...� - Тарасе В'ячеславовичу, в 1989 році Ваш батько оприлюднив в "Українському віснику" інформацію про те, що в 1924 році український советський письменник Андрій Головко вбив своїх дружину та доньку. Цей факт довгий час замовчувався совєтською владою. Чи можете поділитися додатковими деталями щодо того, як ці відомості були виявлені, які джерела їх підтверджували і як суспільство реагувало на цю інформацію після її оприлюднення? На Вашу думку, чи доцільно, щоб вулиця в Солом'янському районі й надалі носила ім’я Головка, чи варто її перейменувати?
Тарас Чорновіл: - Совєтскій пісатєль Головко у 1924 році застрелив спочатку свою дружину, причому вмисно: довго її вигулював десь у лісі, щоб вона стомилася, сказав їй поспати, накрив голову червоною хусткою і застрелив. Потім зі школи-інтернату забрав свою дочку, сказав, що везе до мами. Дуже довго її теж водив по лісі, мовляв, мама зараз до нас прийде. Коли дочка задрімала, поклав її десь у холодку, накрив хусткою й вистрілив їй теж у голову. Потім він пояснював, що зійшов з розуму. Ці факти вже повністю доведено, це не піддається сумніву й опубліковано в офіційній біографії будь-де, що він убивця, який згодом просто косив під дурочку. Це доведено матеріялами допитів - адже його судили, проте ухвалили звільнити від відповідальности, бо він пролєтарского проісхождєнія, воював у червоній армії і пише на тему селян - антикуркульські заяви і твори, романи, повісті. Тобто звільнили від відповідальности навіть не через те, що він психічно хворий, а через те, що він дуже совєтскій. Він - стовідсотково совєтська наволоч. Так, він воював у червоній армії, дуже затято воював. Брав участь в боях десь якраз на Львівщині, був поранений і не здох. Його мобілізували до армії УНР - виявляється, примусово мобілізували. Він одразу ж дезертирував і пішов добровольцем у большевицьку червону армію - вбивати українців. Тому Головко - це взагалі унікальна, рідкісна наволоч, яку тільки можна уявити.
Дякувати Богу, в школах вже, здається, не вивчають Головка на уроках української літератури. Його декомунізовано - він підпав під декомунізацію в багатьох містах України, в тому числі навіть у тих, що тимчасово під окупацією, знято його меморіяльні таблиці, пам'ятники, вулиці перейменовано. Яким дивом у Києві вулиця - й не мала – досі носить ім'я звичайного комуністичного бандита і вбивці? Він убив дружину й дитину, а скількох українців він убив? Писав доноси при Сталіні, тому його й помилували, звичайні доноси! Скількох людей він відправив на Соловки? Це рідкісна погань і точно має бути декомунізована, і те, що вулиця його імені збереглася й досі, мене просто дивує.
Нині протоколи допитів Головка опубліковано, а тоді, у 1989 році, не забудьте - ще був глибокий Совєтський Союз, до незалежности залишалося близько трьох років. Тоді почали випускати перших політв'язнів з тих, що були в зонах, але декого ще арештовували – Івана Макара взагалі в 90-му арештували, а в 89-му ще творилося чорт зна що. Батько тоді паралельно із загальнополітичною діяльністю за незалежність України, пробував ще й розбирати певні історичні моменти. Багато хто знав, що він цим цікавиться, знали про його особливу любов до літератури. Тоді вже і в КҐБ, і в інших органах, і в архівах появлялися люди, які теж переймалися Україною, і йому передавали якісь факти тощо. Це хтось зі спецхрану – прізвища батько не назвав - передав йому ці факти про Головка. Я ж тоді допомагав йому, був технічним редактором “Українського вісника”, передруковував перші примірники. Отже, тоді хтось йому приніс зі спецхрану чи то сфотографований, чи переписаний від руки протокол допиту Головка, і батько той протокол відразу опублікував. Підстав не довіряти не було. Чутки ходили й до того, доказів не було, і всі про це забули. Чорновіл перший про це нагадав і перший опублікував матеріяли про те, що ця погань був убивця.
Такі речі - тихенькі зливи зі спецхранів – бували й раніше. Ще в 60-х роках був оприлюднений, теж через батька, й пішов гуляти отой пролог до поеми Сосюри “Мазепа”:
“Навколо радости так мало!
Який у чорта днів бадьор...”
Неймовірний твір! А дістав його батько випадково. Він завжди шукав такі речі, ще в 60-х. Одна аспірантка писала тоді дисертацію. Займатися періодом розстріляного відродження - трошечки, дуже обмежено - дозволялося тоді тільки тим, що потім стали членами ЦК КПУ, як-от Тичина. І от вона щось на тему раннього Тичини писала, тож їй дозволили. Й вона почала там шукати, її допустили у спецхран. Зрозуміло, що над головою ніхто не сидів - це ж був літературний спецхран. І тут вона раптом бачить: Сосюра, й вона відкриває ту течку. Переписувати чи виносити не можна – всіх перевіряють. Вона вивчила цей уривок поеми напам'ять, удома переписала, й він пішов далі гуляти. Отак воно відбувалося тоді. А батько - він діставав ці речі й максимально старався їх розповсюдити, де тільки міг, зокрема через “Український вісник”.
До речі, у статті про Головка на Вікіпедії згадується і його перша публікація на цю тему.
Джерело:
Чорновіл ВІДВЕРТО
https://www.youtube.com/watch?v=m4_RSOGj7YU
Володимир Сосюра
ПРОЛОГ ДО ПОЕМИ “МАЗЕПА”
Навколо радости так мало!
Який у чорта днів бадьор,
коли ми крила поламали
у леті марному до зор.
І гнів, і муку неозору
співаю я в ці дні журби,
коли лакеї йдуть угору
й мовчать раби!
Коли розходяться з ділами
в розгоні страшному слова....
Розбий же голову об камінь,
моя Вкраїно, удова!
Як і колись, так і тепер ти
не спромоглась на гарний плід..
Не вміла жить, так хоч умерти
зумій як спід!
Ходою гнівною блукаю
в своїм краю чужинцем я.
Пожаром очі заливає
мені трагедія твоя.
Сліпій, обдуреній, забитій
невже не встать тобі від ран?
Москві та Жечі Посполитій
тебе шпурнув колись Богдан,
А потім хтів тобі Мазепа
від серця щирого добра...
Його ти зрадила і степом
пішла рабинею Петра.
Хіба ж не жах!? Своєї зброї
не маєш ти в ці скорбні дні.
У тебе так: два, три герої,
а решта - велетні дурні.
А решта - тільки безголів'я,
що на багно кричать: "Блакить!"
Якби ж я міг, якби зумів я
тебе, Вкраїно, воскресить!?
Твої шляхи - одчай і камінь,
така прекрасна, й мов на сміх
ти плодиш землю байстрюками,
багном і гноєм для чужих!...
У голові твоїй макуха,
хіба ж ти можеш жить сама,
російсько-польська потаскухо,
малоросійськая тюрма!..
Веди ж, безумна, до загину
мене на розпач і на жуть!
Ах, я люблю тебе, Вкраїно,
І сам не знаю, що кажу!
Я ж - син, твій син, що йшов за тебе
на смерти реготи не раз,
той, що забув і Бога й небо,
аби тобі був світлий час.
Я йшов кривавими житами
і знов піду, де гул і мгла...
Лиш одного я хочу, мамо,
щоб ти щасливою була!
Літо 1927 року
Одеса
