Ганна Осадко
"Поезія — це імпульс, це емоція, це магія. Вона нікому й нічим не зобов'язана, вона просто є — як даність.
Глупо вимагати від поезії виконання якихось функцій — чи то виховних, чи просвітницьких. Глупо розчленовувати її на «ідею», «мету» та «завдання». Ще безглуздіше — допитуватися: «А що ж хотів автор сказати цими рядками?». Що хотів — те і сказав, врешті."
"В тексті, як і в житті, дуже важливо поставити САМЕ ТОЙ розділовий знак…"
БАГАТОКРАПКА
Що ти відчуваєш, коли я мовчу по той бік –
сиджу і мовчу
розгублена, і губи кусаю,
і намагаюся знайти бодай мідне словечко,
сяку-таку завалящу монетку суті
у дірявих кишенях досвіду?
Похапцем вивертаю нутрощі – на стіл, з кишками –
своєї великої, тряпчастої, безрозмірної торби,
обмацую такі ще дітвацькі статки:
проїзний на автобус, відірваний ґудзик,
знайдений ключ від чужої хати,
Курячий Бог, шматочок зеленої крейди –
«як в жінки у сумці, так в неї і в голові» -
казала колись моя бабця, хай спочиває з миром -
у райських пущах, на кисільних берегах Стіксу,
тулячи до свого великого серця
манюню, розшиту паєтками театральну сумочку.
А моя торба – вивернута навзнак,
як пересохла шкура з оббілованої туші мовчання,
І годі знайти в ній хоч копійку мудрості,
Хоч словечко, зітхання, вигук –
без
прокрустового ложа
значень-позначень-означень
без
обмежувальних знаків
«не запливай за буйки, мила»
без
фатального усвідомлення
неможливості сказати найголовніше.
Думаю, ти це зрозумів раніше за мене –
Що Слово_ з_якого_все_почалося,
Зміліло нам, як повноводий колись Йордан,
Змаліло, як виполоканий в окропі вовняний светрик,
Що барвисті метелики по (від) чуттів
Літають над золотими кульбабовими луками,
А їхні порожні кокони – то лише оболонка,
Торішнє сміття, пил і марнота.
...і ти мережиш сторінку – крапка, трикрапка, багатокрапка –
Багато багатокрапок –
як примарних світляків у священну купальську ніч,
як несказаних слів на потрісканих пучках пальців.
2012
Український ПЕН ділиться добіркою поезій Ганни Осадко, написаних авторкою після лютого 2022 року, під час великої війни, коли Ганна Осадко втратила найрідніших — батька і маму, які померли від ковіду через 9 днів, одне за одним, а потім, через 9 місяців, і чоловіка, котрий загинув на фронті. Але ці вірші — не про біль. Вони — про Любов, яка не минає. Про Любов попри все.
***
Він лежить в тій зеленці, над ним там гуляє вітер —
Той що з пісні, який десь повіяв і степовий,
Так давно вже лежить, що і спогади вітер витер,
Не згадати паролів і явок, хоч вовком вий.
Та немає вовків, тільки пси з хуторів далеких
Уночі ще приходять на тризну — йому й не жаль,
Хай собі поїдять, ну бо що ж… Журавлиний клекіт
Попри лінію фронту смиренно летить удаль.
І зеленка уже не зелена, а жовто-чорна,
Бо звернуло на жовтень, життя попри все трива,
Бо змололи на попіл цю землю Господні жорна,
Бо розтяжки_так тяжко_не спати_вогонь_трава.
І з тамтого життя — тільки спогад, одна сторінка:
Тепла хата, і вечір, і кіт, що несе калач,
Мама мастить зеленкою збиті його колінця
"Тс-с-с-с, маленький… Я зараз подмухаю ще. Не плач…"
***
тримайся...
І коли чорні дні — наче ночі: глухі, тісні,
І знести — ані вгору, ні вниз — почуттів несила,
"Ти найстарша тепер, — каже тихо татусь у сні, —
Як немає опори — тримайся за землю, мила".
І коли видається — не бути уже весні,
Бо могилою ковдри увесь білий світ накрило,
"Ще розквітне твій сад, — тихо каже матуся в сні, —
Як немає коріння — тримайся за крону, мила".
І пливеш — а чи тонеш? — у сліз золотім човні,
Та підхоплюють подих вітрила ( а може, крила),
"Ти тепер не сама, — тихо каже Господь у сні, —
Як немає батьків, то тримайся за діток, мила".
***
Чистий Четвер
У середині квітня приснився Оксані Господь.
Стоїть на подвір´ї, мружиться, каже: "Оксано, виходь!
Стільки часу минуло, відколи я вмер на хресті,
Розкажи, що нового у цьому земному житті".
- Та, – розводить руками Оксана, – воно ніби й нічо,
Та життя в Україні – перчене, як суп харчо,
Їсти можна, та надто пекуча ота бурда…
Вічні зради, інтриги, запроданство, глум, орда,
Знову війни (вони регулярно, як "добрий день"),
І живеш серед того – неначе жива мішень.
Та надіюся, Боже, що врешті все буде о´кей,
Як не в нас (це вже точно) – то хоч у наших дітей.
- Зрозуміло, усе по-старому, – зітхає Господь. –
Не змінилося ніц, хоч щороку до вас приходь.
Але чуєш, Оксано, таке ще скажи мені,
Я ж воскреснути маю уже за чотири дні,
Ви іще пам´ятаєте? Той Гетсиманський сад,
Поцілунок Іуди, гучне "Розіпни", Пилат,
І той хрест, на якому вмирає за вас юдей…
- Та звичайно! Святкуємо! Все у нас, як в людей!
- Як приємно! Та ще і погода така весіння!
Розкажи, як святкуєте ви моє Воскресіння?
- Ну, спочатку, готуємось. За день, коли Ти помер,
Треба вікна помити. Конче у Чистий Четвер.
Попрєтати в хаті, на глянц випрати штори-тюлі,
Замісити паску в мидниці чи великій кастрюлі…
- Почекай-почекай, а паска – це ніби маца пісна?
- Та де, Господи, чи то я вже геть дурна?
Два десятки яєць, цукор, дріжджі, ізюму пів кілограма,
Класний рецепт! Мені дала його ще моя мама!
Потім – вудимо шинку зі свині, котору вбили учора.
- Як цікаво! – дивується Бог. – Зі свині! Ну а як же Тора?
- Та котора то Тора? Це ж зовсім інакший світ!
Чи ж забувся, Ти Боже? Ти дав нам Новий Завіт.
Там – нічо про свиню! Там – Тебе не згадувать всує!
- Я ж не проти, Оксано! Чого ти? Нехай смакує!
- Ще женем самогонку, робимо хрін і варимо холодець,
Але той холодець – то в суботу вже, то вже насамкінець,
Розмальовуєм писанки, ховаєм цукерки від пасхального зайця…
- Інтересно! Звідки в моїй історії з´явилися кріль і яйця?
- Та хз. У суботу треба в кошик усе зібрати,
Посвятити продукти у церкві, прийти до хати,
Але їсти одразу не можна, хоч смачного багато.
Тільки в неділю, як гості прийдуть. На саме свято.
- Ну це ж треба, стільки всього! Як несподівано і цікаво!
- Та вже, Боже. Так історично склалося. Може, зайдеш на каву?
- Та ні, Оксано, завтра ж мені умирати. Оце дзвонили, нагадували із раю.
А, іще… Вікна можеш не мити. Я тобі дозволяю.
***
pogranychchya. com
Ця безмежна країна із електронною поштою
pogranychchya.com,
Ця генетична мішанка, ці сусіди, що воріженьки або дотичні,
Ця народна розвага —
щовіку щороку білити дерева вапном,
Бо, по-перше, це гарно,
а по-друге, так склалося історично.
Бо весна і війна, як завжди, паралельно,
бо треба картоплю садити,
Рискаль і вила — інструменти народні,
та граблі — у центрі цієї сансари,
У цієї країни по цілому світу розкидані
(вирвані із корінням) діти
Із генетичною пам’яттю регулярно приймати
(краще би завдавати) удари,
Із пограничною впертістю інтелігентного ходіння в народ,
Із локальною амнезією, з незакритим гештальтом досі,
Цю безмежну країну сотні раз рятували диханням рот у рот
Ті, що люблять.
І вона ще не вмерла, як співають дзвінкоголосі.
І мені болить — пам’ять і поперек — від історичної фізкультури
(підвелися_упали) упродовж століть (з колін_на коліна),
Бо pogranychchya.com — це завжди велика спокуса і авантюра —
Покористатися з неї_безмежної
і звалити до якогось Берліна.
Бо тим, що не люблять — насправді однаково.
А нам тут жити і поживати.
Бо дорога кожна травинка її, кожне слово і кожна її дорога.
Бо застрягає клубок у горлі — підкресли потрібне —
з каміння а, може, вати,
Бо воли ревуть — і ніяк не вгамуються.
І чайка квилить небога.
***
Пізній серпень, і ніч, і не варто казати що-небудь,
І пливе молоком над рікою зірок вишиття,
Ти — маленький горобчик — стоїш біля хати — і в небо
Пильно дивишся,
повен по горло водою Життя.
Хто б вони не були — їх немає уже, тільки світло.
Де би їх не носило стежками буденних доріг —
Всі зустрінуться Тут.
Їх змете, наче листя за вітром,
На оце Місце Сили,
на твій цей не твій поріг.
Хай так буде: хатинка_дитинка_пухнаста киця,
І черешні солодкі — ген там, при отій межі,
І на чорній горі геть засохла сосна-черниця,
І Сарматського моря крихкі,
як любов, коржі.
Бо не має ні часу, ні віку, ні слів — нічого,
Що було і що буде — той хлопчик і той поріг,
І зірок нетутешніх Чумацька стара дорога
Посивіла від солі,
пречиста, як перший сніг.
Будуть трави, і травень, і ящірка шмигне шпарко
Між каміння нагріте, кудись в глибину століть,
І ще яблінка буде — дикунка, смішна школярка,
Що стоїть над рікою.
Що досі отам стоїть.
***
Синовi
Він косить вперше — мій дорослий син.
Його коса, як сотні гільйотин,
стина кульбабам голови пухнасті —
безжально і усміхнено, як Бог.
("А тут ми, мам, посіємо горох")
Бо травень, бо настояні на щасті
і день, і ніч. Бо жаби й солов'ї —
співають! Бо любов — як буква ї —
така наївна і така прозора!
Бо літо, бо — гей-гей ще — літ і зим!
Бо косить син, і ангел косить з ним,
і береже, і подумки говорить,
як я говорю: "Травень промине.
Живи щ-о-м-и-т-т-ю, щоб не було "не":
(не долюбив, не зважився, не втримав).
Живи — як дихай — глибоко. Живи,
як у бою підносять прапори —
на себе сподіваючись й на диво".
Він косить — вжить! Він косить травень — вжить!
Життя біжить, немов ріка біжить,
і дні в стіжок складуться, ніби трави.
Скуштуй усі, впізнай усі в лице,
бо цей мине, і цей мине. І це
солодке літо промине ласкаве,
як я урешті — тихо, навпрошки
піду за обрій. Та твої стежки —
немов нитки безмежні в гобелені…
… Він косить вперше: дзвякання коси,
зітхання саду, бджілок голоси,
і світ, і ріки трав — такі зелені.
***
Травми такі шкільні, трави такі шовкові,
вересень нюшить дим — палять бадилля з ночі,
Всі врожаї — в мішках, діти усі — у школі,
Добре, що вже не я, й згадувати не хочу
Ту — півніму, малу — зайчика золотого,
Білі банти_бинти над ешафотом парти,
"тихо!", "сидіти!", "фас!" — і одного отого…
Він промовчав про те, що би сказати варто.
Голосе дивний мій, гола гора і камінь —
Пам'ять з усіх життів — ті що були і будуть…
А унизу, поглянь — править в сільському храмі
Дивний коректор душ.
"Душно", — зітхають люди.
Осінь, оса сумна — де ж бо варення з вишні?
Трави сухі — ні сліз, ні нарікань, ні жалю.
Вересень нюшить дим, бульбу збира Всевишній,
Фірман бере мішок, фірман співа про Галю,
Про молоду, про ту, що до сосни за коси,
Ні, не шкода, бо що ж, краще б сиділа вдома,
Голосом п'яним в ніч, в осінь глуху голосить,
Пил,
і Чумацький шлях,
сіно_любов_солома.
***
На дев’ятий день прокинулася — обрубком тіла без рук.
Не обійняти вже — жодного — хата пусткою.
У кімнатах відлуння звук.
Тільки у снах хочеш торкнутися — утікають, пливуть.
Каламуть.
На дев’ятий день прокинулася — обрубком тіла без ніг.
Не наздогнати їх — жодного.
Всі дороги позамітав сніг.
І у горлі — від слів несказаних — німота.
Ма і та.
***
Наснився дім — уже чужий. Ми дві —
Я і сестра. І двері навстіж. Кроки —
Туди, углиб. Зарубки на лиштві,
Де Ані-Олі три-чотири роки.
Де білий пес? Де книги, як птахи?
З усіх рослин — лише гірке алое.
Бабуся де? Дідусь? І де батьки?
На цілий світ нас двоє. Тільки двоє.
Тримаючись за руки, ми йдемо
По коридору, через всі кімнати,
По тому сну, неначе по кіно,
Гукаючи намарно маму-тата.
Де всі? Гримить Катрусин кінозал,
Стікає кроків порване намисто,
Бо це життя — лише вокзал. Вокзал.
А всі — чотири горбики за містом.
***
Так, роботка не цукор…
Дивні такі, недосконалі такі істоти.
Шумовиння емоцій! —
і ненавидять, і кохають — незмінно палко.
Чуєш? Знову планетку руйнують.
За моєї пам’яті, мабуть, всоте.
Бачиш — граються.
Ігри: розуму, рольові, в доньки-матері чи стрілялки.
Я не знаю, може, їм просто нудно садити город —
капусту, буряк і квіти?
Дивитись на хмари, розглядаючи в них
овечок і крокодилів пухнастих?
Ну ти й вигадав, Боже, службу — стерегти їх над урвищем.
Це ж вічні нечемні діти!
Вони ж сплять і бачать — як би встругнути якусь дурницю,
як би болючіше впасти.
Та ні, я не скаржуся, що ти. Я вже звик.
Тільки крила болять понад вечір дуже.
Он мішки під очима —
ні хвилиночки спокою з ними, товчуться і галасують,
Іграшки відбирають, пхають пальці у війн розетку —
а потім ревуть і тужать,
Брешуть не червоніючи,
мелють якесь казна-що, згадують тебе всує.
Знаєш, моя би воля — ото дав би по дупі
та розвів їх по різних кутках планети,
Хай би постояли хоч до обіду, а ще краще до вечора,
доки їх не заберуть мами,
Але ж ти зробив для них Землю круглою —
теплою, некутастою, як ранета,
Із таким океаном прозорим!
Із такими щедрими, як твоя рука, полями!
Тут із зернинки мацьопої — просто запхай у землю! —
ростуть в небеса секвої,
Світить сонячна лампочка день у день,
з лійки водичка тече по колу…
Хай би люди навчились нарешті — я ж багато не прошу! —
тільки Любові Живої,
Хай би звалили з цієї вічно старшої групи садочка
в молодшу школу.
***
Анька
Анька — вона завжди була слабачкою і ботанкою,
Ще на "воєнці" у школі, як вчили про хлори-іприти,
Сиділа за своєю другою партою, як у танку,
Зітхала: "Це надто нелегко насправді —
хотіти жити
У часи, коли розсипаються — світ і будинок —
на скельця калейдоскопу,
Коли гатять по голові, коли сирена виє до сказу…"
"Я так не хочу, — казала, — всі ці дурні протигази, всі ці окопи,
Всі ці пов’язки імобілізуючі…
Я краще того…одразу…
Бо життя в бомбосховищі після ядерної війни —
це темно і людно,
Закінчується вода та їжа, треба кидати льоси —
кому не жити,
Бо цей бункер пливе по світу порожньому —
покинуте Ноєм судно,
Бо назовні — нічого.
Не прилетить біла голубка.
Не розцвітуть квіти.
Ну вийдеш ти потім звідти — бліда, постаріла —
у світ холодний і хижий,
Доведеться якось виживати, шукати їсти,
латати одіж подерту,
Городець розбити, посадити картоплю, за тим —
збудувати хижу".
- Та ну його в баню, — казала Анька. —
Краще від першої ж бомби померти".
А коли усе почалося — вона сиділа на ліжку —
така доросла, така нечула.
Спочатку чекала кінця, потім — дзвінка від нього,
потім — Господнього знаку.
Бахнуло у сусідів — аж весь світ розколовся —
і Анька той знак почула.
Бачиш, тягне на спині двох чужих немовлят
і брудного, як сніг, собаку?
***
І сипав сніг, і засипав віки:
Небесна манна чи "столовська" манка.
Весь світ — по колу. Обертом руки —
Repeat. Repeat. Повторення. Шарманка.
Вродився-жив-помер. І навіть ти,
Якби в середньовічну шкуру вліз би,
Відчув: дерева — риб’ячі хребти,
Ворони на снігу — як цятки віспи.
У когось вчився. Потім вбив когось.
Весною нюхав котики вербові.
Вродився-жив. Ні знань не додалось,
Ні мудрості, ні жалю, ні любові.
Кололо очі коливо імли,
Дороги, полустанки і вокзали,
Що вже й не певен — чи вони були
Насправді — всі, кого ми поховали.
***
Жінки у серпні закрутки роблять на довгу зиму —
(хто буде їсти?) — у банках сльози із огірками,
Роки гортають, неначе книги, тримають спини,
Кричить сирена, як навіжена,
вони ж руками,
Вони ж віками
колишуть тишу, прядуть куделю
(яка куделя?!) — шукають в неті мішки для тіла,
Оті що чорні, оті що треба, лупають скелю,
Оту гранітну, оту, що біла, як кості — біла.
Чекають довго, чекають вперто, уже не плачуть,
Бо що ті сльози? — така пустеля пуста постеля,
Нехай на волю — хоч не до нього — бодай на дачу! —
Садити квіти, допоки Бозя сніги постелить.
Німе сестринство — як чорна сукня — піде руками,
Позичиш Ірі, тоді Світлані, тоді Марії…
Пливуть качата у дім печалі —
назад, до мами,
Пливуть рядочком,
пливуть, як хмари,
пливуть, як мрії…
***
Всі вони стоять за моєю спиною — в ряд:
Мама тримає відро з помідорами, Сашка — свій автомат,
Тато — консервний ключ, і мружиться: "Такий у Раю врожай!
Але тобі, маленька, ще рано до нас у Рай".
Мама сміється: "Та вона і отам, за Землі,
Тягне на собі, як бронік — справи великі й малі,
І закручує літо у банки, закручує, як дурна,
Ніби танго танцює на кухні — але уже одна".
Сашка нічого не каже, всміхається тільки — як і завжди.
— Не спішися, зозулько. Видихни. Видихни — і зажди.
Тут у Бога до тебе ще кілька нагальних справ.
Що, не віриш? Мале-е-енька… Я вчора із Ним літав…
***
Tango
— Na froncie mąż Hani nosił pseudonim Tango, —
Розповідає на презентації у Варшаві перекладачка.
Зала модного клубу вирує молодими білими усмішками,
Winko, так само białe, стікає поміж столами,
зникає поміж словами,
І люди —
добрі чужі люди,
сердечні та співчутливі,
такі зовсім чужі люди
дотуляються поглядами до твоєї зимної мушлі тіла —
твердої та півпрозорої,
пальчиками торкаються недовірливо й співчутливо
до малесенького рачка твоєї душі,
ледве живого уже,
дивляться із партеру світового театру вибачливо:
— Ojej, jakie to smutne.
— Hani mąż tańczył tango, —
говорить перекладачка,
і передвоєнна Ріо-Ріта пливе затуманеною залою —
уявна, але така присутня
отут, у мирній іще Європі.
Скільки мирній іще Європі?
Та словосполучення, сказане цією м´якою мовою,
трохи шорсткою на дотик,
як моя оксамитова сукня із минулого життя,
словосполучення
tańczył tango
танками мені лізе,
танками й танками
лізе,
підминаючи під себе
і мене, і його,
і цю мирну іще бруківку,
усміхнених ще людей
на планетці оцій,
де ніде насправді не заховатися від війни,
час якої настав.
***
На виораному городі історії
збирати уламки трипільської кераміки,
ходити розпеченим чорноземом,
з якого стирчать хирляві рядочки фермерської кукурудзи,
порпатися пальцями і витягувати із лона землі
осколки чужих невідомих життів —
з орнаментами чи без,
понівечені й нікому вже не потрібні.
Я ніколи не складу із них глека,
я ніколи не наберу в нього води:
надто багато загублено,
надто багато стерто на пил.
Але глина — вона пам’ятає.
Глина — вона як жінка.
Всю вашу зброю, чоловіки мужні,
що помирали завиграшки, наче стрибали в річку,
всі ваші списи й сокири,
кулі всі ваші й шаблі —
все це ковтнула земля,
жадібно і пажерливо —
і ніц не лишилося, ані крихточки щонайменшої —
все це іржею покрилося і розчинилось навічно,
як і мусило статись.
… Тільки глина і тільки трава.
Тільки кожна нова весна — як ще один шанс.
Як ще один сон
про те,
як я ліпила колись цього глека
в якомусь поза-
поза-позаминулому із життів.
***
Їдло
— Ця планета цілком заточена під процес харчування.
Гамають всі усіх! У порядку живої черги отак: "Гам!"
— А любов? — зітхала вона.
— Уф-ф-ф, не сміши мене, Аню!
Яка в дупу любов на голодний шлунок? Поглянь, отам
Люди ходять на свою роботу, якої не люблять ні разу,
Ходять щодня, все своє безглузде життя — щоби купити поїсти,
Повертаються в дім, тягнучи за собою торбу харчів і відразу
(Ту, що огида) — стартапери і старпери, повії та комуністи,
Майже всі, словом, крім сонцеїдів
(та в нашому кліматі й вони зимою),
Тричі на день, згідно з графіком — народився_сніданок_обід_вечеря_помер,
Як в Коцюбинського майже, біжать полем життя
дорогою ціною
По канві кулінарного шоу, що створив Головний Режисер.
— А прикинь… якби Він просто зараз, цієї ж миті,
забрав у всіх шлунки!
Ну, так, аби не було потреби їсти зовсім — нікому-нікому!
Цікаво, що би робили люди? Малювали картини? Будували міцні стосунки?
Садили квіти довкола свого маленького блакитного дому?
— Хм-м-м, я не знаю. Вони насправді не вміють
просто так жити,
Щоби не надкусити чуже яблуко, коли навіть своїх є ціла комора,
Праця і хавка, хавка і праця, і так по колу. Які в біса квіти?
Квіти — це не ресурси. Квіти — це надлишок. Квіти — флора.
Часом теж нічогенька — ну там картопля_буряк_ананаси…
Але, Аню,
Фауна значно смачніша і досконаліша — теж сама себе пожирає.
Розумієш, це всесвітній порядок: булімія_заїдання_недоїдання,
Кругообіг продуктів — із рота в рот — за воротами Раю.
— Слу, а чого вони сплять і бачать, щоб жити вічно,
якщо і так нещасливі?
Ну нафіга їм те вічно?
Вічно підйом по будильнику?
Вічно те "дім-робота"?
— Та забий. Вони й на суботу-неділю не мають планів.
Сидять у тік-токах і пиві.
Людина — справді нераціональна і захланна істота.
…так вони сиділи й балакали, попиваючи біле_сухе на кухні,
І любові тоненька свічечка — попри все — мерехтіла між ними,
І смажилася вечеря, бо якщо прилетить уночі і цей світ рухне,
Так приємно і так важливо побути отак — живими.
