Леонід Талалай
***
Світ прояснився. І стала бездонною
річка, відбивши небесну блакить.
Золотою іконою осінь стоїть.
Тишу врочисту ніщо не порушує.
Листя спадає на плесо води,
ніби по ній хтось іде, як по суші,
і залишає багряні сліди.
Названий сонцем чорніє на кручі,
спокій у погляді, хрест на плечі.
Все відійшло, що боліло і мучило,
стріли Перуна метало вночі.
Все відбулось. Розлітається листям.
Осінь стоїть, і підходить зима,
ладна ввірватись до храму зі свистом,
як у тридцяті роки комуністи
з криком невпевненим: "Бога нема..."
Осінь стоїть. Голубіє Софія.
Вершник на площі підняв булаву,
ніби усе, що кипіло стихією,
південь топтало, лякало Москву,
раптом завмерло в напруженім русі,
в русі нестримнім заклякло на мить.
Гуси летять, як летіли над Руссю.
Золотою іконою осінь стоїть.
Тишу, здається, ні що не порушує.
Тільки чутнішає шурхіт ходи.
Йдуть по траві, по воді і по суші
і залишають криваві сліди.
З книги віршів "Потік води живої" (1999)
Леонід Талалай
***
По зав'ялій траві у долині
і по свіжих стопах листопаду
щоб натомлену душу розрадить.
Відгулялося літо у шумі,
і галуззя набралося сили,
і дуби у глибинній задумі
свої корені в сни опустили.
Улягаються трави під тінню,
у душі моїй спогади будять.
Я прийшов до вас, гнізда осінні,
щоб послухати птицю у грудях.
