"Хай зігріється, хто не дожив..." Спогади про Ігоря Римарука

 

«...ХАЙ ЗІГРІЄТЬСЯ, ХТО НЕ ДОЖИВ»

Замість квітів на свіжу могипу Ігоря Римарука, товариша і поета...

Спогади однокурсника

Берег — високий, як ніч перемоги.

В походах

купелі річки цієї чекав ти як жнив.

Тиша по вінця стоїть

у віках і народах.

Ти ж — повернувся. І тишу, як жбан, спорожнив.

Це — перша строфа першого вірша з найпершої книжки світлої пам’яти Ігоря Римарука. Розкрив її майже механічно, бо не знав, як відреаґувати на ТАКЕ його раптове повернення, що зірвало тишу душі вибухом німого крику: ЯК?

ЧОМУ?

НАВІЩО?

Він

повернувся до мене короткою ESMескою, надісланою головним редактором «Бе­резоля»: «Помер Ігор Римарук. Може, напишеш короткий спомин?».

Трави

розсунь! — хай зігріється, хто не дожив...

А це — другий рядок другої

строфи пер­шого вірша все тієї ж першої книжки. Утім, розсуваючи зарості часу (бо ж не спілкувалися рівно десять літ), не можу говорити про нього як про літератора — про нього краще скажуть инші. Та й, якщо чесно, я просто не знав багаторічного редактора «Сучасности», лавреата Національної премії імені Тараса Шевченка поета Ігоря Римарука. Ті перші збірочки віршів («Висока вода», «Упродовж снігопаду»), народжені ще за совєтської доби й даровані мені авто­ром як колишньому одногрупникові й «однокімнатнику» студентського гуртожитку, здебільшого розбиралися поверхово, бо, при СВОЇЙ небайдужості до поезії, записав до однієї кімнати? Чи ми самі домовилися дорогою осе­литися разом? Так чи инакше, а протягом усього першого курсу жили в одній, 116-й, кімнаті четвертого гуртожитку по Ломоносовській.

Привертала увагу

не лише зачіска Ігоря, а й якась його безза­хисність. Пам’ятаю, що часто переживав за нього. Це відчуття мож­на порівняти з враженням, яке справляє кришталевий келих серед гранчастих стаканів та металевих солдатських кварт. Звичайно, це суб’єктивне враження, але чомусь воно запало в душу ще від тої першої зустрічи і потім оживало неодноразово. Часто виникало ба­жання захистити його. Були для цього й об’єктивні причини: все-таки хлопчині з далекого подільського села виповнилось усього шіст­надцять, а крім мене, 23-річного, зі стажем роботи в міліції, в кімнаті жили ще два «старикани», які теж стали студен­тами після армії. Очевидно, йому не дуже затишно було з нами, адже инколи захистити його від нього самого хотілося не лише мені. Втім, на Ігоря, здається, при всій його байдужості (аби не сказати — зневазі) до побуту, ніхто з нас не підвищував голосу. Але не спону­кати вчорашнього школяра до застилання ліжка вчорашні «дембелі» не могли. Захищати ж Римарука від зовнішніх нападок доводилося найчастіше тоді, коли в нас ночували брати-близнюки Шарови — Володимир і Василь (теж уже, на жаль, покійні). Їм не на­дали гуртожитку, й вони часто підночовували в нас. Ні, до бійок ніколи не доходило, проте брати, які народилися й виросли в Білій Церкві, були старшими на два роки й уже друкували свої вірші в міськрайонній газеті, при кожній нагоді старалися показати свою вищість над сільським хлопцем із Хмельниччини. А оскільки я, теж подільський селюк, на них міг трохи впливати, бо був першим слухачем їхніх нових віршів, то охолоджував трохи білоцерківський шал у «виховній роботі» щодо Ігоря. Старші ж хлопці, здається, просто трохи нервували від того, що не до них, а до цього шістнадцятилітнього «окулярника» приходить вечорами золотоволоса однокурс­ниця...

Хтось уже написав

десь, що Ігор Римарук був «таким собі не- лідером», бо йому, мовляв, бракувало «адміністраторського хисту». Але що то є — справжнє лідерство, як не те, щоб бути попереду? Ри­марук, здається, випереджав усіх і у всьому. Тільки він один із кіль­канадцяти золотих медалістів, які були на курсі, був зарахований на факультет після першого ж іспиту, бо склав його на «відмінно». Тільки він з понад ста щасливих першокурсників (які вважали,що вже вхопили «Бога за бороду») після «холодного душу», що його нам улаштували на другий день занять у вигляді диктанту з української мови, почувався спокійно: серед більшости «двійок» та «одиниць» і десятка півтора «трійок» лише одна робота була оці­нена вибагливою викладачкою на «4» — це диктант Ігоря Римарука. Так, наші комсорги, старости груп, курсу були пробивними хлоп­цями: під час сесій уперто перездавали іспити на «п’ятірку» чи — в гіршому разі — на «четвірку», аби здобути право на підвищену стипендію. Ігор Римарук часто не складав екзаменів зовсім — свої «п’ятірки» діставав «автоматом» за сумою тих оцінок, які заробив протягом семестру. Лише на п'ятому курсі він отримав одну-єдину «четвірку» у «принципового» викладача, який образився, що «цей вундеркінд» не приходив на його лекції. Ігоря вмовляли перескласти іспит, та він принципово відмовився вдруге приходити до того викладача. А не приходив на нудні лекції про кеглі, шрифти і газетну верстку з простої причини — він уже з четвертого курсу працював у редакції газети «Вісті з України» як штатний працівник і був єдиним студентом, хто дістав дозвіл на вільне відвідування університету.

І це — не лідер?

Ігор випереджав

не тільки нас — випереджав, мабуть, і себе, і час, у якому ми жили. До п’ятого курсу в нашій компанії ніби змінилися ролі, зсунулися вікові параметри, і вже не ми, «дембелі», були старшими... Втім, хоча недавній хлопчина, поряд з иншими в студентських капусниках, не гребував ні грубою склянкою, ні квартою, моє враження про келих із тонкого скла не зникало. Та про якийсь захист ніхто вже й думати не смів.

Він навіть одружився

одним із найперших на третьому році навчання, хоча й був наймолодшим на курсі. Думаю, це тому, що ні в чому не визнавав фальші, неправди, обману. Не хотів, очевидно, і не міг уподібнюватися єсенінському персонажеві, який «прыщавой курсистке говорит о мирах, половой истекая истомою». (Може, тому й не зміг прожити життя з однією дружиною, що не хотів нікого обманювати?)

Лише в одному, як не

парадоксально, відставав Ігор від инших однокурсників. Брати Шарови давно читали свої твори на всіх сту­дентських тусовках, друкували в альманасі «Вітрила»; Тарас Унгурян, з якого несправедливо підсміювалися, нібито він ночами ви­шукує рими у смітті на кухні гуртожитку, також відразу заявив про себе як поет у факультетській стіннівці; хвилював душі про­никливими віршами й авторськими піснями під гітару Георгій Мельничук. Про Римарука ж як про поета довго ніхто не чув і не гово­рив. Разом із тим майже всі бачили — чи то радше відчували — його обдарованість і непересічність. Тож, коли траплялося сидіти поряд у студентській авдиторії з ним самим чи з кимось із Шаро­вих (або й усім разом) і я бачив, як хлопці під час лекції щось риму­ють, ведучи між собою на одному й тому аркуші своєрідний жартівливий діалог (Шарови часто показували особливо дотепні й смішні рядки Римарука) — це мене ніскільки не дивувало. Подивування швидше викликала Ігорова пристрасть під час лекцій малювати куль­ковою ручкою на папірці, а то й у конспекті якихось однакових, як мені тоді здавалось, «арабів» — виразні профілі чоловічих об­лич із борідкою й довгим волоссям. Може, то він вимальовував з уяви образ Христа? (Хоча чи міг, вихований у сім'ї сільської вчительки й колгоспного парторга, тоді про Нього знати?) А може, підсвідомо плекав свій власний майбутній профіль, який тоді, звичайно, важко було уявити саме таким, бачачи перед собою юнака з ледь помітним білим пушком на місці вусів...

Про те, що Ігор пише

«дуже серйозні вірші», я почув від когось із Шарових десь аж на четвертому курсі. (Вони тепер більше спілкувалися з Ігорем, який жив із дружи­ною Олею — нашою однокурсницею — на квартирі). А незабаром і сам почув у кінці університетського коридора, де бу­ла неофіційна «курилка», як Ігор у вузько­му колі глухим голосом, але виразно, з при­тиском прочитав щось, здається, про студену кров і холодні зблиски шаблі при багатті.

Після закінчення

університету ми бачи­лися майже щороку — коли я зупинявся на день-два в Києві в когось із однокурсників, проїжджаючи під час відпустки на рідну Вінниччину або повертаючись звідти. Так тривало кілька років поспіль, а потім зустрічі порідшали. Пам’ятаю, як прагнув «примирити» тих однокурсників-киян, із якими мої стосунки були міцнішими (там були й наші співмешканці 116-ї кімнати), та Ігоря Римарука. Вони чомусь вважали, що він загордився, забув друзів. Щоб розвіяти їхні домисли, привів одного разу Ігоря від Золотих Воріт, де він працював у видавництві «Дніпро», аж до кафе в тісній вуличці, неподалік магазину «Поезія», де, за домовленістю, нас мали чекати ті однокурсники. Їх там, на мій превеликий жаль, не виявилося.

Мабуть, гранчакам, хай там як

багато їх на столі, стає також незатишно, коли між ними з’являється бодай один келих із тонкого прозорого скла...

Знову ж таки — тільки тепер

згадалося, що Ігор Римарук найпер­шим з однокурсників навідав мене в Харкові наприкінці 1979 року, їдучи чи то до Чугуєва, чи до Старогой Салтова, до якоїсь родички своєї дружини. Про своє бажання зустрітися він напередодні повідомив із Києва. Тож привів я його від ранкового поїзда в не дуже затишний гуртожиток видавництва «Соціалістична Харківщина» на Чернишевського, 34, де я мешкав із дружиною в різних, ще «довесільних» кімнатах, бо не минуло й двох місяців, як ми одружилися. Мені було трохи незручно, що приймаю незвичайного гостя в дружининій кімнаті, а столичний гість надзвичайно радів смаженій картоплі, яка вже парувала на накритім по-простому, майже по-студентському, столі. Ігор тоді згадував смажену картоплю зі сковорідки у 116-й кімнаті студентського гуртожитку, а дружина, яка перед тим трохи хви­лювалася, пізніше зізналася, що вперше бачила таку інтеліґентну й таку скромну людину. Іще дивувалася, що «такі» люди можуть бути такими простими у спілкуванні. Звідки їй, звичайній друкарці, було знати, що з «такими» людьми дуже нелегко тим, хто постійно поряд...

Ігор через кілька років, уже в

Києві, віддячив сповна за ту смажену картоплю, все припрошуючи трохи знічену такою увагою дружину до чогось смачненького, що він узяв спеціяльно для неї. Ми тоді в компанії деяких його приятелів (пам'ятаються лише Григорія Мацерука із Чернівців, життя якого, на жаль, обірвалося дуже рано, та киянина Івана Лепшу) сиділи в кафе на Володимирській вулиці, неподалік Софійського майдану.

Востаннє бачилися з ним 1990 року

в Києві на всеукраїнському мітингу Народного Руху біля Республіканського стадіону. Він там був із якоюсь жінкою, очевидно, новою дружиною. Ми ще з одним одно­курсником зустріли їх випадково і спілкувалися з Ігорем не більше десяти хвилин. Відтоді наші дороги не перехрещувалися зовсім.

А пізньої осени 1998 року

Ігор Римарук несподівано «повернувся» до мене незвичайним способом: наснився аж тричі протягом одного місяця. Снився того року й раніше. І сни були незвичні, трохи три­вожні, які спонукають до молитви. В одному із цих сновидінь бачи­лася переповнена авдиторія, де ось-ось мала розпочатися чи то лекція, чи проповідь (про проповідь тут не випадково, бо на той час я вчив­ся в біблійному коледжі), чітко прозвучало запитання: «А де Римарук?» Хтось на те відповів, що пішов, мовляв, до їдальні, бо голодний. Після того без вагань вирішив написати Римарукові листа.

Ніяк не сподівався, що він відповість.

Тож був невимовно радий, коли приблизно через місяць витяг із поштової скриньки конверта, підписаного добре знайомим, чітким і навдивовижу рівним почер­ком. Сам лист був надрукований на друкарській машинці й підправ­лений в одному місці все тим же рівним почерком.

Ось він, цей лист.

2. 11.98

Київ

Дорогий Михайле!

Дякую за листа: він мене зворушив і змусив замислитися... Передовсім — над власним життям і подіями останнього часу. А події ці не вельми приємні. Упродовж останнього року перебув дві складні операції (дуже кепсько, подвійно зламана нога). Лише два тижні тому почав з’являтися на люди — ще, звісно, з косту­ром, від якого, мабуть, позбавлюся нескоро. Отож, перебува­ючи на лікарняному, а потім — домашньому ув’язненнях, мав доволі часу, аби оглянутися назад і роззирнутися по боках... / багато в чому моє світовідчуття суголосне твоєму.

Маю надію, що все це — не Його покара, а випробування від Нього.

Радий, що давні мої рядки, які ти згадуєш у листі, прочитані саме ТАК (хоча тепер із певністю твердити, що в них вкла­дався СВІДОМО саме такий сенс, не можу... а що підсвідомо — то це напевно). Після тих двох збірок виходила в мене ще тре­тя — «Нічні голоси» — давненько, щоправда, 1991-го, але збереглось у мене кілька примірників, тож один із них над­силаю. А до кінця року, дасть Бог, з’явиться четверта: «Діва Обида» — там і нові вірші (а пишеться їх щорік менше...), і дещо з давніх. Аби ти мав уявлення про так звані «нові» з пам’яті наводжу один із них.

Останній біженець із різдвяних леґенд,

я переселений в Об'явлення Івана...

Розповилася порожнеча безнастанна,

розмився слід і розповсюдилась омана,

розбився світ, як череп’яний глек, ущент.

Уже наповнюються сім Господніх чаш —

Мені роковано надпити кожну чашу...

Зваливши згарище на спину черепашу,

виходить темна звірина на темну пашу —

страшуся присуду: ти з нею, ти не наш.

Та як не вірити караючим огням,

коли близнята виколисує блудниця?!.

Благословенна непоступлива десниця

Того, Хто прийде. Але все ж ночами сниться

Той, Хто прийшов уже.

Хто не з мечем — з ягням.

Твій І. Римарук

© Михайло Мельник,

«Березіль», № 11-12 за 2008 р.

 

Ось цей Римаруків вірш, цитований на початку, - перший вірш його найпершої книжки "Висока вода":

СЛІДИ НЕМИНУЩІ

Берег — високий, як ніч перемоги. В походах

купелі річки цієї чекав ти як жнив.

Тиша по вінця стоїть

у віках і народах.

Ти ж — повернувся. І тишу, як жбан, спорожнив.

Чуєш тепло? — це Вітчизни пробуджений подих.

Трави розсунь! — хай зігріється, хто не дожив.

Води розсунь! Не руками — губами: на водах

відблиски ранніх ракет і свячених ножів.

Ліс нахилився до ватри... Зникає... Та ось він —

ніби травневий,— а вже повернуло на осінь,

в сосни густі повернуло... Між них і твоя.

Відблиски юності сині на гіллі сосновім.

Те, що здавалося пам’яттю, тишею, словом,—

лиш течія. Лиш любові й віків течія.

"Як немає опори — тримайся за землю..." Ганна Осадко

 

Ганна Осадко

"Поезія — це імпульс, це емоція, це магія. Вона нікому й нічим не зобов'язана, вона просто є — як даність.
Глупо вимагати від поезії виконання якихось функцій — чи то виховних, чи просвітницьких. Глупо розчленовувати її на «ідею», «мету» та «завдання». Ще безглуздіше — допитуватися: «А що ж хотів автор сказати цими рядками?». Що хотів — те і сказав, врешті."

"В тексті, як і в житті, дуже важливо поставити САМЕ ТОЙ розділовий знак…"

БАГАТОКРАПКА

Що ти відчуваєш, коли я мовчу по той бік –
сиджу і мовчу
розгублена, і губи кусаю,
і намагаюся знайти бодай мідне словечко,
сяку-таку завалящу монетку суті
у дірявих кишенях досвіду?

Похапцем вивертаю нутрощі – на стіл, з кишками –
своєї великої, тряпчастої, безрозмірної торби,
обмацую такі ще дітвацькі статки:
проїзний на автобус, відірваний ґудзик,
знайдений ключ від чужої хати,
Курячий Бог, шматочок зеленої крейди –

«як в жінки у сумці, так в неї і в голові» -
казала колись моя бабця, хай спочиває з миром -
у райських пущах, на кисільних берегах Стіксу,
тулячи до свого великого серця
манюню, розшиту паєтками театральну сумочку.

А моя торба – вивернута навзнак,
як пересохла шкура з оббілованої туші мовчання,
І годі знайти в ній хоч копійку мудрості,
Хоч словечко, зітхання, вигук –
без
прокрустового ложа
значень-позначень-означень
без
обмежувальних знаків
«не запливай за буйки, мила»
без
фатального усвідомлення
неможливості сказати найголовніше.

Думаю, ти це зрозумів раніше за мене –
Що Слово_ з_якого_все_почалося,
Зміліло нам, як повноводий колись Йордан,
Змаліло, як виполоканий в окропі вовняний светрик,

Що барвисті метелики по (від) чуттів
Літають над золотими кульбабовими луками,
А їхні порожні кокони – то лише оболонка,
Торішнє сміття, пил і марнота.

...і ти мережиш сторінку – крапка, трикрапка, багатокрапка –
Багато багатокрапок –
як примарних світляків у священну купальську ніч,
як несказаних слів на потрісканих пучках пальців.

2012

Український ПЕН ділиться добіркою поезій Ганни Осадко, написаних авторкою після лютого 2022 року, під час великої війни, коли Ганна Осадко втратила найрідніших — батька і маму, які померли від ковіду через 9 днів, одне за одним, а потім, через 9 місяців, і чоловіка, котрий загинув на фронті. Але ці вірші — не про біль. Вони — про Любов, яка не минає. Про Любов попри все.

***

Він лежить в тій зеленці, над ним там гуляє вітер —
Той що з пісні, який десь повіяв і степовий,
Так давно вже лежить, що і спогади вітер витер,
Не згадати паролів і явок, хоч вовком вий.

Та немає вовків, тільки пси з хуторів далеких
Уночі ще приходять на тризну — йому й не жаль,
Хай собі поїдять, ну бо що ж… Журавлиний клекіт
Попри лінію фронту смиренно летить удаль.

І зеленка уже не зелена, а жовто-чорна,
Бо звернуло на жовтень, життя попри все трива,
Бо змололи на попіл цю землю Господні жорна,
Бо розтяжки_так тяжко_не спати_вогонь_трава.

І з тамтого життя — тільки спогад, одна сторінка:
Тепла хата, і вечір, і кіт, що несе калач,
Мама мастить зеленкою збиті його колінця
"Тс-с-с-с, маленький… Я зараз подмухаю ще. Не плач…"
 

***

тримайся...

І коли чорні дні — наче ночі: глухі, тісні,
І знести — ані вгору, ні вниз — почуттів несила,
"Ти найстарша тепер, — каже тихо татусь у сні, —
Як немає опори — тримайся за землю, мила".

І коли видається — не бути уже весні,
Бо могилою ковдри увесь білий світ накрило,
"Ще розквітне твій сад, — тихо каже матуся в сні, —
Як немає коріння — тримайся за крону, мила".

І пливеш — а чи тонеш? — у сліз золотім човні,
Та підхоплюють подих вітрила ( а може, крила),
"Ти тепер не сама, — тихо каже Господь у сні, —
Як немає батьків, то тримайся за діток, мила".

***

Чистий Четвер

У середині квітня приснився Оксані Господь.
Стоїть на подвір´ї, мружиться, каже: "Оксано, виходь!
Стільки часу минуло, відколи я вмер на хресті,
Розкажи, що нового у цьому земному житті".

- Та, – розводить руками Оксана, – воно ніби й нічо,
Та життя в Україні – перчене, як суп харчо,
Їсти можна, та надто пекуча ота бурда…
Вічні зради, інтриги, запроданство, глум, орда,

Знову війни (вони регулярно, як "добрий день"),
І живеш серед того – неначе жива мішень.
Та надіюся, Боже, що врешті все буде о´кей,
Як не в нас (це вже точно) – то хоч у наших дітей.

- Зрозуміло, усе по-старому, – зітхає Господь. –
Не змінилося ніц, хоч щороку до вас приходь.
Але чуєш, Оксано, таке ще скажи мені,
Я ж воскреснути маю уже за чотири дні,

Ви іще пам´ятаєте? Той Гетсиманський сад,
Поцілунок Іуди, гучне "Розіпни", Пилат,
І той хрест, на якому вмирає за вас юдей…
- Та звичайно! Святкуємо! Все у нас, як в людей!

- Як приємно! Та ще і погода така весіння!
Розкажи, як святкуєте ви моє Воскресіння?
- Ну, спочатку, готуємось. За день, коли Ти помер,
Треба вікна помити. Конче у Чистий Четвер.

Попрєтати в хаті, на глянц випрати штори-тюлі,
Замісити паску в мидниці чи великій кастрюлі…
- Почекай-почекай, а паска – це ніби маца пісна?
- Та де, Господи, чи то я вже геть дурна?

Два десятки яєць, цукор, дріжджі, ізюму пів кілограма,
Класний рецепт! Мені дала його ще моя мама!
Потім – вудимо шинку зі свині, котору вбили учора.
- Як цікаво! – дивується Бог. – Зі свині! Ну а як же Тора?

- Та котора то Тора? Це ж зовсім інакший світ!
Чи ж забувся, Ти Боже? Ти дав нам Новий Завіт.
Там – нічо про свиню! Там – Тебе не згадувать всує!
- Я ж не проти, Оксано! Чого ти? Нехай смакує!

- Ще женем самогонку, робимо хрін і варимо холодець,
Але той холодець – то в суботу вже, то вже насамкінець,
Розмальовуєм писанки, ховаєм цукерки від пасхального зайця…
- Інтересно! Звідки в моїй історії з´явилися кріль і яйця?

- Та хз. У суботу треба в кошик усе зібрати,
Посвятити продукти у церкві, прийти до хати,
Але їсти одразу не можна, хоч смачного багато.
Тільки в неділю, як гості прийдуть. На саме свято.

- Ну це ж треба, стільки всього! Як несподівано і цікаво!
- Та вже, Боже. Так історично склалося. Може, зайдеш на каву?
- Та ні, Оксано, завтра ж мені умирати. Оце дзвонили, нагадували із раю.
А, іще… Вікна можеш не мити. Я тобі дозволяю.

***

pogranychchya. com

Ця безмежна країна із електронною поштою
pogranychchya.com,
Ця генетична мішанка, ці сусіди, що воріженьки або дотичні,
Ця народна розвага —
щовіку щороку білити дерева вапном,
Бо, по-перше, це гарно,
а по-друге, так склалося історично.

Бо весна і війна, як завжди, паралельно,
бо треба картоплю садити,
Рискаль і вила — інструменти народні,
та граблі — у центрі цієї сансари,

У цієї країни по цілому світу розкидані
(вирвані із корінням) діти
Із генетичною пам’яттю регулярно приймати
(краще би завдавати) удари,

Із пограничною впертістю інтелігентного ходіння в народ,
Із локальною амнезією, з незакритим гештальтом досі,
Цю безмежну країну сотні раз рятували диханням рот у рот
Ті, що люблять.
І вона ще не вмерла, як співають дзвінкоголосі.

І мені болить — пам’ять і поперек — від історичної фізкультури
(підвелися_упали) упродовж століть (з колін_на коліна),
Бо pogranychchya.com — це завжди велика спокуса і авантюра —
Покористатися з неї_безмежної
і звалити до якогось Берліна.

Бо тим, що не люблять — насправді однаково.
А нам тут жити і поживати.
Бо дорога кожна травинка її, кожне слово і кожна її дорога.
Бо застрягає клубок у горлі — підкресли потрібне —
з каміння а, може, вати,
Бо воли ревуть — і ніяк не вгамуються.
І чайка квилить небога.

***

Пізній серпень, і ніч, і не варто казати що-небудь,
І пливе молоком над рікою зірок вишиття,
Ти — маленький горобчик — стоїш біля хати — і в небо
Пильно дивишся,
повен по горло водою Життя.

Хто б вони не були — їх немає уже, тільки світло.
Де би їх не носило стежками буденних доріг —
Всі зустрінуться Тут.
Їх змете, наче листя за вітром,
На оце Місце Сили,
на твій цей не твій поріг.

Хай так буде: хатинка_дитинка_пухнаста киця,
І черешні солодкі — ген там, при отій межі,
І на чорній горі геть засохла сосна-черниця,
І Сарматського моря крихкі,
як любов, коржі.

Бо не має ні часу, ні віку, ні слів — нічого,
Що було і що буде — той хлопчик і той поріг,
І зірок нетутешніх Чумацька стара дорога
Посивіла від солі,
пречиста, як перший сніг.

Будуть трави, і травень, і ящірка шмигне шпарко
Між каміння нагріте, кудись в глибину століть,
І ще яблінка буде — дикунка, смішна школярка,
Що стоїть над рікою.
Що досі отам стоїть.

***

Синовi

Він косить вперше — мій дорослий син.
Його коса, як сотні гільйотин,
стина кульбабам голови пухнасті —
безжально і усміхнено, як Бог.
("А тут ми, мам, посіємо горох")
Бо травень, бо настояні на щасті

і день, і ніч. Бо жаби й солов'ї —
співають! Бо любов — як буква ї —
така наївна і така прозора!
Бо літо, бо — гей-гей ще — літ і зим!
Бо косить син, і ангел косить з ним,
і береже, і подумки говорить,

як я говорю: "Травень промине.
Живи щ-о-м-и-т-т-ю, щоб не було "не":
(не долюбив, не зважився, не втримав).
Живи — як дихай — глибоко. Живи,
як у бою підносять прапори —
на себе сподіваючись й на диво".

Він косить — вжить! Він косить травень — вжить!
Життя біжить, немов ріка біжить,
і дні в стіжок складуться, ніби трави.
Скуштуй усі, впізнай усі в лице,
бо цей мине, і цей мине. І це
солодке літо промине ласкаве,

як я урешті — тихо, навпрошки
піду за обрій. Та твої стежки —
немов нитки безмежні в гобелені…
… Він косить вперше: дзвякання коси,
зітхання саду, бджілок голоси,
і світ, і ріки трав — такі зелені.

***

Травми такі шкільні, трави такі шовкові,
вересень нюшить дим — палять бадилля з ночі,
Всі врожаї — в мішках, діти усі — у школі,
Добре, що вже не я, й згадувати не хочу

Ту — півніму, малу — зайчика золотого,
Білі банти_бинти над ешафотом парти,
"тихо!", "сидіти!", "фас!" — і одного отого…
Він промовчав про те, що би сказати варто.

Голосе дивний мій, гола гора і камінь —
Пам'ять з усіх життів — ті що були і будуть…
А унизу, поглянь — править в сільському храмі
Дивний коректор душ.
"Душно", — зітхають люди.

Осінь, оса сумна — де ж бо варення з вишні?
Трави сухі — ні сліз, ні нарікань, ні жалю.
Вересень нюшить дим, бульбу збира Всевишній,
Фірман бере мішок, фірман співа про Галю,

Про молоду, про ту, що до сосни за коси,
Ні, не шкода, бо що ж, краще б сиділа вдома,
Голосом п'яним в ніч, в осінь глуху голосить,
Пил,
і Чумацький шлях,

сіно_любов_солома.

***

На дев’ятий день прокинулася — обрубком тіла без рук.
Не обійняти вже — жодного — хата пусткою.

У кімнатах відлуння звук.
Тільки у снах хочеш торкнутися — утікають, пливуть.
Каламуть.

На дев’ятий день прокинулася — обрубком тіла без ніг.
Не наздогнати їх — жодного.

Всі дороги позамітав сніг.
І у горлі — від слів несказаних — німота.
Ма і та.

***

Наснився дім — уже чужий. Ми дві —
Я і сестра. І двері навстіж. Кроки —
Туди, углиб. Зарубки на лиштві,
Де Ані-Олі три-чотири роки.

Де білий пес? Де книги, як птахи?
З усіх рослин — лише гірке алое.
Бабуся де? Дідусь? І де батьки?
На цілий світ нас двоє. Тільки двоє.

Тримаючись за руки, ми йдемо
По коридору, через всі кімнати,
По тому сну, неначе по кіно,
Гукаючи намарно маму-тата.

Де всі? Гримить Катрусин кінозал,
Стікає кроків порване намисто,
Бо це життя — лише вокзал. Вокзал.
А всі — чотири горбики за містом.

***

Так, роботка не цукор…
Дивні такі, недосконалі такі істоти.
Шумовиння емоцій! —
і ненавидять, і кохають — незмінно палко.
Чуєш? Знову планетку руйнують.
За моєї пам’яті, мабуть, всоте.
Бачиш — граються.
Ігри: розуму, рольові, в доньки-матері чи стрілялки.

Я не знаю, може, їм просто нудно садити город —
капусту, буряк і квіти?
Дивитись на хмари, розглядаючи в них
овечок і крокодилів пухнастих?
Ну ти й вигадав, Боже, службу — стерегти їх над урвищем.
Це ж вічні нечемні діти!
Вони ж сплять і бачать — як би встругнути якусь дурницю,
як би болючіше впасти.

Та ні, я не скаржуся, що ти. Я вже звик.
Тільки крила болять понад вечір дуже.
Он мішки під очима —
ні хвилиночки спокою з ними, товчуться і галасують,
Іграшки відбирають, пхають пальці у війн розетку —
а потім ревуть і тужать,
Брешуть не червоніючи,
мелють якесь казна-що, згадують тебе всує.

Знаєш, моя би воля — ото дав би по дупі
та розвів їх по різних кутках планети,
Хай би постояли хоч до обіду, а ще краще до вечора,
доки їх не заберуть мами,
Але ж ти зробив для них Землю круглою —
теплою, некутастою, як ранета,
Із таким океаном прозорим!
Із такими щедрими, як твоя рука, полями!

Тут із зернинки мацьопої — просто запхай у землю! —
ростуть в небеса секвої,
Світить сонячна лампочка день у день,
з лійки водичка тече по колу…
Хай би люди навчились нарешті — я ж багато не прошу! —
тільки Любові Живої,
Хай би звалили з цієї вічно старшої групи садочка
в молодшу школу.

***

Анька

Анька — вона завжди була слабачкою і ботанкою,
Ще на "воєнці" у школі, як вчили про хлори-іприти,
Сиділа за своєю другою партою, як у танку,
Зітхала: "Це надто нелегко насправді —
хотіти жити

У часи, коли розсипаються — світ і будинок —
на скельця калейдоскопу,
Коли гатять по голові, коли сирена виє до сказу…"
"Я так не хочу, — казала, — всі ці дурні протигази, всі ці окопи,
Всі ці пов’язки імобілізуючі…
Я краще того…одразу…

Бо життя в бомбосховищі після ядерної війни —
це темно і людно,
Закінчується вода та їжа, треба кидати льоси —
кому не жити,
Бо цей бункер пливе по світу порожньому —
покинуте Ноєм судно,
Бо назовні — нічого.
Не прилетить біла голубка.
Не розцвітуть квіти.

Ну вийдеш ти потім звідти — бліда, постаріла —
у світ холодний і хижий,
Доведеться якось виживати, шукати їсти,
латати одіж подерту,
Городець розбити, посадити картоплю, за тим —
збудувати хижу".
- Та ну його в баню, — казала Анька. —
Краще від першої ж бомби померти".

А коли усе почалося — вона сиділа на ліжку —
така доросла, така нечула.
Спочатку чекала кінця, потім — дзвінка від нього,
потім — Господнього знаку.
Бахнуло у сусідів — аж весь світ розколовся —
і Анька той знак почула.
Бачиш, тягне на спині двох чужих немовлят
і брудного, як сніг, собаку?

***

І сипав сніг, і засипав віки:
Небесна манна чи "столовська" манка.
Весь світ — по колу. Обертом руки —
Repeat. Repeat. Повторення. Шарманка.

Вродився-жив-помер. І навіть ти,
Якби в середньовічну шкуру вліз би,
Відчув: дерева — риб’ячі хребти,
Ворони на снігу — як цятки віспи.

У когось вчився. Потім вбив когось.
Весною нюхав котики вербові.
Вродився-жив. Ні знань не додалось,
Ні мудрості, ні жалю, ні любові.

Кололо очі коливо імли,
Дороги, полустанки і вокзали,
Що вже й не певен — чи вони були
Насправді — всі, кого ми поховали.

***

Жінки у серпні закрутки роблять на довгу зиму —
(хто буде їсти?) — у банках сльози із огірками,
Роки гортають, неначе книги, тримають спини,
Кричить сирена, як навіжена,
вони ж руками,

Вони ж віками
колишуть тишу, прядуть куделю
(яка куделя?!) — шукають в неті мішки для тіла,
Оті що чорні, оті що треба, лупають скелю,
Оту гранітну, оту, що біла, як кості — біла.

Чекають довго, чекають вперто, уже не плачуть,
Бо що ті сльози? — така пустеля пуста постеля,
Нехай на волю — хоч не до нього — бодай на дачу! —
Садити квіти, допоки Бозя сніги постелить.

Німе сестринство — як чорна сукня — піде руками,
Позичиш Ірі, тоді Світлані, тоді Марії…
Пливуть качата у дім печалі —
назад, до мами,
Пливуть рядочком,
пливуть, як хмари,
пливуть, як мрії…

***

Всі вони стоять за моєю спиною — в ряд:
Мама тримає відро з помідорами, Сашка — свій автомат,
Тато — консервний ключ, і мружиться: "Такий у Раю врожай!
Але тобі, маленька, ще рано до нас у Рай".

Мама сміється: "Та вона і отам, за Землі,
Тягне на собі, як бронік — справи великі й малі,
І закручує літо у банки, закручує, як дурна,
Ніби танго танцює на кухні — але уже одна".

Сашка нічого не каже, всміхається тільки — як і завжди.
— Не спішися, зозулько. Видихни. Видихни — і зажди.
Тут у Бога до тебе ще кілька нагальних справ.
Що, не віриш? Мале-е-енька… Я вчора із Ним літав…

***

Tango

— Na froncie mąż Hani nosił pseudonim Tango, —
Розповідає на презентації у Варшаві перекладачка.
Зала модного клубу вирує молодими білими усмішками,
Winko, так само białe, стікає поміж столами,
зникає поміж словами,

І люди —
добрі чужі люди,
сердечні та співчутливі,
такі зовсім чужі люди
дотуляються поглядами до твоєї зимної мушлі тіла —
твердої та півпрозорої,
пальчиками торкаються недовірливо й співчутливо
до малесенького рачка твоєї душі,
ледве живого уже,
дивляться із партеру світового театру вибачливо:
— Ojej, jakie to smutne.

— Hani mąż tańczył tango, —
говорить перекладачка,
і передвоєнна Ріо-Ріта пливе затуманеною залою —
уявна, але така присутня
отут, у мирній іще Європі.

Скільки мирній іще Європі?

Та словосполучення, сказане цією м´якою мовою,
трохи шорсткою на дотик,
як моя оксамитова сукня із минулого життя,
словосполучення
tańczył tango
танками мені лізе,
танками й танками
лізе,
підминаючи під себе
і мене, і його,
і цю мирну іще бруківку,
усміхнених ще людей
на планетці оцій,
де ніде насправді не заховатися від війни,
час якої настав.

***

На виораному городі історії
збирати уламки трипільської кераміки,
ходити розпеченим чорноземом,
з якого стирчать хирляві рядочки фермерської кукурудзи,
порпатися пальцями і витягувати із лона землі
осколки чужих невідомих життів —
з орнаментами чи без,
понівечені й нікому вже не потрібні.

Я ніколи не складу із них глека,
я ніколи не наберу в нього води:
надто багато загублено,
надто багато стерто на пил.
Але глина — вона пам’ятає.
Глина — вона як жінка.

Всю вашу зброю, чоловіки мужні,
що помирали завиграшки, наче стрибали в річку,
всі ваші списи й сокири,
кулі всі ваші й шаблі —
все це ковтнула земля,
жадібно і пажерливо —
і ніц не лишилося, ані крихточки щонайменшої —
все це іржею покрилося і розчинилось навічно,
як і мусило статись.

… Тільки глина і тільки трава.
Тільки кожна нова весна — як ще один шанс.
Як ще один сон
про те,
як я ліпила колись цього глека
в якомусь поза-
поза-позаминулому із життів.

***

Їдло

— Ця планета цілком заточена під процес харчування.
Гамають всі усіх! У порядку живої черги отак: "Гам!"
— А любов? — зітхала вона.
— Уф-ф-ф, не сміши мене, Аню!
Яка в дупу любов на голодний шлунок? Поглянь, отам

Люди ходять на свою роботу, якої не люблять ні разу,
Ходять щодня, все своє безглузде життя — щоби купити поїсти,
Повертаються в дім, тягнучи за собою торбу харчів і відразу
(Ту, що огида) — стартапери і старпери, повії та комуністи,

Майже всі, словом, крім сонцеїдів
(та в нашому кліматі й вони зимою),
Тричі на день, згідно з графіком — народився_сніданок_обід_вечеря_помер,
Як в Коцюбинського майже, біжать полем життя
дорогою ціною
По канві кулінарного шоу, що створив Головний Режисер.

— А прикинь… якби Він просто зараз, цієї ж миті,
забрав у всіх шлунки!
Ну, так, аби не було потреби їсти зовсім — нікому-нікому!
Цікаво, що би робили люди? Малювали картини? Будували міцні стосунки?
Садили квіти довкола свого маленького блакитного дому?

— Хм-м-м, я не знаю. Вони насправді не вміють
просто так жити,
Щоби не надкусити чуже яблуко, коли навіть своїх є ціла комора,
Праця і хавка, хавка і праця, і так по колу. Які в біса квіти?
Квіти — це не ресурси. Квіти — це надлишок. Квіти — флора.

Часом теж нічогенька — ну там картопля_буряк_ананаси…
Але, Аню,
Фауна значно смачніша і досконаліша — теж сама себе пожирає.
Розумієш, це всесвітній порядок: булімія_заїдання_недоїдання,
Кругообіг продуктів — із рота в рот — за воротами Раю.

— Слу, а чого вони сплять і бачать, щоб жити вічно,
якщо і так нещасливі?
Ну нафіга їм те вічно?
Вічно підйом по будильнику?
Вічно те "дім-робота"?
— Та забий. Вони й на суботу-неділю не мають планів.
Сидять у тік-токах і пиві.
Людина — справді нераціональна і захланна істота.

…так вони сиділи й балакали, попиваючи біле_сухе на кухні,
І любові тоненька свічечка — попри все — мерехтіла між ними,
І смажилася вечеря, бо якщо прилетить уночі і цей світ рухне,
Так приємно і так важливо побути отак — живими.