покосах
під ясним небом горілиць,
ми будимо многоголосся
барвистих світових зірниць.
Народжень дибиться громаддя,
громаддя вікових страстей,
а Бог не одведе очей
від українського свічаддя.
То не одне уже світання,
тисячоліття не одне,
як ув оазі безталання
нас душить, підминає, гне...
Як тавра нам віки, як рана,
прости ж, мій Боженьку, прости,
коли завзяття безталанне
не винести, не донести.
Та віщуни знакують долю –
ще розчахнеться суходіл,
і хоч у прірву, хоч на волю –
об обрій кулаки оббий.
Ти ще побачиш Україну
в тяжкій короні багряній.
Про Василя Стуса згадує
ЄВГЕН СВЕРСТЮК
1 жовтня 1990 р.
Київ
...хочу запитати Вас, пане Євгене, про обставини знайомства з Василем Стусом.
Дуже важко згадувати старшому, як він знайомився з молодшим. Я думаю, що все відбувалось навпаки. Я добре пригадую, як я познайомився з Василем Симоненком.
Це теж цікаво.
Він такий в легенькому пальтечку, восени, здається мені, наздогнав мене, такий собі кудлатий чи трошки нерозчесаний чоловік і запитав:
— Ви Євген Сверстюк?
— Я.
— А можна з вами пройтись?
— Можна.
— Тоді познайомимося, я Василь Симоненко. Куди ви йдете?
— До бібліотеки йду.
— То й я з вами.
Ви пішли до наукової бібліотеки?
Так, до академічної. Я кажу: «Якщо Василь Симоненко, то ми, мабуть, повинні ґрунтовніше познайомитись. Давайте поїдемо до Світличного».
І ви його познайомили зі Світличним?
Ні, він знайомий був зі Світличним. Зі Світличним відразу всі знайомі були. А ми з Василем Симоненком були знайомі передусім як автори. Василь дуже стежив за всім. Ніщо не уникнуло його погляду. Він не просто писав вірші. Це був чоловік дуже активний, дуже уважний до всього, і він дуже добре знав, хто є хто. Навіть в межах тих, де люди не розрізняли. Тоді було прийнято об’єднувати у тріади. Скажімо, Драч об’єднувався у тріаду з Вінграновським і Коротичем. Для багатьох цього цілком досить.
Це так зручніше для пам’яті їх якось компонувати.
Василя не влаштовували трійки. Він дуже добре відрізняв індивідуальності і дуже добре знав, з ким про що говорити і хто його цікавить.
І це незважаючи на те, що він був зовсім молодий.
Власне, саме тому, що молодий і дуже гострий і чіткий розум. Я думаю, в чомусь це нагадувало розум Василя Стуса. Але я сказав би, що Василь Стус був більше зосереджений в собі. Може, мені тоді це було не так ясно, але пізніший, табірний період дуже випуклив і збільшив усі процеси і явища. І стало ясно, що він постійно працює над якоюсь думкою. Він людина інтенсивного внутрішнього життя.
Це позначалося на манері його спілкування? На тому, як він говорив з людьми?
Я думаю, що так. У нього була манера поблажливого ставлення до людських гріхів. Така, як у пізнього Чехова. Нічого, мовляв, він ще молодий, він, може, не мав нічого злого в задумах. Він був дуже доброзичливий. І я це сприймав як певну пасивність в міжлюдських стосунках. Тобто та пасивність, яка випливає з інтенсивного внутрішнього життя. Він жив своїми проблемами.
А ця його дивна поблажливість стосувалася і тих людей, які були наглядачами пізніше, і цих людей, які від КГБ наїжджали?
Пізніше ми з ним не зустрічалися. Я з ним спілкувався, якщо мати на увазі безпосередній контакт, лише до арешту. Ми з ним не зустрічались більше ніколи, крім листування.
Я думаю, що ця поблажливість, чи такий урівноважений спосіб підходу, змінився після арешту. Тому що він сприйняв арешт гостріше, ніж інші. Він поводився набагато гостріше, ніж інші. Він страшенно витрачався. У спілкуванні з кагебістами було найпростіше якось сприймати їх через димку.
Сприймати їх як якісь тіні, якісь суб’єкти. Не запам’ятовувати, не розрізняти облич, бо не було сенсу розрізняти облич. Це одне було обличчя. І розрізняти їх, диференціювати — це занадто і обтяжливо, і витратно, і нерезультативно. Але він був ранимий дуже. Я думаю, що та брутальність, з якою вони до нас ставилися, як до списаного матеріалу, як до тих, кого вже немає, з якими ще треба провести цю справу, але вони вилучені вже з життя і вилучені назавжди. Таке ставлення в кагебістів було завжди, ще тоді, коли вони були чекістами. Я маю на увазі ставлення до арештованого. Бо арештований, відповідно до традицій цієї держави, — це був чоловік, вилучений з життя. Малось на увазі, що він уже лише предмет інвентарю, як Василь пише. Так, як у тридцяті роки. Ніхто не мав на увазі, що такий-то, такий-то відбуде і повернеться. Якщо взяли — то взяли. І то все.
Ну і розстрілювали. Тоді простіше. А зараз більш затягнутий був період. Але ніхто не розраховував, що хтось буде повертатися. Брали назавжди. Тим більше, коли давали великі терміни. Я думаю, що це ставлення було найбільш діткливим. І можливо, що воно викликало таку відрухову реакцію протесту тому, що коли людину називають злочинцем, їй хочеться тому, хто називає, відповісти тим же. І особисто я теж відповідав, що ви злочинці. То все так є нині, а в той час їм навіть і не здавалося, що вони можуть бути злочинцями, тому що їхня фірма є поза всяким осудом, поза всякими категоріями моральними. Вона є справедлива, бо вона втілює волю держави.
Отже, я повертаюсь до Василя. Тюрма була наповнена Василем.
Внутрішня тюрма КГБ?
Так. Було чути тільки Василя. Я ніколи не відчував ніяких слідів існування Івана Дзюби, не чув і ніякого голосу Івана Світличного. Бачив деякі вперті трошки сліди Надійки Світличної. Скажімо, десь вона написала ініціали пальцем на пилюці «Н.С.» у прогулочному дворику.
І ви знали, що це вже вона? Вона, наскільки я знаю, була трохи пізніше заарештована, ніж основна група?
Так, вона здається, у квітні була арештована. Але ніхто нічого не писав. Якась у мене була зухвала спроба завести розмову з Льонею Плющем. Це все було обірвано, тому що над нами ходив наглядач і дивився у всі дворики. Але я йому перекинув якийсь папірець. Мені здавалось, що й він перекинув. Льоня дуже активний був. А Василь почув мій голос з камери, і з дворика він озвався до мене. Там були маленькі камери, обернуті вікнами до двориків прогулочних. Дворики — це клітки кам’яні. Ми почали розмовляти, це була страшенно тривожна розмова, бо було ясно, що розмова записується і не можна сказати чогось по-справжньому. Але сам факт розмови чимось відрадний. І ясна річ, що це грубе, страшне порушення режиму. І я навіть досі не можу пояснити, яким чином вони пішли на те, чому наглядач не перервав. Але ми розмовляли хвилин п’ятнадцять. Він сказав, що він уже має звинувачення. А я навіть приблизно ще не мав звинувачення. Вони все ще прикидали, за що мене звинувачувати, тому я не міг йому нічого відповісти, коли він запитав, чи маєш звинувачення, за що тебе судять?
А хто основнім свідком через вашу справу проходив? Селезненко свідчив по вашій справі?
Я навіть і не знаю, в кого був хто основним свідком. Там не було основних, бо справи не було. Селезненко не міг бути свідком істотним у моїй справі. Він єдине міг сказати, що він читав якусь мою річ, чи то «На мамине свято», чи «Собор в риштованні». Він був свідком. Він сказав, що був у мене в редакції і читав «Собор в риштованні». Я сказав, що він міг, можливо, читати «Собор в риштованні». Це лежало, це не була якась таємниця. Всі речі, які я писав, міг читати будь-хто. Отже, і він міг читати. Я би сказав, що він дуже схопився за те, що він, може, випадково і без мене читав. Він не був наступальний свідок. Він хотів якось цього уникнути. Але той його суддя взяв за горло і припер. «Ви в попередніх показах давали те-то й те-то. І якщо ви будете впиратись, ви можете опинитись знов там, де ви вже були». Він з ним розмовляв, як з цуциком.
Це Дишель був?
Нас судив один суддя. Тільки інші слідчі були. Але мені здається, що я трохи відходжу, якщо вам йдеться стисло про Василя. Чому тюрма була наповнена ним? Він демонстративно не приймав заданого тону. Тон був заданий якийсь фальшиво-підлий, що ніби ми теж зацікавлені в тій тиші, в тій глухонімоті, яка панує в цій тюрмі. Вони подавали знак, коли проходиш коридором, щоб у сусідньому коридорі нікого не було, такими фіглями диявольськими (клацає пальцями). У мене навіть часом складалося враження, що це чорт лопоче хвостом об стіну і дає оцим шелестом знати. Взагалі щось бісівське, щось нечестиве, фальшиве супроводжувало всі абсолютно жести. Навіть коли тобі вручали газету.
Читати вам можна було?
Нам давали тільки «Правду». І жодної помітки в тому не можна було робити, бо вона обходила всіх, ця газета.
А папір якийсь для праці можна було мати?
Можна було мати. Але ми ніколи не думали, що цей папір можна було взяти з собою. Я був готовий до того, що я пишу невинні переклади з Тютчева, якого я, до речі, вперше там став із задоволенням читати... Але я думав, що це заберуть. Я був впевнений, що це заберуть.
Завжди було чути, коли Василь виходить на прогулянку. Своїм кашлем, а кашель не заборонено, він завжди давав знати, що він вже там.
Я запам’ятав собі Великодній день. Було страшенно світле небо. Клаптик його виднівся з двох шибок вікон, які виходили в маленькі дворики, на Софію. І доноситься дзвін. А вже від тієї бабусі, яка нам видавала їжу, я випитав, коли Великдень. З великими труднощами випитав. Це Великдень сімдесят другого року.
І тоді з тюремного дворика чую голос: «Господи, яке небо!» І якесь зітхання. Так було добре чути з цих двориків. Але ніхто не зважувався на таке демонстративне порушення. Василь зважувався і на таке порушення, коли в коридорі його проводили і дали йому, очевидно, повідомлення, що його везуть до психіатричної лікарні. То він в коридорі попередив: «Мене везуть до божевільні!» Криком на весь коридор. І все це страшенно нагнітало атмосферу, тому що всіх кудись хапають, всіх кудись везуть. А це вже мобілізує. Треба якось реагувати на це.
Потім, вживання слова «кагебіст», «кагебісти». Коли його голос було чути, то неодмінно було це слово. Це говорило про страшенно напружені стосунки, які, зрештою, відбивались і в його паперах.
Він багато протоколів не підписував. А непідписані протоколи, безперечно, говорять про відсутність будь-якого контакту зі слідчими.
Пане Євгене, трошечки вернімося назад, якщо ви не проти. Може, вам запам’яталися якісь розмови з ним?
Типова була ситуація, коли Василь приходив до мене в «Ботанічний журнал». Ми виходили курити в коридор або розмовляли в редакції. Він завжди мав якийсь переклад. Це були в основному переклади з Рільке. Була в мене літературний редактор Зінаїда Костянтинівна Піскорська, дочка одного
художника. Дуже заслухана в поезію. Вона страшенно цінувала і любила Василя. Поява Василя завжди супроводжувалась літературною сторінкою. Він щось читав. Щось було завжди недокінчене. Мені здавалося тоді, що переклади дещо кострубаті, тому що він приходив з тим, що в нього було на думці, що було в роботі. Його цікавили враження.
А як він реагував на якісь зауваження? Навіть якщо вони були для нього не зовсім приємні?
Дуже конструктивно. Це було для нього тільки предметом для думки. Емоційної реакції в нього не можна було схопити.
Коли говорити про його стосунки із класиками українськими, то які в нього були симпатії чи, може, предмет особливих думок?
Я думаю, що це з листування видно. Він в останній період писав на цю тему. А так, щоб ми часто про це розмовляли, не думаю. Я сказав би, що в нього було досить диференційоване, відмінне від інших ставлення до кожного із класиків. Він дуже індивідуально сприймав, дуже безпосередньо висловлював думки. І здається, що все це коливалося, як і в кожного. Воно не коливається там, де приймаєш загальну мірку.
Навіть щодо Шевченка, де найлегше прийняти цю загальну мірку, в нього теж була така непроста думка, наскільки я знаю.
Це виявилося найбільше в тому спірному ставленні до християнства, яке він висловив в «Таборовому зошиті».
І в листі, здається, до когось. Чи були у вас іноді розмови такого філософського спрямування?
Він цікавився екзистенціалізмом. У нього було багато літератури. І досі в мене залишилося кілька книжок його. Я сказав би, що з усіх моїх знайомих він, може, найбільше розмовляв на філософські теми. Він орієнтувався і досить вільно провадив розмову на філософські теми. То не було випадковим збігом або випадковим вживанням слів. Він жив цими поняттями. Він зовсім невипадково вчитувався в Рільке. Рільке вимагає великої попередньої підготовки. Я думаю, що й Тичину він обрав як предмет дослідження зовсім не випадково. Він хотів натрапити на свою тему. Йому тема ця не давалася. Я не пригадую, чи не Маяковський був предметом його вивчення в аспірантурі. Десь я зустрічав в паперах, і він, пригадую, висловлював захват, що треба ж було, щоб ти знайшов отаку тему — «Собор в риштованні»!
Це говорило передусім про те, що він тієї теми не знайшов. Він шукав. Він відчував велику силу. Ця сила потребувала реалізації.
І відповідного матеріалу для цієї реалізації.
Тичина був досить вдячним матеріалом, з одного боку, а з другого, ще мабуть, був не час його досліджувати, тому що матеріалу не було, не було публікацій. Але він дуже інтенсивно працював над цим. Мені здається, якщо б дали йому можливість працювати...
В мене є одна річ, яку я десь опублікую. Я нещодавно, коли приїжджали Світличні, знайшов стенограму його виступу на обговоренні поезії Воробйова. Я пам’ятаю цей виступ, пам’ятаю цей вечір. Але я зараз прочитав цю стенограму і зрозумів, що він дуже готовився до цього виступу. Він виступив у ролі дуже уважного, дуже вимогливого і безкомпромісного критика. Там є різні виступи, і цікаво було б зіставити. Доля дала мені цю стенограму.
Це надзвичайно цікаво. Я знаю вже пізніше оцінки Воробйова. Пам'ятаю, коли я вже прийшов до університету, яке було ставлення до Воробйова. Щойно Воробйова з університету вигнали з філософського факультету.
Я в шістдесят сьомому прийшов в університет.
А ви були на тому вечорі в «Україні», коли стався той його виступ, коли він публічно заявив людям, далеким від поетичних вечорів...?
Я думаю, що то тільки тепер публічно про нього дуже заявлено. А в той час це був виступ Івана Дзюби. Власне, тоді було якесь непорозуміння в інформації, і коли Іван мене запрошував на цей перегляд, я думав, що це буде звичайний фільм. Він мені не встиг нічого сказати, і мене там не було. І потім я вже дізнався, що то була велика подія.
Взагалі всі ми носилися з ідеєю протесту проти арештів, і якось по-різному пробували. Я носився з цією ідеєю від самого початку і радився, як би це можна було зробити. Я вибрав таку форму. Тут якась була така собі маріонеткова фігура націоналіста, який повернувся. І влаштували кагебістську прес-конференцію в будинку архітектури. На цю конференцію вони запросили передусім, розуміється, себе. Але і я був запрошений з інституту ботаніки плюс парторг. І от я подивився...
Так багато кореспондентів було там іноземних! І цей чоловічок, який розказує про якісь там заморські справи. І Смолич, який з виглядом сфінкса слухає це все, головує. А я тим часом гарячково думаю, як дати кореспондентам знати про те, що в нас пройшли арешти. І я пишу записку приблизно такого змісту: «Яке значення для нас може мати все те, що ви говорите, в той час, коли в Києві прокотилася хвиля арештів, і в тюрми саджають людей за те, що вони книжки читають?»
Було багато записок, і всі вони потрапляли в тенета, в сітку. Через президію, розумієте. А тут знагодився Сергієнко, якого теж туди запросили для навчання, для постраху. І я йому дав цю записку. І він прямо відніс цьому чоловікові, що звітувався за свою діяльність, і дав йому в руки. Але це був пройдисвіт страшенно одшліфований. Він прочитав цю записку українською мовою. А ці балбеси української мови не розуміють!
Він прочитав вголос, але так, як читають записку, побіжно.
Я дуже виразно це написав і підписав своїм прізвищем. Навіть, здається, написав «український критик Євген Сверстюк», бо багато записок. І потім вони мали клопіт з тим. Їх розслідували. Вони страшенно любили розслідувати. А тут все було готове. І все вийшло страшенно невдало. Він прочитав побіжно. Ці заворушилися. Що таке? А їм же ніхто не перекладає. Не міг я йому по-російськи, коли він явно не володіє російською мовою. Але треба було по-російськи написати. Потім і Дзюба говорив, що як би ти написав по-російськи, то все ж таки він повільніше читав би, і це було б доступніше. Словом, закінчилося це тим, що той вмить зорієнтувався: «А от, власне, для того я і виступаю, щоб знали, до чого приводить отаке читання таких книжок». І кагебісти влаштували йому бурхливу овацію. Іноземні гуси загелгали між собою і зрозуміли, що щось нецікаве для них. Потім Коротич, коли ми виходили, показав мені на мігах: «Бач, навіщо тобі було, все одно нічого не вийшло».
Коли я виходив, а ми там роздягалися, то вже було навколо мене шпиків не менше п’яти, щоб простежити, чи не буде більше в мене спроби законтактувати з цими кореспондентами в коридорі.
Отже, така ідея десь заявити була в кожного з нас. І найкращу форму вибрав Іван Дзюба, коли в кінотеатрі на такій імпрезі... Я думаю, він сам не дуже уявляв, як це буде, але момент був вибраний дуже добре, і ясно, що всі, хто там був, кожен заявив по-своєму. Була страшенно збуджена атмосфера. Але ясна річ, що кожен у своїй манері. І Василь в дуже чіткій, властивій йому манері.
Я його називав при зустрічах Базилеос. Я не можу пояснити вам, що в цьому було, але я сказав би, що в цьому грайливому тоні був характер наших стосунків. Десь він говорив Шумуку, вони з ним були на одній зоні в Мордовії, що я хотів зблизитись з Євгеном, але він завжди якось уникав. Я не можу зрозуміти, що за цим ховається. Шумук мені це передав, як точний вираз. Здається, в його спогадах це фігурує. Я просто думаю, що ми спілкувалися на чисто літературно-філософському рівні.
А чи не можете сказати, які стосунки були в них з Іваном Світличним?
Вони були раніше знайомі, ще, мабуть, з інституту літератури, оскільки Іван був причетний до інституту літератури. І в них були дуже теплі, дуже сердечні стосунки. Я думаю, що там теж не було такого зближення, тому що Василь був людиною егоцентричного складу, людиною творчою. І основною формою його життя було творче життя. Скільки б там не розмовляли, але теми завжди зводилися до проблем культурних, філософських, чи актуальних ідеологічних, чи історичних.
У розмові він був дуже уважний слухач. І були дуже чіпкі якісь спостереження. Інколи хотілося його думку запам’ятати, записати. Він був дуже активний, дуже активна увага, дуже активний спосіб мислення, і нестандартний.
А як на жарти реагував?
Він любив жарти. Я сказав би, що з ним було легко жартувати. І важко уявити, що з ним можна було посваритися, що могли бути з ним натягнуті стосунки. Я думаю, що в основі цього лежить якась його шляхетність, безкорисливість. Він ніколи не тягне нічого до себе, йому нічого особисто для себе не треба. І тому кожна зустріч з ним була на якомусь такому рівні безкорисливому. Я пригадую, як я востаннє з ним пожартував. Кажу, Василю, буду дарувати тобі свою книжку. А навколо шпики, спереду шпики, ззаду і мої шпики, і його шпики. А ми тільки підходимо до КГБ, бо ми йшли чи до його місця роботи, чи щось. Василь навіть не сміється, а так дивиться. Я беру кархованця, купую журнал «Дніпро» з моєю статтею під псевдонімом, розуміється, і кажу, чи з автографом тобі дарувати, чи без автографа?
— Як це тобі вдалося надрукувати?
Кажу, бачиш, вдалося. Це мені замовило видавництво «Молодь». Наче й договір був підписаний, але в них там ніяких правил нема і ніякої відповідальності. Був дзвінок... Вони схвалили цю статтю про Лесю Українку. І навіть показували іншим: отакі нам передмови треба писати. Але я не мав ніяких ілюзій, що воно прийнято, бо вже залежить від того, як буде нагнітатися навколо тебе атмосфера. Розуміється, вона була пригладжена. І, розуміється, повідкидали всякі там моменти, які викликають увагу певного кола людей, які ідуть в нестандартному руслі. Але, зрештою, це було прийнято. А потім вони мені її повернули. Повернули без усяких пояснень. Не може бути надруковано. В цей час не треба було ніяких пояснень. Не може, і всі розуміють, що не може. Що замовили? «Може, ми вам якимось іншим способом потім оплатимо».
У журналі «Дніпро» був такий Володя Соботович. Він завідував відділом критики. Теж дуже шляхетного складу і дуже тихий і делікатний хлопець. Він рано помер. Я в таборі отримав «Літературну Україну» з некрологом. Щось я йому колись написав про Тургенева, під псевдонімом, розуміється. До дати, якийсь там ювілей. І він після того почав мене називати Іваном Сергійовичем по телефону. Так що по телефону все було закодовано. Ніхто не знав, тільки він один знав. Він один був дуже зацікавлений. Він був чоловік з тонким добрим чуттям літературним. Спершу я підписував прізвищем приятеля, Володимир Швидкий. Псевдонім у той час не влаштовував. Досить гратися в псевдоніми! А так реальна особа. Хто буде перевіряти, чи ця особа писала, чи ні. Він викладач психології, ще з аспірантури знайомий. А потім ми скоротили його прізвище на Швид.
Мені здається, що та стаття про Лесю Українку під цим псевдонімом. До речі, це дуже неефективно було. Ніхто якогось Швида не буде читати. Хіба що випадково.
Так. Люди звертають увагу на прізвище і читають автора.
Або бувають навіть такі випадки, що нібито прочитав, а потім, коли дізнається, каже: «Чого ж-ти не сказав? То я ще раз прочитаю». Це буде пікантна обставина. Вона важлива в усі часи. І навіть у старі часи вона була важлива, бо читаєш автора.
І тоді, пригадую, Василь запитав, як це мені вдалося.
— «То добре, прочитаю». Але це був гумор, мені здається, який вже гнітив. Дуже відчувалося згущення атмосфери. І я сказав би, що найстрашнішим, найбільш похмурим симптомом змін була фотографія в газеті нового шефа КГБ. Шефи КГБ були передовсім шефами КГБ. І ніхто не чекав нічого. Але подивишся на це тупе, грубе обличчя начальника районного відділення міліції Федорчука, який в чині генерала!.. Це було настільки відразливо, що якось всі ми відчули, що стало душно від цього. І я до такої міри це емоційно прийняв, що коли мені натякали, розуміється, з його вказівки про зустріч із ним, коли я був вже заарештований, я відмовився зустрічатися. Я просто їм сказав, що мені здається, що ви маєте цілком достатні повноваження від нього вести розмову зі мною. Він хотів персонально зустрітися, бо то ж були головні зеки. З кількома він зустрічався персонально.
Це були зустрічі, так би мовити, характеру обробного, до чогось вони схиляли?
Я можу судити не на основі зустрічі, бо її не було. Але, наскільки мені відомо з різних даних, вони мали познайомитися із зеком на всіх рівнях. Я думаю, що йому просто потрібно було мати особисте уявлення і, по можливості, взяти якусь інформацію. Власне, це мета кожної слідчої зустрічі — отримати максимум інформації. Але цілком натурально, що він закидав кожному якусь загадкову фразу, з якої мало випливати, що чим краще ти будеш поводитися, тим краще це буде для тебе, і, зрештою, підеш на волю.
Пане Євгене, чи було за час вашого слідства згадано прізвище Стуса?
Розуміється, прізвище його фігурувало. Наприклад:
— От ви зустрічалися такого-то числа, пригадуєте, отаке й отаке число?
Я кажу:
— Не пригадую такого числа.
— У Василя Стуса. Там виступав такий-то, такий-то, там обговорювалась й така-то, така-то публікація чи стаття.
Я мав, в усякому разі, цілком чітке уявлення, що Василь Стус не дає ніяких показів ні на кого. Там бували діткливі моменти, які мені не подобалися, з приводу інших. Я не сказав би, що тут можна закинути людині, що вона на тебе дає дані. Я не міг би так сказати. Я би сказав, що чоловік допускає занадто широкий діапазон розмов, які вже стосуються інших. Бо для них було цілком ясно, що коли той каже, я з таким-то, з таким-то, з таким-то чоловіком однодумці. Я не казав ніколи, що ми однодумці. І Василь не казав ніколи, що ми однодумці. Це ваша справа виводити, що таке у вас однодумці, що таке думки. У вас є свої поняття, у мене свої.
Якщо вас цікавить думка підписана, ви її маєте, я її підписав. Все, коментарів нема. То жорстока форма розмови на цю тему, а не така невимушена, легка, яка дає підстави їм потім снувати павутину. То я відчував, що Василь дуже коректно, дуже чітко відмежовується від усякої розмови, яка може бути використана на іншого. І я думаю, що в цьому відношенні на Василя ніхто не тільки не міг би нічого сказати, а не міг і відчути якогось невдоволення. І може, це є, власне, характерною ознакою його чуття міри, морального чуття.
Чи було у вас, коли суд ішов над вами, відчуття, що суд — це є спектакль? Що рішення уже відоме наперед?
І так, і ні. Взагалі людина в житті знає набагато більше, ніж вона дозволяє собі знати. І людина, знаючи щось, живе так, наче вона того не знає. І ці всі логічні побудови, які в нас були безпощадно доведені до кінця, знову вранці не діяли, бо тобі треба жити. З тими всіма знаннями і з тими висновками, які безпощадно послідовні, жити не можна. Тобі завтра треба знов йти на допит після тих підлих процедур, коли через вічко, хоч ти, може, один в камері, заглядає наглядач і питає: «Кто на «ес»? То був усвоений метод тихенько запитувати: «Кто на ес? Готовьтесь к следователю». І знову таки йдеш на слідство, зовсім не збираючись цілком викладатися. Якщо ти будеш цілком викладатися і якщо ти будеш гостро все сприймати, ти ніколи не поведеш правильної гри. Це гра в шахи, кожне слідство. І це має бути гра без емоцій. Її треба проводити дуже уважно, бо на твоїй неуважності робляться всі справи. А в мене було таке уявлення, що це важливо. У той час, коли можна було дозволяти собі все, знаючи, що все одно будеш мати сім і п’ять. Якщо б в мене була така ясність, що сім і п’ять, я б собі абсолютно все дозволяв, тому що ти вже ж партію програв. Програв і остаточно. Тепер ти можеш дозволяти собі будь-які художні ходи. Отже, ця свідомість і була, і не була. І вони на цьому дуже багато грали. І зокрема, я думаю, що і у Василевому випадку вони на цьому грали.
— Ну що у вас таке? Ну чого вам жертвувати життям? ІЦо ви встигли зробити? Ну, вірші написати, кілька тих віршів. Ну, десь там виступали. Чого ви рветесь на барикади? Ви подумайте.
Якась така могла бути розмова з ним, яка, зрештою, і спровокувала таку примирливу заяву на суді, бо в ній теж була своя логіка. І це взагалі людям не властиво, рватися, так як більшовикам на плакатах, які заявляють, як вони ненавидять ворогів.
Чи ви бачилися з ним вже після того, як отримали вирок і доля вас розкидала в різні місця?
Ми були глухо ізольовані. Він в Мордовії, ми не так глухо зі Світличним, хоч теж глухо. Але принаймні хоч якісь звістки можуть бути. Він на тридцять п’ятій, я на тридцять шостій у Пермській області, у межах сімдесяти кілометрів. Часом у лікарню хтось їздив і якісь чутки отримував звідти. Про Василя нічого, але вони весь час пам’ятали про наш зв’язок. І часом приїжджали люди з тієї зони, привозили вірші Василеві. Я думаю, що нічого не було випадкового. Їх дуже цікавила реакція, взаємини. Я пригадую, як я написав одного разу заяву з приводу становища Василя Стуса. Щось я дізнався. Заяву в прокуратуру. Це може здаватися дивним, але така заява читається дуже уважно, і вони надають цьому значення. Вони зразу затарабанили на якомусь рівні, щоб не було ніякої форми взаємопідтримки, і щоб один не знав про одного. Що я знаю — щоб Василь не дізнався. І боронь Боже, щоб він дізнався, що я написав таку заяву. Це для них було дуже важливо. У них були якісь внутрішні правила гри, яким вони надавали значення.
А ви попали тоді зразу в Пермську область, чи це було вже пізніше? Я маю на увазі ВС тридцять шосту?
Я потрапив від самого початку туди. Вона була запланована з Києві. То цілком ясно було. Там випадковостей немає. Це все розподіляється в КГБ.
І коли ви вийшли з тридцять шостої?
Після семи років. Я виходив у тридцять п’яту, але то на короткий час, на три-чотири місяці.
Чи ви бачилися в тому проміжку після його заслання і до другого його арешту?
Ні, я був в той час на засланні. Ми з ним листувалися. Я сказав би, як на зеківські чи засланські умови, досить регулярно. Мені ще треба буде зібрати ці листи. Але Василеві листи дуже відрізнялися чіткою послідовною постановкою актуальних питань, пам’ятаючи, що наші листи перефотографовуються.
Дозволялося писати листи, коли ви вже на засланні були, так?
Розуміється, так. Засланець із засланцем міг листуватися. Я вперше від нього отримав Євангеліє. Для нього це була дуже дорога книга. Він дуже хвилювався, чи я отримав, бо він навіть оцінив висилку, щоб бандероль не пропала.
Разом з тим це був погляд нечіпкий. Я сказав би, відсторонений. Він ніколи на вулиці не помічав сторонніх людей, яких йому не треба помічати. Він ніколи не цікавився дівчатами.
Зовсім ніколи?
Ні, він був одружений і, я думаю, що він цікавився. Але це характерна його манера не бачити того, чого йому не треба бачити. Він не блукає поглядом по вулиці. Він завжди зосереджений, або навіть скаже щось різко з приводу таких прилипливих дівчат. Дуже різко.
Чи вам відомо щось про стосунки Василя Стуса з Аллою Горською?
Він вдома в них бував. Я сказав би, що він менше бував, ніж інші, бо він жив у Святошині після одруження. А ми його фактично знали після одруження. То далеко їхати. Він не завжди знав, коли збираються, тому з ним були не такі часті зустрічі в Зарецьких, але на запланованих акціях він був. І він був відразу якось своєю людиною. Це було дуже характерно для Василя Стуса. Він був порівняно з нами студентом. Він одразу ввійшов і став своєю людиною. Я сказав би, що це велика міра присутності і заангажованості у справі. Він одразу брав на себе те, що міг зараз взяти. Там було багато зівак, багато людей сторонніх, багато завсідників і балакунів. А Василь належав до тих людей, які приходять для того, щоб щось нести, щоб підставляти плече. Я пам’ятаю кілька зустрічей, де якісь питання обговорювались. Він був дуже діяльний, подавав якісь ідеї.
Чи було у вас відчуття перед арештом, що він себе готував до такої долі, яка неминуче мала його спостигнути?
Він це відчуття заглушував. У нього була така манера: «Та, що буде, то буде!» Він навіть часом говорив, ніби зовсім не рахуючись з реакцією, як то часто говорять старі люди, повторюючи кілька разів: «Чуєш, що має бути, то буде». Це були слова, які закривали куртиною внутрішні переживання. Вони могли бути різні, але слова зовні заспокійливі. Я сказав би, що жоден з нас не готовився до арешту, хоча був готовий до арешту. Не готовився тому, що не було складу злочину. На той час нас нікого не можна було брати, якщо був нормальний, правовий стан. Це в період якогось сказу вони починають хапати. А так нічого не було, ніякої такої підпільної діяльності.
Я сказав би, єдине, що було трохи необережне, ми це відчували, що якщо книжка видана за кордоном, то її треба показувати другим і давати читати, але мовчки. Особливо в тих приміщеннях, де підслуховується. А Василь цього не вмів: «Та чуєш, якщо вже того не говорити, то про що говорити?» Він не міг звужуватися аж до такої міри. А разом з тим в цьому був якийсь сенс, тому що наявність виданої твоєї книжки в тебе це вже є підстава для обшуку. Ти себе видаєш.
Були намагання схилити вас до покаяння чи покаянного
виступу в пресі?
У таборі?
Так.
Були постійно в різних формах. Але з кожним це було індивідуально.
Один не витерпів, я знаю.
Не тільки один.
Я тільки Бердника знаю.
Я думаю, що й з Василем було таке, тому що його ж возили до Києва. Коли возили до Києва на перевиховання, то це означало, що якась надія у них могла бути. Мене навіть не возили, тому що характер розмови на слідстві і особливо після слідства був такий, що я не допускав ніякої розмови з ними. Тобто, вони не мали ніякого кредиту. Вони були настільки люті, що мене на етап випровадили без мішка для речей. Перед етапом є такий офіційний момент побачення і передача на етап. Вони сказали дружині прийти у п’ятницю, а в четвер мене відвезли. Мені якийсь злодій, якого мені підкинули в камеру для розмов, дав свій мішок з-під цукру, і я там поклав свою шапку, піджак, і ще щось. Там була настільки підкреслена злість, що про якусь розмову з ними не могло бути мови. Весь час у нас була така холодна і зневажлива дистанція. Я з ними розмовляв, як з жуліками, підкреслюючи, що вони жуліки, і маючи всі підстави говорити їм це. І вони це відчували.
І, звичайно, це викликало їхню реакцію?
Вони не дозволяли собі реакцію. Наприклад, коли я одного лейтенантика, який спробував якось розмовляти в присутності інших... З Крижанівським приїхав.
Степан що, приїхав вас обробляти і агітувати?
Звичайно. Це цілком натурально. І цей лейтенант став, це не лейтенант, а мабуть, майор був, став в якусь позу, і на самому початку дав зрозуміти, що я злочинець. Я кажу, що я не збираюся характеризувати кожного з вас як злочинців, ви собі це носіть в собі, але якщо ви хочете зі мною розмовляти, то тримайтеся рамок пристойності. Я йому дуже зневажливо сказав, що таких лейтенантів, як ви, в мене було так багато, що аж в очах туманіє. Я не хочу з вами розмовляти і вас розрізняти.
— Я сержант, — каже він. — Я не лейтенант.
— Воно видно, що сержант.
Я повернувся і пішов. Але ж вони везли Крижанівського, а той дурак зірвав всю розмову. Тоді той місцевий, Утиря був такий кагебіст, завернув мене вже з порогу і каже: «Ми не дамо йому розмовляти».
Він справді сів як кошеня і мовчав.
Дивовижно, що такі люди, як Степан Крижанівський, зголошувалися на такі речі.
Я думаю, що він не смів відмовитись. Причому в нього була така жалюгідна роль:
— Чи ви мене впізнаєте?
Я по-російськи, а він по-українськи. Я з ними ніколи не переходив на українську мову, коли мене питали:
— Ну, как обычно?
Я кажу:
— На языке конвоя.
— Но мы же не конвой?
— Это вам так кажется.
І тоді Крижанівський:
— Ну, ви бачите, ми тоді взагалі хотіли порозмовляти, як вам тут...
Я кажу:
— Про що? — по-російськи кажу, звичайно. — Про що порозмовляти ви хотіли? Ви, може, якісь маєте судження про ті справи, за які мене судили?
— А за які вас справи судили?
Я кажу:
— Ви приїхали сюди, очевидно, познайомившись зі справою?
— Ні, нам, — каже, — не дали.
— Так, — кажу, — за кого ж вони вас приймають, коли вас возять, як кота в мішку.
А йому справді не дали читати нічого. Його, як дурника, привезли. Я думаю, що він не смів відмовляти.
Напевно, не він один. Все-таки на той час вже доктор наук. Воно все було настільки залякане, настільки підпорядковане.
Чи були українці серед наглядачів?
Звичайно, були.
Вони відрізнялись чимось від інших наглядачів?
У тюрмі Київській були майже всі українці. А там Руденко був, потім Рак, замаскований якийсь євнух, національний гібрид.
У Кучино?
Так, в Кучино.
Новицький там був.
Новицький? Я не думаю, що він був українець. Але це дуже паскудного типу... Я не знаю, які підстави думати про Новицького.
Василь Овсієнко казав, що він одного разу навіть говорив українською з ним і згадував навіть Загребельного.
Переді мною Новицький ніколи не виявив свого походження, хоча, я мушу сказати, що не було нагоди, тому що в моєму випадку вони дуже боялися зближуватися. Це я помітив, коли я з Козачковим (який і досі сидить, до речі) сидів в одній камері і він запропонував якийсь обмін, до бритви якусь деталь. Вони охоче з ним розмовляли і дуже боялись, коли я присутній був. Тобто там був встановлений такий режим, щоб все, що зв’язане зі мною, доносити в КГБ. Те, що з Козачковим, можна не доносити. А вони боялися засвічуватися в якійсь формі. Тому в мене було виключено, щоб він виявився, хто він такий.
Ви найраніше з українських в’язнів попали в Кучино. А Василь туди попав, коли вас там вже не було?
Так. Але я був в Кучино не на особливому режимі. Василь був на особливому, а я на суворому. Спочатку це було в самій назві — «особый лагерь строгого режима». Тоді стали домагатися через прокуратуру, що значить «особый». Цю назву зняли, але він залишився «особым». Тридцять шостий
відрізнявся від тридцять п’ятого. Дуже відрізнявся. Коли я переїхав у тридцять п’яту, то я потрапив як на курорт. І вони самі, коли я потім повернувся, цитували мій вираз про те, що я побував на курорті.
А в тридцять п’ятому був Іван Світличний, Глузман...
Так. Тоді нас поміняли. Їх чотирьох кинули на тридцять шостий, а я був на тридцять п'ятому. Але їх відпустили, крім Славка Глузмана, з яким ми ще зустрілися. Світличний поїхав на заслання, він мав термін трохи коротший за рахунок того півроку, який він відсидів колись. Потім Марченко поїхав і Калинець поїхала.
А тридцять шостий відрізнявся в усіх відношеннях. Там був гірший конвой, гірший начальник. Там Фьодоров був як втілення розбещеності.
Там був набагато гірший клімат, мікроклімат. Це було в болоті. Там була набагато гірша вода. А тридцять п’ятий нагорі, навколо ліс. І весною там взагалі блаженство. І внутрішні умови, звичайно.
Коли я потрапив на тридцять п’ятий, вони зразу для знайомства покликали начальство табору і офіцерів. Я пам’ятаю, що Осін запропонував цигарку. То дуже незвична форма розмови, що навіть з цигарками.
Фактично, основний начальник у таборі — це кагебіст?
Звичайно, так. Але мене здивувало, що опер там Букін був в той час на тридцять п’ятому. Він щось там розвідував. Він любив козла ганяти з поліцаями. Але він досить м’який був, як би його сказати, в розвалочку, в розминочку. У той час коли на тридцять шостому він аж захеканий бігав.
Я чого питаю, бо був такий Ченцов в останні роки в тридцять шостому і мав не раз з Василем такі різкі зустрічі. Ченцов Володимир Іванович. Він був кагебістом у тридцять шостій зоні, а потім, як цю зону ліквідували, він став у Чусовому начальником КГБ. І він давав інтерв’ю Чусовській газеті, що, мовляв, приїхала кіногрупа, перепоховання і так далі. Там були звинувачення на його адресу. «Так, я працював в цій зоні, але нічого не мав до тих справ, бо це управління внутрішніх справ тим займається». Вони роблять вигляд, що вони до тих в’язнів нічого не мають. Формально це так, а фактично ні.
Інколи це виявляється дуже прямо. Я пригадую, як перед одним побаченням Фьодоров позбавив мене побачення за якусь там дрібницю. І я дуже розлютився і вперше в житті пішов в кабінет цього кагебіста. То дуже змінюється ситуація. Якийсь час вони тебе ловлять, а якийсь є час, коли ти їх можеш ловити, бо він не може того не зробити, що йому там сказали. І коли ти відчуваєш, що кон’юнктура стала і пішла в протилежному напрямку, то на цьому можна щось виграти. Це було надзвичайно цікаво. Буває, таке находить. Які я речі йому говорив! Він залякано стояв в куточку, майор-кагебіст, я забув, як його прізвище, і сказав: «Вам будєт свіданіє». Причому, чим я йому погрозив? Тим, що я завтра піду в тюрму. Ніби я пішки можу піти в тюрму. Потім цей Фьодоров, який так старанно чіплявся, він же ж і був змушений мені повідомити, що це розпорядження його про позбавлення побачення ліквідується. Він як маріонетка. Там навіть не йшлося про збереження лиця. Той може смикати і робити з ним що хоче і не рахуватися з тим, що йому треба зберегти цільність ролі.
Коли говорити в широкому плані, не конкретному, як ви думаєте, хто судив Стуса, вас і інших? У широкому розумінні.
Я думаю, що це було винесено на якомусь рівні мафії з участю ЦК і КГБ. На якійсь нараді було винесено рішення про терміни.
Для нас кількох, тих, що були в першій черзі, були визначені терміни максимальні.
В якій дотичності до того всього перебували ті люди, які з обуренням виступали на сторінках преси, які теж судили, але вже по-іншому?
Мені здається, що нас глухо поховали і не оголошували в пресі.
Я знаю, в сімдесятих-вісімдесятих роках, не пам’ятаю точно в якому, була стаття про Стуса, де згадувалось прізвище Стуса в ряду інших. І потім був фільм випущений, який називався «їх ремесло зрада», як не дивно, режисером Шкляревським, який зараз зняв «Мікрофон», де було це каяття Бердника. І там називався цілий ряд прізвищ. Чи не лежить на тих людях, яких ми називаємо народом, на таких, як я, доля вини за те, що сталося з Василем Стусом і іншими?
Я думаю, що тут треба диференціювати. Звичайно, ті люди, які з готовністю приєднувалися до підписів з осудом, на тих людях безперечно лежить велика моральна вина і моральний злочин. Якщо говорити про те, якою мірою вони визначали долю Стуса чи долю іншого, якою мірою вони зумовлювали цю долю, я б розширив це коло. Якщо б у нас було більше людей живих, активних, які б брали на себе обов’язок, які мусили б грати якусь пристойну роль, і таким чином мусили б потрапити в об’єктив, то Стус міг би і загубитися в їх числі. Він би не так виділявся, якщо б в нас була активніша інтелігенція, якщо б навіть з цієї інтелігенції більше було людей відважних і активних, які підтримують. Якщо б не було таких, що вмивають руки, а нині... Я, наприклад, запам’ятав собі, як акуратно і систематично вмивав руки Щербак. То так ставити питання, як вони ставили, не можна було б. Але можна було ставити питання тоді, коли є всі умови ставити експеримент шуліки, що одбиває од стайки одного голуба, а тоді йде полювання за одним голубом. Вони маленькими групками душили. І тоді дуже важко було зносити таку форму ізоляції. Йдеться зараз не про те, яка міра вини людей, бо кожна людина діє відповідно до своїх сил, до своїх моральних сил, до своєї одваги. Але, здається, що в такому силовому полі, яке могло скластися при більшій кількості активної інтелігенції, була б трохи інша гра. Чим би воно закінчилося, годі судити, але розумово експериментувати можна. Власне, йдеться саме про культурну інтеліґенцію. Адже є дуже багато людей, які своїми нібито невинними заробітчанськими публікаціями робили підлий фон.
Того самого Василя можна було б рятувати тими ж псевдонімами. Якщо б було десяток таких, як Володя Соботович, то всі були б врятовані. А у всіх редакціях були такі люди. І, зрештою, вони нічим особливо не ризикували, нічого б їм особливо не було.
Коли б Володю виявили, звільнили б з роботи, звичайно. Але він від цього не пропав би. Він знайшов би собі іншу роботу. Це, з одного боку, брак активності, а з другого боку, — вияв підлої активності. Було дуже багато не тільки доносительної підлої активності, а такої охочої кон’юнктури. А ця охоча кон’юнктура теж виставляла тло для кримінальної характеристики людини, що не поділяє цієї підлості.
Якщо зараз дивитися на тих людей, які якимось чином вплинули на структуру національної свідомості української, на такі постаті, як Сковорода, Шевченко і так далі. Як з ними співвідноситься поезія Стуса, його доля і життєвий подвиг? Якби вам прийшлося цьому подвигу знайти коротку дефініцію, в чому полягає цей життєвий подвиг Василя Стуса?
Мабуть, треба було б відокремити особисту поведінку Василя Стуса від його творчого подвигу. Все ж таки він зробив подвиг тим, що в тих неймовірних умовах здобувся на те, щоб мислити чесно і щоб це проводити систематично. Що, маючи звичайне самолюбство поета і прагнення бути публічно відомим, абсолютно зректися цього, абсолютно тим не цікавитися принаймні в межах нашого сприймання. Бо він не міг бути байдужим до цього, це природно. Але він жив так, наче цього нема. Тобто він жив аскетом. Він жив на мінімумі. Я думаю, що в цьому подвиг. Що коли твоя нація гнана, ти є гнаний і ти вибираєш собі долю найгіршу. Власне те, що визначив якось в період війни Екзюпері. Якщо ти хочеш бути собою, то ти маєш бути діяльним, ти маєш бути учасником. Як це не абсурдно, але ти не маєш права бути винятком.
Багато хто думав, що письменник повинен мати собі запасну, легшу позицію для самозбереження. Але в даному разі навіть не йдеться про те, щоб втікати від головної теми в другорядну. А йдеться про те, щоб зберегти національну ідентичність, щоб зберегти національне лице в той час, коли це лице є об’єктом інтенсивного обстрілу. Я сказав би, що Василь Стус серед нас усіх найбільш послідовним виявився в цьому. Він не зрікся нічого того, що було проскрибоване і що було так жорстоко переслідуване. Він навіть не зійшов на сусідню ниву, хоч, будучи перекладачем Рільке, він міг легко зійти. У тому відношенні був ще такий самий послідовний Валерій Марченко. Він ніяк не хотів братися за якусь іншу тему, він ніяк не хотів відмежовуватися від цього загроженого поля.
Як ви вважаєте, якого характеру зараз буде вплив Стуса на літературу взагалі українську, зокрема на поезію? Чи вас не лякає трохи цей потік Стуса з усіх боків, з усіх газет і журналів, ніби відкрилися шлюзи скрізь, де вони тільки були?
То слабість нашого часу, часу легкописання, легкодумання, безвідповідальності, такої легкої моди, яка, власне кажучи, не є модою, а шось таке як стадне захоплення, чи що. Це все минеться, з часом. Я думаю, що постать Стуса не потоне в цьому. Але зате до тих, кому ця постать доступна, вона дійде. І він знайде своїх справжніх цінителів і своїх справжніх критиків. Може, їх ще і немає, швидше всього.
Як і читачів, можливо. Їх дуже мало.
Я хотів сказати з приводу його місця, яке за ним намічене в історії літератури. Я думаю, що він буде завжди сольною постаттю не просто як людина трагічної долі, а як людина, яка втілила у творчості трагічну долю нації. Він, може, найбільше виділився, відособився саме як той, що «самотньо плавав на чорній, як смола, воді». Я думаю, що в нинішньому світі такої поезії немає.
Маєте на увазі, не тільки в українській?
Так. Західний світ взагалі був дуже здивований, зокрема німецький, появою такої поезії, такої постаті... Граничної закінченості страждання.
І ще одне запитання, яке мені задали, і я весь час думаю, як на нього відповісти, бо я тоді нічого не відповів, просто був ошелешений. Є такий Мукусєв Володя, який веде програму «Погляд». Свого часу він приїхав сюди, і знайомі вивели його на цей матеріал про Кучинські табори і про перепоховання. Ми вийшли на вулицю і він раптом мене питає: «Ну хорошо, ребята, а что произошло? Ну, перезахоронили, и ладненько! А что произошло?» Він це запитав, і я не знав спочатку, що йому відповісти. Так от я це запитання хочу переадресувати вам. А що. власне, відбулося з цим перепохованням?
Йдеться про характер цієї відповіді «і ладнєнько». Мені здасться, що це гранично занижений совєтський спосіб світосприймання і мислення. Це та форма, яку нам, я навіть не знаю, чи програмували, чи до якої самі опускалися, щоб ми могли, як стайка голубів, коли машина одного переїде, відлетіти, а потім знову сісти і клювати біля нього. Щоб визволився зовсім з людської сутності, щоб визволився зовсім з поняття про дух, про призначення людини, і про людину як про повторення подоби Божої. Якщо всього цього немає, то нічого не сталося. Просто є самий процес. А якщо відбувалося те перепоховання, то значить, ми не втратили тої елементарної людської висоти, яка колись була навіть не рівнем думки, а просто традицією. Колись традиція тримала людину на такому рівні, коли такі питання не могли виникнути. Але оскільки традиція зруйнована, то зараз піднялися до того, щоб повернути, щоб розшукати, щоб відчути, щоб наблизитись. І, зрештою, щоб не зрадити і не втекти. Бо втікають не тільки від живих, а втікають також і від мертвих. Власне, це й сталося. Запізнено і не так, але виконали свій обов’язок перед собою.
Хто для вас і що для вас Стус особисто?
Він був завжди тією людиною, яка складає половину тюрми. І на волі він теж індукував це як потужний моральний генератор, з яким спілкуєшся. І навіть тоді, коли він виявляє в чомусь слабість, все-таки, відчуваєш особу, яка масштабно відчуває, мислить. Це потрібно завжди людині. Це всім потрібно. Хоч страшенно незатишно буває з ним. Донкіхотство має діапазон набагато ширший, ніж у Сервантеса.
Багато було... Ну от запрошує Василь до себе обговорювати якесь питання. Я кажу:
— Василю, мабуть, ми не зовсім знайшли ту кімнату. В тебе хіба не підслуховується?
— Ну, сусід міліціонер, — каже. Але він виявляє цілковиту готовність: «В вашому розпорядженні моя квартира». Бо він не сміє уникнути навіть в такому, чисто здавалось би, практичному випадку. Таким він і у відсутності залишався. Лист від Василя завжди був значним. Завжди я трохи боявся за нього. Що в цьому листі буде? Завжди я знав, що там будуть науково ламані дрова на Колимі. Бо скрізь, де можна було відсторонено обминути, він приймав бій. І через те там залишилося багато людей, які досі, мабуть, називають його якимись прізвиськами, тому що він порушував їх комфорт, він їх змушував до того, ким вони не хотіли бути. Одних він тягнув до виявлення підлості, одних провокував на героїзм. А вони не хотіли ні того, ні того. Він як великий генератор, виявляв, висвітлював, якось термосив, щоб пробудити людину. А людина оптимально себе почувала в гармонійному з тією епохою сні. Власне, добра теперішня епоха тим, що розкриває поняття. В тодішніх поняттях ми його нездатні були б осмислити.
Я сказав би, що на прикладі Василя, подібно як і на прикладах інших людей, можна побачити, що значить людина, яка дорівняє до себе. Яка всю свою силу спрямує в одному напрямку, не розкидаючи. Все, що мав він в житті, він віддав для одної ідеї. І коли інші «хапались за кручі, як терен колючий», пробували якось триматись за життя в широкому значенні слова, то він зосередився тільки на тому, що приймав як святе, жив тільки для нього. Думаю, що то було вироблення абсолюту і наближення до абсолюту. Тільки такою дорогою це можливо.
І перепоховання — це зайвий доказ того спірного факту. Розуміють люди чи ні? Розуміють! З одного боку не розуміють, а з другого боку розуміють, відчувають.
Дуже цікаве питання про виміри найвищі, які людина приймає між життям і смертю. Наближення до смерті цілком реальне, не в уяві, не на словах. Людина, яка кілька разів вмирала. Скажімо, крововилив, виразка шлунку, покинутий в зоні. Це не просто уявлення, що би було, якби було. Це просто смерть. І на цій грані смерті, я думаю, більш виявляється тло справжності, унікальне для мистецтва, для поезії, просто конечне.
Мені здається, він це відчув, коли його везли на операцію. До операції він умирав по-справжньому. І тому все дальше у нього було в інших вимірах. Це наші повторні ролі. Тобто головну зіграв, а то повторення. Здається мені, що він, коли повертався, він наче вже втратив ті застережливі знаки. Бо міра його відречення в таборі в останні роки була просто страшною. Я не уявляю собі, як повести розмову так, щоб відмовитися від побачення. Просто розмову повести. Він нічим не ризикував. Йому не ставили ніяких умов. Здається,
просто не хотів обшуку. Не хотів йти на обшук.
Але коли ти не бачився із сином і дружиною кілька років...
Це дуже велика міра відчуження. Мені це нагадує Орфея і Еврідіку Рільке, коли Еврідіка йшла, вся наповнена смертю.
З книги Богдана Підгірного "Нецензурний Стус"
Євген Сверстюк
***
Врізаючись ґранітним профілем
він йшов на повний зріст
вразливий і беззахисний
під градом націлених
очей об’єктивів магнітофонів
знав це автомати затриманої дії
але йтиме поки судилося богом
Здавалось він остерігався шептати
щоб не впасти у фальш
він остерігався кривити й обминати
бо це початок блудної дороги
він остерігався тихо говорити правду
а голосно говорити пусте і дрібне
бо це початок великого злочину
перед Істиною перед Богом перед собою
початок духовного самогубства
Слухати його незвично і страшно
був у голосі якийсь виклик
читати листи було щемно
вручали їх з якоюсь ціллю
і важко було узгодити акцептовану прямоту
з делікатністю і лагідністю його серця
У тюремному дворі
де слугувались підлим шепотом і фіглями
Стус не прийняв правил тихого шепоту
у таборах де залишилось відсиджувати
Стус стояв або закривавлений падав
Було клопітно всім з його непримиренністю
І лоскотала тиха радість за цілість Особи
Стус пробивав головою
ватяну стіну опущену на наші голови
що зжились з нею
навіть навчились робити
міну самоповаги
Стус пробивається головою вище
І здивованими очима поета
вітає рідне вічне небо
і тихо усміхається
Слово поета-страдника
стає тихим-прозорим
як осінній птах у відльоті
І жодна нотка надриву
не порушує чистоти храму
де читав свої молитви-думи Шевченко
де яснів високим духом Ґете
Де Рільке і Пастернак
ловили промінь світла
і відтворювали узори життя
на тлі синього куполу
Слово Василя Стуса
тихе як любов до рідного краю
де він знаходив зерня
з якого виріс
7 вересня 1985 р.
"Визвольний шлях", суспільно-політичний і науково-літературний місячник. Квітень 1989, Лондон
