Світлина 1920-х років
* * *
Нема отчизни? – Іншої не треба!
Ніколи не вросте у серце чужина.
Хай ще і ще нас Бог карає з неба, -
Отчизна в світі є лише одна!
55 років тому в США упокоїлася Оксана Зінаїда Лятуринська - малярка, скульпторка, письменниця, "одна з найкрасивіших жон руських", за висловом Евгена Маланюка.
Над купкою попелу, що була Оксаною Лятуринською
Non omnis moriar, multaque pars meivitabit Libitinam; usque ego posteracrescam laude recens.Я не помру повністю, і значна частина мене уникне Лібітіни*; я ростиму з хвалою до нащадків. (Лат.)Ґорацій, Оди, ІІІ, ХХХ.
Оксани Лятуринської не стало 13 червня 1970 року. Як пише її біограф М. Данилюк, “тіло її, як це вона собі бажала, звичаєм давніх наших предків” було спалене. Урна з попелом її останків була перевезена до Бавнд-Бруку (Нью-Джерзі) і похоронена. Було їй 68 років. (День народження 1 лютого 1902). Вона була майже зовсім оглухла, самотня й замучена кількалітньою важкою й украй болючою хворобою [рак легенів].
...Лятуринська не може поскаржитися на брак уваги або недоброзичливість критики. Василь Барка знайшов у її творчості “погляд, з яким діти приходять від незнаного нам янгольського поля і знаходять наш світ новим, свіжим, цікавим”. Евген Маланюк зустрів її на стежці своєї “Прощі” і обдарував нас повним ґрації й глибини мініятюрним портретом поетки:
Аж пуща зашумить волинська,
Й на оксамит і злотоглав
В сап’янцях легких Лятуринська
Виходить годувати пав.
Ворожить про весну колишню,
Любов вціловує в слова
І випускає сокіл-пісню
З гаптованого рукава.
© Юрій Шевельов. З передмови до зібраних творів** письменниці, видання Організації Українок Канади, Торонто, 1983.
Оксана Лятуринська померла у шпиталі міста Міннеаполіса. За її бажанням, її покладено у труну в гаптованій сорочці, яку вона сама вишивала узором розсипаних зірок. Мисткиня казала, що ця сорочка була реплікою старовинного взірця вишивок «Ранньої зорі», що символізували ім’я Роксани та пізнішої Оксани.
На цвинтарі Української Православної Церкви в Бавнд-Бруку могила Оксани Лятуринської зразу ж навпроти могили її близького приятеля по літературі та по ідеях — Евгена Маланюка, котрого вона пережила на два роки...
1930-ті рр.
Оксана Лятуринська
* * *
У безкрай, далечінь-дорогу
надломлено я закричу
про самоту і про тривогу,
про дні, яких я не лічу,
про дивовижну німоту
без слів та звуків, про нечулу
німу, глуху, пусту, пусту –
що серце далечі жахнулось.
* * *
Уранці будять осокори:
Сьогодні біло так надворі!
Так біло-біло, наче ново.
На білому вінок миртовий.
Ламають тони осокори:
Хтось кригою застигне в горі.
На полі хтось упав поранно.
Сніг ліг і, може, не розтане.
Зо скрипом нижчим на октаву
На полі хтось упав криваво.
НА ТРУНУ ОЛЬЖИЧЕВІ
Був стрункий, неначе ясень,
гарний, мов царенко.
Де наш красень, де наш красень? —
Вмер, вмер молоденький!
Ой не вмер він, ой не вмер він
смертію своєю,
не зеленим вкритий дерном
дбайливо ріднею!
І китайка жалобова
очі не прикрила.
Може, галич десь у рові
сині очі пила.
Очі пила, тіло рвала
пазуром хижацьким
на поталу, на поталу…
Як натрапити зненацька,
де знайти би місце скону,
в кого б запитатись?
Щоб троянду там червону
посадила мати;
щоб юнацтво України
присягало свято
на прапори жовто-сині
за свій край вмирати.
НА ДАЛЕКУ ДОРОГУ
Евгенові Маланюкові.
Він кликав «посестрою» й «побратимом»
і був за посестру й за побратима,
і прислюб вірности він дав мені, мені,
немов царині,
чого,
бодай би з опалу,
не склав чужинці,
не склав чужинці!
І насадив при слюбі перстень з сардоніксом,
і вклав намистом золоте опліччя.
Світилкою з мечем стояла Цар-Зоря,
а цілий Біл-світ був за свідка слюбу,
за свідка слюбу.
Світилкою стояла Цар-Зоря.
Не заздріть ви мені,
не заздріть, руські жони! –
Він прислюб дав мені, немов царині,
і вам, і вам,
хто бути зміг і посестрою й побратимом!
І насадив мітичний перстень,
з сонцекамнем,
і вклав намистом золоте опліччя,
в барві Сонця,
в барві Сонця!
Складіть йому «вінець життя» в могилу,
складіть «вінець життя»,
«незгасний яс»,
«нев’ялий цвіт»!
Най на дорогу, на далеку,
в темені темінній
світилкою
присвічує йому «лице Зорі»,
«лице Зорі»!
Він з роду воїн був
і не відклав присвятний пояс,
і не згасив у серці
«іскри золотої»:
онукою ж Дажбожичевим пращур слив!
Він з роду воїн був. Зламавсь стилет.
Зламавсь стилет – схопив він стилос. –
Складіть йому «вінець життя»,
«вінець життя»,
«лице Зорі» –
«цар-зоре-цвіт»!
А побіч, побіч покладіть
той зламаний, той зламаний стилет!
для свідчень, свідчень Вартовому –
«Товаришеві милому Зорі»,
про Кого
з «Щедрик-Ведриком»
весь світ співає,
весь світ співає!
Кого ж це досі величає й диво-пісня
як «ясен-Князя із князів»? –
Таж «Шестикрилого»
тих «мрійників дивинних мрій»!
Таж «Ясноликого» із пращурньої «Ясни».
Хто «Вартівничим Неба і Землі»
і «в Сонце-Правди правою рукою»!
Йому, Йому складає воїн звіт,
стримує й від Нього свій присвятний пояс.
І «нагородою із нагород»
залічується в регімент,
залічується в регімент
до Ясноликого «Свят-Полку».
Складіть же воїнові ви до свідчень
«вінець життя», «вінець життя»!
А побіч, побіч покладіть
той зламаний, той зламаний стилет
в обмін, в обмін
за Месників Небесних меч,
за Месників Небесних меч!
Михайло Слабошпицький
ОКСАНА ЛЯТУРИНСЬКА. ВУНДЕРКІНД
Есей і велика добірка віршів
______________
* Libitina — давньоримська богиня смерти й похорону.
